Вступ. 
Аналіз художньої мови в романі М. Сервантеса "Дон Кіхот"

Існує у літературознавстві таке поняття — «вічні образи».

Тлумачення його можна знайти у відповідних довідниках — словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії: «Вічні образи, світові образи — літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення у багатьох літературах».

Другим у переліку «вічних образів» тут названо Дон Кіхота. Час виникнення головного твору Сервантеса — роману «Дон Кіхот» — можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була все готова, — друком вона вийшла 1605 року. Друга частина побачила світ 1615 року. Дон Кіхот з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратись в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть. Таке сприйняття донкіхотства було поширене, і навіть «великий вождь усіх народів» Сталін прорік, що «донкихоти они потому и называются дон кихотоами, что они лишены элементарного чутья жизни».

Генріх Гайне у своїй передмові до німецького видання твору писав: «…перо генія завжди більше самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найкращу сатиру на людську захопленість».

На думку Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только схваченное с комической стороны». Это пока последние и глубочайшее слово человеческой мысли, это самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если бы кончилась земля, и спросили там, где-нибудь, людей: «что вы поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?" — то человек мог бы молча подать «Дон Кихота»: «Вот мое заключение о жизни — можете ли вы за него осуждать меня?». Гюстав Флобер: «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота»: це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків».

І про Сервантеса, і про Дон Кіхота написано в різні часи різними мовами стільки, що навіть для звичайного оглянута стислої анотації потрібно було б великої монографії. Попри наявність численних досліджень роману М. Сервантеса (І. Тургенєв, А. Нямцу, А. Волков, С. Піскунова, А. Штейн, Н. Ейдельман, Є. Сверстюк, В. Степанов тощо), письменники й літературознавці приділяли увагу здебільшого образу головного героя, який став традиційним, та його рецепції у творчості різних письменників «маніпейності» твору (М. Бахтін), біографічними мотивам у романі (Я. Кравець) або особливостям хронотопу (Н. Копистянська). Проте, таке важливе питання, як питання художньої мови залишається відкритим.

Тож, метою даної курсової роботи є дослідження особливостей художньої мови в романі М. Сервантеса «Дон Кіхот».

Предметом дослідження є роман М. Сервантеса «Дон Кіхот».

Об'єктом є особливості художньої мови роману.

Зазначена мета реалізується шляхом виконання наступних завдань:

Дати теоретичне визначення поняття художньої мови;

Проаналізувати життєвий та творчій шлях письменника;

Окреслити обставини та передумови написання твору;