Особливості історичного розвитку «Е» в південно-західному і північному наріччях української мови

Особливості історичного розвитку «Ё» в південно-західному і північному наріччях української мови

У статті розглянуто особливості історичного розвитку е в південно-західному та північному наріччях української мови на ранніх етапах її формування у зв’язку з рефлексацією е в інших слов’янських мовах. Визначено час монофтонгізації е для південно-західного наріччя української мови. Зроблено спробу пояснити причину монофтонгізації різнобіжним шляхом розвитку фонологічних систем південно-західного наріччя супроти північного.

Еволюцію е та причини його відмінної рефлексації у різних слов’янських мовах, зокрема в українській, поміж інших досліджували такі славісти та діалектологи, як В. Ганцов [3], О. Курило [7], С. Бернштейн [1], К. Горалек [13], В. Курашкевич [14], В. Коломієць [2], Ю. Шевельов [11; 12; 13; 15], М. Жовтобрюх [5] та Г. Півторак [9].

Мета цієї статті - простежити особливості розвитку е у діалектах української мови у зв’язку з розпадом праслов’янської мовної єдності порівняно з іншими слов’янськими мовами і спробувати з’ясувати причину його відмінної рефлексації у її північних і південно-західних говорах.

Ряд рефлексів е у слов’янських мовах можна передати таким чином: е: укр. і, рос. е, бр. е / а, п. е / а, ч. е / і, болг. е / а, словен., с./х. е, вс. е / je / у, нс. е / j (e), полаб. о / е [15, р. 165]. Хоча в більшості випадків е (< е) збігається з рефлексом e й ї, деякі мови зберігають певне розрізнення між голосними різного походження. Зокрема, сербська і хорватська мови єкавського типу ідентифікують е залежно від його часокількості або як ije (довгий), або як je (короткий), тим часом давнє ї відображають як a [15, р. 165].

Проте дослідження етимології е скеровує до інших індоєвропейських форм. Так, Ю. Шевельов зазначає, що форми з е (< е), який послідовно з’являється у наголошеній позиції, відповідають е у грецькій («вимовлене п»), латинській і германських мовах; у литовській — е, в індо-іранській — а, у вірменській — і, в старопруській — І [15, р. 165]. На дифтонгічне походження е вказують рефлекси давньоіндійської (е) й авестійської мов (ае) [15, р. 286]. Зокрема, в литовській складний голосний «аі (< аі, оі)» здебільшого зазнав метатези і через стадію іа / еа розвинувся в іе [15, р. 286]. Таким чином, дифтонги оі, аі можна безпосередньо встановити з грецької, старолатинської і давньоіранської (засвідчують оі); грецької, латини і вірменської (засвідчують аі) [15, р. 286].

Для чіткого розрізнення форм з етимологічним е за джерелами його походження у цьому дослідженні зібрано матеріал, що репрезентує кожну з груп слов’янських мов (східну, західну, південну), північне і південно-західне наріччя української мови; а також балтійські (литовська, латвійська), германські мови (германська, готська), латину, грецьку та давньоіндійську; засвідчує клас імен (іменники) і дієслова У «Передісторії слов’янської мови» Ю. Шевельов дає під-казку, на що звертати увагу при визначенні дифтонгійного чи монофтонгійного походження е. Відповідно, наведений нижче матеріал дібрано з урахуванням таких вказівок.

Рефлекси дифтонга 0аі:

Рефлекси аі:

Д^ва — укр. пн. діева / діевно, пд.-зх. діва, п. dziewa, ч. deva, слц. deva, вл. dzowka «дочка», нл. zowka «тс.», болг. м. дева, слн. deva; псл. deva «дівчина» походить з *doi-ua, для якого реконструюється первинне значення «здатна годувати грудьми» або «яка ссе»; іє. *dhe (i) — «ссати, годувати грудьми», з яким пов’язують псл. dojiti, *det$, укр. доїти, дитя; «припускається існування в минулому складного прикметника de (to) — vojbna „яка тужить за дітьми (хоче стати матір'ю)“, де друга частина зближується з дінд. veti „тужити за чимось“, звідки виводиться *devojbna > *devoja > deva» (ЕСУМ 2, с. 84−85; Лисенко, с. 67); споріднене з латв. dieveris, лит. dieveris, дінд. deva, вірм. taigr, д.-вис.-герм. zeihhur, гр. Sa (iF)^p (Shevelov, с. 287). Іє. аі (> е) ідентифікують грецькі та вірменські відповідники.

Мсто / мюце — укр. пн. м 'єсто // м 'єсце // мйіесни «місцевий», пд.-зх. місце, п. miasto, ч. mesto, слц. mіesto, вл., нл. mesto «місто; місце; площа», болг. м’ясто; псл. *mesto «місце», «давніше, очевидно, „накидане на землю покриття для розташування“, пов’язане з metati, mesti „кидати“»; пор. з лит. misti «харчування», лат. meta «піраміда» (ЕСУМ 3, с. 484; Лисенко, с. 125); пов’язують з дінд. methis. Дінд. е свідчить про і-дифтонгічну основу е.

Шти — укр. пн. піеть, пд.-зх. піти, п. piac «співати (про півня); прославляти», ч. peti «співати, оспівувати», слц. piet' «оспівувати», блр. пець, болг. пея; - псл. peti (< *poi-) «співати»; пов’язують зpojiti «поїти», piti «пити» («первісно як позначення обряду жертовного узливання або пісенного супроводу бенкету») (ЕСУМ 4, 418; Лисенко, 160); гот. faian «засуджувати, сварити», гр. naiav «переможна пісня» (Shevelov, p. 287). На давній аі вказує грецький і готський дифтонг.

Хліб — укр. пн. хліеб, пд.-зх. хліб, п. chleb «хліб, їжа, добро, багатство, худоба», ч. chleb «хліб, живлення, служба», вл. chleb, нл. kleb, слц. chlieb, болг. хляб, слн. hleb; псл. xlebb «хліб» (ЕСУМ 6, с. 181); - вважають запозиченням герм. *hlaiba- «хліб; паляниця хліба; вимішаний у дріжджі хліб», що через іє. *kloibhoпов'язане з гр. (догр.?) x^iftavog «глиняний посуд для випічки хліба» (ЭССЯ 8, с. 28); пор. гот. hlaifs, дісл. hleifr, англ. hlaf, двн. hlrib, leib «хліб, хлібина», н. laib «коровай»; припускають, що споріднені лтс. klaips «буханка, коровай», лит. kliepas «тс.» запозичені з гот. hlaifs (-p- < -f-), реконструюють іє. *khloibhos, *skloibhos, «куди іноді залучають лат. libum „пиріг, коржик“» (ЭССЯ 8, с. 28; ЕСУМ 6, с. 181; Фасм. IV, с. 242). На дифтонгічне походження аі вказує зокрема зв’язок з гр. формою з, а (xkifiavog), лит. ie (kliepas), лтс. ai (klaips).

Чоловж — укр. пн. чоловіек / чоловиіечок («зіниця ока»), пд.-зх. чоловік, п. czlowiek, ч. clovek, вл., нл. clowjek, слц. clovek, болг. човек, слн. clovek; - псл. celovekb / cblovekb «людина; чоловік; одружений чоловік; слуга» — загальноприйнятої етимології немає (ЕСУМ 6, с. 339; Лисенко, с. 232); слово вважають праслов’янським новотвором. Г. Ціммер зближує складові псл. *cclo-vek з псл. *cd'adb і лит. vaikas «дитина», що, як зауважують автори ЭССЯ, цілком справедливо, виходячи з ряду інших похідних форм на зразок cd’adb (< Єєі- / *cdb-jadb / -edb) та cd’ustb (< *cdb-ustb) (ЭССЯ 4, с. 40−41, 43−44, 48−50).

Рефлекси оі:

Сшо — укр. пн. сіено, пд.-зх. сіно, п. siano, вл. syno, ч., слц., нл. seno, с. сй/ено, х. sijeno, слн. send; споріднене з лит. sienas «сіно», лтс. siens, гр. yfiiva, угор. szeno; зв’язок «з сікти через гіпотетичну проміжну форму псл. *sekno або виведення від сіяти необгрунтовані» (ЕСУМ 5, с. 255, Фасм. III, с. 601). У неслов’янських мовах пізньому псл. е відповідають гр. а, угор. е (Shevelov, с. 169−170).

Сніг — укр. пн. сніег, пд.-зх. сніг, п. snieg, ч. snih, слц. sneh, вл. sneh, нл. sneg, болг. сняг, слн. sneg, ієк. snijeg, с. снй/ег, х. snijeg; псл. snegy; споріднене з лит. sniegas, лтс. snigs, дпрус. snaigis, гот. snaiws, дірл. snigid «литися, крапати», дінд. snihyati «мокне, прилипає»; іє. *snoigwhабо *sneiguh- / sniguh- «сніг» (ЕСУМ 5, с. 334; Фасмер 3, с. 697; Мельничук, с. 30, 97).

Рефлекси етимологічного е:

Биати — укр. пн. біегать / бігать (середньополіськ.), пд.-зх. бігати, п. biegac, ч. behati, слц. behat', вл. behac, нл. begas, болг. бягам «бігати, втікати», с. бігати, с. / х. діал. бі/егати, бйгати, би/егати «бігти, втікати», слн. begati, словін. bjiegac (ЭССЯ 2, с. 58−59; Лисенко, с. 32); псл. beg- / bez- (< *bedz'-) < *beg- «утікати з переляку»; лит. bёgti, лтс. begt, гінді bhagna, бенг. bhaga (ЕСУМ 1, с. 191−192). «Найдавнішою формою цього словотвірного гнізда» прийнято вважати псл. *begt'i, на що вказують його атематична основа і низка неслов’янських відповідників (ЭССЯ 2, с. 59).

Гніздо — укр. пн. гніезда /у гніздіе і гнездо, пд.-зх. гніздо, п. gniazdo, ч. hnizdo, слц. hniezdo, вл. hnezdo, нл. gnezdo, болг. гнездо, слн. gnezdo; з псл. gnezdo; споріднене з дінд. nidah, nldam «місце відпочинку, стоянка, сітка» (ЕСУМ 1, с. 538; Поліськ., с. 133); для цієї форми припускають «вихідне *ne (i)zdos, першу частину котрого він залучає до гр. vn- „внизу, вниз“, vqavg „живіт, черево“ […], а gпояснює впливом gnetg» (Фасм. I, с. 420).

Гріх — укр. пн. гріех, пд.-зх. гріх, п. grzech, ч. hrich, слц. hrwch, вл. hrSch, нл. grech, болг. грях, слн. grech; псл. grexy; етимологія не з’ясована; пов’язують з лит. graizus «крутий, викривлений», лтс. greizs «кривий»; зіставляють з дінд. bhresati «хитається, вагається, спотикається» (ЕСУМ 1, с. 599; Фасмер І, с. 456−457); пор. з фін. raahka, карел. Kahka, онез. reahku, луд. griahk; запозиченим дпрус. grikenix «грішник» (Shevelov, р. 167).

Дід — укр. пн. діедик / діедя і дедок, пд.-зх. дід, п. dziad, ч. ded, вл. dzed, нл. zed, слц. ded, болг. дядо, слн. ded; - «псл. dedb „батько матері або батька; стара людина“ виникло в дитячій мові внаслідок редуплікації приголосного d з голосним; - до псл. didb найближчі лтс. dgds „стара людина; опудало“, dedet „кволіти“» (ЕСУМ 2, с. 86; Лисенко, с. 67; Фасмер І, с. 494); лит. diedas походить з псл. ded- «дід»; псл. е передано угор. е — ded «дід», тимчасом литовська, не володіючи «відкритими довгими голосними е-типу», не відтворила відкритий характер псл. ea (Shevelov, р. 167−170).

Ділити — укр. пн. діеліть, пд.-зх. ділити, п. dzielic, ч. deliti, слц. delit', вл. dzelic, нл. zelis, болг. деля, слн. deliti; псл. deliti «ділити» походить від ім. *dely «частина», «спорідненого з гот. dails», англ. dal «тс.»; «припускається запозичення у прагерманську мову з праслов’янської»; іє.

*dai-l, пор. з лит. dailau, лтс. dailyti «ділити» (ЕСУМ 2, с. 90; Фасмер І, с. 496).

Діло — укр. пн. діело, пд.-зх. діло, п. dzielo, ч. dilo, слц. dielo, вл. dzSto, нл. zSto, болг. дело, дяло, слн. delo; «псл. delo „робота; результат роботи“, найімовірніше, утворене від дієслова deti за допомогою суфіксаlo»; зіставляється з лит. daile «мистецтво, ремесло», dailUs «витончений, гарний», лтс. dails «гарний» (ЕСУМ 2, с. 90−91), дпрус. dilas (Shevelov, р. 167). Широкий псл. звук е (а) підтверджує довгий І в давньопруських запозиченнях зі спільнослов'янської, зауважує Ю. Шевельов (Shevelov, р. 167).

Літо — укр. пн. ліето /ліетось «торік», пд.- зх. літо, п. lato, ч. leto, вл. leto «рік», leco «найтепліша пора року», нл. leto «рік», lese «найтепліша пора року», слц. leto, болг. лято «найтепліша пора року», слн. leto (ЕСУМ 3, с. 269−270; Лисенко, с. 114); псл. А втім, В. Курашкевич зауважує, що раніше вимова е як іе поширювалася на всі слов’янські мови східної групи [14, s. 36]. leto «найтепліша пора року; рік». А. Вайан, пов’язуючи псл. «*leto з лит. letas „м'який, спокійний, тихий, слухняний“, латв. lets „легкий“», виводить його основу від іє. «* le- „ослабнути, поступитися“, пор. з гот. letan „залишити, випустити, відмовитися“» (ЭССЯ 15, с. 8−12).

Міра — укр. пн. міерка, пд.-зх. міряти, п. miara, ч. mira, рос., бр. мера, вл., нл. mera, полаб. moro (mioro), слц. miera, слн. mera, с. / х. єкав. mjera, болг. м’яра; псл. mera «міра» (Лисенко, c. 127; Shevelov,.

р. 166; Фасмер ІІ, с. 600); споріднене з дінд. mati «міра», фін. maara, карел. meara, онез. mearu, луд. miar, вепськ. mar, ест. maar (Shevelov, р. 167). Серед наведених прикладів е засвідчує низка фінських слів з, а або дифтонгом еа (Shevelov, р. 167).

Міряти — укр. пн. міерка, пд.-зх. міряти, п. mierzyc, ч. meriti, вл. meric, нл. meris, болг. меря, слн. meriti; псл. * meriti пов’язане з псл. mera «міра» «і, далі, з metiti „мітити, цілитися“; споріднене з лит. metas „час“, гот. mitan „міряти“, mela „одиниця виміру“, лат. metior, -itl „міряти“; порівнюють з лит. metas „рік“; іє. *me- „міряти“» (Лисенко, с. 127; ЕСУМ 3, с. 482; Shevelov, р. 167; Latin, р. 377).

До наведеного матеріалу варто також додати, що в більшості словацьких діалектів та в чеській мові е зберігає звучання іе в «тих позиціях, де е не зазнало скорочення»; а в деяких північноросійських діалектах е звучить як іе в «позиції перед твердими приголосними» [2, с. 103]. Окрім цього, відомо, що дифтонгічну вимову зберігають також південнобілоруські говірки. Отже, в слов’янських мовах континуанти е, які якісно не залежать від походження ятя, на сучасному етапі можна класифікувати на звуки дифтонгічного (північноукраїнська, верхньо- / нижньолужицька, деякі словацькі говори *, південнобілоруські та північно;

* Загалом, лінгвогеографічно класифікація слов’янського мовного простору є набагато ширшою. Цієї проблеми ми торкатимемося у наступних наших розвідках, натомість у цій статті акцент зроблено на постаті ятя здебільшого в українській мові.

російські говірки) і монофтонгічного характеру (південно-західні говірки української мови, південноросійська, болгарська, словенська, чеська, польська). Дещо осібно стоять єкавські говірки сербської і хорватської мов, де іе розвинув двоскладове звучання (ije), позиційно ускладнивши йотовий приступ je (терміни В. Коломієць).

Історично києво-поліська (КП) й особливо галицько-подільська (ГП) групи говорів української мови втратили протиставлення за інтонацією та часокількістю ще в дописемний період [12, с. 14]. Проте КП діалектна група, супроти ГП на певному етапі фонологічно увиразнила наголошеність і ненаголошеність складу [11,.

с. 556−558]. Таким чином, коли у «південно-західному наріччі й імовірно також на Київщині» давній е рефлексував у вузький 'е здебільшого у всіх позиціях, у поліських говірках дифтонг іе (е) залишився під наголосом, що свідчило про відмінність їхніх квантитативно-акцентологічних систем [11, с. 262−263] *. Стадії розвитку дифтонга е в українській мові докладно зображено у такій схемі: еа > ea > ie > іе > е [11, с. 263].

Час постання е (< е), тобто послідовне звуження і наступне просування е до більш передньої артикуляції, доцільно датувати кінцем Х — початком ХІ ст., узгоджуючи з процесом пом’якшення попереднього зубного чи губного приголосного. Ю. Шевельов обґрунтовано пов’язує час звуження е з періодом після «постання повноголосу», «зміни СьІС на СьІС» та розпадом ea на е та о (десь середина ІХ ст.), адже, по-перше, голосні переднього ряду не спричинялися до м’якшення згаданих типів приголосних; і по-друге, це явище фіксують пам’ятки середини ХІ ст. Уґрунтовуючись на матеріалі Галицького Євангелія 1288 року, де трапляється сплутування Т з н, і не маючи доступу до давніших історичних пам’яток, Ю. Шевельов робить висновок, що для південно-західного регіону кінець ХІІІ ст. є часом най-давніших змін е > і [11, с. 543−547]. [11, с. 263−264]. Підстави для такого твердження дають пам’ятки з південного регіону, у яких трапляється сплутування Т з н: ниции Ізб., 1073, 5; въ втри Ізб., 1073, 17 зв.; нимам Ізб., 1073, 142; исцили Ізб., 1073, 162; съ стины Сл. Гр. Б., ХІ, 6; та приклади «зворотної заміни и та є літерорю Т»: мвлєнтк Ізб., 1073, 9 зв.; пртвєдуть Ізб., 1073, 159 зв.; въсхотт Ізб., 1076, 158; утоплтнъ Нап. Софії Київ., ХІ, № 11, 47″ [5, с. 87]. З огляду на це, а також на заступлення Т літерою є (пор. у тих самих пам’ятках: вєруж Ізб., 1073, 21 зв.; гнквъ Ізб., 1073, 28 зв.; въсємъ Сл. Гр. Б., ХІ, 70), М. Жовтобрюх вважає, що сплутування літер Т та и, є на письмі при передачі того самого звука відображало «якісну, артикуляційну близькість у давньоруських південних говорах голосного [і] до [і] та [є], тобто звужену, хоч і не всюди однакову, його вимову» [5, с. 87]. Очевидно, це був близький до і звук е, про що можна говорити, базуючись на лінії розвитку іе, запропонованій для української мови Ю. Шевельовим. Писемні пам’ятки ХІІІ ст. вже рясніють випадками написання графеми и на місці Ъ: видилъ Усп. зб., ХІІ—ХІІІ, 171; нє видмшє кто кстъ Є. Гал., 1283, 11 зв.; витры Є. Гал., 1266−1301, 12 зв.; свтдиттлъствуютъ ЖС, ХІІІ; линивыи Є. Пут., ХІІІ, 151; і, навпаки, у них відбито написання літери Ъ на місці и: вєлтцти Усп. зб., ХІІ-ХІІІ, 82; фартсти Є. Гал., 1266−1301, 17; прттєорь Є. Гал., 1266−1301, 11; пртмємъ Є. Гал., 1266−1301, 57 зв. [5, с. 87]. Таким чином, станом на ХІІ-ХІІІ ст. у більшості південно-західних говорів звук іе вимовлявся як і.

Про це явище також свідчать перші спроби вживання графічного «Ъ на відтворення чужомовного і» (XIV ст.), що остаточно внормувалося у XVII ст. [11, с. 544−545]. На південному заході зміні іе > і передував перехід і > у, який мусив відбутися попередньо у 1260-х рр. у всіх діалектах цього регіону [11, с. 543]. Водночас наступний етап, а саме злиття у з у, не набув загального значення, оминувши закарпатський регіон, де досі збережено фонематичне розрізнення давніх у та у [11, с. 544]. Стосовно північної зони, то в переважній більшості західнополіських говірок перехід і > у відбувся пізніше, ніж усунення ненаголошеного е шляхом монофтонгізації, а отже, на цих теренах у слабкій позиції е звучить як у [11, с. 546], пор. дидувщина, дидуга, дидуген, дидунъо, дидура, дитва, зализняк, крипец (Аркушин 1, с. 131, 170, 255).

Порівняно з південним ареалом, на півночі звуження е в ненаголошеній позиції з наступним переходом в е оформилося десь у ХІІ-ХІІІ ст. Так, «у давньоруських пам’ятках ХІІ-ХІІІ ст. і ранніх староукраїнських пам’ятках з Полісся» спостерігаються часті випадки поплутування Ъ — е [9, с. 117]. Г. Півторак, спираючись на свідчення сучасної ареології, пропонує трактувати такі форми не лише в межах писемної традиції, а й як відбиття живомовної північноукраїнської стихії: 1) грєшьникоу Высоцкий I № 38 ХІІ ст.; о всехъ ЄТ № 7, 3; бе ЄД 9 зв., тебе 17 зв., свепъ 31 зв., на местт 182; привлекоу Голоскевич 22; времж ЄОр. 13 зв.; грехъ ХС 7 зв., тебе 13; о тебе ЄТ № 5, 3; чрево, преже ЄХ 5; въ горе Никольский 13 зв.; телеса ЄГ 1266−1301 145; болезнь ЄКС 27, виденЇА 41 зв.; 2) пртдъ німь ЄГ 1144 Амф. І 331; из нтволт Правда С 617, лтжалъ товаръ 620, втснт ЛГВ 732, мтчъ 768, 897, повтлт 780 [9, с. 117]. Таким чином, якщо просування е вперед і його перехід у звук і у південних діалектах відбувалися протягом Х-ХІ ст., то на півночі звуження е в ненаголошеній позиції з наступним переходом в е розпочався приблизно на століття пізніше (ХІ-ХІІ ст.).

Одним із факторів, що вів до наступного закриття та просування «вперед е, посталого з е», Ю. Шевельов вважає, по-перше, усунення опозиції а-а, а по-друге, врегулювання опозиції за твердістю-м'якістю, що узгоджується з процесом пом’якшення попереднього губного чи зубного приголосного, що поглинає перший компонент «голосного ea після його дифтонгізації» [11, с. 263]. Стосовно хронології, то звуження е фіксують пам’ятками «середини ХІ ст.» [11, с. 263−264]. На наш погляд, до цього процесу могла долучитися тенденція до надмірного зм’якшення передньоязикових зімкнених приголосних у деяких південно-західних говорах, зокрема в говорах галицько-буковинської групи, що вважаються архаїчними. Так, досить поширеним серед наддністрянських говірок є спричинений палаталізацією звука перехід зімкнених передньоязикових t", d" у зімкнені задньоязикові k', g', а отже, відтягнення артикуляції назад [11, с. 75]. На цю рису вказують Ф. Жилко, С. Бевзенко та ін. У говірці села Буряківка наддністрянського говору, дослідженій нами в польових умовах, можна виділити кілька варіацій заміщення t" -k', d" -g' За нашими спостереженнями, новопосталі палатальні є не зад-ньоязиковими, а середньоязиково-середньопіднебінними звуками. (у переважній більшості перед е, «новим ятем» та голосними переднього ряду):

на початку слова: ґ'іти, ґ'ітинку, кікау, у^к'ім, то^к'і, к’и, ґ'іда, к’и;

у середині слова: ук'ікла, жиґ'іуск'иї, маск’или, зґ'іймау, виґ'іла, ни^хк'іли, новос’к'і, сиґ'іли, пулек'іу, ґ'ік'и;

у кінці слова: нав'ік ' (нав'іт'), дванац":ек', п[]атнац'ек'.

На заміну м’яких дентальних з відтягненням артикуляції у напрямі до задньоязикових вказує Г. Шило у «Наддністрянському регіональному словнику», пор. ґєрка (дірка), ґєтиль (дятел), ґідусъ (прадід), ґідовство (бідняки), ґіжа (діжа) (Шило, с. 102); а також Б. Кобилянський у статті «Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття»: гуц. хок'ітз (хотіти), верк'ітз (вертіти), плак’е (платять), молок’е (молотять,) к'іло (тіло), к'істо (тісто), к'існэj (тісний), к’еш’ко (тяжко), к’егнутэ (тягнути), к’емэтэ (тямити), дванац'ік', Те Бернштейн С. Б. Сравнительная грамматика славянских язы-ков / С. Б. Бернштейн. — М.: Наука, 2005. — 350 с. к'ена (Тетяна), ґ'еґ'о (дядьо), ґ'ек (дяк), ґ'екуіу (дякую), ґ'тка, ґ'іра / ґ'ера (діра), хуґ'і (тверді), твер'ґ'і (тверді), ґл'е (для) [6, с. 23−41].

У наддністрянській говірці с. Буряківка м’які s', z' часто передаються за допомогою дорсально-палатальних s", s’s', z", z’z' з більшим чи меншим відтінком шепелявості на зразок наддністр. с" т'іу, нис"к'і, посш'ідали, досшв'іта, с’ш'іни, з’ж'ібраниї. До зібраних прикладів з с. Буряківка варто долучити дані наддністрянського говору Г. Шила: шкєвко (скєлко), шкриптати / шкробати (скробати), шенька (санка), шижінь (сажень) (Шило, с. 279−280).

Поза тим, зімкнені передньоязикові d'', t'' можуть звучати як зімкнені задньоязикові g', k' і в західнополіських говірках, наприклад, ґівка (дівка), ґівчата (дівчата), ґетель (дятел) (Аркушин 1, с. 119; 2, с. 268). Очевидно, це варто трактувати наступом південних діалектів на північну діалектну зону, адже східнополіські говори, як показують діалектні словники та діалектологічні атласи, не зазнали подібних змін (АУМ, к. 104). А втім, на особливо сильний вплив південних говорів звертає увагу В. Ганцов. Згідно з його спостереженнями, цей вплив найменше зачепив Лівобережжя, зокрема Чернігівщину, де так зване сусідство розпочалося десь у кінці XVII-XVIII ст., на відміну від Правобережжя, де його прийнято вважати споконвічним [3, с. 29]. Отже, якщо в кінцевому підсумку в південно-західних говірках відбулося всеохопне зм’якшення приголосних, то в північних — постання дифтонгів е, y, i, o, .е на місці етимологічних о, е, е. Звідси й висновок про визначальну роль зм’якшування приголосних для більшості південно-західних діалектів з наступним впливом на звуження давнього дифтонга .е в короткий голосний і в південній групі говорів. Підкреслимо, що в цій розвідці згадану тенденцію потрактовано як таку, що не суперечить, а лише доповнює процеси, зумовлені акцентуально, а саме увиразнення контрасту між наголошеними і ненаголошеними складами на півночі.

У розвідці «Досвід типологічного аналізу слов’янських мов» А. Ісаченко на підставі характерних для спільнослов'янської мови поліфонії і розвиненого вокалізму визначає спільнослов'янську радикальною вокалічною мовою, з якої розвинулися самостійні мовні утворення вокалічного або консонантного типів. Це потрактування засновано на виборі слов’янською мовою одного зі шляхів розвитку, що, на думку лінгвіста, мало б реалізуватися у вигляді різкого переходу «від одного типу до іншого», тобто або «зберегти поліфонію й усунути м’які приголосні, що не входили до фонологічних кореляцій» (вокалічний тип), «або, навпаки, фонологізувати м’які приголосні і відмовитися від поліфонії» (консонантний тип) [4, с. 118−119]. Ця класифікація також враховує ступінь розвитку деяких вокалічно-просодичних особливостей приголосних, їхньої складотворчості тощо [4, с. 113−119]. Відповідно, автор залучає сербо-хорватсько-штокавську, словенську і кашубську до групи вокалічних мов, тим часом чеську, українську, болгарську, верхньолужицьку, нижньолужицьку, російську і польську мови — до консонантних. Окрім цього, А. Ісаченко виділяє групу змішаного типу, до котрої долучає словацьку мову [4, с. 115].

Увівши основні принципи типологічної класифікації слов’янських мов у сферу історичної діалектології, припускаємо, що північному мовному регіонові було властиве зосередження головно на явищах системи вокалізму, а південно-західний ареал орієнтувався передовсім на зміни в системі консонантизму. Якщо взоруватися на те, що найдавніше свідчення про перехід е > і на Галичині та Буковині датовано ХІ ст., то зміна t" > k', d" > g' мала б статися разом зі зміною і > у, тобто «щонайменше одним поколінням раніше» (як її визначає Ю. Шевельов для переходу і > у [11, с. 543]). Тому східнополіські говірки (здебільшого чернігівські), котрі не зазнали повсюдного стягнення е, зупинилися на стадії дифтонга іе в наголошеній позиції (ХІІ ст. [9, с. 117]), тимчасом південно-західні діалекти розвинули і (< е) незалежно від розміщення наголосу. Цьому, очевидно, сприяла перебудова просодичної системи слов’янських мов, зокрема української (орієнтовно Х ст., згідно з Ю. Шевельовим), що спричинилася до формування і становлення різних типів акцентуації (як-от акцентуаційних систем північного і південного українських наріч).

Таким чином, індоєвропейське походження е не вплинуло на його рефлексацію у слов’янських мовах, де він або послідовно монофтонгізувався, або зберіг дифтонгічну природу. До фонологічного спрощення в українській мові, зокрема в її південно-західному регіоні, спричинилася зокрема тенденція до всезагального зм’якшення приголосних, яке відбувалося десь у той самий час, що й злиття і з у. Надпалаталізація зімкнених дентальних, (а згодом свистячих) могла також стати чинником, який не дав південноукраїнським діалектам приєднатися до північноукраїнського діалектного регіону, де у ХІІ ст. (приблизно на одне століття пізніше) зайшло розрізнення наголошених і ненаголошених складів.

Отже, ми можемо говорити про акумуляцію відмінних тенденцій у фонології поліських і південно-західних діалектів, що на певному етапі могла б призвести до різнобіжних шляхів розвитку, проте була частково затримана потужною експансією південно-західного мовного ареалу на північ.

Список літератури

Исаченко А. Опыт типологического анализа славянских языков / А. Исаченко // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вып. III. — С. 106−121.

Історична граматика української мови / М. А. Жовтобрюх, О. Т Волох, С. П. Самійленко, І. І. Слинько. — К.: Вища школа, 1980. — 313 с.

Курило О. Спроба пояснити процес зміни О, Е в нових закритих складах у південній групі українських діялектів: (з мапою Поділля) / О. Курило. — К.: Друкарня УАН, 1928. — 87 с.

Курило О. Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів давніше Городнянського повіту, тепер Сновської округи на Чернігівщині / О. Курило. — К.: Друкарня УАН, 1924. — 111 с.

Мойсієнко В. Фонетична система українських поліських говорів XVI-XVII ст.: [монографія] / В. Мойсієнко. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2006. — 448 с.

Півторак Г Українці: Звідки ми і наша мова / Г Півторак. — К.: Наукова думка, 1993. — 200 с.

Шевельов Ю. Всеволод Ганцов. Олена Курило / Ю. Шевельов. — Вінніпеґ: Накладом Українського народного дому в Торонті, 1954. — 77 с.

Шевельов Ю. Історична фонологія української мови / [пер. з англ. С. Вакуленка та А. Даниленка]; Ю. Шевельов. — Х.: Акта, 2002. — 1054 с.

Шевельов Ю. В. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?: з проблем східнослав'янської глотогонії: дві статті про постання української мови / Ю. В. Шевельов. — К.: Academia, 1994. — 31 с.

Horalek K. Uvod do studia slovanskych jazy^ / K. Horalek. — Praha: Ceskoslovenska akademm ved, 1955. — 487 str.

Kuraszkiewicz W. Zarys dialektologii wschodnioslowianskiej: z wyborem tekstow gwarowych / W. Kuraszkiewicz. — Warszawa: panstwowe Wydawn. Naukowe, 1963. — 166 s.