Почуття обов «язку у романах л. Толстого» анна кареніна «та» війна і мир

Розуміння любові Анною Кареніною

Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава «полярність» в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаєнь Вронського над її трупом.

Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.

Формула Анни, що зрівнює «розум» і «серце» в їх індивідуалізуючій ролі («скільки голів"-„скільки сердець“), таїть в собі великий зміст. Передбачаючи аналіз, можна сказати, що Л. Толстой сам дотримувався цієї формули як принципу в зображенні почуттів.Вона якби постійно присутня в романі, наповнюючись все більш глибоким змістом, як і таке привичне слово „серце“. „Это доказывает только то, что у вас нет сердца“, — сказала она. Но взгляд ее говорил, что она знает, что у него есть сердце, и от этого-то боится его» [15;8;305].

Але сам процес художнього занурення в роботу розуму і серця був не одночасним актом генія, а процесом взаємовизначення і взаємовпливу філософських, природничонаукових і передових загально-естетичних ідей. В цьому історично закономірному процесі засвоєння і присвоєння російською літературою другої половини ХІХ століття ідей 1830−1840-х років ще приховані свої несподіванки. І однією із таких несподіванок, здається, ще ніким не відмічена «цитата» Белінського в романі «Анна Кареніна».

У другій частині роману, коли в гостинній княгині Бетсі виникає розмова про любов, про шлюб по розрахунку і шлюб по любові, Анну втягують у розмову:

" - Нет, я думаю, без шуток, что для того чтоб узнать любовь, надо ошибиться и потом поправиться, — сказала княгиня Бетси.

• — Даже после брака? — шутливо сказала жена посланника.
• — Никогда не поздно раскаяться, — сказал дипломат английскую пословицу.
• — Вот именно, — подхватила Бетси, — надо ошибиться и поправиться. Как вы об этом думаете? — обратилась она к Анне, которая с чуть заметною твердою улыбкой на губах молча слушала этот разговор.
• — Я думаю, — сказала Анна, играя снятою перчаткой, — я думаю… если сколько голов, столько умов, то и сколько сердец, столько родов любви"[15;8; 164].

Здаючись на перший погляд — світською незобов"язаністю цієї розмови в дійсності таїть в собі напружений внутрішній зміст, який поставлений на нестримано наростаючими почуттями Анни і Вронського, і подальшому розкриттям свого потаємного змісту дивним образом співпадає з міркуванням В.Г.Белінського про розум і серце в статті «Взгляд на русскую литературу 1846 года». Критик стверджує, що в основі єдності особистості лежить духовний початок. «Что составляет в человеке его высшую, его благороднейшую действительность? — Конечно, то, что мы называем его духовностию, то есть чувство, разум, воля, в которых выражается его вечная, непреходящая, необходимая сущность». «Чувство — разум — воля» — класична трихотомія в розумінні і поясненні людини філософією і психологією. Але Белінський не може не поставити перед собою питання про матеріальний субстрат цих складових духовності: в цей період критик займається не «трансцендентним я», а цілком конкретною людиною[6;11]. «Вы, конечно, очень цените в человеке чувство? — Прекрасно! — так цените же и этот кусок мяса, который трепещет в его груди, который вы называете сердцем и которого замедленное или ускоренное быение верно соответствует каждому движению вашей души"[16;9; 35−36]. Ототожнення душі і серця проведено не на основі якихось відкриттів психофізіологічного типу, а природньо, таким же природнім і навіть неохідним чином, яким воно вже проведено у віковій традиції народного міроприємства, затвердивши в Біблії і в фолькльорі.

Фіксуючи любий рух почуттів, Л. Толстой в «Анні Кареніній» налаштований не тільки вперед, до результату, але й назад, до початкової точки зародження цього почуття. І саме головне: проявляється рух почуття розумом або джерело його — серце? Художньо ж важливо зафіксувати, як протікає процес раціоналізації почуттів і як думка «очувствляется». Захоплюючий точний опис цього процесу представлено в знаменитій сцені зустрічі Кареніних на вокзалі. Вся безпощадна правда відношень викрита через зображення механізму взаємопроникнення, «обмін» почуттів і думок.

Анна бачить обличчя чоловіка: «Ах, Боже мой ! отчего у него стали такие уши? Подумала она…"[]. Відчуття-сприйняття зразу переведено у форму запитання (від чого?), який настільки незвичайний і простий. Що означає «стали»? Вуха не могли фізично змінитися за час відсутності Анни. А що ж змінилось? Змінилась героїня — її сприйняття знайомого, привичного змінилось під впливом емоцій, пробудженого серця. Тут же зафіксовано: «…неприятное чувство щемило ее сердце». В миттєвому самоаналізі власних почуттів Анна дозволяє разючому її «чувству недовольства собой» пробити стіну, якби сказали психоаналітики, «катектирувати» власні настанови і повністю усвідомити, тобто дати собі звіт в природі пережитих емоцій: «…прежде она не замечала этого чувства, теперь она ясно и больно сознала его» [15;8;472].

«Анна несвідомо обманювала себе: емоція існувала незалежно від інтелекту.Але емоції, перейшовши поріг „катексиса“, зарядили своєю енергією свідомість, зігравши вирішальну роль в самосвідомості власної ідентичності» [1;28]. «Емоційний зрив, серцевий рух, таким чином, не просто очищує свідомість, але ставить її при повному світлі свідомості перед моральним вибором» [6;11].

Колишня, Анна яка йшла за велінням серця, згідного з розумом, залишилася за межею «прекрасного ужаса метели» і тількт ві сні, «когда она не имела власти над своими мыслями» [6;15], залишалась тотожною собі, але вже новою, котра попробувала «ужас». Анна втратила властивість користуватисмя «внутренними весами», які колись безпомилково визначали гармонійне відношення веління почуттів і міри розумної об"єктивності їх у вчинках, в поведінці. Розум і почуття не перевищували одне одного і не диктували один одному своїх вимог.

Саме й тому немає багато моралей. Мораль одна: герої не шукають моральних виправдовувань, розуміючи, що остаточний суд у власному розумі і серці.

Емоції, які досягнули сили ефектів, пристрастей, дійсно виступають роковою силою, і серце, ототожнююче Анною з любов’ю, ніби підкоряється логіці пристрастей. Одначе серце підкоряється й другій логіці - логіці, яка властива йому спочатку як «средоточию нравственною жизни"[8;205].

Серце Анни, «нової» Анни переживає одну із найсильніших емоцій — встид. Вона не може «без мучительной боли стыда» згадати коротку сцену розмови з чоловіком перед стрибками. І саме почуття встиду заствляє червоніти. Причому червоніють і Анна, і Вронський, але мотивовано це по-різному.

Рум’янець на обличчі Вронського — це рум’янець встиду людини, яка відступила від правил. Раніше він віддавався всякій пристрасті не червоніючи, розуміючи без участі серця. Тепер воно включене в процес емоційних преживань і реакцій. Анна червоніє не від образи на себе із-за порушення «правил», а від свідомості розпаду власного я. Порушена робота власного розуму — «розуму серця».Серцева логіка розуму і серцева логіка пристрасті розділені, і це розмиває, розрушує совокупність особистості.

Власний досвід художника переконує його, по крайній мірі, в одному: зраді людини. Звернемо увагу, що й розум Вронського, і розум Анни змінюється під впливом полчуттів. Один усвідомлює своє почуття, і це почуття підштовхує пристрасть, друга усвідомленням заперечує пристрасті і в перебігу підкоряє собі і свідомість.

Це протиріччя боротьби і коректування почуттів розумом і показує Толстой. Анна кожне почуття доводить до рівня свідомості.

Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що диформує його головну ціль: бути відкритим для добра.