Орнаментальний стиль як мистецьке явище в культурі і літературі Київської Русі

ОРНАМЕНТАЛЬНИЙ СТИЛЬ ЯК МИСТЕЦЬКЕ ЯВИЩЕ В КУЛЬТУРІ І ЛІТЕРАТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культура українського народу розвивалася на ґрунті специфічних умов соціально-історичного буття в процесі взаємодії з найважливішими досягненнями світової культури. Вбираючи і переробляючи найцінніше із світового культурного прогресу, вона формувалась, збагачувалась змістовно, водночас залишаючись відкритою для інших народів. Витоки культури українського народу йшли з двох джерел: власного, українського, і світового, загальнолюдського.

Християнство прийшло на Русь з Візантії. Християнський світогляд формується внаслідок взаємопроникнення двох високорозвинутих культур стародавнього світу — греко-римської та культури Близького Сходу. Київська Русь, як відомо, не знала рабовласницького ладу, прямуючи від докласового, первіснообщинного суспільства до феодального. Внаслідок цього у розвитку її культури відсутній античний період — один з найяскравіших періодів розвитку європейської і взагалі світової цивілізації. Однак політичні й культурні зв’язки з Візантією сприяли поширенню у Київській Русі здобутків античної культури, які стали одним із джерел формування нового християнського світогляду.

Світогляд українського народу пройшов тривалу і складну еволюцію, яка загалом відповідає закономірностям світового процесу становлення і розвитку духовної культури: від міфології до релігії й філософії. Міфологія була першою спробою дати відповідь на питання про початок, походження, будову світу, виникнення різноманітних явищ природи, світову гармонію тощо.

Природа була для слов’ян тим підґрунтям, на якому розвивалися язичницькі вірування і культи. Первісно-релігійні уявлення мали політеїстичний характер, тобто це була віра в багатьох богів. Політеїзм язичництва зумовлював хаотичність у поглядах на світ, на причинний зв’язок різних процесів та залежність людини від тих явищ, які вона уособлювала в образі «поганських» богів [6, 21].

Християнство докорінно змінило ставлення людини до природи і світу. У перемозі християнства над язичництвом є важливий морально-психологічний аспект. Язичництво не давало людині особливих перспектив після смерті. Людина навіть у потойбічному світі залишалася зі своїми земними турботами про хліб насущний. Християнство з його альтернативою раю і пекла давало надію, можливість вибору, земне життя набувало певної цінності перед перспективою спасіння.

У дохристиянському світі панував культ сили. Язичницький бог Перун зображався з палицею в руках — як символ влади, що ґрунтувалась на силі. Християнство принесло на Русь нові моральні цінності, передусім любов до ближнього, милосердя, прощення. Значну роль у моральному прогресі давньоруського суспільства відіграли проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, засудження полігамій, кровної помсти та ін.

Наприкінці Х ст. у Київській Русі виникли об'єктивні соціально-політичні умови для запровадження християнства як державної релігії. Київська Русь увійшла до складу європейських країн, які на той час уже були християнськими, що значно розширювало можливості обміну здобутками матеріальної й духовної культури.

Християнство дало нашому народові ідею цілісного Всесвіту, в якому безмежна кількість і багатоманітність конкретних проявів буття пов’язані єдиною першопричиною. Такі суттєві зміни в еволюції світогляду зумовили певну згармонійованість світобачення людини. Християнський моністичний світогляд став передумовою формування філософського освоєння дійсності. Відбулася підготовка ідейного підґрунтя для сприйняття і засвоєння духовної культури людства.

Посередником у поширенні на Русі досягнень світової культури стала Візантія, яка синтезувала культурні надбання Сходу і Заходу. Цей факт, однак, не потрібно трактувати так, що завдяки християнству Київська Русь одержала від Візантії у готовому вигляді головні здобутки світової цивілізації, зокрема античності.

Не треба перебільшувати і вплив на Русь західної культури. Культурні здобутки не були наслідком запозичення чужих традицій, насправді культурні зв’язки між Руссю і Візантією та країнами Заходу відзначалися взаємовпливами. Освоєння цінностей візантійської та західної культури відбувалося у взаємодії з процесами внутрішньої еволюції давньоруського суспільства, наявними досягненнями у сфері його духовного життя, традиціями дохристиянської культури.

Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Найбільшим культурним центром Київської Русі була Києво-Печерська лавра (Успенська Києво-Печерська лавра) — православний монастир, який відіграв значну роль у поширенні й утвердженні християнства.

Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, споруджений у другій половині Хі ст. князем Всеволодом Ярославичем (1078−1093). До Києво-Печерського і Видубицького монастирів тягнулися люди, котрі прагнули різноманітних знань [6, 23].

Князь Володимир Великий приділяв значну увагу розвиткові просвітництва, передусім організації перших шкіл. З літописів дізнаємось, що відразу після офіційного запровадження християнства він розпорядився на Старокиївській горі біля Десятинної церкви збудувати школу і «почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку», «зібрав дітей 300, віддав учити грамоті». У школі вивчали «письмена грецькі та руські», звідси вийшло «множество любомудрих філософів». Є дані, що князь велів навчати «дітей простих людей» різних наук [6, 24].

При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки та скрипторії, приміщення для переписування книг.

Перша у Київській Русі бібліотека Софійського собору заснована 1037 р. Ярославом Мудрим (1019−1054). Згодом з’явилася бібліотека Києво-Печерської лаври (ХІ ст.).

Книжне знання трактувалося у ті часи як найвища доблесть, головна ознака гідності людини. Похвала книжному знанню не випадково вміщена у «Повісті минулих літ» у тому місці, де йдеться про культурно-просвітницьку діяльність Ярослава Мудрого. З його іменем пов’язані значні здобутки гуртка книжників, зокрема перекладачів, «скорописців», «писальників», які працювали при Софійському соборі. Як засвідчує літописець, за князювання Ярослава Мудрого «стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися… І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова… Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимира, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє.

Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать й наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина" [6, 25].

У ХІ—ХІІ ст. на Русі особливої популярності набув переклад повісті «Александрія», створеної у ІІ—ІІІ ст. грецькою мовою. За жанром «Александрія» — воїнська повість про життя і героїчні подвиги давньогрецького полководця і державного діяча Александра Македонського (356−323 до н.е.). її вплив позначився на «Слові о полку Ігоревім» [6, 28].

Творче засвоєння східними слов’янами здобутків візантійської й болгарської літератури сприяло розвиткові своєрідної літератури Київської Русі. Вона уже на початку свого існування досягла високого ступеня розвитку, що відповідало рівню загальної культури Київської держави. Зрілість її культури виявилася, крім народно-поетичної і літературної творчості, і в пам’ятках церковної архітектури, що збереглися до нашого часу (Київський і Новгородський Софійські собори, Чернігівський Спаський собор та ін.), а також архітектури світської (княжий двір, що збудований у Києві в Х ст., Золоті ворота в Києві) і живопису (фрески Софії Київської, новгородської церкви Спаса Нередици), і в музичному мистецтві, і в блискучих досягненнях давньоруського художнього ремесла [2, 37].

За описами сучасників, Київ у ХІ-ХІІ ст. був одним з найбільших і найбагатших міст Європи. Вже на початку ХІ ст. він цілком відповідав своїй назві - «матір руських міст». Показниками його політичного авторитету й економічного потенціалу були передусім культові та громадські споруди. У місті налічувалося близько 400 церков і вісім ринків (житлова забудова не збереглася) [6, 129].

ХІ ст. — час розвитку монументального стилю в культурі Київської Русі, для якого були характерними філософсько-епічне розуміння дійсності, суспільнозначимий зміст, масштабність задуму, громадський пафос. Одним з авторитетних дослідників монументального стилю у літературній творчості був Д. Чижевський. З його праці я можу зробити висновок про те, що розвиток монументального стилю в давньоруській літературі був пов’язаний із загальними напрямками державо — та культуротворення русичів.

Новим словом у вивченні літописних пам’яток стала «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» Д. Чижевського (Нью-Йорк, 1956). Запропонована вченим концепція монументального й орнаментального стилів у давній українській літературі здійснювала поворот у дослідженні літописів — від підпорядкування історії до літературних аспектів, а конкретно — до акцентування на поетиці пам’яток цього жанру [7, 22]. київська русь орнаменталізм культура Поступово намічається перехід від монументалізму до орнаменталізму. Досліджуючи орнаменталізм як феномен культурного життя Київської Русі, Д. Лихачов писав: «В результате длительного процесса борьбы и развития литература древней Руси XI—XIII вв. входит органической частью в общую высокую древнерусскую культуру. Такие произведения, как „Повесть временных лет“, „Слово о законе и благодати“, „Поучение“ Владимира Мономаха или бессмертное „Слово о полку Игореве“ несомненно имеют мировое значение. Они составляют органическую часть древнерусской культуры XI—XIII вв., находятся в связи с общим высоким развитием производительных сил, обеспечившим расцвет в Х-ХІІІ вв. архитектуры, живописи, прикладного искусства» [4, 236].

Наприкінці ХІІ ст. на всіх руських землях утверджується єдиний архітектурний стиль, якому властиві чіткість ліній, гармонія форм, багатство декору на фасадах.

Головною стильовою ознакою споруди стає ступінчаста центрична композиція, що надає будівлі легкості й врівноваженого домінування вертикалі. Виразність ліній і декоративних деталей підсилюється сполученням поліхромних матеріалів: рожева цегла і білий вапняк або тесаний камінь. Найвиразніша, художньо довершена споруда кінця ХІІ ст. — П'ятницька церква у Чернігові. Силует храму відзначається особливою виразністю ліній і форм, розрахованих на цілісне сприйняття. Домінує тут естетична, а не культова функція (на відміну від монументальної величі храмів періоду розквіту Київської Русі).

У різьбленому мармуровому декорі Десятинної церкви домінують рослинноорнаментальні мотиви. Згодом, видозмінившись, ці мотиви відіграватимуть значну роль в оздобленні українських християнських храмів, поширюватимуться в білокам'яній та дерев’яній іконостасній різьбі тощо.

Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської. Спільні риси кам’яного різьблення (орнаментальні мотиви, техніка виконання, матеріал) виявляються у Софії Київській, соборі Спаса у Чернігові та Софії Охридській (Болгарія). Настінні скульптурні орнаментальні оздоби Софії Київської переважно зосередженні на шиферних плитах, що прикрашають парапети хорів собору. На парапетах хорів в середині храму, під центральною куполою із мозаїчним зображенням Хреста-Вседержителя їх закомпоновано чотири. Вони втілюють основні чотири стихії природи. Згідно з тогочасними філософськими уявленнями, це — «вогонь», «повітря», «вода» й «земля». Шиферні плити з Софії Київської відзначає оригінальний високохудожній орнамент: плетиво, вписане в кола та ромби; стилізовані квіти й вінки; розетки, що нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки тощо.

Унікальною пам’яткою скульптури вважається саркофаг Ярослава Мудрого (Х—ХІ ст., зберігається у Київському Софіївському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою [6, 154].

Використання численних орнаментальних мотивів передусім зумовлено традиціями народного мистецтва, яке у дохристиянський період й після прийняття християнства широко використовувало орнаментальну символічну мову. Мова орнаментальних знаків була зрозумілою людині того часу. Орнаментальні зображення Софії Київської мають конкретний підтекст, загалом вони присвячені ідеям державної влади, життя, народження, смерті тощо.

Орнаменталізм став не лише стильовою особливістю усіх видів давньоруського мистецтва, а й своєрідним способом мислення, художнього осягнення світу.

Пригадаймо слова І. Франка: «Ми не повинні забувати, що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення». Нова українська література теж не виникла на голому місці, вона становить органічне продовження старого періоду — давнього українського письменства.

Звертаючись до першопочатків українського художнього слова, маємо предметно вести мову лише про ті тексти, які збереглися в оригіналах чи копіях [1, 14].

Із дослідників, котрі вивчали києворуський період історії літератури, найбільшу увагу жанрам приділив Д. Лихачов. Вироблений ним погляд на жанрову систему давньоруської літератури й досі лишається пріоритетним.

До оригінальних жанрів належать: трансформовані з перекладних — літописи, повчання, житія, проповіді («слова»), притчі, апокрифи, канони, гімни, молитви, послання; жанрові новотвори, що не мають аналогів у візантійськоболгарській традиції, — ходіння, сказання (легенди), «Слово о полку Ігоревім» (єдине в своєму роді), моління-благання (Данила Заточника), полемічні твори (за Франком, — проти «поганства, латинян, жидів, магометан»), закон (світський — «Правда руська», релігійний — «Правила церковні», схоластичний — «Номоканон»). Близькими до апокрифів, але з виразним русько-язичницьким началом, С. Єфремов уважає такі твори, як «Громник», «Молніянин», «Колядник», «О часах добрих і злих», «О днях добрих і злих», «Звіздочетци», «Сонник», «Волховник», «Чаровник» (ці тексти «продерлися» в «побожні твори») [1, 20].

У літературознавчому словнику-довіднику стиль (лат. stilos — грифель для писання) — означає сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму індивідуальну манеру письменника. С. письменника — це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців.

Традиційне літературознавство обмежується оцінками: С. пластичний, легкий, орнаментальний, важкий і т.п. [3, 656−657].

Орнамент (від лат. ornamentum — оздоба, прикраса) — 1) Візерунок, побудований на ритмічному чергуванні й поєднанні геометричних елементів або стилізованих рослинних чи тваринних мотивів. 2) Мелодійна прикраса [5, 204].

На думку Д. Чижевського, стиль ХІІ ст. втратив багато основних рис стилю ХІ ст., що можна було б схарактеризувати й «негативно». Але, з іншого боку, література ХІІ ст. набула нових рис. Одностайна монументальність творів ХІ ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Інколи твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й сам зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріал та використовують його як прикраси нового твору. Письменник часом усю будову твору робить «мозаїчною», працює з матеріалом зовсім різних шарів, як автор «Слова о полку Ігоревім», у якого сучасна йому дійсність чергується то зі спогадами про літературну старовину (Боян), то зі спогадами про старовину історичну. Зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не справляють враження безпорадності, як у письменників ХІ ст.: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю, до тієї складної тканини, подібної до барвистого килиму, якою є тепер структура літературного твору.

Будова творів ускладнюється через те, що світогляд їх авторів має основну рису будь-якого «середньовіччя» (зокрема і візантійського): погляд на світ є послідовно «символічний»; будь-яка дійсність є разом з тим знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або для нас недосяжного.

Прості порівняння у творах ХІІ—ХІІІ ст. замінюються розвиненими символічними картинами: битва — це «пир» або весілля, весна — символ воскресіння. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише «натякають» різні інші образи. Символіка стає не лише засобом, а до певної міри самоціллю.

Самоціллю стає і вся стилістика загалом; вона не лише служить змістові, а має самостійну вартість. Досить пригадати історичну «орнаментацію» «Слова о полку Ігоревім», за якою забувається мета того «золотого слова» Святославового, з яким ці історичні прикраси поєднані.

Що стиль є самоціллю — це найбільше видно з певного «здрібнення» тематики творів ХІІ-ХШ ст., уся стилістична розкіш «Слова о полку Ігоревім» має на меті прославлення зовсім другорядного та невдалого походу дрібних князів; літописи філіґранно розроблюють описи дрібних та щоденних подій і т.ін. Підстава для цього — не лише «здрібнення» політики, подій, а також — перевага орнаменту над змістом твору.

Не лише нагромадження прикрас характерне для стилю ХП-ХШ ст. Таким нагромадженням прикрас, що були відомі й раніше, є, наприклад, розвиток алітерації в «Слові о полку Ігоревім», нагромадження порівнянь у Кирила Турівського або широкі малюнки світу демонів у «Патерику», тоді як «житіє» Феодосія лише коротко згадувало про «спокуси» Феодосія.

Характерними для орнаментального стилю є нові прикраси — перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими. Якщо про постійні епітети, котрі нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в «Слові о полку Ігоревім», то в інших творах того часу багато улюблених епітетів і серед них найтиповішим є слово «золотий». Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас. Здається, почали високо цінити оригінальність творів, стилістично нове та незвичайне в них.

Література описує значно більше розкоші, блиску, «золота», аніж література попереднього століття. Література ХІІ ст. зростала на основі того ж візантійського матеріалу, що й література ХІ ст., але опанувала його ліпше, наслідувала вміліше.

Таким чином знайомство з художньою культурою Київської Русі переконує нас у тому, що вона мала всі ознаки справжнього творчого росту, які, на жаль, гальмувалися наскоками степових кочовиків, а потім і жорстоким монголотатарським ігом.

Культура наших предків була високою й самобутньою. Запровадження християнства, з одного боку, зміцнювало владу феодалів, бо проповідувало божественність княжої влади й цим виправдовувало визиск, насаджувало покірність, а з іншого — пожвавило розвиток культури, зокрема писемності, яка існувала на Русі давно, сприяло появі за Володимира Великого перших шкіл для дітей знаті, відкриттю Ярославом Мудрим першої бібліотеки при Софійському соборі. Велика, як на той час, книгозбірня була також у Києво-Печерському та Видубицькому монастирях, були бібліотеки і в інших містах, існували також приватні книгозбірні. Значна частина наших предків уміла читати й писати, чимало людей вільно володіло кількома мовами.

Далеко за межами Київської Русі високо цінували ювелірні, різьбярські, зброярні, гончарні та інші вироби — всього близько 60 видів ремесел. То була плідна доба в історії східних слов’ян.

Церковна ідеологія в київський період руської державності не відзначалася тією винятковістю і намаганням підкорити собі світську культуру, які виявилися пізніше під впливом монголо-татарського нашестя. У той час християнський світогляд ще довго уживався з язичницькою міфологією.

Факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу, і його здатність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт важливіший, ніж тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба поклала початок приєднанню України до традиції європейського культурного світу.

Можна зробити висновок, що окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Великими успіхами словесного мистецтва старокнязівської доби є: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. Репертуар літературних творів у своєму характері відповідав літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Його широта та різноманітність вражають навіть тепер, коли багато творів втрачено. І ця духовна підготовка, рання дозрілість, не могла не виявитися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток у ХУІ-ХУІІ ст. та знову — на іншій мовній основі в ХІХ ст.

Характерними для орнаментального стилю є нові прикраси — перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими.

Якщо про постійні епітети, котрі нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в «Слові о полку Ігоревім», то в інших творах того часу багато улюблених епітетів і серед них найтиповішим є слово «золотий». Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас.

Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі. Здобутки давнього українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Найважливіші завдання нині - відновлення історичної пам’яті, національної самосвідомості, утвердження національної гідності громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення пам’яток давнини — основного джерела знань про минуле нашого народу.

Література

• 1. Білоус П. Жанрова система української літератури (період Київської Русі) / П. Білоус // Слово і час. 2002. № 2. С. 19−23.
• 2. Грицай М. С. Давня українська література / Грицай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. К.: Вища школа, 1978. 418 с.
• 3. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. К.: ВЦ «Академія», 1997. 752 с.
• 4. Лихачёв Д. С. Возникновение русской литературы / Д. С. Лихачёв. М.; Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1952. 240 с.
• 5. Словник іншомовних слів / [за ред. О. С. Мельничука]. К., 1977. 776 с.
• 6. Українська культура: історія і сучасність: [навч. посібник] / [за ред. С. О. Черепанової]. Львів: Світ, 1994. 456 с.
• 7. Федорак Н. Хронотоп Галицько-Волинського літопису / Н. Федорак // Слово і час. 2000. № 11. С. 21−25.