Студії пам"яті в просторі сучасного гуманітарного знання

Студії пам’яті в просторі сучасного гуманітарного знання

З кінця минулого століття в західній гуманітаристиці актуалізуються дослідження пам’яттєвого дискурсу. Для вітчизняної ж гуманітаристики проблема пам’яті увиразнюється після здобуття Україною незалежності й виникнення потреби осмислення історичної та суспільної загалом свідомості у процесі формування національної ідентичності. У соціогуманітарному мейнстрімі України студії пам’яті як напрям соціально-гуманітраних досліджень пам’яттєвих смислів виокремився на початок ХХІ ст. У межах цього напрямку виопуклюються галузеві конотативні структури (у психології, історії, філософії, політології, соціології, культурології тощо) з різними векторами пам’яті, але в одній системі координат — «меморіальній». Залежно від сфери використання феномену пам’яті вибудовуються й дефініції відповідного смислового навантаження.

Аналіз сучасної літератури з проблеми пам’яті з різними конотаціями (історична, національна, колективна, індивідуальна, соціальна та інші) свідчить про відсутність чіткого визначення поняття, що відбиває сутність цього феномену, а також ясності у застосуванні терміну (зокрема своєрідного метафоричного кентавра «історична пам’ять»), який досить довільно використовується для позначення різних процесів і явищ, із вкладанням в нього того змісту, який вважає за потрібне надати йому той чи інший дослідник. Зазначимо, що у вітчизняному науковому просторі дедалі частіше пропонується англомовному відповідникові «memory studies» вживати для найширшого означення термін «студії пам’яті», а в межах цієї окресленої царини можуть функціонувати конотативні відповідники. Сьогодні назріла необхідність узгодити оперування категоріальним апаратом студій пам’яті, запропонувати критерії визначення та смислове навантаження термінів, систематизувати існуючі доробки науковців тощо. Порушена проблема видається актуальною також з огляду на методологічну складову дослідження специфіки гуманітарного знання, його статусу, природи, особливостей функціонування, креативного потенціалу, міждисциплінарної структури і міждисциплінарної взаємодії тощо.

Метою пропонованої статті є увиразнення основних тенденцій становлення і місця студій пам’яті в Україні. Важливість і актуальність задекларованої проблеми зумовлюється низкою чинників, зокрема:

• а) необхідністю осмислення пам’яттєвого дискурсу в міждисциплінарному просторі;
• б) потребою маркування методологічних орієнтирів;
• в) розвитком історіографічного процесу пам’яттєвої парадигми тощо. Оформлення початкових засад «memory studies» виконується в хронологічному діапазоні кінця ХІХ — середини ХХ століть. Однак особливістю формування нового напрямку міжпарадигмального знання була розпорошеність по різних дисциплінах. При цьому парадигмальне знання розглядаємо як усталену, системно організовану, логічно впорядковану, відносно завершену і апробовану практикою систему теоретичного наукового знання (теорій чи їхніх систем), яка впродовж тривалого часу є не тільки взірцем постановки і розв’язування наукових проблем, а й у своїй цілісності репрезентує ту чи іншу галузь науки, яка водночас є навчальною дисципліною.

Стосовно другої половини ХХ століття П. Хаттон увиразнює вже кілька сегментів пам’яттєвого дискурсу:

історичний (Ф. Ар'єс, Ж. Лефевр, Ф. Фюре, П. Нора та ін.);

соціологічний (М. Ґальбвакс);

психологічний (У. Вордсворт, З. Фрейд та ін.);

культурологічний (М. Фуко, Ф. Йейтс та ін.);

герменевтичний (Г.-Х. Гадамер).

Водночас російський дослідник А. Дахін зауважує, що в поле зору П. Хаттона не потрапив важливий філософський сегмент, ядро якого пов’язане з дослідженням А. Бергсона «Матерія й пам’ять», а також соціологічний сегмент в репрезентації Е. Дюркгайма, А. Моля, Я. Зерубавель, Е. Зерубавеля та ін. Пізніше, на хвилі західного інституціоналізму 1980;х років з’явилися дослідження механізмів збереження, накопичення соціальними інститутами попереднього досвіду нормативного регулювання, для означення яких використовувався термін «організаційна пам’ять» (B. Rochman).

Здійснення досліджень в рамках «memory studies» передбачає слідування таким основним принципам, що окреслюють межі цієї парадигми:

розуміння соціальної/культурної пам’яті як процесу постійного розгортання, трансформацій і видозмін;

сприйняття соціальної/культурної пам’яті як явища непередбачуваного, яке далеко не завжди має лінійний, раціональний, логічний характер;

визнання історичного, мінливого характеру утверджених у тій чи іншій культурі мнемонічних практик, що дозволяє говорити про наявність різних «культур спогаду», властивих тій чи іншій спільноті;

врахування неперервного зв’язку, що існує між соціальною/культурною пам’яттю й колективними (у тому числі й національними) ідентичностями; розгляд соціальної/культурної пам’яті у зв’язку з «місцями пам’яті» й меморіальними ландшафтами пам’яті, аналіз топографії соціально значимих спогадів;

врахування вибірковості, соціальної диференціації й потенціальної конфліктності соціальної/культурної пам’яті;

визнання вирішальної ролі культурної пам’яті для формування соціальної солідарності;

колективна пам’ять розглядається з точки зору стратегій звернення, що виробляються нею, з часом на користь тих або інших соціальних груп;

розуміння того, що соціальна/культурна пам’ять завжди є інструментом політики й використовується соціальними групами для досягнення певної мети й здобуття тих або інших вигод і переваг.

Особливість формування вітчизняного історіографічного поля задекларованої проблеми полягає в тому, що актуалізація пам’яттєвого дискурсу (попри зумовленість політичними, соціокультурними та науковими причинами) викликана першопочатково використанням терміну «історична пам’ять» у метафоричному смислі. У засобах масової інформації (ЗМІ) та публіцистичній літературі поняття «історична пам’ять» використовувалися на рівні метафори чи фразеологічного звороту, але саме завдяки ЗМІ, кінематографу, документалістиці, літературі тощо поняття актуалізувалось у масовій свідомості. Хронологічно це пов’язано з періодом перебудови в СРСР та УРСР, із часом ліквідації «білих плям в історії». Зокрема, ще 1989 року І.°Ісіченко, не вдаючись до детального аналізу наповнюваності терміну, зауважив активізацію вживання концепту «історична пам’ять» у культурологічних дослідженнях.

Безпосередніми соціальними передумовами актуалізації тематики пам’яттєвого дискурсу стали розпад СРСР, зміна ідеологічних режимів у пострадянських країнах, виникнення умов і потреби переосмислення непростого з історичної й моральної точок зору радянського минулого, формування нових політичних еліт та ін.

На початок ХХІ століття спостерігається формування наукового співтовариства, представники якого послідовно звертаються до проблем колективноїпам'яті. Репрезентоване окремими дослідниками це товариство водночас уособлює умовно єдиний вітчизняний простір меморіальних студій. Про міждисциплінарний характер студій пам’яті свідчить також і те, що до процесу їх становлення і розвитку долучилися вчені-представники різних галузей наук та відповідно — різних науково-дослідних установ України: Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, Інституту історії України НАН України, Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України та ін. Розширюють академічні пошуки у царині меморіальної проблематики й окремі представники вітчизняної університетської гуманітаристики, що працюють у провідних вищих навчальних закладах України (Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, Харківському національному університеті імені В. Каразіна, Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя та ін.).

Поступово спостерігався процес інституціоналізації студій пам’яті в Україні. Інституціоналізація студій пам’яті — це процес виокремлення та становлення досліджень колективної пам’яті як самостійного напряму гуманітарних знань; структурне оформлення меморіального дослідницького простору, виокремлення ключових напрямів та проблем, що сприяє взаємодії науки з суспільством, відповідаючи на виклики часу. Цей тривалий і непростий процес у цілому характеризується створенням науково-дослідницьких структур, випуском спеціалізованих видань — монографій, збірників, покажчиків, а також формуванням наукового професійного середовища.

Одним із невід'ємних елементів інституалізації студій пам’яті в Україні, що сприяє популяризації цих досліджень серед наукової спільноти та широкої громадськості, є видання перекладної літератури відомих зарубіжних вчених. Упродовж останніх років українською мовою видано праці «Винайдення традиції» за редакцією Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера (К., 2005), Р. Козеллека «Часові пласти. Дослідження з теорії історії» (К., 2006), А. Міхніка «Історична політика: російський варіант» (К., 2006), С. Єкельчика «Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» (К., 2008), П. Коннертона «Як суспільства пам’ятають» (К., 2009), «Європа та її болісні минувшини» за редакцією Ж. Мінка і Л. Неймайєр (К., 2009), монографії Й. Рюзена «Нові шляхи історичного мислення» (Львів, 2010), Б. Шацької «Минуле — пам’ять — міт» (Чернівці, 2011), В. Вжосека «Історія — Культура — Метафора». Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення" (К., 2011), А. Ассман «Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті» (К., 2012), Е. Доманської «Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле» (К., 2012) та ін. Цей бібліографічний фонд суттєво доповнюють окремі наукові статті зарубіжних вчених, перекладені українською, а також доступна в Україні російськомовна література, присвячена проблемам пам’яті.

Спектр сучасних досліджень пам’яті надзвичайно широкий. Це — вивчення мовних, поведінкових і тілесних практик; розгляд історії та пам’яті як форм відображення історичної культури; історії як мистецтва пам’яті тощо. Проблема полягає в спробі теоретичного осмислення процесів, що супроводжують появу нового напрямку гуманітаристики. На часі також необхідність чіткого увиразнення предметного поля досліджень та відповідної домовленості чи узгодженості термінів.

Якщо на Заході активізація досліджень в галузі соціології, культурології, психології, й загалом «memory boom» починається в 1980;х роках, то в Україні на цей час відтворення невідомих сторінок минулого, «білі плями історії», відкриття архівів, доступ до документів, з яких було знято гриф секретності, активізували осмислення подієвої історії. Лише згодом простежуються намагання окреслити дефініції чи спроби концептуалізації. Звідси невипадковим є породження своєрідних понятійних кентаврів «історична пам’ять», «національна пам’ять» тощо (хоча останні є похідними від трьох основних видів пам’яті: індивідуальна, соціальна, колективна). Україна із запізненням входить у постмодерні «memory boom». Як наслідок, простежується двоїстий процес: з одного боку, намагання долучитися до студій із дослідження пам’яті, перебираючи вже напрацьовану, переважно західну методологію, з іншого боку, пошук національної ідентичності веде до конструювання власного наративу й оформлення відповідного понятійно-категоріального апарату. Значний вплив на процеси становлення студій пам’яті має дуальність свідомісного рівня, тривале перебування в умовах ідеолого-герменевтичного простору радянської держави, очікувальність (або об'єктивне невстигання за процесом).

На нашу думку, в становленні студій пам’яті в Україні можна умовно виокремити кілька етапів із певними тенденціями розвитку.

Перший етап — вилоновування студій пам’яті в Україні — припадає на кінець 1980;х — початок 1990;х років (натомість, на той час, як зазначалося, у зарубіжній історіографії проблема пам’яті набула вже пріоритетності у суспільному житті та наукових дослідженнях). Цей етап можна також характеризувати як етап опосередкованого впливу пам’яттєвої парадигми на дослідження минулого.

Події на зламі 1980;х-1990;х років не лише докорінно змінили соціокультурний ландшафт країни, але й заклали нову ціннісно-смислову парадигму цивілізаційного поступу, й, по-суті, увиразнили нагальність осмислення процесів минулого й призвели до «одержимості історією». Водночас важливо зауважити: у той час, коли наприкінці 1980;х — на початку 1990;х років у вітчизняній історіографії відбувся бурхливий процес відродження забутих сторінок історії (бум історичних розвідок, потяг до вивчення історії України тощо), у зарубіжній історіографії спостерігалося переосмислення подієвої історії в парадигмі «memory studies».

Другий етап — від початку 1990;х — до початку 2000;х років — етап зародження студій пам’яті в контексті процесу початків державотворення (своєрідного «перехідного періоду»). Актуальності набула проблема збереження національно-культурної ідентичності, національної неповторності; в умовах трансформації культурного простору актуалізувалось питання відродженнянаціональних цінностей і традицій. Очевидно не випадково, одне з перших дисертаційних досліджень пам’яттєвого дискурсу фокусувалося навколо культурно-історичної парадигми. Разом із тим, нові модернізаційні явища не могли не впливати на сформовану систему знань, ідей, цінностей, культурних традицій. В умовах інформаційно-технічної цивілізації вони сприяли її трансформуванню.

Особливістю періоду була активізація досліджень минулого, вивчення історії попередніх періодів. Із часом актуалізувалися проблеми пам’яті, котрі здебільшого були маніфестовані як «історична пам’ять». Поступово спостерігалося витіснення вивчення минулого «історичною пам’яттю», а в подальшому — студіями пам’яті (під впливом західно-європейської парадигми «memory studies»).

Третій етап — початок 2000;х рр. — 2010 рік — активізація досліджень пам’яттєвого дискурсу в різних галузях соціогуманітарного знання. Характерною рисою етапу постає зміна «одержимості історією», притаманній періоду кінця 1980;х — початку 1990;х років, «одержимістю пам’яттю» початку ХХІ століття.

В українському науковому просторі формування сталого наукового інтересу до меморіальних студій на початку ХХІ століття засвідчується проведенням низки симпозіумів, «круглих столів» та конференцій. У квітні 2008 року відбувся «круглий стіл» «Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність» у Національному інституті стратегічних досліджень. Наприкінці цього ж року проведено Міжнародну наукову конференцію «Геополітика, примирення та пам’ять», організатором якої виступила Києво-Могилянська академія за підтримки посольств Польщі та Франції в Україні. 2010 р. відзначився Міжнародною конференцією «Пам'ять як поле змагань у польсько-російському трикутнику», співорганізаторами якої були видання «Україна модерна», «Ab imperio», Фонд ім. Гайнріха Бьолля в Україні й також посольство Республіки Польща в Україні.

Ще одним кроком на шляху входження студій пам’яті в український гуманітарний простір та їх подальшої популяризації, стало видання тематичних спеціальних випусків відомих часописів «Україна модерна» і «Схід — Захід», зміст яких присвячувався теоретичним та практичним проблемам пам’яті у розробці вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Спостерігалося розширення проблематики досліджень пам’яттєвого дискурсу, що відбувалося на фоні утвердження в історіографії нових концептуальних підходів до вирішення окремих епізодів історичного процесу та увиразнення саме пам’яттєвої складової. При цьому наповнення пам’яттєвого дискурсу вирізнялося варіативністю конотативної складової пам’яті та акцентами на тій чи іншій видовій характеристиці пам’яті.

Четвертий етап (2011 — жовтень 2014 року) — первинний етап інституалізації студій пам’яті в Україні. Інституціональним флагманом парадигмального поля студій пам’яті на той час став Український інститут національної пам’яті (УІНП) (з моменту зміни статусу й реорганізації його як науково-дослідницької установи (2011 року). Тоді ж обговорення теоретичних і прикладних проблем студій пам’яті було започатковане на сторінках спеціалізованого наукового видання «Національна та історична пам’ять» (протягом 2011;2014 років видано десять випусків збірника).

З цього часу меморіальні студії набули комплексного, системного, послідовного, наукового характеру, з характерною відмовою від нефахових, ідеологізованих підходів. Проводився інтенсивний пошук шляхів надання колективній пам’яті, її формуванню та розвитку наукового обґрунтування.

Окрім видання першого цільового збірника наукових праць «Національна та історична пам’ять», де репрезентувався широкий спектр теоретичних і практичних проблем меморіальної тематики, потужним внеском у становлення нового напрямку стали підготовлені колективом УІНП видання в парадигмі студій пам’яті — унікальний словник ключових термінів та бібліографічний покажчик.

Традиційними стали наукові заходи, ініційовані УІНП, серед яких — конференції та «круглі столи» комеморативного і теоретично-методологічного характеру. Підсумковою кодою роботи УІНП в статусі науково-дослідницької установи фактично став «круглий стіл» «Студії пам’яті в Україні: стан, проблеми та перспективи» (2014 рік). Однак 2014 року відбулася зміна статусу УІНП. На жаль, реорганізація установи позначилася на процесі саме інституціоналізації студій пам’яті, оскільки потужна наукова теоретико-методологічна складова, пріоритетна для попередньої інституції, яка вигідно вирізняла установу України в порівнянні з аналогічними інституціями пам’яті за кордоном, опинилася на маргінесі. Натомість домінантою стає ідеолого-політичний вектор діяльності, а також інструменталізація досліджень. Відтак констатація інституціоналізації нового напрямку в Україні виявилася доволі хиткою, тому можна схарактеризувати цей процес — процес інституціоналізації досліджень пам’яті в Україні (своєрідний науково-дослідницький центр якого почав був оформлюватися навколо УІНП) далеким від свого завершення.

Поза тим, все ж маємо сподівання, що студії пам’яті в Україні постали як форма репрезентації певного культурного часопростору, а не детерміновані загальнокультурною інтелектуальною модою. Шкода, що спроби формування певного центру досліджень не знайшли інституціонального продовження, відтак залишаються переважно розпорошеними в окремих наукових установах та навчальних закладах. Уважаємо за необхідне підкреслити значущість студій пам’яті не лише з точки зору емпіричних досліджень, але й з перспективи теоретичного осмислення.

Серед проблемних питань у розвитку вітчизняних студій пам’яті:рафінованість дискурсу: студії пам’яті, здебільшого, залишаються простором / надбанням нечисленного й доволі розпорошеного галузевого середовища інтелектуалів;

концентрація методологічних напрацювань переважно в площині соціології, філософії, культурології, й значно менше-історії;

схильність до міждисциплінарних запозичень (це практика світова, водночас кожна наука має свій інструментарій і техніки його використання); відтак нагальною є потреба досягнення «домовленостей» щодо використання понятійно-категоріального апарату;

узалежнення від перекладних видань; запізнення у виробленні власних підходів та бачень методологічного поля;

низький рівень культури раціональної комунікації (йдеться про обмеженість комунікування науковців різних галузей пам’яттєвого дискурсу);

відірваність методології й практики (наслідок: назвами, які рясніють поняттями «історична пам’ять», «національна пам’ять», здебільшого маскують фактологічний канон);

тотальна електронізація пам’яті призводить до того, що зникає потреба щось пам’ятати або пригадувати;

студії пам’яті «не вписуються» в паспорти спеціальностей із захисту дисертацій (відтак — захист відбувається з філософських, політичних та інших наук).

Віддаючи належне теоретичній і практичній значущості наукового доробку в царині студій пам’яті, слід визнати, що подальшого широкомасштабного осмислення потребує проблема усталеності дослідницького інструментарію (особливо враховуючи міждисциплінарність проблематики), поглиблення аналітичності прикладних досліджень, узагальнень одержаних результатів парадигмального знання.

Характерними рисами студій пам’яті на сучасному етапі є відкритість до різноманітних теоретичних пропозицій стосовно процесу концептуалізації предмета дослідження, методологічний еклектизм (це також притаманно зокрема сучасним американським студіям пам’яттєвих дискурсів). Наслідком цього постає варіативність та багатоголосся досліджень пам’яттєвого поля. Предмет дослідження в просторі пам’яті епістемологічно твориться в процесі наукового пошуку, з використанням різних підходів і різноманітних доступних видів джерел (від офіційних документів через фольклор і усну історію до збережених артефактів та ін.). Сьогодні назріла необхідність узгодити оперування категоріальним апаратом студій пам’яті, систематизувати існуючі доробки науковців, а, можливо, запропонувати критерії визначення та смислове навантаження термінів.

На утвердження студій пам’яті в сучасній Україні впливає комплекс складових, з-поміж яких позначимо залежність від активізації теоретико-методологічних досліджень, вироблення понятійно-категоріального апарату на рівні «суспільного договору», підтримка / зацікавленість з боку держави, затребуваність пам’яттєвого дискурсу тощо. Відтак для подальшого розвитку студій пам’яті важливим є виокремлення кількох видів ресурсів:

кадровий (який передбачає забезпеченість кваліфікованими фахівцями конкретного напрямку, а якщо говорити про формування галузі — необхідність увиразнення цеху відповідних фахівців);

науково-методичний (формування теоретичного підґрунтя, вироблення інструментарію);

матеріально-технічний ресурс (фінансування);

інформаційний ресурс (включає обсяг доступної інформації та канали її отримання);

комунікативний ресурс (технології комунікації, необхідні для активного обміну думками тощо).

На жаль, мусимо констатувати істотну послабленість теоретико-методологічної складової студій пам’яті, що зумовлено особливостями дисциплінарного самовизначення. Апелюючи до запропонованої системи координат соціологів Дж. Александера та А. Ріда, зауважимо в просторі досліджень пам’яті факт «зсуву вниз» (переважання емпіричних досліджень) порівняно зі «зсувом вгору» (в напрямку теоретичних досліджень).

Загалом поглиблення та вдосконалення меморіальних студій як необхідної умови їх інституціоналізації відкриває новий простір для осмислення ключових історичних подій, постатей, місць, що впродовж тривалого часу впливали на формування колективної пам’яті і продовжують виконувати свою місію попри всі суспільно-політичні трансформації. Водночас студії пам’яті потребують видової демаркації та окреслення предметного поля досліджень (предметної визначеності), горизонтів пізнання та «контактних зон» міждисциплінарного дискурсу. З огляду на те, що студії пам’яті є міждисциплінарним полем / зручною територією для міждисциплінарних досліджень антропології, філософії, історії, соціології, політичній теорії, теорії літератури тощо, формується деяка загальна для соціальних наук парадигма. З іншого ж боку, для кожної дисципліни характерним є свій, відмінний від інших, спосіб включення понять в дослідницьку традицію, свій спосіб концептуалізації. Відтак необхідне чітке осмислення предмету дослідження. Окреслене позиціонування студій пам’яті в гуманітарному дискурсі не є вичерпним. Ми окреслюємо студії пам’яті як своєрідний «індикатор» (Р. Козеллек) відповідних соціокультурних реконфігурацій. Усвідомлюючи, що становлення студій пам’яті потребує подальшого дискусійного обговорення щодо можливості категоріального синтезу для досягнення методологічного компромісу, на нашу думку, є підстави констатувати появу нового напрямку соціогуманітаристики в Україні — студій пам’яті.

Сучасний стан наукового пізнання позначений очевидною міжвидовою інтеграцією — як з погляду напрацювання і використання міждисциплінарної методології, так і з огляду на характер сучасних проблем, що перед ним постають і давно перевищили обмежені гносеологічні можливості наук одногопевного типу. Зауважимо три найвагоміші компоненти, що увиразнюють науку та є її складовими: особливе знання, специфічна діяльність його здобуття/отримання та особливі соціокультурні форми реалізації цього знання й цієї діяльності огляду на це, варто увиразнити специфіку методології гуманітарного знання в цілому, адже тут є підстави говорити про спільність і відмінність між науками, зокрема і в осмисленні та артикуляції пам’яттєвого дискурсу.

References

• 1. Aleksander, Dzh. (2011) Socialnaya nauka kak chtenie i performans: kulturno-sociologicheskoe ponimanie epistemologii [Socis] № 8. S. 3−17. [in Russian]
• 2. Bagrov, G. G. (1996) Kulturno-istorychna pam’yat v konteksti problem chasu: avtoref. dys… kand. filos. nauk: 09.00.03; NAN Ukrajiny, in-t filos. K., 22 s. [in Ukrainian]
• 3. Bergson, A. (1992) Materiya i pamyat. Soch. v 4-x t.; per. s fr. M.: Moskovskij klub, T. 1.
• 4. S. 160−316. [in Russian]
• 5. Vasilev, A. G. (2012) Kulturnaya pamyat / zabvenie i nacionalnaya identichnost: teore-
• 6. ticheskie osnovaniya analiza [Kulturnaya pamyat v kontekste formirovaniya nacionalnoj identichnosti rossii v XXI veke: kollektivnaya monografiya. Ros. in-t kulturologi; otv. red. N. A. Kochelyaeva]. M.: Sovpadenie, S. 3−29. [in Russian]
• 7. Gasyak, O. (2015) Cinnisni potenciji paradigmalnogo znannya [Gumanitarno-naukove znannya: disciplinarni matryci. materialy mizhnar. nauk. konf. (Chernivci, 9−10 zhovtnya 2015 r.)] Chernivci, S. 185−189. [in Ukrainian]
• 8. Daxin, A. V. (2010) Obshhestvennoe razvitie i vyzovy kollektivnoj pamyati: perspektiva filosofskoj konceptualizacii memory studies [Voprosy filosofii] № 8. S. 42−44. [in Russian]
• 9. Daxin, A. V. (2012) Pamyat, istoriya, vselennaya: na puti k novoj ontoldogii realnosti
• 10. [Vestnik Nizhegorodskogo universiteta im. N. I. Lobachevskogo] № 1 (3). S. 19−34. [in Russian]
• 11. Daxin, A. (2008) Prostranstvo organizacionnoj pamyati [Gumanitarnaya geografiya. nauchnyj i kulturnoprosvetitelnyj almanax. M.: Institut naslediya im. D. S. Lixacheva] Vyp. 5. S. 270−272. [in Russian]
• 12. Zerubavel, Ya. (2004) Dinamika kollektivnoj pamyati [Ab imperio] № 3. S. 71−90. [in Russian]
• 13. Isichenko I. (1989) Shevchenkove slovo — istoruchna pamjyat narodu [Prapor] (Xarkiv). № 3. S. 159−165. [in Ukrainian]
• 14. Kurudon, A. M. (2012) «Memory Studies» v Ukrajini: status i osobluvosti procesu stanovlennya [Nacionalna ta istoruchna pamjyat: zb. nauk. Prac] vyp. 5. s. 96−106. [in Ukrainian]
• 15. Nugaev R.M. (2007) Problema rosta sociogumanitarnogo znaniya [Voprosy filosofii] № 8. S. 59−60. [in Russian]
• 16. Mol, A. (1987) Sociodinamika kultury. M.: Progress, 406 s. [in Russian]
• 17. (2013) Nadonalna ta оstoruchna pamjyat: slovnuk klyuchovux termіnіv / ker. avt. kol. A. M. Kiridon. K.: DP «NVC «Prioritetu», 436 s. [in Ukrainian]
• 18. Pozdnyakova-Kirbyatjeva, E. G. (2014) Socоologоya socоalno-оstoruchnoji pamjyatо: teoretuko-metodologоchnо ta empоrichnо studоп: monografоya. Zaporizhzhya, 400 c. [in Ukrainian]
• 19. (2012) Proektivnyj filosofskij slovar / T. V. Artemeva, I. P. Smirnov, E. A. Tropp i dr. SPb. [in Russian]
• 20. Ratnikov, V., Krasnonos, N. (2015) Racionalnost, istina i obyasnenie v sovremennom gumanitarno-nauchnom znanii [Gumanitarno-naukove znannya: duscuplinarni matruci. materiali mizhnar. nauk. konf. (Chernivci, 9−10 zhovtnya 2015 r.)] Chernivci, S. 158 161. [in Russian]
• 21. Stoyacka, G. (2015) Paradoksu samovuznachennya gumanitarnogo znannya: paradugmalnuj vumir [Gumanitarno-naukove znannya: duscuplinarni matruci. Materiali mizhnar. nauk. konf. (Chernivci, 9−10 zhovtnya 2015 r.)] Chernivci, S. 161−166. [in Ukrainian]
• 22. (2013) Studоп pam’yatо v Ukrajinо. (Istorоografоchnij diskurs. Bibliografоchnuj pokazhchuk) / Peredmova, vstup. st., zag. red. A.M. Kurudon; [upor. pokazhchuka: Kurudon A.M., Volyanyuk O.Ya., Ogijenko V.I.]. K.: DP NVC «Prioritetu», 2013. 294 s. [in Ukrainian]
• 23. Xatton, P. (2003J Istoriya kak iskusstvo pamyati / per. s angl. V. YU. Bystrova. — SPb.: Izd-vo «Vladimir Dal», 423 c. [in Russian]
• 24. Durkheim, Й. (1965) The Elementary Forms of the Religious Life (1915) / Йmile Durkheim; Engl. transl. by Joseph Ward Swain. New York, 507 c.
• 25. Zerubavel, Y. (1981) Hidden Rhythms: Schedules and Calendars in Social Life / Eviatar Zerubavel Y. Chicago: University of Chicago Press, 224 p.
• 26. Zerubavel, Y. (1986) The Holiday Cycle and the Commemoration of the Past: Folklore, History, and Education / Yael Zerubavel [Proceedings of the Ninth World Congress of Jewish Studies]. Jerusalem, Vol. 4. P. 111−118.
• 27. Zerubavel, Y. (1986) The Recovery of Masada: A Study in Collective Memory / Yael Zerubavel, Y. Bernice Barnett [Sociological Quarterly] Vol. 27. No. 2. P. 147−164.