Теоретичні засади дослідження особливостей пам'яті молодших школярів

Уявлення про пам’ять та її природу у вітчизняних та зарубіжних теоріях

Одна з найголовніших особливостей психіки полягає в тому, що відображення зовнішніх дій постійно використовується людиною в її подальшій поведінці. Поступове ускладнення поведінки здійснюється за рахунок накопичення індивідуального досвіду, формування якого було б неможливе, якби образи зовнішнього світу зникали безслідно. Тому важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять.

Памґять — це психічний пізнавальний процес організації та збереження інформації, що робить можливим її багаторазове використання в мисленні та життєдіяльності. В самому широкому сенсі пам’ять — це психічний механізм фіксації інформації, що накопичується нейронними зв’язками синапсичного рівня, а потім використовується при потребі [23].

Радянський психолог А.Р. Лурія говорить про пам’ять: «Кожне наше переживання, враження та рух залишає певний відбиток, який зберігається достатньо довгий час і при відповідних умовах проявляється знову і стає предметом свідомості. Тому під пам’яттю ми розуміємо запис, зберігання і відтворення відбитків минулого досвіду, що дає людині можливість накопичити інформацію і мати справу зі слідами минулого досвіду після того, як явища, що породили їх, зникли» [13, с. 42].

Факти запамґятовування, збереження, відтворення, пригадуваня, пізнавання, забування тощо давно були предметом пильного спостереження і вивчення. Памґять розуміли як основну характеристику душі, її здатність сприймати, розуміти й орієнтуватися. І в міфології, і на рівні сучасної побутової свідомості втрата памґяті ототожнюється з божевіллям, з втратою особистості.

І.М. Сєченов вказував на те, що пам’ять є «наріжним каменем психічного розвитку». Головну особливість людської пам’яті він бачив не в фотографічному відтворенні, не в «дзеркальності» фіксації, а в переробці сприйнятого, у класифікації та сортуванні сприйнятих образів. Саме ця особливість є умовою можливості психічного розвитку. Він писав: «пам'ять переконуює нас у тому, що знання в розумовому складі у дорослого, справді, розподілені не даремно, а в певному порядку, як книги у бібліотеці» [45].

Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, В.П. Зінченко відмічали, що структура процесу запам’ятовування і відтворення складна, і ті особливості, які властиві будь-якій формі людській діяльності, — опосередкованість, цілеспрямованість, вмотивованість — відносяться і до пам’яті.

І все-таки памґять відрізняється від інших психічних функцій. Більшість сучасних монографій про памґять починається з опису феноменології - фактів, сукупність яких задає обґєкт дослідження. На нашу думку, ці факти можна розглянути у двох аспектах, які задають предмет дослідження: по-перше, факти, повґязані з роботою памґяті в процесі обробки поточної інформації (у тому числі її подальше використання); по-друге, факти участі памґяті у створенні знань, у процесах розуміння і в побудові ментальних моделей середовища.

Розвиток людини як особистості, ускладнення її поведінки і поступове збагачення її діяльності відбувається за рахунок нагромадження індивідуального досвіду. Його формування було б неможливим, якби відчуття, сприймання, думки, переживання, які виникають в корі головного мозку, безслідно зникали. Ніяка актуальна дія немислима поза процесами пам’яті, бо протікання будь-якого психічного акту передбачає утримання його елементів для скріплення з наступним. Без цього неможливий розвиток людини. Будучи найважливішою характеристикою всіх психічних процесів, пам’ять забезпечує єдність і цілісність особистості людини.

На думку Арістотеля, — «пам'ять є соціальною спадкоємницею, нашим безцінним багатством і силою. Завдяки їй людина у вигляді знань може присвоювати надбання попередніх поколінь. Пам’ятаючи минуле, вона краще розуміє теперішнє і може прогнозувати майбутнє. Людина без пам’яті перестає бути особистістю, не орієнтується в часі і просторі» [33].

І. П Павлов вважає, що матеріальною основою процесів пам’яті є здатність кори головного мозку утворювати тимчасові нервові зв" язки, зберігати, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень, а для розуміння причинного обумовлення процесів пам’яті важливе значення має поняття підкріплення, під яким найчастіше розуміють досягнення безпосередньої мети дії індивіда. Підкріплення, таким чином являє собою співпадання утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а як тільки зв’язок співпав з досягненням мети, він залишається і зміцнюється [56].

Коригуюча функція підкріплення в здійсненні дії була переконливо показана і обґрунтована в працях російського фізіолога П.К. Анохіна [73].

Отже, фізіологічне поняття підкріплення співставлене з психологічним поняттям мети дії, є пунктом злиття фізіологічного і психологічного аналізу механізмів запам’ятовування.

В 1961 році Галамбос висловив припущення про роль гліальних клітин головного мозку в процесах пам’яті. Він вказував, що довготривала пам’ять пов’язана саме з функцією гліальних елементів [81]. Інші дослідники показали, що глія бере участь у замиканні умовних рефлексів. Однак переконливих даних про роль глії в процесах пам’яті поки-що не отримано.

За відомостями американської психологічної асоціації серед усіх вищих психічних функцій найбільша кількість публікацій у світі присвячена розв’язанню проблем пам’яті і з’ясуванню її механізмів.

Попри велику кількість публікацій в науці й понині не існує єдиної й довершеної теорії пам’яті. Найпоширенішими є асоціативна, гештальтпсихологічна, біхевіористична, когнітивна, діяльнісна, фізіологічна, фізична й біохімічна теорії.

Асоціативна теорія є найдавнішою, вона грунтується на вченні Арістотеля про три типи асоціацій — за суміжністю, схожістю і контрастом. Найважливішим у цій теорії є поняття «асоціація» — зв’язок, поєднання між явищами. Воно виступає як обов’язковий принцип усіх психічних утворень, за яким, якщо якісь психічні явища виникають у свідомості одночасно або послідовно одне за одним, то між ними утворюється зв’язок. Повторна поява одного з елементів цього зв’язку викликає в свідомості уявлення всіх інших. Ігноруючи активність суб'єкта, який запам’ятовує, вчені, що сповідують цю теорію, механізм запам’ятовування шукали в зовнішніх умовах. Асоціативна теорія виявилась односторонньою. За її допомогою не можна пояснити багатьох важливих особливостей людської пам’яті, зокрема її вибірковості та залежності процесів пам’яті від особливостей організації матеріалу [12; 15].

Гештальтпсихологічна теорія прийшла на зміну асоціативній у другій половині XIX ст. Її основоположники вважали, що механізми пам’яті визначають закон формування гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам’ятовується. Гештальтисти зауважили, що погано структурований матеріал запам’ятовується важко, а добре структурований — легко. Однак насправді не лише організація матеріалу визначає ефективність пам’яті. Ця теорія ігнорувала активність суб'єкта, а тому теж виявилася однобокою [26; 28].

Представники біхевіористичної теорії пам’яті розвивали погляди асоціоністів щодо рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Асоціації вони тлумачили як елементи досвіду, що ґрунтуються на функціональних зв’язках між вправами, від яких залежали результати научіння. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научіння, вікові та індивідуальності відмінності між людьми [20; 23].

Згідно з когнітивною теорією пам’ять є сукупністю різних блоків і процесів перероблення інформації, кожен із яких виконує чітко встановлену роль. Одні блоки виділяють і здійснюють розпізнавання характерних рис інформації, Другі - будують когнітивну схему орієнтування в особливостях інформації, треті - тимчасово зберігають інформацію, а четверті - подають її в певній формі. Проте ця концепція має недоліки — не враховує активність суб'єкта в процесі запам’ятовування [30; 33].

Діяльнісна теорія пам’яті сформувалася на основі робіт Л. Виготського, П. Зінченка, А. Смирнова та інших учених. Вони вважали, що закономірності пам’яті визначаються тим, що людина робить із матеріалом для запам’ятовування і яке місце він займає в її діяльності. Ця теорія не ігнорує досягнення інших концепцій, а творчо використовує їх при поясненні природи та закономірностей пам’яті [34; 36].

В основі фізіологічної теорії пам’яті лежить вчення І.П. Павлова про утворення умовних тимчасових зв’язків, на яких базується формування індивідуального досвіду людини. Умовний рефлекс як акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим тлумачиться як фізіологічна основа акту запам’ятовування. Велику роль при цьому відіграє підкріплення [37; 39].

Фізична теорія пам’яті теж орієнтована на виявлення фізіологічних механізмів пам’яті. Згідно з нею проходження нервового імпульсу через групу нейронів залишає після себе певний слід, тобто електричні та механічні зміни у синапсах. Припускається, що відображення об'єкта, наприклад огляд його оком по контуру, приводить до утворення в мозку певної просторово-часової нейронної структури. Тому її ще називають теорією нейронних моделей. Процес утворення нервової моделі та її наступна актуалізація, на думку її авторів, є механізмом запам’ятовування, збереження і відтворення сприйнятого. Проведене на нейронному рівні дослідження механізмів закріплення і збереження слідів показало, що замикання аксона на дендрити інших нейронів або на тіло своєї клітини створює можливість для існування реверберуючих кіл збудження (кіл саможивлення). Нервовий імпульс, циркулюючи по такому колу, здійснює самозарядження клітин. Ці стійкі реверберуючі кола вважають фізіологічним субстратом збереження слідів. Однак, попри наявність багатьох переваг, у цій теорії багато питань ще не з’ясовано [40; 42].

Біохімічні теорії. На основі досліджень вітчизняних, американських і шведських біохіміків виникла гіпотеза про двоступінчастість процесу запам’ятовування. На першій стадії за безпосередньої дії подразника виникає електрохімічна реакція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні зміни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка ґрунтується на першій, є тривалішою і спричиняє незворотні хімічні зміни у клітинах, а саме, утворення нових білкових речовин. Ця стадія є основою довготривалої пам’яті [43; 45].

Отже проаналізувавши уявлення про пам’ять та її природу можна сказати, що повністю розробленої і завершеної теорії пам’яті не існує і понині. Представники різних психологічних напрямів розробляли «свої» теорії пам’яті. Найбільш поширеними серед них є асоціативна, гештальтпсихологічна, біхевіористична, когнітивна і діяльнісна.