Українське козацтво на європейському Великому кордоні

А. Тойнбі, чиї оціночні критерії щодо українського козацтва можна вважати еталонними, точно підмітив не лише вплив ординського виклику на історію Європи, але й цивілізаційне значення адекватної відповіді дніпровського козацтва, вклавши її у формулу реакції «форпосту». Відповідь козацтва на несподіваний тиск монголів, що почався з походу хана Батия на Русь 1237 р., Тойнбі вважає оригінальною і творчою, бо вона «являла собою еволюцію нового способу життя і нової соціальної організації».

Безпрецедентна перемога осілої цивілізації над євразійськими кочівниками була водночас перемогою розвинутої культури землеробства, здатної змінити обличчя місцевого ландшафту. Водночас відіграли свою роль навігаційні здібності козацтва; ріки, які були серйозною перепоною для кочівників-скотарів, вміло використовувалися ним як транспортні артерії.

Тойнбі був далеко не першим серед істориків, які всерйоз замислювалися над проблемами протистояння осілого і кочівницького способів життя. В Європі цим активно займалися переважно історики тих країн, яким судилося жити обабіч рухливого Великого кордону, що слугував цивілізаційним бар'єром спочатку між кочівництвом та осілим землеробством, а пізніше — між християнською і мусульманською цивілізаціями. Це пограниччя, у свою чергу, було частиною великої мілітаризованої зони, яка підтримувалася владними режимами Європи, починаючи з часів Римської імперії. Багато які з європейських держав мали упродовж середньовіччя і нового часу пограничні області зі специфічним військовим устроєм. Особливо великого значення їх облаштуванню надавалося в Австрії ХУІ-ХІХ століть.

Науковий інтерес до прикордонних соціумів зумовлювався своєрідністю їхньої військової орієнтації, особливими, підтримуваними державами статусами, нетрадиційними формами соціонормативної культури. Правлячі династії не могли забезпечити належну систему оборони без спеціальних воєнізованих формувань, які мали утримувати. Але люди, що були змушені жити роками, не випускаючи із рук зброю, мали вже особливу ментальність із загостреною реакцією на утиски й загрози. Тому Великий кордон був зоною підвищених ризиків і специфічних військових корпорацій, які зрештою ставали загрозою для тих правлячих домів, які їх утримували. І хоч такі порубіжні соціальні спільноти істотно різнилися за типом організації, їхня дивовижна подібність виявлялася у тому, що війна стала для них способом життя і що відмовлятися від нього вони категорично не бажали.

Європейський Великий кордон починався на Балканах, перерізав території Північного Подніпров'я та Придоння і закінчувався в азійських степах. Прилеглі до нього території становили, за визначенням західних дослідників, широку смугу «земель на кордоні», «країн на кордоні» Тойнби А.Дж. Постижение истории. — С. 147−148. Історія українського козацтва. — Т. 1. — С. 106. Особливість їх полягала у визначальній ролі військового чинника у територіальній організації, а ця роль, у свою чергу, була зумовлена не так географічним, як геополітичним фактором — вимушеним сусідством з агресивними, з глибоко закоріненими кочовими традиціями, соціумами.

За Ю. Остергаммелем, «Габсбурги вважали за необхідне підтримувати широку буферну зону — так званий „військовий кордон“ зі своїми південними сусідами. Ця зона формувалася у ході військової колонізації й поширювалася від Адріатики до Трансильванії. Вона продовжувала існувати, меншою мірою рудиментарно, аж до 1881 року». Поступово змінювалися й ті завдання, які вона мала вирішувати: від оборонних до забезпечення життєдіяльності на територіях, що відбиралися у турок. На момент своєї ліквідації буферна зона утворювала автономну військову державу з територією у 35 тис. квадратних кілометрів .

У Хорватії, що разом з Угорщиною від середини XVI ст. перебувала під протекторатом Габсбургів, існувала практика залучення до справи оборони від турецьких набігів переселенців із південнослов'янських земель, переважно сербів. Їх називали спочатку ускоками, пізніше граничарами; на формування за їхньою допомогою системи оборони кордону виділялися значні суми. Територія від Адріатичного узбережжя до р. Сава, яка дістала назву «Військовий кордон», з 1578 р. перебувала під прямим підпорядкуванням австрійського командування; її центром стало новозбудоване містофортеця Карлова (Карлштадт). Ця територія поділялася за військовим зразком на два генералати, а ті, в свою чергу, поділялися на капітанії. Паралельно існували суто військові полкові структури. Граничари сприймали свій військовий стан як привілей і постійно готові були в ім'я його захисту підніматися на повстання. В міру послаблення Туреччини австрійський уряд став на шлях утисків проти граничарів і поступово обмежував їхнє самоврядування. Утім, вони готові були радше переселятися у сусідні країни, ніж перетворитися у звичайних солдатів.

На порубіжжі на початку XVI ст. опинилася й Угорщина, одна частина якої потрапила під владу турків, а інша — під владу Габсбургів. Тут також утворювалися специфічні військово-корпоративні спільноти прикордоння — секеї (секлери), гайдуки, каруци тощо. Територію секейської громади навіть було виділено в окремий королівський домен із власною системою самоуправління. Вихідцем із секеїв був Георгій Дожа, під керівництвом якого набув величезного розмаху селянський рух 1514 р. Повстання секеїв відбувалися і у 1562, 1571 роках. Остерхаммель Ю. Трансформация мира: история ХІХ века. Главы из книги // АЬ Ішрегіо. — 2011. — № 3. — С. 97.

Історіографічний інтерес до проблем Великого кордону, одна з ділянок якого перетинає територію України, стимулюється наявністю у прикордонних суспільних станів «великого порубіжжя» (ускоків, граничарів, секеїв, козаків) багатьох подібностей — від демократичних тенденцій в управлінні до особливостей землекористування. «Ці стани повсюди виникають і зникають майже рівночасно, між ними існують доволі жваві контакти (починаючи від обміну кондотьєрами й закінчуючи запозиченнями в мові). Історія цих спільнот обертається навколо їх стосунків із центральним урядом, чужим за мовою та звичаями» .

Географічним продовженням австро-угорського Великого кордону став регіон козацького розселення у Подніпров'ї, на польській території. У південному регіоні Наддніпрянщини становлення козацького самоврядування, судочинства, військової організації перетворило владу польського короля у формальну — за висновками сучасників, козаки «наче створюють у великій Речі Посполитій іншу Республіку». З кінця XVI ст. в козацькому середовищі виношуються ідеї запровадження власного адміністративно-територіального устрою, які дістали оформлення у вигляді 6 полків під час складання козацького реєстру 1625 р. Маслійчук В. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України ХУІІ-ХІХ ст. — Харків, 2007. — С. 105−106, 117. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХУІІ-ХУПІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 16.

У ході Національної революції середини XVII ст. українське козацтво значно зміцнилося, перетворилося у певний суспільний інститут і виразно заявило не лише про автономістські, але й про державницькі прагнення. Козацтву належала визначальна роль у «переформатуванні» політичної карти Європи, у докорінній перебудові тогочасної системи сюзеренно-васальних відносин і уведенні рис військової організації у систему адміністративно-територіального устрою.

Унікальним для Європи виявилося специфічне соціальне утворення — Запорозька Січ. За Т. Чухлібом, Січ виникла на степовому кордоні Європи як своєрідна «перлина» у гроні східноєвропейських лицарських держав-«орденів». Становлення на південних і східних землях України-Русі ранньонаціональної сторожової служби («форпостів») та своєрідної системи оповіщення розглядається ним як важливий етап у процесі формування архетипів соціальної та політичної поведінки українського народу, у т.ч. його військового мистецтва. У XVIII ст. на Січі існувало понад 9 тис. козацьких поселень, де проживало майже 55 тис. українців. Механізми управління нею у класичний період її існування наближалися до системи прямого правління, за якого уся козацька громада була таким собі колективним законодавцем. Процедура січового парламентаризму базувалася на методі т.зв. акламації, шляхом вигуків та реплік Чухліб Т. Донеччина та Луганщина — козацькі землі України. — С. 44−46. Це була своєрідна «держава в державі», автономний територіальний суб'єкт, з поєднанням рис військової спільноти та політичного й соціального інституту, який не був схильний визнавати себе частиною України-Гетьманщини. Утім, вбачав свою місію у захисті «козацьких вольностей» і православної віри. З цього приводу З. Когут зауважує: «січовики розглядали себе захисниками цієї Вітчизни навіть тоді, коли вони фактично не були її частиною» Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмель-ницького до гетьмана І. Самойловича // Український історичний журнал. — 2011. — № 3. — С. 72. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1999. — С. 169; Він же: Український кшталт патріотизму // Нова Польща. Спеціальний український номер. — Варшава, 2005. — С. 31−32.

Простір, в якому існувало й самовідтворювалося запорозьке козацтво, часто визначається як «Низ», а саме козацтво іменується низовим. Утім, як показав М. Попович, «Низ» у даному разі - поняття радше не географічне, а ментальне — це своєрідний «антисвіт», простір особливої, карнавальної символізації. У моменти найвищого напруження сил козаки перебували у стані духовної екзальтації, ознаками якої були епатажна поведінка, безстрашність, зневага до смерті й пекельних мук. Однак їхній самобутній «шлях до волі» пролягав не через ренесансний індивідуалізм та етику протестантизму, а через п’янку козацьку самостійність і відчайдушність, оперту на відчуття ураженої гідності. Цей стереотип поведінки, явно успадкований від запорожців, українці неодноразово демонстрували у пізніші часи, аж до наших днів.

Роль козацтва у вітчизняній історії, отже, важко оцінювати за чорно-білою шкалою. З одного боку, об'єктивно їхні зусилля спрямовувалися на формування української національної ідеї, а виниклі в ході Національної революції політичні й правові інститути створювали фундамент власної державності. З другого боку, мілітаризація українського життя створила феномен сакралізації війни і неминуче пов’язаного з нею насильства, яке цей фундамент розхитувало. Козацька субкультура витворила власне, доволі специфічне уявлення про моральні засади співжиття в соціумі - з різними критеріями для «своїх» і «чужих».

Один з перших дослідників запорозького козацтва А. Скальковський бачив у Запорозькій Січі общину, своєрідне військове братство на зразок католицьких чернечо-рицарських орденів, громаду, пов’язану вірою і покликанням. «Ніхто в Запорозькому війську не становив особи, окремої від миру, громади, тобто товариства» Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 80. Очевидно, під впливом поглядів А. Скальковського та Д. Яворницького Запорозьку Січ інколи представляють як «ескіз української державності», «своєрідну, перехідну модель між справжньою повноцінною державою і професійною общиною» Бойко О.Д. Історія України. Посібник. — Вид. 2-е. — К., 2004. — С. 136−137. На наш погляд, у таких оціночних інтерпретаціях присутній значний елемент ідеалізації. Чи не більш продуктивним є той погляд на запорожців як послів карнавальної культури бароко, що його пропонує, приміром, Анатолій Макаров. Запорожці у його баченні - це «дніпровські мальтійці», люди ренесансного типу. Жорстка напівпартизанська прикордонна війна з кримчаками була бідою для багатьох, доводить він. Але для когось — і нагодою відзначитись, удосконалювати своє «лицарське вміння», і навіть збагатитись. Серед козаків були різні люди, а сама війна з Диким Полем для «панських її учасників», за М. Грушевським, була всього лиш «пограничним модним спортом», забавою, схожою на полювання. Погляд на степову війну як на «лов звірей, татаров» — не така вже й рідкість у поетичних текстах XVIIXVIII ст.

Запорожці були професійними вояками, але головну мету свого життя вбачали у боротьбі з ворогами церкви і віри. Звідси — поєднання у їхніх поглядах воїнських і чернечих рис. Вони цінували водночас досконале володіння зброєю і зневагу до розкоші й комфорту; культ дружби і побратимства сполучався у їхній свідомості з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Надалі людина-воїн перемогла людину-лицаря, і це була піррова перемога, бо зрештою вона завершилася перемогою над людиною в людині. Від часів Самойловича й Мазепи починається доба мілітаризації українського життя й української культурної свідомості. «Це дуже своєрідна епоха, бо своєрідним був сам український мілітаризм — мілітаризм „благородний“, оборонний, насичений співчуттям до народу, щирим патріотизмом, але, тим не менше, як і всякий інший, не позбавлений певного солдафонства і небезпечних тенденцій дегуманізації суспільної свідомості» Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994. — С. 115−121. Небезпеку освячування насильства в ідеології козацтва виразно бачили гуманісти того часу й козацькі літописці. І. Орновський та Л. Баранович, приміром, гнівно викривали «марсіалістів кривавих», а С. Величко пов’язував з їх активізацією зради, чвари, інші «злопригоди й непотребства».

Основна тема барокового дискурсу — нестійкість, плинність, навіть трагічність усього земного, звідси й бароковий характер — суперечливий, загадковий, дивакуватий. Поєднання у добі козацького бароко духу своєрідного світського чернецтва й двозначного епікуреїзму визначило своєрідне місце українського козацтва у сформованій у Європі системі лицарської культури. Якоюсь мірою поєднання в козацькому ідеалі високого статусу свободи, відданості військовому побратимству з аскетизмом у житті та релігійністю спричинили зміну стереотипу щодо сприйняття українців та України в ментальності інших народів Левченко А. Козацький чинник у розвитку етнокультурних засад українського буття ХУІ-ХУІІІ ст. // Україна — Європа — Світ. — Вип. 14. — С. 115−121. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. — К., 1992. — С. 132. А структура козацької організації справила певний вплив на соціонормативну й політичну культуру українства.

Особливий автономний статус Запорожжя визначався поміж іншим тим, що згідно з положеннями Андрусівського перемир’я воно було у подвійному підданстві московського царя і польського короля. За О. Єфименко, ця подвійна, а, отже, невизначена залежність сприяла прагненню Запорожжя до соціально-політичної відокремленості, і коли у 1688 р. Січ остаточно відійшла до Росії, владу останньої над Запорожжям легко визнала міжнародна дипломатія, але саме Запорожжя визнавало її погано. Тут утворилися дві партії - партія прибічників московського уряду і партія його рішучих супротивників, що зумовлювало постійні «запорозькі хитання». Цікаво, що навіть на англійських і французьких картах XVIII ст. виразно відображений автономний статус Запорожжя: земля «запорозьких козаків» розташовується південніше «України» Див.: Шелухін С. Назва України // Крисаченко В. С. Українознавство: Хрестоматія-посібник. У 2 кн. — Кн. 2. — Л.-К., 1997. — С. 30−31.

З особливою козацькою субкультурою, глибоко закоріненою у світ містичних уявлень і водночас такою, що формувала новий, нетрадиційний стиль світосприймання, тісно пов’язана поява «козацького міфу», який справив потужний вплив на вітчизняну історіографію, а згодом і на процес національного самостановлення.

«Козацький образ України», зазначав М. Попович, надовго примусив забути про існування старих («руських») князівських родів, української шляхти, римоі грекокатоликів, він поглинув усе це Попович М. Нарис історії культури України. — С. 162−163. Балушок В. Українська етнічна спільнота. — С. 246. Пояснити цей феномен можливо лише з врахуванням кінцевого результату легалізації «українського» суспільства, яке, попри свою неординарність і «своєволенство», зуміло виробити свої власні суспільно-політичні структури і зберігати їх упродовж століття всупереч шаленому імперському тиску. «Окраїнне своєвольне козацьке суспільство…, повністю випадаючи з існуючих політичних, правових, станових структур тодішнього «цивілізованого» світу і живучи фактично всупереч цьому світові, таки одержало право на існування. А український народ, пройшовши цю глобальну ініціацію, і, зокрема, її страхітливий лімінальний період, фактично народився заново, вже як «козацька нація» .

Навіть якщо у визначенні українського народу як «козацької нації» і є певне перебільшення, все ж не можна ігнорувати той факт, що концептуалізація української історії і її «відсепарування» від російської відбулися у своїх визначальних рисах на фундаменті «козацького міфу» з притаманною йому героїзацією здобутого «козацькою шаблею» і апологетизацією «козацької демократії». Тугий вузол пов’язаних з козацтвом взаємовпливів і суперечностей Н. Яковенко пояснює воєнізованим характером прикордонного життя на Подніпров'ї: замість станового бар'єра на перше місце висувався чинник фахової організації «збройного люду», поєднаний з елементами міжетнічного і внутріетнічного антагонізму. Наслідком стала боротьба «русі з руссю» і поява у полемічному контексті поняття «нова русь», пов’язаного з уніатством.

Хоч і не безспірну, але цікаву інтерпретацію поглядів Т. Шевченка на феномен українського козацтва пропонує О. Забужко. На її думку, «козацька слава» у баченні Т. Шевченка — «то слава не жертв, і не мучеників, і вже в жодному разі не ідеальних героїв „без страху й догани“, а невинних злочинців». Трагічну вину козацтва, через яку «на Січі мудрий німець картопельку садить»; Шевченко вбачав у тому, що воно, керуючись постулатом утвердження субстанційної волі народу до свободи, закладало «тим самим у національну долю програму самознищення». Бо «зло породжує зло, і початковий лицар-месник, увійшовши в порочне коло, парадоксальним чином впадає у той самий параліч волі, що й раб, який добровільно своєю.

волею поступився" .

З цією ментальною роздвоєністю фахівці доволі часто пов’язують оціночний різнобій у ставленні до козацтва. У категоріях тогочасної культури, за О. Неменським, не було адекватного термінологічного й логічного інструментарію, щоб дати прийнятне описання нових реалій .

Сучасна наука таким інструментарієм володіє, що дає змогу характеризувати відносини між запорожцями і кримськими татарами як хоча і складні, але в принципі «дзеркальні», продиктовані і тяжінням до мілітаризації усіх сфер життя «на кордоні», і своєрідним розумінням здобичництва як прийнятної форми життєзабезпечення. У баченні Т. Чухліба, опинившись на перехресті міжнародного військового та дипломатичного протистояння, у своєрідній соціальній «нічийній зоні», козаки обрали чи не єдиний дієвий засіб оборони — здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. «Разом з цим ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів та їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття т.зв. „козацького хліба“ — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо» Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — Вид. 3-є. — К., 2006. — С. 113−114, 138−141. Неменский О. Б. Русская идентичность в Речи Посполитой в конце ХУ! — первой половине ХУІІ в. (по материалам полемической литературы) // Религиозные и этничес-кие традиции в формировании национальных идентичностей в Европе. Средние века — новое время. — М., 2008. — С. 180−197. Чухліб Т. Донеччина та Луганщина — козацькі землі України. — С. 11−12. Небажання багатьох дослідників козацької спадщини рахуватися з цим очевидним фактом зумовило певні перекоси у висвітленні історії козацтва, на які ще в кінці ХХ ст. звертав увагу публіцист В. Базилевський Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1−2. — С. 79.

Для характеристики татар та кримчаків в українській літературі обиралися, як правило, найобразливіші ярлики: «скіфи», «сарацини», «агаряни», «татарин обридливий, хижий, прагнучий крові, хитрий, безсоромний». «Дике плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись», змушує селянина засівати ниви, «не лишаючи зброї, завжди його сагайдак з стрілами муляє бік». Уособленням дикості й варварства татари постають, як правило, і у тих працях, в яких ідеться про союзні відносини Запорожжя з Кримом на певних історичних етапах.

Тенденція зображення турок і кримських татар виключно у вигляді агресорів, у боротьбі з якими й народилася українська нація, констатує С. Плохій, і сьогодні накладає виразний відбиток на інтерпретацію у вітчизняних наративах історії запорозького козацтва. «Проте в межах національного наративу української історії лишається непроясненим, чому козаки обрали собі тюркську назву, носили широкі шаровари, як і їхні вороги з Османської імперії, голили голови як їхні кримськотатарські супротивники, і чому їх найвідоміший образ утілено на картинах у вигляді козака Мамая, який сидить у позі Будди» Гіпіч В. Образ кримських татар у міщанській літературі України ХУІ-ХУІІ ст. // Крим від античності до сьогодення. — С. 157−164. Плохій С.М. Якої історії потребує сучасна Україна? // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 11. Від мусульман козаки запозичили довгі люльки, криві шаблі, інтонаційно орієнтальний спів під бандуру (пандоур) чи кобзу (кабиз).

Т. Чухліб доречно акцентує увагу на тому, що відсутність в Україні упродовж 1940;1990;х рр. власної тюркологічної школи сприяла своєрідній аберації зору: в аналізі українсько-кримських політичних взаємин ХУІ-ХУШ ст. науковці зверталися головним чином до висвітлення конфронтаційних сторінок. Але ж для об'єктивного висвітлення історії не менше важать ті сторінки, які свідчать про взаємовпливи, дипломатичні зносини, спільні походи. «Політичні відносини з Кримським ханством відігравали досить важливу роль у становленні та еволюції Українського гетьманату у ранньомодерну добу світової історії». Вихід Українського гетьманату на міжнародну арену чималою мірою забезпечувало посередництво Кримського ханства у мирних переговорах з іншими державами Чухліб Т. «Татар немає чого боятися, бо татари нам не вороги…»: особливості політичних відносин Українського гетьманату з Кримським ханством // Крим від античності до сьогодення. — С. 165−223.

Що ж до самої січової організації, то вона була близькою до структури суфійського ордену. Показово, що уже у 80-х рр. XVI ст. польський шляхтич Самуїл Зборовський, який мав контакти з січовиками, називав їх «рицарі-люди», «молодці-запорожці», а Кіш — «рицарським колом», фіксував повагу запорожців до регалій та реліквій, зокрема «зброї перших гетьманів», навіть доніс до нащадків їхню приповідку-девіз «поки жити, поти боротися» Історія державної служби в Україні. У 5-ти тт. — Т. 1. — К., 2009. — С. 180−182.

Активно освоювали Дике Поле і донські козаки, які, як правило, поселялися окремо від запорожців, переважно на території нижнього Дону. Доволі часто вони проживали із запорожцями у спільних куренях, а переходи з одного боку на інший були звичайною справою. Принаймні їх відносини наприкінці XVI і на початку XVII ст. фахівці характеризують як добросусідські Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. — Луганськ, 2009. — С. 14−15. Ситуація змінилася на гірше після того, як у квітні 1746 р. Сенат своїм указом встановив між запорожцями й донцями щось на зразок кордону.

Перші російські дослідники історії запорозьких козаків майже інтуїтивно відчували, чому козаки не дуже переймалися охороною своїх володінь («никаких форпостов и разъездов для присмотру неприятеля у них не бывает»), адже, за їхніми власними визнаннями, «они у татар также де могут завсегда свои реванжи сыскивать». За точними спостереженнями вітчизняного дослідника В. Грибовського, степове здобичництво не варто розглядати як бандитизм: за умов обмалі ресурсів це був, поряд з торгівлею, «платою за службу» та реципрокціями («обміном дарунками»), засіб підтримання стабільності степових спільнот. Не варто шукати на Запорожжі Х^І-Х^ІІ ст. і проявів «протестантської етики й духу капіталізму». Вплив ринкових процесів на соціальну організацію прикордонних суспільств Східної Європи, звісно, існував, але не мав вирішального значення Грибовський В. Речі, реципрокції і неформальні ієрархії в соціальних процесах українського степового порубіжжя ХУІ-ХУІІІ ст. // Ейдос. — Вип. 6. — К., 2011/2012. — С. 345−354.

Україна чимало втратила, некритично сприйнявши винятково негативні стереотипи щодо кримських татар та їх взаємин з українцями. Як зазначає О. Майборода, людоловство зображувалося через протиставлення людей християнської й мусульманської віри, а тому приписувалося «виключно татарам, а слов’янське середовище змальовувалося антиподом, вільним від цієї потворної практики… Між тим, козацтво ходило до Криму не так визволяти одновірцівневільників, як за здобиччю, і в цьому сенсі, за своїми сутнісними настановами, вони мало чим відрізнялися від своїх візаві. Захопленням невільників козаки також не гребували» Майборода О.М. Історія українсько-кримськотатарських відносин як складова української національної свідомості // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. — К., 2004. — С. 123−124.

Попри це спосіб життя козацтва як стану і його «свідомісні міркування» стали «знаковими» і дифузійно ширилися на увесь український культурний простір. Саме ця суспільна верства, зі своїм амбівалентним, сформованим умовами пограниччя етосом, стала «репрезентантом націоконсолідаційних чинників». «Архаїзована звичаєвість пограниччя» справила значний вплив на формування ментального комплексу українців і донині лишається помітним чинником смислотворення в українській культурі Щербак О. «Концепт відкритості» й специфіка українського простору в типології міжкультурних взаємин (кінець ХУІ - початок ХУІІІ ст.: свідомісний вимір) // П’ятий конгрес міжнародної асоціації україністів. Історія. — Ч. 2. — Чернівці, 2004. — С. 481.

З огляду на складне геополітичне становище і нестачу сил в антипольській боротьбі українська козацька еліта змушена була час від часу йти на угоди з Кримським ханством. Роль останнього у Національній революції середини XVII ст. виявилася суперечливою: татарське військо допомогло здобути кілька перемог, але в кінцевому рахунку за цю допомогу доводилося платити втратою стратегічної ініціативи і новими жертвами. Під час Руїни 60-х рр. XVII ст., спричиненої громадянською війною, Крим разом зі своїм сюзереном — Туреччиною — наполегливо намагався встановити свій протекторат над Україною.

Сьогодні концепціям степу-прокляття виразно протистоять теорії степу як зони контакту, причому намітилася тенденція розглядати його особливості у контексті не лише вітчизняної, але й світової історії. За В. Брехуненком, «як дитя Великого Кордону, українське козацтво було просто таки приречене стати найактивнішим поглиначем тюркських впливів, транслятором їх в батьківський соціум та провідником зворотних цивілізаційних інтервенцій». Дослідник вважає, що інтеграція до конкурентного соціуму вихідців з козацького середовища є важливим елементом цивілізаційної взаємодії на степовому кордоні і додає до образу цього кордону нових барв. Звідси ним виводиться актуальне дослідницьке завдання — «проникнення в особливості інтеграції/реінтеграції на Кордоні» Брехуненко В. Стереотипи взаємосприйняття татар і українських козаків в першій половині ХУІІ ст. // Крим від античності до сьогодення. — С. 147−156.

Конкретизуючи цю тезу, О. Бачинська та О. Середа досліджують, приміром, такий цікавий феномен ХУІІ-ХУШ ст., як Ханська (Придністровська) Україна — адміністративна та історично-географічна структура у складі Силістринсько-Очаківського еялету, що виникла внаслідок бажання очільників Османської імперії й Кримського ханства розширити власний політичний вплив на українській території. У їхньому баченні «регіон Ханської України перетворився в потужний міждержавний трикутник складних взаємовідносин чи своєрідний пункт, в якому стикаються і перетинаються інтереси Османської імперії, Польщі та Росії» Бачинська О., Середа О. Ханська Україна в історії Східної та Південно-Східної Європи (кінець ХУІІ-ХУІІІ ст.) // Там само. — С. 274−291. Невизначеність та нечітка система управління Ханської України створювали чимало прецедентів для взаємних претензій, але підкреслений християнський характер цього новоутворення і наявність там гетьманів як вищих посадових осіб дали цікавий приклад поєднання татарської та української домінант в управлінні регіоном.

Вище вже йшлося про вплив контактів християнської й мусульманської цивілізацій на порубіжжі на становлення психотипу козака. Оформившись у особливий суспільний стан і створивши власний воєнний форпост за дніпровськими порогами, козацтво витворило особливий тип ментальності, орієнтований на свободу і презирство до життєвих зручностей. Козак як ментальний тип гостріше, ніж представники інших верств населення, реагував на утиски і завжди був готовий на самопожертву у обстоюванні своїх «прав», «свобод» і «вольностей». Цим, а також порозумінням із православними церковними інтелектуалами, насамперед і слід пояснювати той незаперечний факт, що козацтву вдалося на певний час витіснити з політичної арени колишню еліту — ополячених і окатоличених магнатів і шляхту.

Завдяки активній позиції козацтва як суспільного стану степ перетворюється, стає обжитим, докорінно змінюється його соціальна роль. Але поза цим обжитим осілою цивілізацією простором лишаються потужні осередки зовнішнього впливу, які становлять постійне джерело небезпеки для «кордонної цивілізації». І тому виживати «на межі» могли лише люди мужні, відчайдушні, з величезним почуттям гумору. В очах мешканців придніпровських степів Січ була не просто збройним табором — вона була зразком веселого богатирства, життєвого авантюризму. Тому і козак почував себе немовби на сцені, нерідко вдаючись у побуті до театральнодемонстративної поведінки.

Відчуття постійної небезпеки стимулювало рішучість, витривалість, готовність воювати постійно. Воно ж формувало уявлення про козака як людину, наділену надзвичайними рисами — мужню, відчайдушну, віддану ідеям бойового побратимства — тип vita heroika (О. Кульчицький).

Що означав насправді простір прикордоння для людини, яка обрала його місцем проживання? Насамперед «свободу від…», особисту незалежність. Але водночас і відчуття постійної смертельної небезпеки. А це означало, що не було сенсу витрачати багато зусиль на облаштування побуту. Доводилося задовольнятися мінімумом речей, щоб їх легко було кудись перевезти і не надто журитися, якщо судилося їх втрачати. Отже, паралельно зі стереотипом vita heroika формувався й стереотип vita mimina: хіба багато козаку-нетязі треба? Але таке самообмеження в потребах консервувало відсталість у соціонормативній культурі: втрачався стимул до самовдосконалення в усьому, окрім хіба що бойових мистецтв.

Якщо ж говорити про найбільше політичне досягнення повсталого народу в ході Національної революції, то цим досягненням стала поява на політичній карті європейського континенту української козацької республіки із власним, витвореним військовими канцеляристами, історичним міфом. Вона являла собою унікальний для того часу тип державності, що мав виразні демократичні риси у політичному устрої і в соціальній організації. Богдан Хмельницький гідно продовжив справу, розпочату його попередниками, вивівши на новий, європейський рівень військову справу в Україні і українську дипломатію. Йому завдячує наша країна створенням оригінальної системи козацького самоуправління.

Не можна не звернути увагу на досить високий рівень державної правосвідомості козацтва: свої завоювання вони цінили високо і, шукаючи сюзеренів, ставили перед ними високі вимоги. Під час переговорів зі Швецією (січень 1657 р.) старшинська рада відхилила проект договору, запропонований Карлом Х, і вирішила, за свідченням його посла Г. Веллінга, не вступати з королем у переговори доти, доки він не визнає за козацтвом «права на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли. Прагнуть утримати те, що зайняли за допомогою зброї, бо їх би висміяли, коли б за такої можливості не відібрали земель, які колись втратили» Архив Юго-Западной России. — Т. 6. — Ч. 3. — К., 1908. — С. 205. Це свідчення показове з кількох міркувань. Тут є, поперше, чітко визначене поняття «Україна». По-друге, простежується усвідомлення спадкоємності України і старої Русі. По-третє, все завойоване «козацькою шаблею» провідники козацтва вважали своїм здобутком і з будь-якими покровителями не бажали ним ділитися. Вони, приміром, претендували на Львів, який перебував поза межами «грецької віри». Новий посол Швеції улітку 1657 р. теж дістав підтвердження того, що козаки прагнуть «отримати всю країну до Вісли». У такому ж ключі велися переговори козацької старшини із Трансильванією.

Доволі довго в історичній літературі панувало уявлення про те, що козацька старшина Гетьманщини не надто переймалася проблемою власних територіальних меж. Це уявлення вдалося похитнути російській дослідниці Т. Таїровій-Яковлевій на основі документів посольської місії В. Кочубея 1685 р. Привезений у Москву Кочубеєм унікальний 15-сторінковий документ мав промовисту назву «Описание народа российского, откуды начало восприяло и о граница града Киева, и Киевского, и Черниговского, и Переяславского полков с принадлежащими к ним мест и реками». Він свідчить не лише про те, що в Генеральній канцелярії часів І. Самойловича були предметом пильної уваги наявні польські хроніки, але й про гостро критичний погляд на бажання поляків вважати себе спадкоємцями земель Київської Русі. Чіткі й обґрунтовані претензії висловлювалися, зокрема, на землі Посожжя, віддані полякам тимчасово, до майбутнього розмежування. А головне — у документі містився чіткий опис кордонів Війська Запорозького з переліком полків, головних міст і відстаней між ними, річок тощо Докладно див.: Таїрова-Яковлева Т.Г. До питання про історичні та територіальні уявлення козацької старшини наприкінці ХУІІ ст. // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 67−73.

Що ж до реального кордону, який мав розмежовувати «сфери впливу» Московії та Кримського ханства, то аж до 1705 р. його взагалі не існувало. Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки російської армії у російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. Але його символічне значення зберігалося: саме за часів Петра І простір Північного Причорномор’я почав осмислюватися як частина «Південної Росії». Поміж іншим це відобразила перша карта «південної і західної Росії», виконана Я. Брюсом та Ю. фон Менгденом і опублікована в Амстердамі 1699 р. За В. Кравченком, в міру того, як «військовий фронтир на Півдні Росії поступово еволюціонував у поселенський (settlement frontier), а імперський «варварський кордон» ставав освоєним, «російський уряд переходив до здійснення гігантського за своїми масштабами проекту, спрямованого на освоєння й культурну трансформацію південних степових окраїн відповідно до принципів європейського Просвітництва. У Північному Причорномор'ї і в Криму почали виникати нові міста й адміністративні території, що з часом утворили історичний регіон, відомий під назвами Південної Росії, Новоросії, Північного Причорномор’я, Південної України і Степової України» Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. — С. 48−49, 73−75.

Виразну специфіку зберігала і територія тієї частини Донщини, яка нині входить до складу Донецької і Луганської областей. Її перебування у складі Області (до 1870 р. — Землі) Війська Донського зумовило доволі складні відносини між донськими і запорозькими козаками. Про «суперечки і сварки» між ними ішлося в указі Сенату від 30 квітня 1746 р., яким вперше була зроблена спроба визначити кордон між донськими і запорозькими козаками по р. Кальміус ПСЗ. — Т. 12. — С. 41.

Пізніше спроби демаркації кордону між Новоросійською губернією і територіями, що формально належали Польщі, робилися неодноразово. У 1781 р. з’явився «Опис кордону між Новоросійською губернією і Польською Україною», призначенням якого було «назавжди запобігти й відвернути колишні між жителями донині суперечки й чвари». Кордон визначався по річках Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха, Буг, Дніпро, а також по суходолу між ними Історія України. Навчальний посібник. — Вид. 3-є. — К., 2002. — С. 137−138. Анексія Криму у 1783 р. відсунула кордон далеко на південь. У ході російсько-турецьких війн межі імперії відсувалися на південний захід. Чергова спроба врегулювання кордону була зроблена 1812 р.; за Бухарестським мирним договором до складу Російської імперії увійшла Бессарабія.

Важливим уявляється зроблений авторами колективної праці «Історія українського козацтва» висновок про те, що степовий кордон України був одночасно і східним кордоном європейської цивілізації, а козацтво виступало в ролі оборонця не лише власного народу, але й землеробської християнської Європи. Цей кордон на його українській ділянці наклався на новий християнсько-мусульманський кордон і залишався незмінним до кінця XVIII ст. Історичними аналогами українських козаків можна вважати піонерів американського Заходу, легко відшукати відповідні аналогії і з-поміж рицарських орденів, що утворювалися в епоху хрестових походів на лінії християнсько-мусульманського протистояння в Європі. У таких порівняльних дослідженнях автори вбачають додаткові можливості зрозуміти, як у схожих історичних умовах формуються подібні історичні форми організації населення Історія українського козацтва. — Т. 1. — С. 5−16, 102−105.

Малодосліджену сторінку щодо перетворення колишніх січовиків на граничарів прояснив В. Мільчев Мільчев В. Запорожці на Військовому Кордоні австрійської імперії 1785−1790 рр. (дослідження та матеріали). — Запоріжжя, 2007. Ті запорожці, які після зруйнування Січі не знайшли для себе прийнятного варіанту облаштування ні в Російській, ні в Османській імперіях, спробували розпочати нове життя на граничарській службі на Військовому кордоні Австрійської імперії. Експеримент виявився нетривалим (1785−1790 рр.): козаків обурювало, що в Австрії їх використовували переважно на земельних роботах, обмежували кількість православних свят. Давалися взнаки мовний бар'єр, чумні й холерні епідемії, складні реалії австро-турецької війни, яка розпочалася 1788 р. Цікавий цей експеримент насамперед як ілюстрація підвищеної рухливості «людей пограниччя». Майже у той самий час як серби-граничари шукали прихистку в Російській імперії, заснувавши Нову Сербію та Слов’яносербію, позбавлені власної території запорожці освоювали австрійський військовий кордон.

Ще більш показовим з цього погляду є історія освоєння запорожцями степового Прикубання і «острова Таман», переданих Чорноморському козачому війську російським урядом у 1792 р. «Земля войска Черноморского» спочатку була підпорядкована Таврійському губернатору, а землі на схід від неї увійшли до Кавказького намісництва. 17 тисяч запорозьких козаків і старшин (не рахуючи жінок і дітей) облаштовувалися тут за своїми звичаями — 40 куренів обирали військову Раду, кошового отамана, військовий суд. Звичні паланки (Єйська, Копильська, Катеринодарська), щоправда, уже з 1794 р. замінювалися округами. На 1860 р. в Чорноморії налічувалося 177 424 мешканці Авраменко А. Кубань как историко-географический регион // Регіональна історія України. — Вип. 4. — К., 2010. — С. 49.

Підсумовуючи сказане про козацьку державність середини XVII — першої половини XVIII ст., можна погодитися з думкою М. Степика: її варто радше оцінювати як протодержаву, особливо у порівнянні з абсолютистськими національними державами, що виникли в ті часи у Західній Європі. Як і існування Речі Посполитої, життєпис Гетьманщини закінчився саме в момент появи «модерної» національної держави доби Французької революції. Оскільки консолідація українського етносу відбувалася у «чужих» державах, українська ідентичність була приречена на існування здебільшого у формі способу буття «нижчих» верств населення Українська політична нація: генеза, стан, перспективи. — К., 2004. — С. 182−183.

Національна революція середини XVII ст. виявилася потужним стимулом формування політичної нації, що дістало відображення у формулах типу «народ православний християнський», «українського всякого чину люди» і т.п. Обставини, однак, склалися так, що позбавлене державності українство надалі могло розвиватися лише за типом етнічної нації.

Що ж до козацького міфу, який перетворився на важливий елемент української ментальності, то його вплив на формування національної ідентичності виявився неоднозначним. Традиції козацтва сприяли вихованню самоповаги, військової доблесті, волелюбності. Але водночас з апеляцією до «козацьких чеснот» в українській історії пов’язані вихваляння анархічної «вольниці», культивування мілітарних засад, антиросійських настроїв, виправдання анархо-охлократичної стихії, квазіправославного фундаменталізму тощо. Д. Вирський недалекий від істини, коли пише про пієтет до Козака як про явище, якому притаманні «феномен бронзовіння», тенденція до створення іконописного лику, який «кличе до «віри через абсурдність». «Плебейське лицарство», що стало уособленням «народу — війська» доволі часто виступало як «необхідне зло» (лексема О. Забужко) і, отже, як дестабілізуючий фактор Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до року 1864-го. — К., 2011. — С. 7, 82, 149.

Маніфест Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі містив виразний акцент на тому, що претензії запорозьких козаків на володіння новоприєднаними територіями, мовляв, цілковито безпідставні. Доволі промовисто сказано у маніфесті і про причини, що спонукали Катерину ІІ до зруйнування Січі. Царську адміністрацію обурювало самовільне розширення запорожцями своєї території, і те, що їх кількість сягала вже 50 тис. душ. Але головний мотиваційний стимул до зруйнування вбачався у тому, що «заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашего, и помышляли, конечно, составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением. ,» ПСЗ. — Т. 20. — С. 191−192.

Цитуючи уривок з маніфесту, Ф. та Г. Турченки зауважують, що «автори цього документа не дуже переймалися логікою — їхні докази грунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. І сьогодні пишуть про ріки „російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга“ і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В об'єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря».

Утім, у російському суспільстві завжди домінувало принципове невизнання українців як окремого народу. Дуже різні російські уряди — царський, Тимчасовий, денікінсьий і врангелівський білогвардійські, радянський більшовицький, сучасний російський — «ігнорували український характер Сходу і Півдня і проводили по відношенню до цих земель схожу політику, спрямовану на їх інтегрування у складі російської етнічної території». Зображення великоросів, українців і білорусів як частин «триєдиного» російського народу прокладало шлях до своєрідного представлення покликання Москви: «зібрати воєдино ці частини колись „єдиного цілого“ і поступово „стерти“ відмінності між ними, які накопичилися за період „примусового роз'єднання“». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України Турченко Ф., Турченко Г. Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна. — С. 11, 16−17, 33.