Економічний розвиток Донбасу по війні

Економічний розвиток Донбасу по війні

Перемога в Другій світовій війні дісталася Радянському Союзу дорогою ціною. Особливо постраждала економіка України, по території якої фронт пересувався двічі - спочатку із заходу на схід, а потім — зі сходу на захід. На третій день після нападу гітлерівської Німеччини в Москві була створена Рада з евакуації. Керівництво евакуацією матеріальних цінностей з України очолила комісія на чолі з заступником голови Раднаркому УРСР Д. Жилою. Евакуаційні органи керувалися прийнятою 27 червня 1941 р. постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про порядок вивозу та розміщення людських контингентів і цінного майна». Всього з України було евакуйовано до 3,5 млн. осіб, у тому числі майже півмільйона — з Донбасу Політична історія України XX століття. — Т. 4. — К., 2003. — С. 143−144. Все, що не можна було евакуювати, підлягало знищенню. Зокрема, при відступі були затоплені всі кам’яновугільні шахти і підірвані всі агрегати на металургійних заводах. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 р. вимагала застосовувати тактику «випаленої землі».

Окупанти спочатку робили спроби відновити діяльність деяких підприємств, у тому числі металургійних заводів Донбасу. Проте за весь період окупації їм вдалося одержати не більше мільйона тонн чавуну і сталі Коваль М. В. Україна: 1939;1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К., 1995. — С. 109. Свої зусилля вони зосередили на вивезенні устаткування і робочої сили в Німеччину. Всього було вивезено з України 2 400 тис. осіб, зокрема зі Сталінської області - 252 тис., з Ворошиловградської - 98 тис. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939;1945 рр.).

— К., 1999. — С. 183.

Просування фронту зі сходу на захід додало руйнувань тим підприємствам, які знову опинилися в зоні бойових дій. Проте в міру звільнення території України негайно починалися масштабні роботи по відновленню її економічного потенціалу. Відбудова господарства в 1943;1945 рр. розглядалася як завдання першорядного воєнного значення. Підприємства воєнно-промислового комплексу були розміщені на Сході СРСР, але вони відчували зростаючу напруженість у постачанні вугілля і сталі після втрати Донбасу. Тому уже в жовтні 1941 р. при загальносоюзному Наркоматі вугільної промисловості було створено Бюро генерального плану по відбудові Донбасу, якому доручалася розробка планів і технічних проектів відбудови донецьких шахт. Пізніше Наркомат чорної металургії СРСР та Інститут чорної металургії СРСР дістали від Державного комітету оборони завдання розробити головні напрямки відбудови цієї галузі. Йшлося про те, щоб для відбудовних робіт не втратити жодного дня після звільнення Донбасу Литвин В. Україна в Другій світовій війні (1939;1945). — К., ВД «Лі-Терра», 2004.

— С.411.

План відбудови був визначений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації». Провідна теза цієї постанови полягала в тому, що повертати в Україну устаткування, яке було вивезене і вже змонтоване у східних регіонах СРСР — недоцільно. Зруйновані підприємства треба було відроджувати за рахунок загальносоюзного бюджету і шефської допомоги заводів і фабрик східних регіонів.

Відбудовний процес вимагав передусім відновлення контингенту кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. На Донбасі залишалося після вигнання окупантів не більше 10% довоєнної кількості робітників История рабочих Донбасса. — Т. 2. — К., 1981. — С. 69. Відновлення чисельності промислово-виробничого персоналу відбувалося за рахунок реевакуації робітників, залучення непрацюючого місцевого населення і організованого набору робочої сили з сільської місцевості. На роботу поверталися кадрові працівники пенсійного віку Социалистический Донбасс (Сталино). — 1944, 1 января.

Відділи кадрів відроджуваних підприємств Донбасу розшукували працівників, які працювали до війни і були гостро потрібні в ситуації, що склалася. Нерідко їх знаходили в діючій армії і демобілізували. Коли ті, хто добре влаштувався на оборонних підприємствах східних регіонів, не виявляли бажання повернутися, в дію вступав указ Верховної Ради СРСР про «дезертирів виробництва». За липень-серпень 1944 р. органи прокуратури притягли до кримінальної відповідальності понад 30 тис. осіб. За переховування «дезертирів» підлягали карній відповідальності й керівники тих підприємств та організацій, де вони влаштовувалися працювати Коваль М. В. Україна в Другій світовій війні і Великій вітчизняній війні (1939;1945 рр.). — С. 299.

У 1943 р. робітничий клас Донбасу поповнили 84 тис. осіб, в 1944 р. — 102 тис., в 1945 р. — 191 тис. осіб. Всього в централізованому порядку в Україну було надіслано 615 тис. робітників та службовців Розвиток народного господарства Української РСР. 1917;1967. — Т.2. — К., 1967. — С.128. Наприкінці війни в Донбасі уже працювали 1,4 млн. осіб, у тому числі в кам’яновугільній промисловості - 352,2 тис., в чорній металургії і у промисловості вогнетривів — близько 100 тис., в коксохімії - 48,5 тис., в машинобудуванні і металообробці - 206,2 тис., у промисловому будівництві - 432 тис., на електростанціях і підстанціях — 9 тис. осіб История рабочих Донбасса. — Т. 2. — С. 69.

Донбас був звільнений від окупантів у вересні 1943 р. Всі донецькі шахти — 324 основних, 31 шахта-новобудова, а всього 882 шахти були зруйновані і затоплені ще при відступі Червоної армії. Втрати вугільної промисловості в цінах 1943 р. становили 13 млрд руб., а на її відбудову було витрачено понад 16 млрд руб. Не дивно, що вуглевидобуток зростав стрімкими темпами. Долаючи труднощі (недохват робочої сили, електроенергії, механізмів тощо), гірники уже в 1943 р. щодоби добували 32 тис. тонн вугілля, у 1944 р. — 60 тис., а наприкінці війни — 115 тис. тонн. Всього до кінця війни Донбас видав на-гора близько 60 млн. тонн палива. За обсягом вуглевидобутку він став провідним басейном: його питома вага в загальносоюзному видобутку зросла з 4,8% у 1943 р. до 26,7% в 1945 р. Там само. — С. 66, 78. Там само. — С. 80.

«Азовсталь» і завод ім. Ілліча дісталися окупантам майже незруйнованими, і саме на цих двох маріупольських металургійних гігантах вони змогли налагодити виплавку чавуну і сталі. При відступі вони підірвали надпотужну доменну піч № 4 «Азовсталі». Піч просіла на 3,5 метра, змістилася з осі набік і нахилилася на 20 градусів. Щоб розібрати напівзруйновану піч і побудувати нову, потрібні були роки. Проте заводські інженери О. Камінський і М. Корнєєв запропонували і реалізували сміливий проект: домна вагою 1360 тонн була піднята за допомогою гідравлічних домкратів, випрямлена і поставлена на фундамент. Це було здійснене уперше в практиці світового домнобудування³⁹.

До кінця війни в Сталінській (Донецькій) області було відбудовано і здано в постійну експлуатацію дев’ять доменних і 20 мартенівських печей, два бессемеровських конвентера, 15 прокатних станів і три трубопрокатних стани. Один за одним вступали до ладу коксохімічні заводи і заводи вогнетривів. Деякі металургійні підприємства перевищили довоєнний рівень виробництва. Відновлені підприємства дали в 1943;1945 рр. 1 250 тис. тонн чавуну, 1 200 тис. тонн сталі, 900 тис. тонн прокату, 57 тис. тонн труб, 2 800 тис. тонн коксу Там само. — С. 81.

У відбудові донецької електроенергетики брали участь 120 великих підприємств з усіх регіонів СРСР. Найбільший вклад внесли працівники ленінградського заводу «Електросила». За 1943;1945 рр. вони виготовили 15 турбогенераторів для електростанцій Донбасу. На генераторі електростанції Макіївського металургійного заводу була поставлена меморіальна табличка з таким текстом: «Трудящим Макіївки від робітників та інженерно-технічних працівників ленінградського заводу „Електросила“. Виготовлено під час блокади». На турбогенераторі потужністю 5 тис. кВт, змонтованому на Сталінському металургійному заводі, теж була меморіальна дошка з написом: «Зроблений в Ленінграді в період блокади» Україна радянська. — К., 1964. — С. 11.

До кінця 1945 р. встановлена потужність турбогенераторів «Донбасенерго» дійшла до 44% довоєнного рівня. До ладу діючих стали найбільші хімічні заводи — «Донсода», Горлівський і Лисичанський азотнотукові, Костянтинівський хімічний, слов’янський «Червоний хімік», Рубіжанський хімкомбінат, Донецький азотний. Колектив Новокраматорського машинобудівного заводу виготовив 7 тис. тонн устаткування для шахт, доменних і мартенівських печей. Ворошиловградський паровозобудівний завод відновив серійне виробництво паровозів История рабочих Донбасса. — Т.2. — С. 79, 81.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства країни на 1946;1950 рр. Було прийняте рішення іменувати народні комісаріати (наркомати) міністерствами. На підставі загальносоюзного плану і в його рамках Верховна Рада УРСР у серпні прийняла закон про республіканську п’ятирічку. Ставилося завдання за п’ять років відновити довоєнний рівень виробництва у промисловості.

Впродовж четвертої п’ятирічки (1946;1950 рр.) чисельність населення Донбасу вийшла на довоєнні показники. В цілому за міжпереписний період 1939;1959 рр. загальна чисельність населення зросла в півтора рази при скороченні питомої ваги сільського населення з 26 до 17%. Під час війни втрати серед чоловічого населення були набагато більшими, ніж серед жіночого. Це призвело до істотного погіршення складу населення за статтю. У 1939 р. питома вага жінок в населенні України дорівнювала 52,2%, а в 1959 р. — 55,6%. Внаслідок того, що серед приїжджих на Донбасі істотно переважали чоловіки, питома вага жінок в регіоні не була надто великою — 53,6% История рабочих Донбасса. — Т.2. — С. 86−87. У 1950 р. на промислових підприємствах обох областей Донбасу було зайнято вже 593,9 тис. осіб Там само. — С. 87. У наступні роки кількість працюючих у промисловості Донбасу зростала більш високими темпами, ніж в цілому по Україні. У 1958 р. загальна чисельність робітників, зайнятих у промисловості Сталінської і Ворошиловградської областей, збільшилася до 1 020 тис. осіб, в тому числі у вуглевидобутку — до 508,9 тис., чорній металургії - до 142,4 тис., машинобудуванні і металообробці - до 165,2. У той же час у галузях легкої промисловості було зайнято тільки 23,9 тис. осіб, харчовій — 38,2 тис. Там само. — С. 87.

Найбільш важливу роль у поповнення робітничого класу Донбасу відігравав організований набір робочої сили, здійснюваний за принципами, встановленими постановою Ради міністрів СРСР від 21 травня 1947 р. За роки четвертої п’ятирічки на промислові об'єкти Сталінської області прибуло по оргнабору 246 тис. працівників Хорошайлов Н. Ф. Возрожденный Донбасс. — Донецк, 1968. — С. 89. Оргнабір згубно відбивався на стані сільського господарства, але колгоспники, не маючи паспортів, широко використовували його аби вирватися з позбавленої перспектив колгоспної каторги.

Широко використовувалася примусова праця. Після закінчення війни, в другій половині 1945 р. на шахтах комбінату «Сталінвугілля» працювало 30 тис. інтернованих німців, 3 тис. військовополонених Докладніше див.: Баглікова М.С. Німецькі військовополонені в Донбасі (1943 — 1954 рр.): Дис… канд. іст. н. — Донецьк, 2005. і понад 20 тис. «спецконтингенту» (радянські громадяни, які співпрацювали з окупантами, здебільшого поліцаї). Спеціальною постановою Ради міністрів СРСР трест «Азовстальбуд» дістав дозвіл у червні 1947 р. залучити до 7 тис. в’язнів для роботи на відбудові металургійного заводу. Тоді в тресті працювало понад 9 тис. робітників і службовців, але потреба в робочій силі відчувалася дуже гостро Дерев’янкін Т.І. Відбудова і розвиток заводу «Азовсталь» у четвертій п’ятирічці // Народне господарство Української РСР у післявоєнні роки. — К., 1965. — С. 119.

Люди, які поверталися на батьківщину з німецької неволі, нерідко примусово спрямовувалися фільтраційними комісіями на підприємства Донбасу, що відчували гостру потребу в робочій силі. До травня 1949 р. в Сталінську область прибуло 87,8 тис. репатріантів, з них 61,4 тис. були відправлені на відбудову шахт і металургійних заводів. Покинути місце роботи вони не мали права.

У поповненні лав робітничого класу важливу роль відігравав так званий громадський призов. Профспілкові і комсомольські організації регулярно зверталися до молоді із закликами взяти участь у відбудові і будівництві промислових об'єктів в різних регіонах країни. Зокрема, за період з жовтня 1947 р. по травень 1948 р. за путівками ЦК ЛКСМУ на шахти Донбасу прибули 12 тис. молоді. 14 червня 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняла постанову «Про громадський призов молоді для роботи на найважливіших будовах, розташованих у східних і північних районах СРСР і в Донбасі». Ця постанова була ухвалена услід за ініціативою ЦК ЛКСМУ, який розгорнув з 1955 р. велику організаційну роботу з мобілізації комсомольців і молоді на новобудови вугільної промисловості республіки. За 1955;1958 рр. на будівництво 37 «комсомольських» шахт з усіх областей України прибуло 113 тис. осіб История рабочих Донбасса. — Т.2. — С. 89.

Увага центрального уряду до Донбасу зосереджувалася передусім на відбудові кам’яновугільної промисловості. Другий етап відбудови припав на четверту п’ятирічку. В «Законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946;1950 роки» підкреслювалося, що відродження вугільних шахт Донбасу має завершитися у 1949 р. Для цього передбачалося повністю відновити 182 основні шахти потужністю 67,7 млн. тонн вугілля, а також побудувати 60 нових шахт потужністю 14,1 млн. тонн. Довоєнний рівень видобутку палива мав бути досягнутий у 1949 р., а в завершальному році п’ятирічки шахтарі мусили вийти на рівень 86,1 млн. тонн, що складало 34,4% загальносоюзного видобутку Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. — Т.3. — М., 1968. — С.253, 295. Загальносоюзний видобуток планувалося збільшити у п’ятирічці на 51%, а в Україні - в 2,8 рази.

Отже, Донбас все ще розглядався в центрі як головна паливно-енергетична база СРСР. Зосередження істотних матеріальних, кадрових і фінансових ресурсів в кам’яновугільній промисловості Донбасу дало свої результати, хоча завдання п’ятирічки були істотно підкориговані. 12 червня 1950 р. Рада міністрів СРСР прийняла постанову «Про підвищення продуктивності праці, поліпшення організації виробництва і зміцнення технічного керівництва на шахтах Донбасу», в якій підкреслювалося, що продуктивність праці за чотири роки п’ятирічки підвищилася на 35%, але все ще залишалася нижчою, ніж довоєнна История рабочих Донбасса. — Т.2. — С. 108.

Законом «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946;1950 роки» у Донбасі і Придніпров'ї було передбачено ввести в експлуатацію 30 доменних печей загальною щорічною потужністю 9 млн тонн чавуну, сталеплавильні агрегати потужністю 8,4 млн. тонн сталі і 58 прокатних станів, здатних виробляти 6,5 млн. тонн готового прокату Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. — Т. 3. — С. 294. На відбудову української металургії спрямовувалася майже п’ята частина централізованих капіталовкладень, передбачених четвертою п’ятирічкою для України Історія народного господарства Української РСР. — Т.3, кн.1. — К., 1985. — С. 206. У 1946 р. було утворене Головне управління з будівництва підприємств чорної металургії.

Донбасу у складі п’яти будівельно-монтажних трестів: Азовстальбуд, Макбуд, Сталінметалургбуд, Ворошиловськбуд та Єнакієвважбуд. Чисельність робітників у них на кінець п’ятирічки дійшла до 26 тис. Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 95.

Організація відбудовних робіт спеціалізованими трестами виявилася ефективною. За роки четвертої п’ятирічки Азовстальбуд не тільки відбудував, але й істотно наростив виробничі потужності маріупольського гіганта. До кінця 1948 р. були введені в експлуатацію всі шість печей довоєнного мартенівського цеху.

З пуском доменних печей № 2 і № 1 в 1949 р. була закінчена відбудова довоєнного доменного цеху. Одночасно на Азовсталі розгорнулося будівництво двох найбільших в Європі прокатних станів (блюмінга та рейкобалочного). Із введенням їх в дію у 1948 р. завод перетворився на підприємство із закінченим металургійним циклом. Якщо Азовсталь мала в 1940 р. чотири доменних печі з об'ємом З 600 куб. м., п’ять мартенівських печей з площею поду 300 кв. м., а прокатних станів зовсім не мав, то в 1950 р. працювало чотири доменні печі з об'ємом 5200 куб. м., вісім мартенівських печей і два прокатних стани. Довоєнний рівень по виплавці сталі завод перевищив у 1948 р., а по виплавці чавуну — в 1949 р. Дерев’янкін Т.І. Відбудова і розвиток заводу «Азовсталь» у четвертій п’ятирічці // Народне господарство Української РСР у післявоєнні роки. — С. 121−122.

Планом четвертої п’ятирічки передбачалося збільшити потужності електростанцій України на 2 574 тис. кВт і довести виробництво електроенергії до 13,7 млрд кВт-год., що на 15% перевищувало довоєнний рівень. На кінець п’ятирічки завершилася відбудова Зуївської, Північнодонецької, Курахівської і Штерівської теплових електростанцій. У 1949 р. почалося спорудження Миронінської ДРЕС. На всіх цих електростанціях встановлювалися більш потужні турбіни і котли, які працювали під тиском пари до100 атмосфер і температурою до 500^оС. Це дозволяло скоротити витрати палива на виробництво електроенергії Жимерин Д. Г. История электростанции СРСР. — М., 1962. — С. 113.

Основними споживачами електроенергії були промисловість і будівництво. У 1950 р. вони використали 71,4% спожитої електроенергії в економіці України Народне господарство Української РСР. Статистичний довідник. — К., 1957. — С. 41. Сільські споживачі не були підключені до державної мережі електропостачання і використовували енергію з місцевих, технічно відсталих і невеликих електростанцій. У 1950 р. з 23 гідроі теплоелектростанцій невеликого розміру, які знаходилися Сталінській області, працювало тільки 19. У багатьох колгоспах взагалі не було електрики Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 79.

Головне місце в хімічній промисловості Донбасу займали підприємства мінеральних добрив та іншої продукції органічної та неорганічної хімії. Першим, уже з квітня 1944 р. відновив випуск продукції Горлівський азотнотуковий завод (з 1975 р. — ВО «Стирол»). Спеціальною постановою лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП (б) Раді міністрів СРСР доручалося вжити заходів до прискореного будівництва Лисичанського (з 1951 р. — Північнодонецького, нині - ВО «Азот») хімкомбінату. З 1951 р. комбінат почав виробляти азотну кислоту і аміачну селітру. Спочатку для виготовлення добрив завозився аміак з інших підприємств, але в 1953 р. був споруджений власний завод синтетичного аміаку, який видобувався шляхом газифікації коксівного вугілля Егоров В. П. По пути технического прогресса // Химическая промышленность Украины (Киев). — 1967. — № 5. — С. 11.

Костянтинівський хімічний комбінат, який спеціалізувався на випуску фосфатних добрив, був збудований фактично заново. Содове виробництво відновилося з 1944 р. на Лисичанському і Слов’янському содових комбінатах. У 1948 р. Старосодовий і Новосодовий комбінати в Слов’янську були об'єднані в одне підприємство. У 1950 р. Донбас дав 344 тис. тонн соди Химическая промышленность Украины за 50 лет Советской власти. — К., 1967. — С. 5.

Машинобудівна промисловість розвивалася з урахуванням задоволення потреб вуглевидобутку і металургійної промисловості регіону, а також залізничного будівництва. До кінця 40-х рр. наявні виробничі потужності були в основному відновлені Історія народного господарства Української РСР. — Т.1. — К., 1985. — С. 212−213. Одним з перших, ще 1946 р. став до ладу Ворошиловградський машинобудівний завод. В 1949 р. був цілком відбудований Ворошиловградський паровозобудівний завод. У наступному році став до ладу один з гігантів радянського машинобудування — НКМЗ. В ході відбудови відбувалося освоєння нових типів машин.

На Горлівському машинобудівному заводі у 1947 р. були виготовлені перші зразки вугільного комбайну ГУК-1. Серійне виробництво нових комбайнів під назвою «Донбас» розпочалося з 1949 р. Завод спеціалізувався на виготовленні комбайнів, які дозволяли механізувати найбільш трудомісткий процес вуглевидобутку — наваловідбійні роботи. На основі комбайну «Донбас» завод разом з фахівцями інституту «Дондіпровуглемаш» створив спеціалізовані машини для розробки тонких і круто спадаючих пластів.

Новокраматорський машзавод у 1948 р. виготовив перший повоєнний радянський блюмінг для прокатки дефіцитних профілів сталі потужністю 1,5 млн. тонн прокату на рік. У 1950 р. новокраматорці створили уперше в СРСР заготівельний стан для виробництва катаної трубної заготовки. Колектив заводу освоїв також виробництво потужних екскаваторів з ковшем місткістю в 3 кубометри. З 1949 р. конструктори заводу почали проектувати крокуючі екскаватори. Завод спеціалізувався на виготовленні унікальних виробів, переважно на замовлення конкретних підприємств Технический прогресс в машиностроении украинской ССР. — К., 1967. — С. 182.

Стан сільського господарства в регіоні не витримував жодного порівняння з промисловим сектором. Капіталовкладення в сільське господарство виділялися в мінімальних розмірах, хоч його матеріально-технічна база сильно постраждала в роки війни. Сільське виробництво трималося в основному на ручній праці, незважаючи на дефіцит робочих рук. Після повернення людей з армії, німецької каторги і радянського тилу кількість працездатних у сільському господарстві зросла, але не досягла довоєнного рівня. У колгоспах працювали в основному жінки.

У повоєнний період було поставлене завдання якомога швидше вийти на передвоєнний показник площі орних земель. В масштабах всієї України цього завдання вдалося досягнути: у 1950 р. площа орних земель склала 98% передвоєнної Розвиток народного господарства Української РСР. 1917;1967. — Т.2. — К., 1967. — С. 223. На Донбасі ситуація не відрізнялася від загальноукраїнської Розраховано за даними: Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 349−350. По тракторах довоєнні показники на Донбасі не були досягнуті Там само. — С. 360−361. За відсутності техніки в колгоспах використовувалися не тільки коні, але й корови. Значні площі оброблялися ручною працею, причому не тільки жінок у працездатному віці, але й підлітків і селян похилого віку. На дві останні категорії працівників припадало до п’ятої частини нарахованих трудоднів Макаров Н. П. Экономика и организация сельского хозяйства Донбасса. — М., 1957. — С. 75.

Трактори, комбайни, вантажні автомашини та інша потужна техніка зосереджувалися в МТС. Колгоспи користувалися нескладною і недорогою технікою — кінними плугами, віялками, сіялками, сортувалками тощо. За даними дослідника сільського господарства Донбасу повоєнного періоду М. Макарова, основні сільськогосподарські роботи виконувалися засобами виробництва МТС на 90−95% Там само. — С. 61−62. Працівників МТС мало цікавили виробничі успіхи колгоспів, і свою роботу вони виконували абияк. Зокрема, у багатьох господарствах Ворошиловградської області в 1949 р. зяблева оранка була проведена і невчасно, і неякісно, лише на глибину 10−12 см. Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 135.

Незважаючи на певні подвижки (особливо по зерну — у Ворошиловградській області, по соняшнику — в Сталінській області), сільське господарство Донбасу навіть в 1951 р. в цілому не досягло довоєнних обсягів виробництва. У межах всієї України картина була такою же.

Щоб налагодити постачання міського населення дефіцитною м’ясо-молочною продукцією, директивні органи ставили перед сільським господарством вкрай напружені завдання. Лютневий (1947 р.) пленум ЦК КПРС вимагав відновити і до кінця 1948 р. перевершити довоєнний рівень поголів'я великої рогатої худоби, овець і кіз, а до кінця 1949 р. — поголів'я свиней КПСС в резолюциях съездов, конференций и пленумов ЦК. — Т.8. — М., 1985. — С. 115. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) затвердили у квітні 1949 р. трирічний план розвитку громадського колгоспного і радгоспного тваринництва на 1949;1951 рр., за яким передбачалося істотне зростання виробництва м’ясо-молочної продукції порівняно з довоєнним рівнем⁴¹⁰. Проте всі ці плани залишилися на папері, тому що не були забезпечені ні відповідними капіталовкладеннями, ні кормовою базою. Довоєнного рівня виробництва кормів до кінця четвертої п’ятирічки не було досягнуто: у 1950 р. валовий збір сіна в Україні дорівнював тільки 71,4% від збору 1940 р., силосних культур — 88,6%, кормових коренеплодів і баштанних культур — 52,8%. Водночас залишалася вкрай низькою продуктивність природних кормових угідь. У 1950 р. сіна з природних косовиць в республіці зібрали майже у два рази менше, ніж до війни⁴¹¹. Не останню роль в провалі планів розвитку тваринництва відігравала цілковита незацікавленість колгоспного селянства в розвитку громадського господарства. Реальні результати у нарощуванні поголів'я худоби в областях Донбасу виглядали так (на початок року, в тис. голів):⁴¹²

Динаміка поголів'я худоби по всіх категоріях господарств досить строката, але загальна закономірність одна: довоєнного рівня поголів'я в обох областях Донбасу досягнути не вдалося.

Катастрофічне становище сільського господарства у повоєнні роки стало основою третього українського голоду 1946;1947 рр., причинами якого були як катастрофічна посуха, так і хлібозаготівельна політика Кремля. Зима 1945;1946 рр. виявилася малосніжною і морозною. Навесні 1946 р. в Україні загинуло 350 тис. га зернових посівів, і п’яту частину посівних площ довелося пересівати. Весна і літо видалися більш посушливими, ніж в 1921 р. У Ворошиловградській області в 1946 р. вдалося зібрати не більше 2,6 цтн зернових культур з гектара (в 1945 р. — 6,1, в 1940 р. — 7,4 цтн). В Сталінській області по всіх категоріях господарств зібрали 6,6 цтн з гектара проти 10 в 1945 р. і 13 в 1940 р. Там само. Колгоспники опинилися у вкрай важкій продовольчій ситуації, адже врожай картоплі і овочів на присадибних ділянках також був втрачений. Унаслідок нестачі кормів постраждали кінське поголів'я і велика рогата худоба.

Не рахуючись із ситуацією, хлібозаготівельні органи встановили для республіки непідйомний план по хлібу — 340 млн. пудів Голод в Україні 1946;1947. Документи і матеріали. — К., Нью-Йорк, 1996. — С. 8−9. План збільшувався по УРСР в цілому на 21 013 тис. пудів, у тому числі по Ворошиловградській області - на 100 тис. пудів, а по Сталінській — на 2 500 тис. пудів Голод в Україні 1946;1947. Документи і матеріали. — С. 38. На цей час від Сталінської області державі надійшло з урожаю 1946 р. 1 607 тис. пудів хліба, а з Ворошиловградської - 1 104 тис. пудів. Тому перша з них мусила виконати план хлібоздачі (без гарнца) в розмірі 28 386 тис. пудів, а друга — 10 954 тис. пудів Там само. — С. 41.

Хліб вибивали з господарств жорсткими методами, тому що радянський уряд мав виконати зобов’язання перед залежними від нього країнами або поставити їх у залежність. Зокрема, у лютому 1946 р. Й. Сталін взяв на себе зобов’язання поставити Польщі 200 тис. тонн зерна, а в квітні зобов’язався поставити у Францію 500 тис. тонн. Радянський хліб одержали також Болгарія, Румунія, Чехословаччина. В усіх цих країнах погодні умови теж видалися аномальними, і вони гостро потребували поставок хліба з-за кордону. Президент Чехословаччини К. Готвальд згодом визнавав: «Радянський Союз урятував нас від голоду» История Чехословакии. — Т.3. — М., 1960. — С. 475. Однак, закордонних громадян СРСР рятував ціною життів власних.

Сумарний експорт зернових культур у 1946 р. становив 1,7 млн. тонн, тобто 10% заготовленого в країні хліба Внешняя торговля СССР. 1918;1966 гг. Статистический справочник. — М., 1967. — С.88−89. Ці поставки були політично мотивованими.

У Кремлі бажали зміцнювати насаджувані в Європі комуністичні режими не тільки силовими, завдяки постійній присутності «воїнів-визволителів», але й економічними засобами.

У позбавленому продовольства українському селі починався голод. Перший секретар ЦК КП (б)У М. Хрущов звернувся в ЦК ВКП (б) з проханням зменшити хлібозаготівельний план з урожаю 1946 р. Та підтверджена органами державної безпеки інформація про голод не справила в центрі враження. 26 листопада Й. Сталін і А. Жданов надіслали телеграму М. Хрущову і другому секретареві ЦК КП (б)У Д. Коротченку, в якій вимагали покінчити з небільшовицьким ставленням до виконання плану хлібозаготівель і покарати тих, хто приховує хліб. Та через три тижні Хрущов знову звернувся в Кремль з проханням про надання фуражної позички, адже від безкорм’я почало гинути кінське поголів'я.

Україна одержала фуражну, насіннєву і продовольчу позички, бо треба було рятувати посівну кампанію 1947 р. Але Сталін вирішив зняти Хрущова на певний час з посади першого секретаря ЦК КП (б)У, залишивши за ним посаду голови уряду. На початку березня 1947 р. республіканську партійну організацію очолив, як у 1925;1928 рр., Л. Каганович. У грудні 1947 р. його відкликали в Москву і призначили на посаду заступника голови Ради міністрів СРСР (головою уряду був Й. Сталін). Хрущов знову зайняв пост першого секретаря ЦК, але головою українського уряду став Д. Коротченко.

Тим часом хлібозаготівлі тривали. Українське селянство відчайдушно боролося із хлібозаготівельниками, щоб приховати від державного обліку рештки жалюгідного врожаю і відсунути від себе примару голоду. Місцева влада чудово розуміла, що їй доведеться під час зими 1946;1947 рр., що уже насувалася, зустрітися з голодом. Не може такого бути, щоб цього не розуміли в Кремлі. Але там надавали перевагу поставкам зернових культур в охоплену неврожаєм зарубіжну Європу. Доля голодуючих українських селян Москву не турбувала.

Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) прийняли 27 вересня 1946 р. постанову «Про економію у витрачанні хліба», а 18 жовтня — постанову «Про додаткові заходи з економії і наведенню порядку у витрачанні хліба». Реалізуючи їх, керівники УРСР прийняли на пайкове постачання хліба 9 668 тис. осіб, або на 3 634,5 тис. менше проти контингенту, який одержував пайковий хліб у вересні. Зокрема, було скорочено контингент, який постачався хлібом в сільській місцевості (на 2 892,1 тис. осіб). Непрацюючі дорослі утриманці в містах і робітничих селищах також знімалися з постачання (у кількості 742,4 тис. осіб). Видача хліба іншим утриманцям скорочувалася з 300 до 250 г. на день, а дітям — з 400 до 300 г. Продаж зернофуражу за комерційними цінами припинявся, продаж муки для комерційної торгівлі скорочувався Там само. — С. 117.

Слід зауважити, що з років війни споживання населення міст регулювала карткова система. Норми споживання були спартанськими, власне, це було напівголодне існування. Наприкінці 1944 р. щоденна норма видачі хлібу для робочих складала 500−700 грамів, службовців — 300 — 450, утриманців (зокрема, дітей до 12 років) — 200−300 грамів Україна: Друга половина ХХ століття: Нариси історії. — К., 1997. — С.124. Саме тому ще більше урізання норм споживання в 1947 р. і зняття з постачання низки категорій утриманців стало непоправним ударом для виснаженої донбаської спільноти. Нагадаємо, що відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) від 27 вересня 1947 р. «Про економію у витрачанні хліба» з пайкового продовольчого забезпечення було знято велику кількість населення, переважно дорослих утриманців — пенсіонерів, інвалідів, які не могли працювати. 28,7% непрацездатних утриманців (213,3 тис. осіб) України мешкали саме в Донбасі (зауважимо, що за наслідками виробничого травматизму питома частка інвалідів серед населення регіону була стало високою). Скажімо, в Сталінській області число людей, що отримували хлібні картки, скоротилося на 348 тис. осіб (15,2%) Голод в Україні, 1946;1947: Документи і матеріали. — С. 230. Голод розпочався восени 1946 р. й охопив сотні тисяч людей. Пік його прийшовся на весну — літо 1947 р. Випадки смерті від виснаження траплялися аж до 1948 р. За цей час, за підрахунками В. Задніпровського померло понад 12,5 тис. осіб. Більшість (60,3%) померлих становили чоловіки Задніпровський О. Хроніка голоду 1946 — 1947 років у Донбасі. — С. 10.

На відміну від Голодомору внаслідок голоду 1946 — 1947 рр. більшою мірою постраждали міські мешканці. Саме тому демографічна криза 1947 р. за своїми наслідками була помітнішою в більш урбанізованій Сталінській окрузі: природний приріст тут скоротився на 89,3% відсотки, тоді як у Ворошиловградській — на 58,8% Шипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943;1955 рр.: Автореф… канд. іст. н. — С.12.

Гонка озброєнь, що розгорнулася з початком «холодної війни», спричинила істотне прискорення воєнно-промислового комплексу в країнах Заходу. Власне, ще в останні роки Другої світової війни завдяки колосальним пільгам та інвестиціям з державного бюджету в цих країнах почали стрімко розвиватися нові галузі хімічної індустрії, приладоі машинобудування, кольорової металургії.

Розв’язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування комуністичної держави. По-перше, було скорочено фонд нагромадження в національному доході, щоб забезпечити фінансовими ресурсами більш активну соціальну політику. По-друге, змістилися акценти в розвиткові оборонного потенціалу. Скорочення кількісного складу армії дало змогу спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов’язану з нею космічну програму. По-третє, щоб не починати створення нових галузей «від нуля», було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном. Імпорт сучасного устаткування і технологій давав шанс подолати відставання від розвинених країн у перспективних галузях економіки. Водночас виникала імпортна залежність СРСР від країн НАТО. Керівники НАТО ретельно стежили, щоб технічний рівень радянського ВПК не зростав за рахунок імпортованої техніки і технології.

Найбільш резонансною економічною реформою М. Хрущова була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від прив’язки кожного великого підприємства до Москви, де знаходилися галузеві центри управління — міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центру всі нюанси виробничого процесу була очевидною. Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС визнав за потрібне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. Невдовзі Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, в Україні - 11, в тому числі Ворошиловградський (з 1958 р. — Луганський) і Сталінський (з 1961 р. — Донецький). У травні 1960 р. Президія Верховної Ради УРСР створила ще три раднаргоспи шляхом розукрупнення існуючих — Кримський, Полтавський і Черкаський.

Сутність директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам М. Хрущов, який уже став диктатором. У своїй новій якості він більше не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних до нього чиновників центральних відомств.

У 1960 р. у трьох найбільших республіках — Росії, Україні і Казахстані були створені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства (Укрраднаргосп) керувала 14 місцевими раднаргоспами. В грудні 1962 р. була створена Рада народного господарства СРСР (РНГ СРСР), яка мусила керувати раднаргоспами всіх союзних республік. Одночасно в Україні відбулося скорочення економічних районів до семи. Зокрема, економічні райони Донецької і Луганської областей були злиті в один Донецький раднаргосп.

Чергова реорганізація управління промисловістю відбулася у вересні 1963 р. Тоді була утворена Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР), яка була покликана керувати усіма іншими органами управління народним господарством — РНГ СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР і комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Під час укрупнення економічних адміністративних районів у 1962 р. слово «адміністративні» з їх назви було зняте, хоч вони залишилися, поряд з областями, адміністративнотериторіальними одиницями. У 1963 р. разом з утворенням ВРНГ Радянський Союз був поділений на 19 неадміністративних економічних районів. В межах УРСР були створені три таких райони — Донецько-Придніпровський, ПівденноЗахідний і Південний. У результаті безперервних реорганізацій управління промисловістю і будівництвом стало не менш централізованим, ніж було при міністерській системі, і набагато більш забюрократизованим.

Попри всі адміністративно-бюрократичні перипетії вимоги щодо неухильного зростання промислового потенціалу регіону не зменшувалися. У 1956 р. необхідність забезпечення прискореного шахтного будівництва на Донбасі робочою силою змусила ЦК ВЛКСМ оголосити призов молоді з усіх регіонів країни. Сюди прибуло 85 тис. робітників, половину яких становила українська молодь, головним чином — із сільських районів західних областей Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953;1985 рр. — Львів, 1992. — С. 39. Підсилюючи ініціативу ЦК ВЛКСМ, Рада міністрів СРСР і ЦК КПРС у 1957 р. прийняла постанову «Про громадський призов молоді на роботу у найважливіших будовах, розташованих у східних і північних районах СРСР та Донбасі». Зокрема, у будівництві шахт у Ровеньках взяло участь близько 6 тис. молодих робітників з Києва, Херсона, Чернігова і Луганська. Вони спорудили п’ять шахт — Київські-комсомольські .№ 1 і .№ 2, Чернігівську-комсомольську, Херсонську-комсомольську і Луганську-комсомольську Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К., 1968. — С. 679−680,.

• 740. донбас післявоєнний металургійний промисловість
• 50-ті рр. стали часом найбільш інтенсивного шахтного будівництва в Донбасі. Впродовж 1951;1955 рр. потужність шахтного фонду зросла за рахунок нового будівництва і реконструкції на 31,7 млн. тонн, а в 1956;1960 рр. — на 46,3 млн. тонн. Зокрема, до ладу діючих вступила у 1956 р. шахта Вуглегірська-Західна проектною потужністю 1 050 тис. тонн на рік, у 1958 р. — Краснолиманська потужністю 1 200 тис. тонн, у 1959 р. — шахта ім. XXVI з'їзду КПРС (ВО «Добропіллявугілля») потужністю 1 500 тис. тонн, у 1963 р. — шахта «Україна» у Перевальську потужністю 1 800 тис. тонн Кузіна К.В., Лихолобова З. Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних шахтарських містах Донбасу (1950;1980;ті роки). — Донецьк, 2010. — С. 40. Поряд з великими шахтами, на яких впроваджувалася механізація виробничих процесів, зокрема, найбільш сучасні технології видобутку вугілля, у другій половині 50-х рр. будувалися дрібні шахти за спрощеними проектами, призначені для ліквідації дефіциту палива для комунально-побутових потреб. У 1957 р. були збудовані прискореними темпами 37 дрібних, так званих «комсомольських» шахт, розрахованих на 10−15 років експлуатації Вугільний Донбас у другій половині XX століття. — Донецьк, 2001. — С. 25.

Уведені в експлуатацію після 1950 р. шахти становили в 1965 р. 42% шахтного фонду за потужністю. Середньодобове навантаження 392 діючих в 1950 р. шахт дорівнювало 509 тоннам, тоді як навантаження 495 шахт, що перебували в експлуатації у 1965 р., зросло до 1 199 тонн История технического развития угольной промышленности Донбасса. — Т.2. — К., 1969. — С. 132. І все-таки за цим показником шахти Донбасу істотно поступалися шахтам не тільки ФРН, але й Польщі та Чехословаччини.

Видобуток вугілля на шахтах Донбасу за 1950;1965 рр. зріс більше, ніж удвоє і досяг в 1965 р. 172 млн. тонн. Угольная промышленность СССР за 50 лет. Статистический справочник. — М., 1968. — С. 439. Незважаючи на прискорені темпи вуглевидобутку в інших кам’яновугільних басейнах, Донбас залишався головним вугільним басейном країни.

І все-таки з розвитком Кузбасу та інших вугільних басейнів Донбас поступово й непомітно втрачав своє значення «Всесоюзної кочегарки». Вкладати кошти у розвиток інших басейнів з непорівнянно кращими умовами вуглевидобутку ставало більш вигідним. З кінця 50-х рр. Держплан СРСР почав скорочувати капіталовкладення в технічну реконструкцію і нове шахтне будівництво на Донбасі. Максимальний обсяг капіталовкладень було освоєно в 1957 р. — 569,3 млн руб. Контрольні цифри семирічного плану розвитку народного господарства передбачали виділити на потреби Донбасу в 1965 р. тільки 383 млн руб., тобто 67,3% від обсягу 1957 р. Виділені за семирічним планом капіталовкладення тільки наполовину забезпечували здійснення необхідних геологорозвідувальних робіт Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 82, 84. Брак коштів зумовив уповільнення темпів реконструкції діючих шахт і нового шахтного будівництва. Внаслідок цього економічні показники вуглевидобутку істотно погіршилися.

Розвиток донецької металургії в добу «відлиги» перебував на піднесенні. Основний приріст продукції забезпечувався за рахунок створення нових потужностей на діючих підприємствах — «Азовсталі» та ім. Ілліча в Маріуполі, а також на заводах в Донецьку, Макіївці, Єнакієвому, Комунарську (Алчевську), Кадіївці. В металургії проводилися масштабні роботи з інтенсифікації доменного процесу застосуванням кисню. Уперше ця прогресивна технологія, яка сприяла підвищенню продуктивності доменних печей і скороченню витрат палива, була застосована у 1958 р. на Дніпропетровському металургійному заводі. У наступні роки вона була освоєна металургами обох маріупольських заводів, а також на Комунарському (Алчевському), Єнакієвському, Донецькому та інших заводах Донбасу Развитие металлургии в Украинской ССР. — К., 1980. — С. 341−342.

Машинобудівники Донбасу задовольняли потреби важкої промисловості переважно власного регіону. Ця галузь спеціалізувалася на виробництві гірничошахтного устаткування, агрегатів для металургійної промисловості і рухомого складу для залізниць.

Розвитку донецької електроенергетики радянський уряд надавав пріоритетне значення. У 1954 р. стала до ладу Слов’янська ДРЕС у складі п’яти агрегатів потужністю 100 тис. кВт кожний. У 1955 р. увійшли до ладу діючих два чергові агрегати Миронівської ДРЕС, після чого вона досягла проектної потужності в 400 тис. кВт. У 1958 р. були здані в експлуатацію перші енергоблоки Старобешівської та Луганської ДРЕС Семешко Н. С., Бондаренко Я. И. Развитие электроэнергетики Донбасса за годы Советской власти. — Донецк, 1978. — С. 16. На початку 60-х рр. «Донбасенерго» стала найбільшою енергосистемою України, а по СРСР в цілому зайняла друге місце після «Мосенерго». У 1965 р. на Старобешівській ДРЕС були введені в дію ще два енергоблоки, після чого її потужність стала дорівнювати 2,3 млн кВт.

Хімічна індустрія України розвивалася по шляху реконструкції і розширення діючих підприємств. Капіталовкладення найчастіше використовувалися для будівництва нових цехів, а не для нарощування потужностей й удосконалення технологій в діючих цехах. Такий напрям капіталовкладень дозволяв здійснити якісні зміни в структурі галузі при максимальному заощадженні коштів.

Доволі суттєво відрізнялася динаміка сільськогосподарського сектору. У сільському господарстві 20-х рр. четверо українських селян годували одного міського жителя й одночасно сільськогосподарська продукція вивозилася в Росію та за кордон. Три наступні десятиліття супроводжувалися урбанізаційними процесами, і в середині 50-х рр. міське населення за чисельністю майже зрівнялося з сільським. Здавалося, що колгоспи могли б розв’язати продовольчу проблему, оскільки в село надійшла машинна техніка. Однак сільське господарство залишалося найслабшою гілкою командної економіки. У міру того, як збільшувалася кількість міських споживачів, сільськогосподарська продукція ставала все більш дефіцитною.

Перебуваючи ще на чолі КП (б)У, Хрущов виступив з сумнівною ініціативою укрупнення дрібних колгоспів, яка набула всесоюзних масштабів. На кінець 1950 р. в Україні залишилося 19 295 колгоспів (в 1940 р. — 28 374). Середній колгосп після кампанії укрупнення мав 285 дворів і 1290 га посівних площ Народне господарство УРСР в 1962 році. Статистичний щорічник. — К., 1963. — С. 316. Кампанія вкрай несприятливо позначилося на економіці сільського господарства і побуті селян. За винятком окремих «маяків», для яких штучно створювалися найсприятливіші умови, сільські населені пункти поступово деградували. У колгоспів не було коштів, щоб перетворювати свої села в «агроміста» — будувати багатоквартирні будинки, споруджувати водогони, каналізацію, палаци культури і театри.

Процес укрупнення колгоспів на Донбасі відбувався посиленими темпами. Якщо в Сталінській області на початку 1950 р. налічувалося 1 117 колгоспів, то в 1955 р. їх залишилося тільки 480. Відповідно кількість колгоспів у Ворошиловградській області зменшилася з 1 004 до 466. Середній розмір колгоспу в регіоні після укрупнення дорівнював від 2 440 до 2 620 га. Основною організаційною ланкою в рослинництві стала рільнича бригада. До укрупнення на одну бригаду припадало 2 620 га ріллі, а потім — 1 253 га. У більшості об'єднаних колгоспів були створені дві-три великі рільничі бригади, які обслуговувалися, як правило, двома тракторними бригадами Макаров Н. П. Экономика и организация сельского хозяйства. — М., 1957. — С. 68.

На грудневому (1957 р.) пленумі ЦК Компартії України, який відбувався з участю першого секретаря ЦК КПРС, М. Хрущов приголомшив усіх новою ідеєю — передати техніку МТС колгоспам Зеленин И. Е. Аграрная политика Н. С. Хрущова и сельское хозяйство. — М., 2001. — С. 115. Ідея була втілена в життя майже блискавично. У травні 1958 р. з’явився закон, за яким замість МТС створювалися ремонтно-технічні станції (РТС), на які покладалися ремонтні та постачальницькі функції. Колгоспи повинні були купувати в них нафтопродукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку за цінами, які швидко зростали, щоб закрити дірки в державному бюджеті. Під час реорганізації МТС в РТС техніка продавалася колгоспам за завищеними цінами. У 1960 р. середній прибуток на один колгосп дорівнював у Донецькій області 415 тис. руб., а трактор С-80 коштував 32,7 тис. руб. Через відсутність грошей колгоспи частіше за все не могли викупити техніку, або купували настільки зношені машини, що користуватися ними ставало неможливим. Послуги РТС теж дорожчали рік від року Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. — С. 141.

Внаслідок волюнтаристських експериментів у сільськогосподарському секторі виробництво не встигало за швидкими темпами урбанізації. Уперше це чітко виявилося під час посухи 1963 р. Щоб запобігти голоду, радянський уряд змушений був закупити в Північній Америці колосальну кількість зерна вартістю в мільярд доларів. Відтоді незалежно від погодних умов, які складалися по-різному, Радянський Союз потрапив у залежність від імпорту хліба, з якої вже не зміг звільнитися.

Період у житті радянських республік між правлінням М. Хрущова і М. Горбачова публіцисти назвали «застоєм». Цей термін досить точно відбиває основну рису доби, коли одна за одною минали п’ятирічки, не залишаючи сліду в пам’яті людей. Однак саме в ці відносно спокійні часи нагромадилися передумови подій, у результаті яких радянський лад швидко зник разом з наддержавою і державною партією, залишивши суспільству у спадщину важкі для розв’язання проблеми в усіх галузях життя.

Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні чинники економічного зростання, відігравали, як і раніше, другорядну роль у радянській економіці. Промисловість розвивалася переважно за рахунок залучення додаткових кількостей сировини та робочої сили, створення нових потужностей. Інтенсивним шляхам розвитку перешкоджала несприйнятливість виробництва до модернізації. Новітню техніку доводилося «впроваджувати» (по-російськи: «внедрять»): це слово вказувало на необхідність застосування силових засобів. Відсутність конкуренції призводила до стагнації виробництва. Оскільки можливості додаткового залучення у виробництво сировини та робочої сили поступово вичерпувалися, темпи промислового зростання скорочувалися. Однак, найбільш небезпечним у цій ситуації було те, що промислова стагнація сполучалася із неухильним демографічним зростанням, яке ще зберігало повоєнну інерцію.

За 30 років кількість міських поселень зросла з 314 до 330, у тому числі міст — з 61 до 87. Кількість селищ міського типу скоротилася з 253 до 243 Там само. — С. 308. За кількістю населення міста Донбасу розподілялися таким чином: Івченко А. Міста України. Довідник. — К., 1999. — С. 42−48.

Переважна більшість міст (84%) мала менше 100 тис. населення в кожному. Дві третини міського населення регіону зосереджувалося в менш ніж півтора десятках міст (Донецьк, Маріуполь, Макіївка, Горлівка, Луганськ, Кадієвка, Лисичанськ, Краматорськ, Слов’янськ, Алчевськ, Єнакієве, Констянтинівка, Красний Луч).

Переважну більшість міського населення становив робітничий клас. Темпи його зростання були істотно меншими, ніж у попередні періоди внаслідок того, що масштаби нового промислового будівництва в регіоні істотно скоротилися. Крім того, скоротилося поповнення робітничого класу за рахунок молоді внаслідок зменшення природного приросту населення. В структурі робітничого класу істотно зменшилася частка шахтарів, що було пов’язане не стільки із зростанням продуктивності праці, скільки із закриттям нерентабельних шахт. Чисельність металургів залишалася більш-менш незмінною, а питома вага працівників машинобудування і металообробки зростала. Основною формою поповнення кадрів робітничого класу був самостійний набір робочої сили підприємствами.

Починаючи з 70-х рр. для Держплану СРСР стали пріоритетними в добуванні палива східні регіони країни. Національна політика не відігравала ролі у визначенні цього пріоритету. Донбас не міг зрівнятися з Кузбасом, де величезні поклади високоякісного кам’яного вугілля іноді можна було добувати навіть відкритим способом. Родовища нафти й газу в Україні поступово вичерпувалися, а геологорозвідувальні роботи згорталися, бо треба було розробляти нововідкриті родовища енергоносіїв у Західному Сибіру — одні з найбільших у світі. Лише електроенергетика, передусім атомна, розвивалася в Україні стрімкими темпами. Нові потужності споруджувалися з розрахунком на задоволення потреб сусідніх країн Ради економічної взаємодопомоги. Радянський Союз став залежати від них в імпорті продукції сільського господарства, а тому повинен був розвивати експорт енергоносіїв, нафти і газу. Передавати електроенергію на відстані було зручніше за все з території України.

У провідних країнах світу фонд заробітної плати поглинав дві третини національного доходу, тоді як в СРСР — тільки третину. Проте навіть за рахунок жорсткого обмеження життєвого рівня населення мілітаризація економіки в таких захмарних масштабах неминуче мала призвести до економічного краху. Радянському Союзу продовжила життя на 20 років енергетична криза, яка спалахнула у світі в 70-х рр. Керівникам КПРС тоді вдалося максимальною мірою залатати дірки у витратній частині державного бюджету, використовуючи кризові явища у світовій економіці. За 1971;1980 рр. видобуток нафти у Західному Сибіру зріс з 31 до 312 млн тонн, а видобуток газу — з 9,5 млрд до 156 млрд кубометрів. Через побудовані нафтоі газопроводи до кордонів з європейськими країнами енергоносії пішли на експорт, що забезпечила Радянському Союзу мільярди «нафтодоларів».

Питома вага вугілля у загальносоюзному нафтовому балансі знижувалася не за рахунок скорочення вуглевидобутку, а внаслідок випереджаючих темпів видобутку нафти і газу. Радянська економіка все ще знаходилася в індустріальному суспільстві вугілля і сталі, тоді як економіка провідних країн світу перейшла в постіндустріальну добу, внаслідок чого й виник посилений світовий попит на нафту і газ. Виходило так, що розвитком вуглевидобутку СРСР задовольняв внутрішній попит на паливо, а розвитком нафтоі газовидобутку — переважно світовий попит.

У вугільній промисловості Донбасу ця закономірність виявлялася особливо виразно. Вугілля тут видобувалося, перш за все, для задоволення попиту місцевої металургійної промисловості і електроенергетики. Ці галузі потребували його у зростаючих кількостях, хоч умови видобутку на Донбасі погіршувалися з кожним роком. Донбас втрачав значення «Всесоюзної кочегарки». Його питома вага в загальносоюзному вуглевидобутку постійно скорочувалася Там само. — С. 308. Івченко А. Міста України. Довідник. — К., 1999. — С. 42−48. Угольная промышленность СССР. Обобщение и систематизация производственно-технической отчетности по предприятиям и объединениям за. — Т.1, М., 1987. — С.46−57.

З кожною новою п’ятирічкою собівартість донецького вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари. Недостатня технічна оснащеність позначалася не лише на продуктивності, але й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їх життю. Коли запаси вугілля на верхніх горизонтах вичерпувалися, шахтарям доводилося спускатися за високоякісним вугіллям до нижчих горизонтів, розташованих на кілометрових глибинах. Тут безпечні умови праці не завжди вдавалося створити навіть за допомогою високої технічної оснащеності вуглевидобутку.

Виробничі потужності українських шахт в 1966;1979 рр. зростали. За цей час було виведено з експлуатації шахти загальною потужністю 58,8 млн. тонн вугілля, але введено нові шахти або збільшено потужність існуючих на 98,3 млн. тонн. У 1975 р. в системі Мінвуглепрому УРСР працювало три шахтобудівні комбінати з 14 трестами, в яких було задіяно 58,6 тис. працівників Колесов О. Проблеми розвитку вугільної промисловості // Віче. — № 15. — Серпень.

2008 р. Однак в 1981;1985 рр. капіталовкладення на шахтобудування були різко скорочені, а в 1985 р. будівництво шахт зовсім припинилося, і кадри шахтобудівників розпорошилися. В першій половині 80-х рр. було введено потужностей на 20 млн. тонн, а вибуло — на 32,2 млн. Вугільний Донбас у другій половині XX століття. — Донецьк, 2001. — С. 121.

Понад 90% донецьких шахт були небезпечні за метаном. У 80-х рр. метановідділення сягало 4 млрд. кубометрів на рік. Основним засобом боротьби з виділенням метану, пилу і тепла була вентиляція. Але парк вентиляторів головного провітрювання застарів на 60% шахт Там само. — С. 195.

На початок 1990;х рр. в 38 шахтах Донбасу глибина розробки перевищувала кілометр, а 61% всіх шахт добували вугілля з глибини більше. Без охолоджування повітря температура на цих глибинах підвищувалася до 40 °C. На більш глибоких шахтах (ім. А. Скочинського, ім. В. Бажанова, ім. А. Засядька та ін.) температура сягала 38−40 °С навіть за умови користування потужними установками кондиціонування повітря Там само. — С. 194.

Закономірним наслідком зношеності шахтного обладнання і використання застарілої, ненадійної техніки була аварійність. У 1965 р. на шахтах Донецької області загинув 361 шахтар, в 1970 р. — 296, в 1989 р. — 157 Амоша А. И., Мартьянова Е. В. Анализ экономического ущерба от аварий на шахтах Донецкой области. — Донецк, 1995. — С. 19. Видобуток одного мільйона тонн вугілля коштував двох людських життів. На деяких горлівських шахтах ціна вугілля була десятикратно більшою Бурносов В. Ф. Соціально-економічне становище та політичне життя в Донбасі (1989;1994 рр.). — Донецьк, 1995. — С. 31.

Металургійна промисловість — найбільш капіталомістка, і тому двократне зниження частки України в капіталовкладеннях у 1970;х рр. вкрай негативно позначилося на цій галузі. Масштабного капітального будівництва в металургії Донбасу не спостерігалося, але оновлення виробництва відбувалося безупинно. Донецкая область за 70 лет. Статистический сборник. — Донецк, 1987. — С. 22. Тим не менш, основні фонди металургійних підприємств старіли. У 1965 р. середній вік коксових батарей становив 12,7 роки, а в 1985 р. — 21,3 роки. Питома вага коксових батарей, які працювали більше 25 років (за норми амортизації - не більше 15 років) на початок 1986 р. дорівнювала 34,2%. Тоді майже 67% доменних печей в експлуатації відпрацювали свій ресурс, мартенівських печей — 91%, прокатних станів — 79%.

Електроенергетика України користувалася, як уже зазначалося, більшою увагою з боку радянського уряду. З другої половини 60-х рр. в Донбасі було взято курс на реконструкцію наявних електростанцій, а не на будівництво нових. Власне, цей курс назвати реконструкцією можна було лише умовно: надпотужні енергоблоки споруджувалися на існуючих ДРЕС. Зокрема, на Старобешівській ДРЕС у 1965 р. були введені в експлуатацію два блоки по 200 тис. кВт, внаслідок чого загальна потужність електростанцій зросла до 2,3 млн кВт. Такої ж потужності після реконструкції досягла Луганська ДРЕС у 1969 р. На Слов’янській ДРЕС у 1967 р. було змонтовано перший в СРСР енергоблок потужністю 800 тис. кВт, а в 1971 р. — такий же, після чого загальна потужність електростанцій досягла 2,1 млн кВт. У 1973 р. стала до ладу Вуглегірська ДРЕС у складі чотирьох енергоблоків потужністю по 300 тис. кВт кожний. Через чотири роки її потужність досягла 3,6 млн кВт, коли стали до ладу три енергоблоки по 800 тис. кВт. У 1977 р. було введено в дію лінію електропередач Донбас-Західна Україна, що забезпечило можливість експорту електроенергії в країни РЕВ.

У 80-х рр. темпи енергобудівництва в Донбасі різко скоротилися, тому що наявні капіталовкладення стали використовуватися на спорудженні АЕС у Правобережній Україні і гідроелектростанцій у східних регіонах СРСР. Одразу виникла проблема виведення з експлуатації багатьох агрегатів на діючих ДРЕС і навіть закриття деяких електростанцій (зокрема, Зуївської-1 і Штерівської) внаслідок їх цілковитого фізичного зносу Подкорытов Н. Как мы не построили Новоазовскую АЭС // Наш край. — 1999. — № 13. — С. 3−5.

Хімічна промисловість Донбасу за останні 15 років існування СРСР не досягла особливих успіхів. «Велика хімія» нерідко створювалася шляхом закупівлі підприємств «під ключ» у західних партнерів. Коли ж іноземні інженери налагоджували технологічний процес і здавали діюче виробництво місцевим фахівцям, вони не могли в силу різних причин ефективно використовувати закуплену техніку: або не вистачало знань, або вітчизняні напівпродукти були не тієї якості, або справі заважали організаційні огріхи. Копіювання чужої технології не завжди давало позитивний результат. Часом не вдавалося створити умови для виникнення хімічної реакції, яка лежала в основі технологічного процесу. Наприклад, на Рубіжанському хімкомбінаті виробництво кубових фарбників треба було освоїти за 18 місяців. Однак працівники комбінату через чотири роки спромоглися опанувати випуск продукції менш ніж на третину від проектної потужності Экономика отраслей народного хозяйства Донбасса. — М., 1974. — С. 156.

Істотно відставало від рівня провідних країн світу за кількісними і якісними параметрами машинобудування. Тому з проголошенням курсу на «перебудову» капіталовкладення в цю галузь були істотно збільшені. Зокрема, в розвиток машинобудівних підприємств Донбасу було спрямовано в 1985 р. 119,6 млн руб., а в 1989 р. — 143,4 млн, тобто на чверть більше Экономические доклады и записи по отдельным отраслям народного хозяйства Донецкой области. Статистический сборник. — Часть 1. — Донецк, 1990. — С. 47.

Ситуація в сільському господарстві погіршувалася швидше, ніж у промисловості. Щоправда, нові керівники країни після усунення від влади М. Хрущова звернули першочергову увагу саме на сільське господарство. У листопаді 1964 р. були скасовані укази 1958;1963 рр.: про заборону утримувати худобу громадянам, які проживали в містах та робітничих селищах; про обмеження норм утримання худоби в особистій власності сільських жителів, які не були членами колгоспу; про підвищення оподаткування власників худоби, які не займалися «суспільно корисною працею»; про підвищені податки з громадян, які утримували худобу «з метою особистого збагачення».

Скасування цих указів свідчило про те, що вище партійне керівництво починало заплющувати очі на вимоги комуністичної доктрини і більш прагматично ставитися до присадибного господарства, яке задовольняло потреби міських жителів у продукції тваринництва, а селянам давало можливість підробітку. Лише у хворобливій уяві наскрізь заідеологізованого М. Хрущова могли виникнути побоювання щодо «особистого збагачення» селян, які одержували копійки за працю в колгоспах або радгоспах.

Земельні органи повернули населенню України більшу частину відібраної в роки правління М. Хрущова присадибної землі. Незважаючи на відсутність техніки, на присадибних ділянках населення вирощувало і постачало на ринки чверть загальної кількості овочевої продукції, що споживалася в Україні, третину всього обсягу виробництва м’яса, сала, молока і фруктів, більш ніж половину картоплі Кульчицький С. В. Україна в період наростання системної кризи радянського ладу (друга половина 60-х — перша половина 80-х років // Новітня історія України. 1900;2000. — С. 483.

В Донецькій області, як і в цілому по Україні, в XI п’ятирічці капіталовкладення зросли порівняно з VIII у два рази. Це знаходило відображення у зростаючому споживанні сільським господарством електроенергії, мінеральних добрив, гербіцидів, використанні техніки. Серйозною увагою користувалося тваринництво, оскільки потреби в м’ясо-молочній продукції зростали. Щоправда, збільшення поголів'я худоби в селах за чверть століття не було аж таким переконливим: ця галузь була трудомісткою, а село рік за роком втрачало працівників, і не тільки внаслідок урбанізації, але й через постійне зниження народжувано сті. Там само. — С. 371.

Продовольче становище України було істотно кращим, ніж становище багатьох російських регіонів з малорозвинутим сільським господарством. Однак присадибні господарства не могли задовольнити всіх потреб міських споживачів, а продукція колгоспно-радгоспного виробництва розподілялася централізовано і в основній своїй частині - за межі України. П. Шелест у жовтні 1968 р. занотував у щоденнику: «У Донбасі великі труднощі із забезпеченням харчування, особливо м’ясом, державних фондів явно не вистачає. А на ринку кілограм м’яса 2,5−3 карбованці. Серед шахтарів, гірників, металургів, машинобудівників, хіміків, будівельників просто йде відкрите ремствування. А що я можу зробити при нашій „зацентралізованій“ системі, де все давно розписано, все розподілено, навіть те, що не вироблено. Ми ж не маємо права навіть витратити на потреби республіки те, що виробили понад план. Із республіки відправляється величезна кількість продуктів тваринництва — навіть за кордон, а свій власний робітничий клас, „господа“ країни, тримаємо на мінімального пайку» Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, доку-менти, матеріали. — С. 293. Становище аніскільки не змінилося наприкінці 80-х рр. Панченко П. П., Шмарчук В. А. Аграрна історія України. — С. 280.