Виклад основного матеріалу дослідження

Загальнофілологічна тенденція до антропо-центричності залишає феномен мовленнєвого ритму невичерпним джерелом лінгвістичного дослідження, залучаючи здобутки психолінгвістики, нейрофізіології, психопоетики, когнітивної лінгвістики тощо. Це пояснюється тим, що на зламі ХІХ-ХХ століть уперше постало питання співвіднесеності мови та нейроанатомії, зокрема прямого співвіднесення лінгвістичних і нейрофізіологічних даних мозку людини у рамках наукового підходу [10].

Відомо, що об'єкти фонетичних досліджень в остаточному підсумку сконструйовані у людській пізнавальній діяльності [15, 6], тому репрезентація концептуальних структур засобами фонологічних одиниць все-таки на наш час достатньо аргументована [2; 6; 8; 9]. Можливість фонологічних репрезентацій концептуального змісту виходить із здатності фонологічної структури передавати власну інформацію. Це підтверджується тим, що у нашій свідомості фонологічні сегменти представлені не лише у вигляді коливань повітря певної частоти та тембру, а й як ментальні сутності [1, 45], об'єктивно існуючі в пам’яті людини в певній узагальненій формі категорії. Більш того, емпіричними індикаторами нашої свідомості слугує вербальна реакція людини, складовою частиною якої є просодія, тому, опираючись на ефекти просодичної діяльності, можливо отримати певне уявлення про роботу свідомості [8, 120].

Трактуючи поняття ритму у лінгвістиці, Д. Кристал переконаний, що «ритм — це фонологічний термін, що позначає усвідомлену, відчутну регулярність помітних (промінантних) одиниць у мовленні» [161, 417]. Одним із вихідних постулатів для дослідження фонетичних одиниць у лінгвокогнітивній парадигмі, а в контексті нашого дослідження ритмічної організації поетичного мовлення, виступає твердження про те, що фонетична система мови є невід'ємним складником мисленнєвої діяльності людини, яка тісно пов’язана з когнітивними процесами [2, 24]. Поряд з цим, звукові репрезентації як складова мисленнєвої діяльності людини, виникають унаслідок взаємодії з когнітивними процесами мовця [14], а застосування когнітивного підходу до фонетичних і фонологічних досліджень, відповідно, дає можливість виявити когнітивні основи мовлення [2; 6; 14].

Таким чином, залучення емпіричних даних фізіології, психології, та нейронаук до пояснення ритмічної організації мовлення є необхідною передумовою для дослідження лінгво-когнітивних параметрів ритмічної організації поетичного мовлення, що, вочевидь, зумовлене міждисциплінарним та інтегративним характером когнітивної лінгвістики [10], а також її «когнітивним зобов’язанням» [19, 40].

Екстраполювання когнітивної парадигми на дослідження ритмічної організації мовлення дає підстави розглядати ритм з позицій його епістеміологічного статусу як ментальний конструкт [17, 228], одну із когнітивних стратегій, спрямованих на формування вагомих мовних моделей [20, 526], комплексну емерджентну властивість когнітивної конструкції з боку слухача [22, 188]. Поряд з цим, лінгвістичний ритм розглядається як частина ментальної репрезентації, що конструюється у процесі читання [18, 105].

Визнаючи тісний онтологічний зв’язок між ритмічністю мовлення та когнітивними процесами мовця, стверджується [2, 230], що оскільки ритмогрупи зафіксовані в нейродинамічних структурах головного мозку, то людина підсвідомо сприймає мовлення ритмічними групами, які містять в собі смислову єдність. У той же час, ритміко-інтонаційні особливості фрази є проявом явища фонетичної інтерференції [див. там само, 135], яка виявляється у тональній, часовій та ритмічній організації фрази [див. там само, с. 183], і має лінгвокогнітивне підґрунтя.

Дослідження лінгвокогнітивних основ ритмічної організації мовлення має беззаперечне практичне значення, оскільки опанування іноземною мовою, її вимовними та змістовими аспектами вбачається неможливим без урахування таких когнітивних процесів мовця як пам’ять, сприйняття, уява, емоції, мислення, а також без інформації щодо ознак формування мовленнєвого ритму зокрема. Усе це свідчить про те, що у формуванні навички правильної ритмізації однаковою мірою задіяні артикуляторні та когнітивні процеси [13, 14].

Це пояснюється тим, що ритмізація мовлення пов’язана зі створенням абстрактних когнітивних схем, які виконують управляючу функцію щодо етапу артикуляції [9, 15]. Завдяки ритміко-інтонаційному членуванню, інформація, відформатована засобами мови, передається слухачу у вигляді послідовних фонетично організованих вербально-смислових квантів [див. там само, 10], що сприяє правильній семантизації комунікативного повідомлення. Більш того, ритмічна організація інтонаційної фрази сприяє появі нової інформації у передбачуваній позиції та виокремленні прагматично важливих концептів. Це пояснюється тим, що перехід від орфографічного до орфоепічного коду набуває індивідуального характеру [7, 10], сприяючи, таким чином, глибшому розумінню взаємозв'язку процесів мислення та мовлення.

Ритмічна організація віршованого тексту, центрального об'єкту поетичного мовлення, відрізняється рекурентними елементами, що надають поетичним рядкам особливої стрункості і впорядкованості. Це, вочевидь, пов’язано з тим, що поетичне мовлення як система ідіостилістичних кодів прагне до виразності на всіх мовних рівнях [12, с. 102]. Відтак розглядаючи актуалізацію віршованого тексту як явище мовленнєво-розумового процесу, завдяки якому відбувається перехід від орфографічного до орфоепічного коду, для правильної інтерпретації смислової інформації тексту вважається за необхідне врахування інформації, яка передається різними мовними рівнями, включаючи фонетичний. фонологічний поетичний мовлення Кодуючи повідомлення, адресант використовує різноманітні просодичні сигнали для передачі синтаксичного та семантичного змісту повідомлення [21], а просодичні параметри допомагають слухачеві декодувати стан мовця у момент спілкування [2; 6; 14]. Це видається цілком логічним, адже процеси як розуміння так і сприйняття є процесами декодування, які здійснюється завдяки володінню системою мови.

Віршований текст є історично складеним культурним кодом, який несе у знакових асоціаціях певну культурно-значущу інформацію [3, 122], тому його розглядають як складну категорію, що охоплює когнітивні, експресивно-емоційні й оцінно-аксіологічні складники [11; 13].

Підвищена зацікавленість лінгвістів до вивчення специфіки просодичної організації американських віршованих текстів постмодернізму для виявлення лінгвокогнітивних параметрів ритмічної організації пояснюється тим, що постмодернізм як квінтесенція філософствування кінця ХХ — початку ХХІ ст. неминуче вплинув на культуру, відтак і мову сучасного покоління американських поетів. Постмодерністська поетична мова характеризується поліцентризмом. Ця множинність посідає місце головної умови і художнього, і суспільного існування [4, 57]. Американська поезія епохи постмодерну презентує строкате різноманіття (у деяких випадках — симбіоз) різних художніх напрямів і різних форм, вражаючи незвичністю і форми, і змісту. Стосовно форми, то сучасне покоління американських поетів пише у стилі пост-конфесійної лірики, документальної поетики, прозових віршах, сонетах та звукової поетики. Сповідуючи естетичний плюралізм на всіх рівнях організації, постмодерністська творчість включає культурологічне метапрочитання, а також співтворчість митця і реципієнта, поряд із творчим використанням будь-яких традицій [див. там само, 58].

Таким чином, американські віршовані тексти епохи постмодернізму стають сприятливим підґрунтям для експериментально-фонетичного дослідження різних проявів авторського та читацького експериментаторства. Це, у свою чергу, стане одним із способів наближення до когнітивної системи людини, специфіки породження та сприйняття мовленнєвого ритму з позицій когнітивної лінгвістики.