Діяльність Джин Кіркпатрік на посаді представника США в ООН (1981-і 1985 рр.)

Діяльність Джин Кіркпатрік на посаді представника США в ООН (1981;і 1985 рр.)

Джин Кіркпатрік в 1981 р. стала першою жінкою — послом Сполучених Штатів в ООН [1, с. 153]. Крім того, вона увійшла в історію як один з перших представників неоконсервативна частини американського політичного істеблішменту, що зайняв високий державний пост і мав можливість впливати на американський зовнішньополітичний курс.

Неоконсерваторами в американській історикополітичній традиції прийнято називати групу суспільнополітичних діячів, які дотримувалися ряду відокремлених принципів в аналізі зовнішньої політики та оцінці систем національної безпеки. Основоположними серед них були антикомунізм і жорстке неприйняття принципів політики розрядки. Неоконсерватори також дотримувалися думки про інституційну слабкість системи міжнародної безпеки, підкреслювали необхідність ефективного використання американських збройних сил, а також виключну важливість активного захисту демократичних принципів і ліберальних урядів у всіх регіонах планети.

Діяльність Дж. Кіркпатрік на посту посла в ООН, неофіційно вважається другим після держсекретаря у зовнішньополітичній ієрархії США, має ключове значення для дослідження історії неоконсервативного руху в США, його ролі і доктринальних основ. До всього іншого, період її служби в ООН (1981;1985 рр.), є одним з найбільш важливих етапів в історії міжнародних відносин. Її каденція збіглася з поверненням до «холодної війни» і потужним тиском США на Радянський Союз у всіх сферах міжнародної політики, у всіх географічних частинах світу. Міжнародне становище перших десятиліть XXI ст. дало додаткові приводи звернутися до спадщини Дж. Кіркпатрік.

За підсумками своєї діяльності в ООН вона приходила до невтішного висновку щодо критично низької ефективності існуючих інституцій міжнародної безпеки, що неодноразово знаходило підтвердження в історії міжнародних відносин. Криза системи ООН дійсно стало нерозв’язною проблемою, що викликає критичні оцінки багатьох дослідників, помітне місце серед яких зайняли представники неконсервативної середовища, чия роль стала особливо помітною в період адміністрацій Дж. В. Буша.

Новообраний президент США Р. Рейган призначив, члена свого передвиборчого штабу Дж. Кіркпатрік представником США в ООН 20 січня 1981. У повідомленні про призначення особливий акцент було зроблено на академічному і інтелектуальному рівні майбутнього посланця США. Крім перерахування наукових робіт та періодичних публікацій Дж. Кіркпатрік, а також її нагород, зокрема зазначалося, що вона є членом ряду суспільнополітичних організацій [2].

Більшість дослідників єдині в думці, що вирішальну роль в її призначенні на один з вищих дипломатичних посад зіграла її фундаментальна стаття «Диктаторствота подвійні стандарти», опублікована в журналі Connentary у листопада 1979 р. [3]. Радник Рейгана з національної безпеки Р. Ален звернув увагу на цю статтю [4, с. 46]. Робота ґрунтувалася на критиці зовнішньої політики адміністрації Дж. Картера, особливо на Близькому Сході і в Латинській Америці [3]. У ній рішуче стверджувалося, що американським національним інтересам не відповідала підтримка рухів опозиційних авторитарним режимам у різних країнах некомуністичного світу, а навпаки, була вигідною підтримка самих цих режимів [4, с. 57].

Дослідник американського неоконсерватизму Дж. Ерман зазначає, що Дж. Кіркпатрік відрізнялася від більшості неоконсерваторів. Перш за все, вона не була випускницею Нью-йоркського міського коледжу і не мала єврейського походження (хоча і зауважимо зі своєї сторони, в студентстві, подібно до багатьох своїх пізніших однодумців, вона належала до молодіжних троцькістських організацій). Більш того, більшість з прибулих на держслужбу в Вашингтон новобранців з неоконсервативної репутацією були досвідченими політичними бюрократами. «Дж. Кіркпатрік ж була інтелектуалкою і багаторічним професором Джоржтаунского університету» [5, с. 149], — зазначає Дж. Ерман. Таким чином, не було випадковим те, що саме Дж. Кіркпатрік з усіх неконсерваторов, залучених до роботи в адміністрацію Президента в 1981 р., отримала найбільш публічну зовнішньополітичну посаду.

Як зазначає історик Дж. Вінік, завдяки своєму жорсткому стилю і твердої лінії, вона стала відомою в американському політичному співтоваристві в якості «Посла від Commentary», соціально-політичного видання, що публікував більшість найважливіших робіт американських неоконсерваторів, а також є свого роду хрестоматією концептуальних ідей неоконсерватизму.

Перед затвердженням на посаду, Дж. Кікрпатрік, виступаючи перед сенатським комітетом з питань зовнішньої політики, сформулювала ряд ключових принципів своєї майбутньої діяльності. «Я маю намір робити регулярний і значимий внесок у розвиток зовнішньополітичного курсу адміністрації Рейгана в ООН. Моєю роботою буде формулювати, пояснювати і захищати» [6], — заявила вона сенаторам. Як і будь-яка дипломатична діяльність, робота в ООН припускала необхідність максимально ефективного втілення зовнішньополітичних принципів нової адміністрації. Таким чином, Дж. Кіркпатрік сталося бути насамперед виконавцем і ретранслятором позиції Сполучених Штатів в ООН. Готовність Дж. Кіркапатрік саме до такого роду «роботі на адміністрацію Рейгана» пояснювалася близькістю неоконсерваторам ряду зовнішньополітичних принципів, проголошених новим президентом як під час виборчої компанії, так і в своїй інавгураційній промові.

Дж. Кікрпатрік в багатьох своїх інтерв'ю зазначала, що у неї з діючою адміністрацією було загальне розуміння базових принципів. На думку Дж. Ермана, вона не тільки визнавала те, що їх з Рейганом погляди сходяться, але й говорила від їх загального імені [5, с. 150].

Виступаючи перед Сенатом, Дж. Кіркпатрік відзначала, що США залучені в принципове ідеологічне протистояння, що торкається фундаментальних цінностей США. На її думку, наставав час, коли запобігливість США у відношення своїх ідеологічних опонентів була не на часі. Таким чином, Дж. Кіркпатрік висловлювала готовність вести жорстку ідеологічну і, як наслідок, геополітичну боротьбу з противниками США. Для неї, як, насамперед, для неоконсерватора, СРСР був безумовним і чітко персоніфікованим супротивником.

Дж. Кіркпатрік чітко давала зрозуміти, що вона буде одним з головних голосів на підтримку демократичних цінно стей в адміністрації Рейгана. При цьому, як і більшість представників американського неоконсерватизму, посол в ООН розділяла дуже стійке переконання про інституційну слабкості глобальних структур міжнародної безпеки. Свій скепсис Дж. Кіркпатрік делікатно висловила під час своїх слухань. Вона, зокрема зазначила, що головним завданням Сполучених Штатів є відновлення початкових зобов’язань і цінностей ООН, під якими Дж. Кірпатрік розуміла верховенство закону, індивідуальне гідність і свободи. «Я ніколи не шукала конфронтації з ким би то, не було. Але, якщо мене до цього змушували, я це робила. Необхідно деколи нагадувати, що ми не расистська, геноцидна і імперіалістична сила» , — відзначала Кіркпатрік в інтерв'ю New-York Times у січні 1981 [7].

С. Фінгер у своїй статті виділив кілька ключових особливостей стилю роботи Дж. Кіркпатрік в якості постійного представника США в ООН. На його думку, на цій посаді вона демонструвала кардинальні зміни в стилі і підходах, у порівнянні з усіма попередніми послами США в ООН. Єдиним винятком, дослідник вважав Деніела П. Мойніхен (посол в ООН в 1975;1976 рр.), якого історики також зараховують до числа американських неоконсерватора. «Її політична філософія, ставлення до ООН і до африканських делегатів зокрема діаметрально протилежні поглядам Ендрю Янга (1977;1979) і Дональда МакГенрі (1979;1981). Вони були лібералами, вона — безперечний неоконсерватор в питаннях зовнішньої політики. Вони вважали ООН корисним форумом для розробки мирних рішень, вона ж розглядала ООН як небезпечне місце, де конфлікти мають тенденцію збільшуватися. Вони улещували представників Африки в ООН і часто представляли африканську точку зору у Вашингтоні. Вона дотримувалася лінії Рейгана, яка помітно дружелюбніша до Південної Африки. Ці відмінності не тільки особистісні, вони відображають різницю в підході між адміністраціями Картера і Рейгана» [8].

Діяльність неоконсерватора на державних посадах завжди характеризувалася своїм стилем. Багато хто сприймав неоконсерватора як зайво агресивних і вважали, що вони беруть на себе занадто багато повноважень, якими де-факто не володіють. Схильність до гостроти взаємин, притаманна Дж. Кіркпатрік, виявилася не тільки в діяльності на міжнародній арені, але і в її відносинах з колегами по адміністрації. Вона, зокрема, була втягнута в конфлікт з держсекретарем А. Хейгом. Він пішов із займаної посади 5 червня 1982 г, що, на думку Дж. Ермана, розв’язало руки Дж. Кіркпатрік і позбавило її зайвого втручання держдепартаменту на весь період її роботи на Іст-Рівер [5, с. 151].

На думку С. Фингера, Дж. Кіркпатрік говорила і діяла виходячи з політичних переконань, як представник рейгановського Білого дому, тобто, за американськими стандартами, надзвичайно ідеологічно. «Вона критикує тих, хто вірить, що американці повинні концентруватися на загальнолюдських цінностях… У той же час, вона твердо переконана, що американська концепція свободи і демократії перевершує марксизм або будь-який інший суспільний лад. Тим часом її критика спрямована на тих, хто відсунув на другий план національні інтереси Штатів, особливо в боротьбі Сходу і Заходу, що має глибоко моральне значення» [8].

З погляду самого досліджуваного нами історичного діяча такий підхід був більш ніж виправданий тим, що вона вступила на посаду, за її власною оцінкою, в самий розпал холодної війни. «Під час вторгнення (СРСР в Афганістан — Є. М.), ми були в розпалі холодної війни, на піку гонки ядерних озброєнь і радянська загроза була нашою найбільшою нагальною проблемою» , — відзначала Дж. Кіркпатрік в одній зі своїх публікацій [9, с. 274].

Окремої уваги заслуговують члени команди, яку Дж. Кіркпатрік підібрала для роботи в ООН. «Тільки ті, хто походив з СоттепІаіу-Джорджтауна-неоконсерваторів, були допущені під внутрішнє коло» [8], — писав в 1983 р. політичний публіцист, С. Фінгер, який 15 років служив в американській місії ООН. На думку Дж. Ермана, вона сформувала персонал з однодумців, а не з професійних дипломатів. У свою команду в якості свого консультанта вона, зокрема, привернула юриста-міжнародника А. Герсона, К. Гершман став старшим радником, Х. Сорзано, кубинський вигнанець, — представники в Економічній і Соціальній раді. К. Адельман — першим помічником, Дослідник діяльності неоконсерваторів М. Фрідман, зазначав, що, на думку багатьох представників руху, Дж. Кіркпатрік, як і її попередник П. Мойніхен, прямувала в ООН для ведення бою проти поширення комунізму, із завданням просування підтримки Ізраїлю. Погляди Дж. Кіркпатрік і Рейгана на Ізраїль в чому збігалися. Вона вважала його молодою країною роботяг, піонерів в приборкання непіддатливої землі [1, с. 154]. В цілому підтримка Ізраїлю завжди була невід'ємною доктринальної особливістю зовнішньополітичної концепції американських неоконсерватор^. Пов’язано це було, насамперед, з тим, що з одного боку абсолютна більшість з них були дітьми єврейських іммігрантів, а з іншого — їх головна електоральна база — правоконсервативні християни — мали по відношенню до Ізраїлю солідарні почуття як країни, даровавшій світу християнство.

Особливо турботливе ставлення до Ізраїлю, а також прихильність до власної доктрини «подвійних стандартів», засвідчили ряд промов Дж. Кіркпатрік, адресованих Генеральної Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Зокрема в жовтні 1981 вона назвала смерть єгипетського лідера А. Садата трагічною втратою не тільки для єгипетського народу, а й для всього світу [10, с. 3]. Така оцінка була наслідком, не тільки КемпДевідскіх угод убитого президента з Ізраїлем 1978 р. але і його зближенням з США, яке супроводжувалося денонсуванням договору про дружбу з СРСР. Поза трибуни ООН Дж. Кіркпатрік була ще більш жорстка в оцінці ситуації на Близькому Сході. У 1981 р. вона, серед іншого, стверджувала, що знищення Ізраїлю входить в глобальний план Радянського Союзу, нав’язаний йому Організацією Визволення Палестини [11, с. 14−16].

Американські історики неоконсерватизму, відзначають велику важливість питання взаємин ООН і США для представників цього ідейно-політичного руху. У 1970;х, ще до призначення Дж. Кіркпатрік, за зауваженням С. Харпера і Дж. Кларка зійшла лавина неоконсервативної критики ООН, як неефективної в управлінні структури. «Багато років Дж. Кіркпатрік, Н. Подгорець і Д. Мойніхен були скептичні щодо ООН, вимагаючи реалістичною переоцінки відносин США з світової інституцією» , — відзначала дослідник Дж. Піл [12, с. 147]. Дж. Кіркпатрік, як і інші неоконсерватори була впевнена, що СРСР не поважає ООН як механізм вирішення конфліктів або систему стримування і противаг [4, с. 58].

Спираючись на свій досвід діяльності в ООН Дж. Кіркпатрік, приділила велику увагу можливостям роботи американських представників в цій організації, зберігши при цьому значний скептицизм щодо її реальних можливостей. ООН, на її думку, дійсно була інституцією, в якій більшість претендує на право вирішувати для всього світу, що є законним, а що незаконним. «Проте члени ООН не так єдині, як це передбачає Статут організації. Вони не єдині в тому, що означають всі найважливіші принципи, тому, що мають різні політичні погляди» [10, с. XVI], — вказувала на ключову слабкість організації Дж. Кіркпатрік.

Після завершення роботи на Іст Рівер, Дж. Кіркпатрік присвятила ряд наукових робіт оцінці та аналізу інституційних і процедурних особливостей прийняття рішень в ООН. В одній з них вона виділила чотири особливості сучасної їй дійсності ООН:

Серед членів ООН відсутній консенсус щодо цінностей і стандартів оцінки, причин і наслідків, цілей і засобів, того, що є реальним, а що ні, і того, як приймати рішення. У цій системі епістемологія і етика не детерміновані якою-небудь угодою або емпіричним свідченням, але — залежать від більшості голосів.

У такій системі координат країни-сателіти СРСР створюють згуртовані блоки. У той час як інші країни, переважно демократичні, розділені.

Така практика уявлення про реальність в залежності від політичної кон’юнктури безумовно, більше відповідає марксизму, ніж західним концепціям про науку, правді і логіці.

Ключовим аспектом, який зумовлює голосуванням більшості, є перехід рішень в ідеологічну площину, на противагу їх поданням в якості поглядів світової спільноти [10, с. xvii].

У той же час дослідниця-політик відзначала гостру необхідність для США брати участь у дебатах, а також активній роботі над відстоюванням кожного питання, навіть якщо результат і рішення приречені. «Ми в 1981;1985 рр. в ООН намагалися діяти саме таким чином, в той же час, працюючи в інших напрямках для посилення американської позиції» [10, с. хх-ххі].

Життя у світовій політиці для Дж. Кіркпатрік була пов’язана і з низкою подій, які змінювали хід історії. Можливо найбільш драматичне з них трапилося в 1983 р. В ході засідання Ради Безпеки ООН в вересні представник США відтворила його учасникам аудіо запис переговорів із землею пілота радянського перехоплювача, який збив пасажирський лайнер корейських авіаліній. Вона цілком поклала провину за трагедію над Японським морем на СРСР, військове керівники якого дали команду на знищення повітряного судна, незважаючи на наявність ознак його суто цивільної належності, і зазначила, що Радянський Союз залишається, мабуть, єдиною державою, чий народ не знає правди про подію [13].

Москва отримала сильний політичний удар. Весь сценарій її дипломатів напередодні засідання був зруйнований. Незабаром, представник СРСР визнав факт знищення «Боїнга» радянськими силами ППО.

Дослідники американського неоконсерватизму, сходяться на думці про те, що каденція Кіркпатрік в ООН, поряд зі службою інших неоконсерваторів в першій президентській адміністрації Рейгана є періодом їх найбільш чисельного представництва у федеральному уряді і найбільшого впливу на зовнішню політику США за всю попередню історію.

У той же час більшість істориків неоконсерватизму і біографів його лідерів переконані в тому, що, незважаючи на усе представництво неоконсерваторів, кабінети, які вони займали перебували далеко від прийняття державних рішень. «Як заступники та асистенти, а також посли, неоконсерватори мали можливість здійснити досить посередній внесок у адміністрацію Рейгана» [14, с. 356−357]. Таку думку висловив Р. Крокет. Харпер і Кларк у свою чергу відзначають, що Дж. Кіркпатрік була фігурою вищого рангу в адміністрації Рейгана, проте вона була тільки послом, а не особою, що визначає політику держави. Рейган не призначив її радником з питань нацбезпеки після відставки У Кларка в 1983 р, це було важливим індикатором прихильності президента традиційним зовнішньополітичним елітам, перед ідеологічно переконаними неоконсерватороми подібними до Дж. Кіркпатрік [4, с. 174−175].

Неоконсервативний підхід до оцінки більшості існуючих механізмів системи міжнародної безпеки зводитися до визнання їх недієвості, виходячи з чого здійснюється легітимізація застосування Вашингтоном сили на міжнародній арені, яка, на думку неоконсерваторів, є необхідною умовою для перемоги близьких американському суспільству цінностей. На приклад, в публікаціях відомого представника нового покоління неоконсерваторів історика Р. Кейган, система міжнародної безпеки початку XXI ст. піддається самої жорсткій критиці.

Є підстави вважати, що саме таких концептуальних координат дотримувалися ряд впливових діячів адміністрації Дж. В. Буша, втім, не ставили публічно під сумнів доцільність діяльності США в ООН. Основи цієї концепції були закладені в академічних та політичних працях, а також досвідом урядової діяльності Дж. Кіркпатрік.

У цьому зв’язку її місце в історії виходить за рамки епохи Рейгана, а сама Дж. Кіркпатрік може розглядатися в якості чільної засновниці зовнішньополітичної доктрини американського неоконсерватизму, що представляє собою єдину відому нам результативну спробу висунути альтернативу пануючому після другої світової війни в Білому домі ліберально-реалістській та ліберальнотранснаціоналістській концепціям.

кіркпатрік неоконсервативний державний дипломатичний.

Список використаних джерел

• 1. Friedman M. The Neoconservative Revolution / Murray Friedman. — Cambridge: Cambridge University Press, 2006. — 310 p.
• 2. Reagan R. Nomination of Jeane J. Kirkpatrick To Be United States Representative to the United Nations, January 20, 1981. The American Presidency Project. — URL: http://www.presidency.ucsb.edu/ ws/?pid=43 456.
• 3. Kirkpatrick J. Dictatorships and Double Standards [Electronic Resource]: Commentary, November, 1979. — Mode of access: URL: http://www.commentarymagazine.com/article/ dictatorships-doublestandards/
• 4. Halper S., Clarke J. America Alone. The Neo-Conservatives and the Global Order. — Cambridge university press, 2005. — 384 p.
• 5. Ehrman J. The rise of neoconservatism. Intelectuals and foreign affairs 1945;1994 / John Ehrman. — Yale, 1995. — 241 p.
• 6. Nomination of Jeane Kirkpatrick, 97th Congress, 1st session, January 15. [Electronic Resource]: Congress, Senate, Committee of Foreign Relations, 1981. — URL: https://www.congress.gov/ nomination/97th-congress/54
• 7. Interview with Jean Kirkpatrick. New-York Times, January 30, 1981.
• 8. Finger S. M. Profile: Jeane Kirkpatrick at the United Nations / Seymour Maxwell Finger // The Foreign Affairs. — Winter 1983. — P.436 457.
• 9. Kirkpatrick J. Making War to Keep Peace / Jeane Kirkpatrick. — New-York: Harper. — 384 p.
• 10. Kirpatrick J. Legitimacy and Force. National and International Dimensions / Jeane Kirkpatrick. — New Brunswick, 1988. — 426 p.
• 11. Kirkpatrick J. Dishonoring Sadat / Jeane Kirkpatrick // The New Republic. — November 11, 1981. — P.14−16.
• 12. Peele G. Revival and Reaction: The Right in Contemporary America / Gillian Peele. — Oxford University Press, 1984. — 280 p.
• 13. Kirkpatrick J. Speech to the United Nations regarding KAL flight, 007. — September, 1983. Video source. — URL: http://www. youtube.com/watch?v=yvXjWImtcNA
• 14. Crockatt R. The Fifty Years War: The United States and the Soviet Union in World / Richard Crockatt. — London: Routledge, 1996. — 448 p.