Розділ 2. Художньо-стилістична своєрідність поезій Ю. Липи у збірці «Світлість»

Характеризуючи художньо-стилістичні особливості поезії Юрія Липи, майже всі дослідники визначають в його творчості прояв романтичних (неоромантичних) і барокових тенденцій.

Зокрема, А. Шишкова вважає, що стильова манера Ю. Липи становить собою багатоструктурне художнє явище з філософською складовою. Його вірші вміщують індивідуально-авторське наповнення образів романтичної та барокової мистецької традиції. Імператив національної ідентичності та самототожності став емотивно-ментальною та філософсько-естетичною основою романтизму митця. Духовно-релігійна тематична спрямованість, що поєднується з метафізичною поезією, сформувала бароковий дискурс у його творчості. В романтизмі Ю. Липи функціонують ідеалізований образ духовної України-держави та романтичний тип героя-борця, пророка. Характерними рисами його романтичного письма можна вважати акцентацію діяльної особистості (нації), активне культивування історизму, естетизацію чину, динамічну напругу текстів, їх високоемоційне звучання .

«Наявність барокових рис у творах поета, на думку А. Шишкової, підтверджує насамперед репрезентативність метафізичної проблематики в його творчій практиці й трансцендентність метафоричного мовомислення. Йдеться насамперед про увагу до релігійні теми, до „вічних“ питань, переведення громадянських мотивів та сфери індивідуального життя ліричного героя у метафізичний вимір, утвердження примату духовного начала буття, позиціювання суб'єкта лірики до Бога як до найвищої сили» .

Твори поета адекватні бароковій літературі своєю образністю, зокрема, схильністю до релігійних моделей структурування тексту (молитовний пафос; елементи містики та візійності; розгортання теми на основі ключових опозицій: високе-низьке, духовне-тілесне, мить-вічність, сакральне-профанне). Художня модель світу Ю. Липи, його авторське мислення репрезентували власну концепцію барокової творчості. У ній відсутні епатажна образність, дотеп та іронія, в обмеженій кількості вживаються панегіричні тональності. Найістотнішим досягненням поета можна вважати його унікальну здатність надати світу художньої гармонії, для чого автор використовував метафізичний дискурс, що концептуально визначило особливості авторської свідомості, змістово-формотворчі рівні тексту — як барокового, так і романтичного.

Отже, романтичні та барокові тенденції в художньому світі Ю. Липи функціонують синхронно, перетинаючись і синтезуючись в єдину естетичну цілісність.

С. Киричук вважає, що, як і більшість вісниківців, Ю. Липа репрезентував неоромантичний напрям, а це визначило образність його поетичного світу. Однією з індивідуальних особливостей митця є стиль, просякнутий бароковими й готичними тропами. В основі його естетичної концепції лежить християнська філософія, у центрі котрої перебуває Бог як символ найвищої краси. Барокові ознаки стилю поета дослідниця виявляє у філософському протиставленні душі й тіла, життя й смерті. Саме віра в Бога дозволяє осягнути вічність, зрозуміти, що все тлінне, вічна лише душа. Ю. Липа постійно звертається з молитвами до Бога, у вірі в якого вбачає нетлінне джерело для наснаги. Долю українського народу поет осмислює крізь призму біблійних цінностей. Звідси — глибока релігійність його творчості .

Художню спадщину Юрія Липи С. Киричук також досліджує в контексті інтертекстуальності як літературного прийому, детермінованого авторською стратегією (інтертекстуальність розуміється дослідницею як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами). Творчий доробок митця вивчається крізь призму української національної культурної традиції, у контактному й типологічному аспектах головних складових та структурної специфіки текстових масивів як знакових систем. С. Киричук здійснює інтертекстуальне і текстуальне прочитання прозових і поетичних творів із доробку літератора.

Дослідниця доходить висновку, що провідні ідеї трьох збірок митця чітко передають етос європейського лицарства: чесність і мужність, гордість і щирість, релігійна відданість і оберненість до Високого. Поезії Липи притаманні «відповідальність перед Словом», «національно-культурна повнота», «міцний історизм», «чиста графіка», «високе напруження» (за Є. Маланюком). Згідно із заповітами середньовіччя, на першому місці стоять ідеали Бога, правди, християнського закону, вітчизни, обов’язку, порядку і благородства, потяг до любові, подвигу й жертовності. До ознак готичного стилю слід віднести релігійність, що межує з фанатизмом; настрій суворого аскетизму; ірраціоналізм, волюнтаризм; неготичного — настрої пориву, героїки, напруження, суворості почуттів, класичну виструнченість і ясність думки та форми, лаконічність фрази, контрастність образів, містичність і релігійність переживань, загальний історизм і художній архаїзм мислення, занурення у праміфи культури тощо .

На рівні поетики в автора домінують готична стриманість (на відміну від барокової надмірності), відповідні символи — хрест, собор, меч, спис, лицар, пустеля (символ приреченості людини на терпіння), контрастні кольори — чорний і червоний (бароко притаманна веселковість кольорів) та відродження ідеї вічного протиборства Добра і Зла.

На думку М. Ільницького, поезія Ю. Липи розвиває і доповнює язичницькі мотиви Ю. Дарагана, рицарську етику княжо-дружинної доби О. Лятуринської, тривожне провісництво О. Стефановича, утверджуючи в українській літературі безперервність історико-культурного процесу. Тому поетичні твори митця проймають ностальгійна туга за втраченим часом героїки, оптимістична віра у нове пробудження християнського духу, середньовічний кодекс моралі, що чітко ділить світ на Добро і Зло, відраза до всього матеріального й тілесного, наявність стилізацій під билинний епос тощо .

Однак говоримо й про оригінальність поезії Ю. Липи, що вирізняється передусім своєрідністю образної системи, архаїзованістю лексики та прихильністю до поетичних традицій пізнього середньовіччя і доби українського бароко. Переконує в цьому насамперед образ жінки. На відміну від Маланюкового прокляття, кинутого у вічі всьому жіночому, Липа вбачав в українській жінці гарант «державницького дому», що ґрунтується на вшануванні жіночої гідності: О Жоно пориву й звитязтв / Хай там завершеність леліє / І стане Твій державний дім, / Де непокорені стихії / Киплять у задумі бутнім [72].

Свою ліричну героїню поет протиставляє «зрадливій бранці» Є. Маланюка, який таврував жіноче єство за слабкість і покірність. Ідеал жінки, утверджуваний митцем, заперечував її слабкодухість, а через це — наявність такої риси у народній ментальності. Образ жінки характеризується філософською глибиною, що переводить її у ранг берегині роду. Відтак письменник переходить до поняття роду, що розуміється ним як важливий духовний контекст, первинне середовище, де мусить відбутися змужніння героя. Свідомість роду в концепції Ю. Липи — це генетична пам’ять, спроможна через десятиліття і навіть віки відродити традиційні національні господарські, адміністративні, політичні, військові структури, що з певних причин зовнішнього характеру перестали існувати.

Характеризуючи поезію Ю. Липи, Є. Маланюк відмічав, що вона «не була олія, ба навіть не аквареля», проте це була «кольорована графіка», маючи на увазі, на нашу думку, кольористичність його віршів.

На переконання Г. Клочека, однією з найсуттєвіших характеристик художнього світу є ступінь та особливості візуалізації, його ейдетичність, яку він розуміє як тривкість і яскравість внутрішнього зорового бачення того, що зображене у творі .

Окремі художні світи наділені виразною кольоровою атмосферою, яка сама по собі може бути потужним чинником художнього впливу. Кольористика художнього світу твору набула особливої актуалізації на межі XIX і XX століть, коли естетика імпресіонізму, а потім й експресіонізму, із живопису розповсюдилася у сферу літератури. І взагалі для епохи модернізму, особливо для його початкової стадії, був властивий так званий «синтез мистецтв», коли малярство та музика активно виявляли себе в літературі, яка найактивніше опосередковувала їх у свої художні світи.

Численні спостереження в галузі лінгвопоетики переконують, що в поетичній мові назви кольорів є естетично проакцентованими, відзначаються багатством семантичних наповнень і виконуваних функцій. Кольоративи в поетичному тексті слугують надзвичайно багатогранним і змістовним образним засобом: створюючи пейзажні картини, розкриваючи внутрішній світ персонажів, зображуючи складні почуття ліричного героя тощо .

Різнобарвною палітрою відрізняються вірші збірки Ю. Липи «Світлість». Правий В. Качкан, який підмічає, що «Юрій Липа обминув дорогу прямого фольклорного впливу, запозичення або наслідування; у його поетичних „сотах“, правда, легко відчувається й навіть бачиться відтінками кольорової гами безконечний дух традиції нації» .

Справді, поет у збірці «Світлість», як і в інших поетичних зшивках, використовує широку палітру кольорів і відтінків: І ти, пожовклий листе, / З зеленого склепіння [55]; Гляну рано нині: / Наші гори сині [56]; [55]; З білих хмарок, що високо, / Колихали злоті вісти [59]; Манірні - білі мотилі [60]; Упала срібна пісня дів [62]; Зіб'ю я / Засув чорний од дверей [64]; Стрепенулись чорні птиці [64]; З блакитними очима / Королівна молода [64]; Як білі пелюстки / Здригаються в саду [65]; І дзеркала морей, і гори сині, / І вся земля [68]; А тут у голубиній млості / Проходить ранняя весна [70]; Чи ти так само чуєш солов'їв / У бронзовому присмерку, що тліє [70]; Чи в тебе квітнуть лагідні надії, / Як білий сад, у пісні соловїв? [71]; Чи не почую рідний твій привіт / В блакитнім жарі, в струнах, що зітхають, / У квітах спогадів, що опадають / І стелять білий цвіт? [76]; Бо нині в зелені гайовій / Серед дубів [78]; І неба синього зоря / В мені закохана укрито [81]; Світанок свіж і синь [284]; Це — наче білий птах, — / Здригання рук твоїх / В моїх руках [282]; Чорна пітьма, як гадюка ниця, / Обвиває ніженько її [287]; Зелений ряст, і синій цвіт, / І легкий слід німий [287] і т. д.

Немов би підтверджуючи закономірність назви збірки «Світлість», поет рясно оперує світлими, ясними, блискучими, золотими тонами: Акордами світло хмеліє [63]; Я ввечері прийду, / Щоб до світанку нам / У тихому саду / Гукати далинам [65]; Ти — Рідна, і Єдина / І Світла, і Свята [67]; Печаллю світ не заворожу, / І не для мене ся печаль [69]; Що світ — жіночість незрівнянна / У вірності, що світлом є [78]; В твойому погляді ясніє тінь спокою / Вогнем оновленої княжої землі [75]; Дозволь легенду сотворити мені / Про тебе, ясную, про тебе, що — без тіні [76]; І ясен поглядом, і жив / Я — знов в сітях доріг [79]; Квіте покрикувань, ясній / О квіте далечин [79]; Бо не з тобою я, — я з ними, / Що стріли сурмами ясними / Погрожування мовчазне [286]; Від здригання крилець утихають блискучі діброви [61]; Блищиться всесвіт, вагітний / Ділами славних днів [79]; Квіте покрикувань, гори / В блискучих далинах! [79]; І як не вплинути з розмахами, з борнею / На ясний сміх / Вибранниці моєї? [282]; І в тебе в очах казки злоті [73]; Степи, гаї - золототкані, / Золототканий — спокій твій, / І золотом загнутих вій / Мої осанни осіянні [74]; Що ти є скрізь, що дише злотом / Твого імення вся земля [78]; Як сонце, що навіки / Будучі й давні дні / Злило, золотолике [80]; Як злотий дзвін монастиря, / Співає пристраснеє літо [81]; Ряд яблук теплозолотих / На поклик, що раптово стих, / Заколихався надо мною [285].

Переважання світлих, радісних фарб визначає загальну тональність збірки, життєстверджуючий настрій ліричного героя: Гей, бо нині я не сам, / Брат лісам і небесам, / З мракою воюю! [56].

Лірика Ю. Липи багата на тропи, тобто слова або вирази, вжиті у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Вони надають мові образної виразності, емоційності. До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння .

У віршах Ю. Липи наявні майже всі види тропів, проте найпродуктивніше він використовує епітети, порівняння та метафори.

Поет використовує як прості епітети: створила простір неозорен; веселими устами; садів аркади тріпотливі; легкошелесні колоски; чуйні колоски; гри семибарвисті; батьку мій огнистий; урівноважений псалом; слова печальні і прості; перекликальні в самоті, так і складні (розгорнуті) епітети: серце, змучене коханням і журбою, терпкими спогадами, буднями, що — злі; німовний льот орлів в блискучі виднокруги, німовний льот орлів у лагоді нічний; і з буйним, вільним заручись, що скаче в сонячнім роздолі, немов зміїста рись на волі, пригнувши чуйні колоски.

Найпростіша форма порівняння, коли в ньому самому підкреслюється подібність. Найчастіше порівняння у Ю. Липи висловлюється за допомогою сполучників як, ніби, наче, неначе, мов немов: немов кульбаби пух на вітрі; немов зміїста рись на волі, чорна пітьма, як гадюка ниця; і очі мав, як ти, кохана; віти дерев понад ставом, як сіті; мов дзвіночки потайні, розлягаються пісні; серцю жаль і не жаль, що життя відлітає, мов птах; це — наче білий птах; боїв раптових, наче злива. Засобами вираження безсполучникових порівнянь у поета насамперед виступають орудний порівняльний, порівняння-прикладки: трава зухвалостю кипить; свічами мріють на землі; легконогими кіньми пробігли веселощі в гаю; упала срібна пісня дів дощем розірваних намист; нехитрі за тином кроками міцними старці, зігнувшися — селом; вовком скаче відьма в ліс; і легіт-сон один; що чар-зіллям заросла; іде стрілець-юнак, далеко від ріки-нетечі; незломний погляд-меч.

Метафора — один з основних тропів: слово або словосполучення, яке розкриває сутність й особливості одного явища через перенесення на нього схожих ознак і властивостей другого явища. При цьому прямі ознаки поєднуються з переносними. Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути у порівняння. Виходячи з цього, вважає Ю. Тимошенко, метафора? не стільки лінгвістичний, скільки ментальний факт, що концептуалізує «нашу картину світу» .

У збірці «Світлість» метафор не так багато, але вони є образними: цвітуть гірлянди слів твоїх; обручку жалю скинь з руки; дзеркала морів; лети на груди хвиль;біль черешневих грон; як квітів хор не дише; блищать палаців горді вії; камінні мої двори печаллю заросли; я знов в сітях доріг та ін. Видом метафори є персоніфікація — надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням. У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособлення (прозопопея) — це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх.

Персоніфікація в поезіях Ю. Липи надзвичайно художня: акордами світло хмеліє; наші гори сині поскидали киптарі; мов дзвіночки потайні, розлягаються пісні; вечірня зоря із сутіней глядить; покірливо шепочуть сливи; легконогими кіньми пробігли веселощі в гаю; і остання заплакана хмарка сховалась у глиб, у печаль; на молитві стоять колоси і далекі ліси, і шляхи, і стовпи над шляхами, і гори весінні в лелінні; хвилини у гонитві спинили бистрий біг; чи не почую рідний твій привіт в блакитнім жарі, в струнах, що зітхають; а за вікном байдужа ніч повторює у супокої; незломний погляд-меч, освячений Тобою, сміється і дзвенить над темною юрбою; як злотий дзвін монастиря, співає пристраснеє літо; мов хвилясте кадило пливе, половіє й не сміє ніч на землю лягти та ін.