Освіта і влада: ситуація у слобідському краї у ХІХ ст

Надзвичайно складною і водночас важливою для розуміння специфіки філософської комунікації на Слобожанщині ХІХ століття є проблема співвідношення освіти та влади. Річ у тім, що створення Харківського університету було дійсно епохальною подією не лише в житті Харкова та України, але й усієї Російської імперії. Безперечно, на щойно відкритий на Лівобережній Україні університет царській уряд покладав великі надії: шляхом освіти посилити контроль над великим поліетнічним регіоном, яким була Слобожанщина на початку ХІХ століття, що передбачало виховання нового покоління бюрократії у дусі політичних інтересів Царської Росії, а з іншого, знаходячись під впливом інтелектуальних процесів, що розгорталися у Західній Європі, — створення справжнього храму знання. Про це свідчить промова першого попечителя Харківського навчального округу С. Потоцького, який звертає увагу на такий момент: «Нині за бурхливого успіху людського розуму в усіх родах знань кожен народ повинен напружувати всі свої сили, щоб принаймні не відставати від інших, якщо вже не може бути попереду…». Зауважимо, що Університетський статут 1804 року, на підставі якого відкривався й діяв Харківський університет, трансформував гумбольдтіанську ідею університету, тож визначався демократичністю та сприяв свободі науки й вільності духу. Вищим органом управління була Професорська Рада, яка обирала ректора й усіх викладачів, професори отримали певну свободу літературної та наукової діяльності, не мали обмеження у користуванні всіма закордонними друкованими виданнями, що позитивно позначилось на розвитку науки загалом та філософії зокрема. Сучасний дослідник В. В. Кравченко пише: «Харківський університет був величезним кроком уперед на шляху становлення громадянського суспільства в країні, яка досі не знала, що це таке, і в якій досі не було належного розуміння значення освіти та науки». Дійсно, щойно відкритий університет був тісно пов’язаний з практичним життям та потребами тогочасного суспільства, серед яких й становлення українського народу як нації. Слід зазначити, що з відкриттям університету актуалізувалися практики інтеркультурних взаємодій у регіоні. Адже основний викладацький та професорський контингент набирався за кордоном: Сербія, Франція, Австрія, Польща та Німеччина стали головним джерелом, з якого черпались кадри. Культурна різноманітність академічного життя, так би мовити, академічний мультикультуралізм, свідчив не лише про наявність викладачів-іноземців в освітньому просторі Слобожанщини ХІХ ст., але й принципово змінював культурні та соціальні реалії регіону. Слід погодитися з О.І. Навроцьким в тому, що мультикультурність академічного життя має принципове значення не тільки як принципова передумова особистісно орієнтованих виховних стратегій, але й як суттєва характеристика того життєвого світу, у горизонтах якого вона формується. Зауважимо, що досвід екстериторіальних виховних та освітніх практик тісно поєднується з переживанням та прийняттям інших культурних кодів. Ситуація «взаємопроникнення» була новою, як для місцевих студентів, так і для викладачів-іноземців, які під тиском фінансових та політичних причин з мріями щодо можливості займатися науковими експериментами, розбудовувати освіту, як їм здавалося, на голому місці, та з метою підвищення свого соціального статусу приїздили на Слобожанщину. Слід сказати, що іноземні професори Харківського університету представляли собою різні регіони Європи і були поділені на різні фракції за походженням, релігійною та національною причетністю, освітнім цензом і політичними уподобаннями. «Особливо драматичною виявилася стійка ворожнеча між французькими та німецькими професорами», — пише В. В. Кравченко, — «німці охоче звинувачували своїх французьких колег у політичній неблагонадійності та пронаполеонівських симпатіях; ті, у свою чергу, намагалися спіймати своїх опонентів на вільнодумстві». Суперечності, боротьба інтересів, політичні й світоглядні розбіжності серед професорів, що панували в університеті, відіграли далеко не останню роль у загостренні соціальних та політичних проблем на Слобожанщині. Крім того, конфліктна ситуація між місцевим дворянством та професурою загострювалася тим, що дворянство було вимушене ділити свої привілеї з професорами. Останнє має й позитивний сенс, оскільки свідчить про зростання самосвідомості учасників соціального життя. «Це вже був великий крок уперед порівняно з тими часами, коли окремі поміщики ніяк не могли з’ясувати для себе різницю в соціальному статусі між професорами та комедіантами». Також надання достатньо високого соціального статусу професорам спричинює нові форми суспільних відносин на Слобожанщині, стає тим історичним моментом, коли відбулася принаймні часткова, руйнація старого предметного соціуму, формується новий тип суспільства, яке набуває рис міжкультурного полілогу. Послуговуючись термінологією Б. Вальденфейса, «Чуже» починає користуватися рівними правами і можливостями, утворюються сприятливі об'єктивно-суб'єктивні умови для зародження перших паростків громадянського суспільства, функціонування якого підпорядковується як загальним закономірностям суспільного розвитку, так і культурним та політико-економічним особливостям.

Визначаючи перспективи і можливості слобожанського регіону як полікультурного соціуму, звернемо увагу на політичний аспект. Політична стратегія царського уряду щодо діяльності університетів згідно з Статутом 1804 року була побудована на доктрині перебудови суспільства шляхом освіти, визнанні й залученні європейського освітнього досвіду без знищення його унікальності й самобутності, що здавалось привело до трансформації суспільної свідомості у розумінні транснаціональної солідарності. На практиці проявилося великою кількістю шлюбів іноземних викладачів з місцевими панянками, дружніми стосунками зі студентами та місцевими культурними колами тощо. Але реальні соціальні та комунікативні практики етнонаціональних відносин на Слобожанщині першого десятиріччя ХІХ століття, через те, що вони не набрали сталості й не перетворились на традицію, а можливо в силу того, що поліетнічний соціум має тенденцію до постійних змін, приймаючи інколи зовсім протилежні за своєю сутністю форми, демонструють своє безсилля перед втручанням держави. «Релігійно-містичні настрої, що запанували при царському дворі, поширилися на всю країну, ставши підставами для політичних рішень. розпочалася відкрита ревізія освітньої політики, особливо університетської. Одночасно відбулася різка зміна в ставленні до німецьких університетів, які до того часу вважалися зразковим втіленням просвітницьких, правових і наукових ідеалів. В очах європейських реакціонерів вони стали уособленням революційних ідей та лібералізму, спрямованих проти релігії, законної влади та стабільності. Фундаментальні принципи їхнього буття — автономія та свобода наук і викладання — опинилися під загрозою». Зазначимо, що основними моментами взаємодії влади й університетів, котрі мали вплив на специфіку університетської філософії, є фінансування та керування. Централізована модель керівництва завдала удару не лише по університетській автономії але й, зокрема, мала негативні наслідки для філософії, оскільки обмежувала її розвиток пануючою державною політикою та ідеологією. Адміністративний тиск на університети, обмеження свобод, брутальне втручання політики та ідеології в університетське життя приводить до занепаду науки й філософії. За свідченням Д.І. Багалія, упродовж 1810−1814 рр. майже всі кращі вчені виїхали з Харкова, а ті, хто залишився, були зламані морально, або проголошували себе прихильниками політики царського уряду. Позбавлення іноземних викладачів прав на існування у панівному універсумі Російської імперії відбувалося паралельно з переорієнтацією з філософії на православ’я, що в свою чергу супроводжувалось посиленням уваги до слов’янофільства. Такий збіг обставин привів до патріотичного піднесення в місцевому суспільстві, але в ситуації тотального придушення проросійською політикою прогресивна спільнота не захищає інтереси самобутнього соціокультурного утворення, яким була Слобожанщина на той час, а знищує його, вибухаючи ненавистю до всього іноземного, яка переходить до відкритої ксенофобії. За спостереженням Б. Вальденфельса: «кожна своєрідність, яка замикається в собі, нехай і з потреби захисту, стає «ідіотизмом» у тому класичному сенсі, в якому К. Маркс говорить про «ідіотизм сільського життя». Як свідчить історія, виключення з соціального та комунікативного простору усього «чужого» привело майже до повного припинення інтелектуального життя в стінах університету та зведення його до рангу провінційного навчального закладу, що надало підстав для обговорення плану переведення університету до іншого міста.

Отже, втручання державних інституцій, зміна урядовою політики щодо університетської автономії (1812 р.) приводить не лише до конфлікту з університетською корпорацією, але й зводить нанівець авторитет університету серед слобожан. Більш того, всі ці події мали негативні наслідки для громадянського суспільства, контури якого лише починали окреслюватися. Таких прикладів в історії вітчизняної освіти багато. Історія вже розставила свої наголоси щодо наслідків університетської політики царського уряду. Хочеться лише зауважити, що, попри всі адміністративно-політичні заходи, університети залишалися осередками розвитку національної культури. Тож не дивно, що намагання царського уряду у такий спосіб привести культурні кордони Російської імперії на півдні у відповідність з адміністративно-політичними виявилися марними. Більш того, зазнаючи національних принижень і утисків в усіх сферах життєдіяльності, Харків, як і всі університетські міста, стає потенційним центром підготовки національної інтелігенції.