Культурні системи та їх класифікація

Багато понять, які необхідні для розуміння функціонування соціокультурних систем, прийшли в культурологію з термодинаміки — розділу фізики, в якому досліджуються процеси обміну енергією між досліджуваним макроскопічним об'єктом і навколишнім середовищем. І. Пригожин відзначав: «Звернення до наук, що вивчають складність світу, зовсім не означає, що ми пропонуємо „звести“ гуманітарні науки до фізики. Наше завдання полягає не в редукції, а в досягненні згоди» [3].

Визначимо ключові поняття щодо теми нашого дослідження. Культурна система (грец. аиатп^а — поєднання, утворення) — це цілісна сукупність підсистем та елементів культурного об'єкту, між якими існує закономірний зв’язок та взаємодія, що обумовлює його властивості та закономірності функціонування. Структура системи — це стійка сукупність підсистем, елементів культурного об'єкту та зв’язків між ними, що забезпечує його цілісність та зберігання основних властивостей при зовнішніх та внутрішніх змінах. Зв’язок між елементами культурної системи — стійки відносини між елементами, що обумовлюють залежність властивостей одного елемента від властивостей інших елементів системи. Відтак, культурна система є сукупністю взаємопов'язаних та взаємозалежних культурних елементов. Класифікація систем залежить від обраного критерію, наприклад, від природи елементів, їх походження, від мінливості властивостей, ступеня складності, ставлення до зовнішнього середовища, від реакції на впливи, характеру поведінки й ступеня участі людей в реалізації керуючих впливів.

Залежно від природи елементів системи диференціюються на реальні й абстрактні. Реальними (фізичними) системами є об'єкти, що складаються з матеріальних елементів. Абстрактні системи утворюють елементи, що не мають прямих аналогів у реальному світі, це — наслідок людського мислення (ідеї, теорії, концепції, гіпотези тощо).

Виходячи з походження, розрізняють природні та штучні системи. Природні системи є продуктом розвитку самої природи (клімат, живі організми, сонячна система та ін.). Соціокультурні системи є штучними системами — результатом творчої діяльності людини.

За ступенем складності системи поділяються на прості, складні й великі. Проста система, як правило, має однорівневу структуру, зв’язок між елементами якої описується простими (лінійними) функціями. Складна система містить велике число взаємопов'язаних і взаємодіючих підсистем, кожна з яких в свою чергу може бути розчленована на окремі елементи. Така система характеризується багатомірністю, ієрархічною структурою, різноманіттям природи елементів, зв’язків, різнорідністю структури. Вибір критерію членування такої системи залежить від поставленої дослідницької мети. Наприклад, ґрунтуючись на принципі соціокультурного групування, культуру можна поділити на такі підсистеми, як: світова, локальна, національна, етнічна, регіональна. Особливість складних систем полягає в тому, що їх інтегральні властивості відрізняються від властивостей окремих складових елементів. Інтегрування складних систем веде до утворення макроскопічної (великої) системи.

Залежно від ступеня мінливості властивостей, системи можна поділити на статичні й динамічні. До статичних відносять системи, при дослідженні яких можна знехтувати змінами у часі їх істотних властивостей. На відміну від статичних, динамічні системи змінюють свій стан у часі (дискретно або безперервно) під впливом зовнішніх і внутрішніх сил.

Динамічні системи бувають стійкими й нестійкими. Стійка система здатна повертатися до вихідного стану після припинення впливу, яке вивело її з рівноважного стану (що характеризується постійністю параметрів системи у часі). У нестійкій динамічній системі, навпаки, навіть незначна зміна параметрів структури або характеру зв’язків між її елементами призводить до нерівноважного стану системи у цілому.

Динамічні системи також поділяються на ті, що регулюються (внутрішніми або зовнішніми силами), й ті, що самоорганізуються. Внутрішня соціокультурна регуляція системи зазвичай пов’язана з вирішенням таких завдань, як: підтримка певного рівня консолідованості соціуму; забезпечення колективних форм життєдіяльності людей для задоволення їхніх індивідуальних та групових інтересів і потреб; зняття протиріч і напруг, що виникають при спільній життєдіяльності людей і посилюються в процесі розвитку системи.

Процес внутрішнього регулювання системи здійснюється на основі прагматичних цілей з урахуванням накопиченого соціального досвіду спільноти (закріпленого в ціннісних орієнтаціях, звичаях, законах, нормах, правилах, ідеології, віруваннях, традиціях тощо). Форми й механізми регуляції відображають специфіку досягнутого соціумом рівня соціокультурного розвитку. Наприклад, у традиційному суспільстві домінують конвенційні регулятори у вигляді комплексу звичаїв і традицій, в той час як у сучасному суспільстві переважає інституціональна форма регуляції.

Спираючись на технології масової маніпуляції (друковані та електронні ЗМІ, рекламу тощо) інституційні структури надають інформаційно-психологічного впливу на маси. Важливим механізмом регуляції соціокультурної системи є масова культура, що призводить до максимальної стандартизації не тільки норм соціального життя та діяльності, а й ідейно-світоглядних орієнтацій людей.

Не заперечуючи ролі внутрішніх регулюючих факторів, слід звернути увагу на те, що не менш важливе значення в цьому процесі належить зовнішнім силам, бо соціокультурна система, що ізольована від зовнішніх впливів, позбавлена стимулу до подальшого розвитку.

Перш, ніж розглядати зовнішній регулятивний інструментарій соціокультурної системи, звернемося до питання диференціації систем, основним критерієм якої є ступінь зв’язку системи із зовнішнім середовищем. Виходячи з цього критерію, системи можна поділити на ізольовані, закриті й відкриті. Якщо ізольована система не може обмінюватися з зовнішнім середовищем ні енергією, ні речовиною, ні інформацією, а закрита система, маючи жорсткі фіксовані границі, відносно незалежна від оточуючого соціокультурного поля, то відкрита система орієнтована на діалог з навколишнім середовищем та міжкультурну взаємодію.

Зовсім інакше розвиваються процеси в системах, які самоорганізуються. Їх основною рисою, за Г. Хакеном, є те, що такі системи «набувають властиві їм структури або функції без будь-якого втручання ззовні» [8, 2], що призводить до утворення якісно нових структур у макроскопічних масштабах. Вивчення цих систем породило новий науковий напрямок, що отримав назву синергетики. Засновниками синергетики були німецький фізик Г. Хакен та бельгійський фізик, лауреат Нобелівської премії (1977) І. Пригожин. За Г. Хакеном, «синергетику можна розглядати як частину загального системного аналізу, оскільки як у синергетиці, так і в системному аналізі основний інтерес представляють спільні принципи, що лежать в основі функціонування системи» [8, 361].

Отже, синергетика (грец. synergeia — співробітництво, сприяння, співучасть) — це міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, завданням якого є вивчення природних явищ і процесів (в тому числі соціокультурних) на основі принципів самоорганізації складних систем.