Звичаї та обряди на Україні

ЗМІСТ.

Вступ.

1.Звичаї та обряди українського народу.

2.Цикл різдвяних свят.

Список використаної літератури.

ВСТУП.

Складний й тривалиий шлях розвитку пройшли укра-їнські календарнопобутові звичаї та обряди. Таку назву смердоті отримали через звязок із календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від які безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їхнього ще називають аграрними, тобто заговорили українською у «язаними із певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Алі це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тихий звичаїв та обрядів виникла задовго доти, коли наші предки пізнали хліборобство.

Знання природних циклів й орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на територї України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства й збиральництва. Залежно від пори року воно та переміщалося із місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити собі достатньою кількістю їжі.

Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам «яного віку (палеоліту, мезоліту). Алі це не означає, що жадної обрядовості у яких не було б. Побут тихий народів, чий спосіб життя до недавнього години відповідав первісній стадії, якої давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї й обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були й у яких. У цьому переконує ближче знайомство із обрядовими циклами.

Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість, тривале проживання на певній територї. Алі первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива й обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.

Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових й нових знань. На їхні базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин із іншими людьми та навколишньою природою. Давні люди досить добро усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період смердоті намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних явищ на суто земні справ людей. Це послужило відправною точкою для виникнення Сучасної астрономії. З її зародженням формується система обліку великих проміжків години, котра базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).

Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди зауважили, що Повернення Місяця в небесному просторі до однієї й ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добро простежується за місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця.

Відлік години за Сонцем послуживши основою сонячних календарів. Певний годину обидві ці системи співіснували. На територї України уже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних й літніх святий. Така практика дійшла до відома наших днів. Якщо свята Різдва й Купала, котрі ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень й Зелені свята — за місячним.

Різні за формою елементи обліку години пізніше отримали теперішню назву — «календар», котра скидатися від латинського слова «саlеndаrium », дослівно — «боргова книжка». «Календами» латиняни називали Перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін «календар» запозичений, але й власне системи обліку години були відомі наших предків ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, котрі називають аграрними. Там звичайними карбами позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові дні; косими й хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Одним із таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. под годину розкопок поблизу з. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі — глечик у з. Малаєшти (Молдова) та чашу в з. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належати до II—IV ст. зв. е.

Алі такими календарями користувалися далеко ще не усі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на територї України це були жерці, служителі язичницьких храмів, — так звані «волхви», «відуни», тобто особини, котрі володіли певними знаннями, але й тримали їхнього у таємниці. Вони і вираховували періоди настання праних сезонів, визначали заговорили українською у «язані із ними календарні, свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.

Для більшості населення ближчим був календар, основою якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У наших умовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків до перших осінніх. З ним був заговорили українською у «язана трудова діяльність переважної більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне значення.

разом із іншими системами обліку години вегетаційним фатальністю почали послуговуватися наші предки тоді, коли їхні основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися й до відома наших днів. Недаремно синонімом до слова «рік» й нині вважаємо термін «літо». За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо.

На обидві системи обліку години — елітарну й народну, що взаємодіяли й взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предківязичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково смердоті співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів й культів, проти які, у першу чергу, був спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь які влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, котра впродовж наступних століть взаємодіяла із християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар із християнськими датами й обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір «ям, але й у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть й притулок українців. Вісь чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження й куті, весни — без Великодня й писанок, літа — без Зелених святий й клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені нам залишаються святкування пам «яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані із обжинковими обрядами.

Кожна час мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їхнього фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа і осені.

1.Звичаї та обряди українського народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть й освячені віками .

Алі звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи й дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини й світовідчуття безпосередньо впливають для культури даного народу, що на свій чергу впливає на процес постання народньої творчості.Саме тому народна творчість нерозривале зв`язана із звичаями народу .

Звичаї народу — це тих прикмети по які розпізнається народ, не лише в сучасному, а його історичному минулому.

Звичаї - це тих неписані закони, якими керуються в найменших щоденних й найбільших всенаціональ-них справах. Звичаї, а також мова — це тих найміцніші елементи, що об`єднують окремих людей один народ, до однієї націю .Звичаї, як й мова, виробилися протягом усього довгого життя, і розвитку шкірного народу .

У всіх народів світу існує повір`я, що тієї хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми й Богом. Він блукає по світі, як блудний сін, й ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу .

Наш великий співає Антарктика, звертаючись в Україну, як до матері, що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця.

Богу не молилася ?

Чи ти діточок непевних.

Звичаю не вчила?

Ми, українці, нація дуже стара й свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. разом з християнством Візантія принесла нас свій культуру, але й саме свою культуру, а чи не культуру взагалі. В Україні на Україні уже був національна культура, й Володимир Великий лише додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури .

Зустріч Візантії із Україною — це не був зустріч бідного із багатим; це був зустріч якщо не рівних, то близьких поту гою, але й різних характером культур. Ще і тепер ми маємо у своїх звичаях й народній усній творчости ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Алі ми до цого уже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське й де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть й притулок наших звичаїв, й тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо частку, але в «Андрія» хто із нас потребу не кусав калети (це великий корж з білого борошна) й Яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цого року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають :

«А ми просо сіяли, сіяли ,.

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли …".

Співають подібне й дівчата, ведучи хоровід :

«Ой, дід, дід й Ладо …».

Усі це — наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя — це символ врожаю, писанка — це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так смердоті вірили) разом з воскресінням природи — від русалок, мавок, перелесників …

Купала — це типове дохристиянське свято із усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання й плодючості .

На годину, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колися, ще до християнства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. Це був годину ворожіння на майбутній рік; а тому ми й тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що малі своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство й добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя чи і самого княжеча. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям й худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється й у звичайних обрядах, як вісь: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю морозу, вовк, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі .

Всі ці рухи, дії й слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце шкірного із нас чаром рідної стихії й є для душі котрі живуть бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

2.Цикл різдвяних свят.

Алі ті, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лиш у зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, заговорили українською у «язаних із Різдвяними святами. Недаремно в Україні їхнього відзначали надзвичайно урочисто. До Різдва готувалися заздалегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мілі й прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова й корм для худоби. Адже усі господарські роботи малі закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги й т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що і він відпочиває.

Уранці 6 января господар чи господиня (залежно від місцевості) розкладали в печі вогонь дровами, котрі відкладали за одним поліну щоденно, починаючі від дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих традицій й статку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов «язковими були узвар й кутя.

Родинній трапезі, на якої малі зійтися усі члени родини, передував обхід. Господар із новоспеченим хлібом, медом й маком, а сін (чи хтось інший) з запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату й весь двір. Не обминали й стайні, де худорбу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї не приступили. На поріг стайніще і затинали сокиру. Скрізь в Україні в цей вечір вшановували худорбу: її годували до вечері святвечірніми стравами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цого заводили до хати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, які пригощали. Поширеним було б повір «я, що худорба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись Богові на свого господаря.

«Дідух».

Після обходу урочисто вантажили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від години обжинків. Його ставили на найпочесніше у хаті місце — под образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла у наше побут значно пізніше. Спочатку її наводили за містах, а лише згодом — по селах. Та прикрашений волошками й калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не лише символ статку, а уособлення пам «яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником».

Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цого святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую Вас з щастям, здоровий «ям, із цим Святим вечором, щоб ві у щасті і здоровий «ї провели ці свята й наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біґ визначив вік».

Слідом його вносили до хати в «язку соломи («діда») й сіна («бабу»). Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, груди цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач», «капут», «Василя»). Поруч із калачем засвічували свічку. Тім годиною господар набирав у миску по ложці кожної страви й йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовк, то морозу, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його Господи й на полі протягом цілого року. Помолившись й згадавши всіх покійних родичів, сідали до столу. Своєрідним сигналом до вечері був поява на небі першої зірки, Яка сповіщала людям про велике диво — народження Божого дитини. Під годину родинної трапези усі мусіли зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати под столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Їх спеціально набирали в миску по ложці кожної страви й ставили її на підвіконня. Важливу роль под годину урочистої вечері відігравала свічка, котра зв цю ніч горіла на святковому столі. Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки й на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом із християнством. Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір «ї в «язку соломи. У Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цого звичаю й в інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково втратилося. Усі в культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою й щирішою був ця турбота, тім швидше батьківщина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоровий «я всіх членів родини.

Коляд, коляд, колядниця…

Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно заговорили українською у «язувався із обрядом колядування. як відомо, діти й дорослі окремо колядували. Якщо діти починали обходити хати із колядою уже від Свят-вечора, то старші колядники — лише із наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили із великою «звіздою», дівочі — із ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін.

Підлітки ходили із вертепом; окремо, особливо в західних регіонах України, ходили із колядою і статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Малі свої особливості колядки, котрі вирізнялися за походженням. Умовно їхні можна поділити на дві групи — народні і церковні. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. Вони оспівується дбайливий й розумний господар, у якого незліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при вечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його жінка — найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими колядками величали господаря та його дружину. У колядках для парубків переважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу й вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття мотивів колядок, адресування їхні персонально кожному членові родини вирізняє саме Український обряд колядування.

До числа найдавніших належати укра-їнські колядки, в які побутували казково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися под годину Різдвяних святий безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви із оспівуванням народження Божого дитини, страждання й мук Богородиці тощо. У Карпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу — христосанками.

Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до хат із хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тім, кого відвідували, їхні прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень «звідси — сюди»: із темряви — до світла, із холоду — до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиції українців, як й в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя, і смерти); перерядженими стають после покриття обличчя сажею чи одягання маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у «стране мертвих». Отже, й колядники — пришельці із «іншого» світу, світу померлих.

Колядники й переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет які був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб й т. ін. Свій прижиттєвий досвід смердоті зберігали і после емері й, отже, залишали за собою право впливати на усі сфери земного життя.

На підставі родинних зв «язків, що існують між живими й мертвими, тобто тими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна із них — уявне чи символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їхнього своєрідне «частування» под годину урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма — сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їхнього обдаровування. Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника як предків у подобі тварини. У українській обрядовій традиції худорбу замість Першого відвідувача дому вводили не так на Введення, перший день Різдва, а і на Новий рік чи Василія (14 января). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від їхнього імені вітався із усіма домашніми, на що тих відповідали побажанням статку й всіляких гараздів. Алі основне полягало у щедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової трапези. Усе це — різні ступені одного й того ж явища, яку сьогодні ми називаємо «культом предків». Власне із ним заговорили українською у «язані усі обрядові дійства, ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі.

Сприйняття предків у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідає періодові, коли люди полювали на різних звірів, які із годиною сприймали як своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому відігравало вирядження под звіря. Спершу — як засіб маскування — воно та було б необхідною передумовою вдалого полювання, отже, і забепезпечення їжею. Згодом із повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, ставши атрибутом певних урочис гостей.

Щедрий вечір.

Вечір под Новий рік (13 января) називали «другою колядою», чи «Щедрим вечором», чи «щедрухою». Вочевидь, «Щедрим» його вважали через ті, що до вечері под Новий рік подавали понад м «ясних страв, які не вживали на Святвечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати» (біля церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один із парубків перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь», «княгиня», «дід», «баба», «коза», «циган» та інші персонажі. Під вікнами щедрувальники вітали господарів із Новим фатальністю, бажали їм усіляких гараздів. Якщо їхнього пускали до хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.

Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном й приказували:

Сію, сію, посіваю,.

З Новим фатальністю всіх вітаю!

У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким якщо врожай. На маглівницю накладали вуглики, кожен із які означав картоплю, жито, овес тощо. Якщо вуглик спопелів, то це — на врожай, якщо згас, не згорівши до тла, — на недорід. Подібно визначали й тривалість життя шкірного із членів родини. Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв «язували дерева садом сіном, що було б на столі на Свят-вечір, — «щоб погань не заводилася». Дуже поширеним був звичай спалювати щодня на городі, садом чи на воротях сміття, що виносили із хати.

Водохреща.

Важливим був й вечір под Водохреща. У східних районах його називали «голодною кутею"-, в Галичині — «іншим Свят-вечором», «Щедрим вечором». З появою вечірньої зорі, як й на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На вечерю подавалися такі ж пісня страви, як й на «першу коляду». Знову чільне місце у вечері посідали традиційна кутя й узвар. У деяких місцевостях набирали, як й на Різдво, в миску по ложці всіх страв й ставили на підвіконні — для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном й зіллям, скроплювали усі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним печивом —. паляницею чи пирогом. На стінах всіх приміщень вивішували паперові хрестики чи рисували їхні крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу Господи щільно зачиняли двері і, помолившись, сідали до сголу. Вечеря відбувалася то й на Святвечір. Алі, на відміну від першої, із цією вечерею заговорили українською у «язаний звичай «проганяти кутю». Колі сім «я підводилася з-за святкового столу, хтось із домашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він гримав у причілок чи стіну, вигукуючи:

Геть, кутя, із покуття,.

А ти, узвар, іди на базар.

Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. У Галичині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колися стріляли із пістолів. Цим аби сповіщали про вушко святвечірньої трапези та одночасно, за повір «ям, пострілами відлякували вовків. Після вечері, як й в різдвяні дні, ходили по хатах щедрувальники.

Ніч под Водохреща був сповнена будь-яких чудес. Худорба, згідно із народним повір «ям, розмовляє між собою. Алі тієї, хто підслухав бі що розмов, мусив бі померти. Чарівною стає й вода в криницях чи потоках. Вісь чому колися старші члени родини у належний ніч. як лише проспівали опівночі півні, смердоті бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. За народним повір «ям, тієї, хто якщо першим й замість води набере вина, відразу после смерти потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення чи тяжкої недуги.

З водою заговорили українською у «язані обряди, приурочені досі Богоявлепин, Йордану, чи Водохрещ (19 января), як називали цей день була в народі. Після ранкового урочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища. Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки, ставили із криги хрест. Під годину відправи дехто вмивався водою. Парубки й дівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили тих, котрі незабаром малі побратися. як лише священик занурював хрест в ополонку, присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидше із цією водою добіжить додому, тієї якщо щасливим. При цьому також стріляли — «розстрілювали коляду», чи, як показували гуцули, «проганяли вовків».

Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора із водохресними, то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на вушко найважливіших зимових святий, влаштовували урочисту вечерю. Взяти доля в ній натискали покійних предків, які зогрівали ритуальним вогнем й годували ритуальними стравами, насамперед кутею й узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей» виряджали до місця їхнього сталого перебування — за воду, котра із давніх-давен служила своєрідним пограниччям між живими й тими, що відійшли. Щоб ніхто із «покликаних» не залишився в хаті, вживали й таких оберегів, як шум, стрілянина. У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч — проведи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Свят-вечір), а закінчувались проводами (Водохрещ). Недаремно усі вечори поміж цими двома датами вважалися в народі й святими, й страшними.

Умовно завершував зимовищ цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги. З ним народне повір «я заговорили українською у «язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яку якщо літо: «На Петра Вериги труться криги», — кажуть у народі.

Отже, з-поміж всіх церковних дат, котрі припадали на зимову пору, найважливіше значення мав період від Свят-вечора до Водохрещ. У ньому було б найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоровий «я, щастя й статок, Переважна більшість з них був прямована на вшанування покійних предків.

Список використаної літератури.

1. Воропай Про. Звичаї нашого народу — До.: Оберіг, 1991.

2. Міщенко М. «Хвали зиму после Миколи"//Українська культура — 1991 ;

№ 11 ст. 34−35.

3. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С. П. Павлюка,.

Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчива. — Львів: Фенікс 1994. — 608 с.

4. Хромлива — Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті -.

Лівів: Фенікс 1990.