Виклики сьогодення й дихотомія 9 травня

Французький інтелектуал Ж. Мінк, звертаючись до «болісних сторінок» європейської історії, поділився таким своїм враженням: «Спостерігаючи за тенденціями, що проявляються в Європі, помічаєш, що у всіх випадках у той чи інший момент дієвці вдаються до стратегії історизування конфліктогенного спадку — незалежно від того, чи така стратегія має на меті досягнення консенсусу (принцип замирення суспільних відносин), чи, навпаки, вона спрямована на повторне відкриття деяких аспектів витісненої історії (принцип відмінності, символічного визнання й інтегрування в національну історичну оповідь), або ще на те, щоб утікати від відповідальності, „стираючи сліди злочинного минулого“».

Ж. Мінк уважає стратегію історизування центральною категорією для осягнення інституційного розмаїття й ваги питань пам’яті, як і для розуміння поведінки всіх зацікавлених сторін: «Ідеться про варіант символічної політики, котрий спирається на переконання, що деякі зображення історичних фактів, інтеріоризованих через офіційне (наприклад, у школі) чи неофіційне (наприклад, у сім'ї) поширення, мають потенціал колективної мобілізації, необхідної для політичного впливу».

На щастя, будь-які спроби зупинити чи, принаймні, загальмувати процес історизування в Україні, стерилізувати суспільну свідомість від «ідеологічно шкідливих» або непривабливих епізодів минулої війни виявилися марними. Однак на кожному з пунктирно означених поворотів він мав свої особливості. Нині — це реалізація своєрідного «плану Б» з упокорення України Росією («план А» передбачав колонізацію суто політичними та економічними засобами й цілковито провалився). Американський дослідник Д. Бранденберґер в одній зі своїх праць, присвячених природі більшовизму, стверджує, що Й. Сталін і його найближче оточення використовували «російськоцентричний етатизм» як найефективнішу мобілізаційну технологію, засіб стимулювання державного будівництва та легітимації сконструйованого режиму у широких верствах етнічних росіян із посереднім і низьким культурно-освітнім рівнем, оскільки апеляція до марксистських абстракцій з огляду на практику «будівництва соціалізму» не спрацьовувала.

Сучасна ситуація в Російській Федерації надто нагадує недоброї пам’яті сталінські часи, коли творець комуністичної імперії, цілковито іґноруючи гарантоване конституцією 1936 р. право націй на самовизначення, на власний розсуд розставляв в етнічній «табелі про ранги» народи СРСР. Нинішній президент Росії, як і Й. Сталін напередодні Другої світової війни, прагне перетворити свою державу на світового лідера. «Кремлівському горцеві» завдяки його віроломній політиці це вдалося.

У пошуку власної ідентичності й національної ідеї сучасне російське керівництво намагається синтезувати аксіологічні орієнтири та сконструювати відповідний політичний проект на часто несумісних концептах «євразійства», «панславізму», «православного російського світу», реанімованого імперського простору тощо, при цьому практично не озираючись на сусідів і нехтуючи думкою світової спільноти. На цьому тлі, що постійно та цілеспрямовано підкріплюється пропагандистською роботою серед населення, великодержавні, імперські й шовіністичні елементи кремлівської зовнішньої політики знаходять підтримку переважної більшості росіян. Відсутність спрямованих у майбутнє конструктивних меседжів (добробут, мир, демократія, свобода) Кремль намагається компенсувати експлуатацією ледь перелицьованих міфів «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги», що мало б стверджувати наступність і відповідний асоціативний ряд із сучасністю. Попри вихід у світ чималої кількості наукової, публіцистичної літератури з оцінками, що опонують неосталінській концепції, глорифікаційно-романтична версія війни в масовій свідомості російського населення залишається практично незайманою. Стійкий психологічний стереотип у сприйнятті «чужого» виявився настільки придатним для маніпуляцій, що вставивши у цю ідеологічну рамку українців, російський агітпроп досяг такого ж ефекту, як свого часу радянський — у калейдоскопі «ворогів народу». Свідченням стану «загадкової російської душі» стало те, з якою легкістю на всіх рівнях у суміжній країні почали вживати стосовно українців лексеми 70-річної давнини «фашисти», «бандерівці», а також сленгові неологізми на кшталт «укронацистів», «укрів», «укропів» тощо.

В Україні деміфологізація війни розпочалася задовго до першого Майдану та з різним успіхом, непослідовно, спонтанно, екстенсивно й водночас неухильно триває дотепер. Експансіоністська політика Росії, пряма воєнна агресія проти нашої країни, образлива для українських громадян риторика кремлівських можновладців стала потужним каталізатором різкої відмови та неприйняття будь-яких колоніальних і постколоніальних рудиментів у суспільно-політичному житті. Протестні настрої проти російських агресивних дій охоплюють і сферу пам’яті. У соцмережах, ЗМІ, на шпальтах наукових видань зустрічаються заклики цілковито відмовитися від радянської спадщини, зокрема міфу «Великої Вітчизняної війни».

Однак реальна ситуація у сучасному українському суспільстві настільки складна, що простих рішень годі й шукати. Визнаючи справедливими закиди з приводу термінологічної еклектики та недовершеності сучасних концепцій вітчизняних науковців, не можна заперечити, що основна їх маса відійшла від традиційних постколоніальних схем, успішно інтегрувавшись у світовий науковий простір на всіх векторах фундаментальних досліджень. Заклики до творення нового історичного концепту — національного — зустрічають аргументовані застереження. Так, шведський історик Й. Дітч на форумі «України модерної» зауважує, що перенесення центру ваги аксіології війни на ОУН та УПА спричинить заміну одного міфу іншим: «Результатом стане не більш неоднозначна чи діялогічна версія війни, а перетворення міту Великої Вітчизняної на такий, що відповідав би українським національним потребам. Як видно у перспективі, атрибути і підходи радянської версії історики, журналісти, політики та інтелектуали перенесли на українську боротьбу часів війни, і в результаті в українській історичній традиції з’явилися дві версії війни».

Змагання двох патріотичних — радянської й української — версій війни дослідник уважає безперспективним, оскільки «зміст Великої Вітчизняної» був загалом неетнічним, а отже, привабливим для більшої частини української спільноти. «Хоча міт радянської війни має певні етнічні складові, загалом він стосується громадянської історії […] переводити Велику Вітчизняну війну в українську націоналістичну версію, сподіваючись, що вона виконуватиме таку саму інтегративну функцію, яку міт війни відігравав у Радянському Союзі, є безнадійною справою».

Замість великих соціалістичних і націоналістичних наративів Й. Дітч пропонує альтернативу: нову громадянську історію Другої світової війни, що мала б охопити й Велику Вітчизняну, і досвід українського націоналізму, та «зосередитися на війні в Україні, а не проти українців чи між ними. Багато дослідників досі практикують написання національної історії або історії української нації. Захоплені національним проектом, вони свідомо нехтують чи просто несвідомо відкидають багато складників і досвідів війни. Етнічна націоналізація історіографії й історичної культури виявилася небезпечною у короткочасовій перспективі, особливо у Східній та Центральній Європі, часто нічого не вартою у перспективі довготривалій».

Побоювання Й. Дітча видаються дещо перебільшеними, коли взяти до уваги той факт, що впродовж майже півстоліття історики України не мали можливості вивчати цілий спектр принципово важливих для власної самоідентифікації питань, і в першу чергу український національно-визвольний рух. На наше переконання, головною проблемою для сучасних дослідників Другої світової є «вписування» вітчизняного самостійницького руху у загальну картину війни, в якій усе ще домінують зусилля радянських властей, спрямовані на боротьбу проти нацизму. Водночас заслуговує на увагу думка шведського автора про те, що написання громадянської історії дасть змогу «подолати як комуністичний, так і націоналістичний наративи, і може забезпечити країну придатнішою історією», що поєднуватиме сучасні ворогуючі наративи. Натомість Т. Снайдер із цього приводу висловлює іншу думку:

«Відданість одному чи другому мітові, як і відданість справі подолання суперечностей між ними не створять доброї історії […] завдання історика не полягає в тому, щоб забезпечити людям комфортне чи дискомфортне самопочуття. Завданням історика є дати змогу свідченням минулого захоплювати і дивувати його.

А вже потім він має відкрити іншим сенс цих свідчень".

Особливість комеморативної політики полягає в тому, що з її допомогою не лише впроваджуються й закріплюються певні зовнішні атрибути та символи, які пов’язані з минулим у традиційний спосіб, а пропонуються нові, незвичні для більшості форми й меседжі. При цьому особливого значення набуває моделювання, передбачення можливих наслідків нововведень, вірогідної реакції різних груп суспільства. Таким чином, перші дві фази творення колективної історичної пам’яті — продукування наукового знання і його застосування для підготовки атрактивних меморіальних акцій — має доповнюватися третьою: науковою експертизою перспективних наслідків. Одним із найнадійніших інструментів цієї операції слугують методи соціологічного моніторингу, які можна використовувати на всіх етапах (а що найважливіше — на початкових). Адже коли той чи інший захід перетворюється на самоціль, політичну демонстрацію з миттєвим ефектом, його наслідки передбачити важко, а долати — ще складніше.

Найкращі наміри влади (коли вони щирі й не вмотивовані політичною кон’юнктурою та популізмом) приречені на невдачу, якщо не враховуються конкретна ситуація у суспільстві, домінуючі настрої різних соціальних груп, сила зовнішніх впливів, світоглядні рудименти, інерція мислення та очікувань. Палкі прихильники революційних методів дерадянізації схильні до радикальних дій на всіх «фронтах», а особливо — на гуманітарному. Та, як показує досвід (зокрема останнього десятиліття), «кавалерійські наскоки» в мовному й інших складних питаннях мали наслідком різке збурення суспільства. Ба більше — вони раптом перетворилися на конфліктогенну зону вищого рівня та, вправно відрежисовані, спровокували переведення антагонізму з латентної у відкриту форму. Насправді мовне питання стало приводом (а не справжньою причиною) антиукраїнських дій. За аналогічним сценарієм можуть розвиватися події в разі непродуманих заходів, наприклад, у конфесійній сфері.

У зв’язку з цим виникає питання: чи володіє таким конфліктогенним потенціалом пам’ять про Другу світову війну та державна комеморативна політика у цьому сегменті? Аби хоча б з якоюсь часткою вірогідності прогнозувати можливу реакцію різних соціальних чи регіональних груп населення України на практичні кроки керівництва країни у цій сфері, слід звернутися до результатів соціального моніторингу. Один із найавторитетніших у цій справі Центр політичних та економічних досліджень імені О. Разумкова впродовж 2003—2011 рр. проводив опитування громадян із приводу їх ставлення до подій Другої світової війни та 9 травня. Нижче подано відповіді на питання: «З якою назвою війни проти фашизму Ви більше згодні?»:

Табл. 1.

історичний визвольний політтехнологія Як бачимо, пересічні громадяни (свідомо чи несвідомо) здебільшого сприймали цю війну як «Велику Вітчизняну». Навіть у західноукраїнських областях. У південному та східному реґіонах із великою перевагою домінували прихильники радянської ідеологеми.

Аналогічні пропорції демонструють відповіді на запитання про ставлення до Дня Перемоги:

Табл. 2.

Табл. 3.

У регіональному вимірі розбіжності у відповіді на це запитання помітно менші, ніж у першому випадку, оскільки навіть у Західній Україні в деякі роки понад 40% громадян уважали 9 травня святом.

Можна припустити, що якби опитування проводилося навесні 2015 р., ми мали б справу з іншими цифрами. Але й без впливу політичних компонентів у сучасному українському суспільстві відбувається поступовий дрейф у бік неідеологізованого сприйняття цієї події. Прагнення правлячої верхівки Російської Федерації монополізувати реальну перемогу над нацизмом і фашизмом, педалювати «виняткову роль» росіян у війні, відсуваючи на периферію інші народи, лише стимулюють цю тенденцію.

На відміну від Росії в нашій країні дедалі більше громадян схиляються до того, щоб відзначати День Перемоги як день пам’яті жертв війни. Восени 2014 — весною 2015 рр. з ініціативи керівництва Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» проводилося опитування професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, наукових співробітників музейних та академічних установ. Нижче наводимо його попередні результати (опитування триває).

Стислий аналіз одержаних даних, проведений завідуючою сектором музею Т. Кураєвою та провідним науковим співробітником В. Грищенко, і люб’язно наданий авторові цих рядків, засвідчує таку картину. Загалом опитуванням було охоплено 118 науковців: 37 докторів історичних наук (у тому числі 1 член-кореспондент НАНУ та 1 академік АПН України), по 1 докторові політичних, психологічних і філософських наук, 60 кандидатів історичних, 2 — військових, по 1 — філософських і педагогічних наук, 7 наукових співробітників, 6 аспірантів, 1 старший учитель-методист.

На запитання: «Який термін коректно вживати в музейно-науковій комунікації стосовно участі українців у воєнних подіях 1939—1945 рр.?» 72% респондентів висловилися на користь дефініції «Друга світова війна», 21,2% — «Друга світова та Велика Вітчизняна як її складова», 0,8% — «Велика Вітчизняна» і 4% — «німецько-радянська війна».

На запитання: «Як у сучасній Україні слід відзначити пам’ятні дати 8 та 9 травня?» було одержано такі відповіді: «9 травня — День пам’яті жертв Другої світової війни» (37,3%), «8 травня — День пам’яті та примирення» (17,5%), «9 Травня — День Перемоги», «9 травня — День пам’яті й примирення. День Перемоги» (18,4%), «День завершення Другої світової війни в Європі» (16,1%), «9 травня — День Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (7,6%).

500 респондентів (130 представників наукової громадськості й 370 відвідувачів, у тому числі зарубіжних) відповіли на запитання: «Якою Ви бачите назву Меморіального комплексу „Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.“ у майбутньому?». Тут пропорції істотно різнилися. Серед науковців існуючу назву обстоювали 13%, «Національний музей історії України у Другій світовій війні» — 50%, «Національний музей історії Другої світової війни» — 26,9%, власні варіанти — 6,1%, не визначилися — 3,8%. У 42,2% відвідувачів не викликала заперечень існуюча назва, 28,6% підтримали варіант «Національний музей історії України у Другій світовій війні», 19,2% — «Національний музей історії Другої світової війни», 2,4% запропонували власні назви, 7,3% не визначилися.

З аналізу результатів двох опитувань випливає, що цей сегмент суспільної свідомості залишається надзвичайно делікатним, чутливим до будь-яких впливів, а також еволюціонує в бік сприйняття війни в річищі загальнолюдських цінностей. Свідченням деідеологізації пам’яті про воєнні роки стала відмова від штучної радянської («прапори перемоги», георгіївські стрічки) й поширення сучасної (зображення квітки маку) символіки.

Слід визнати, що держава з деяким запізненням позиціонувала власне ставлення до 9 травня. На відміну від попередніх років цього разу у суспільстві з певним напруженням очікували появи офіційного документа, в якому викладалася б ця позиція. Нарешті 24 березня 2015 р. з’явився указ Президента України № 169/2015 «Про заходи з відзначення у 2015 р. 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни». Як назва, так і зміст документа, що закладає підвалини державної політики пам’яті, спонукають до того, аби викласти декілька міркувань. Показово, що задовго до виходу указу академічні й навчальні заклади, музейні установи, громадські організації самостійно розгорнули підготовку до відзначення цієї події. Це, між іншим, засвідчило стійку тенденцію формування громадянського суспільства, суспільної самодіяльності активних соціальних груп, які відчувають відповідальність за цю сферу. У преамбулі документа наголошується, що всі передбачені ним заходи мають проводитися «з метою гідного вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, утвердження спадкоємності традицій воїнів-переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо ідеї захисту України та у зв’язку з відзначенням у 2015 р. 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни».

Як бачимо, визначальною метою цих заходів проголошується консолідація суспільства й, можна припустити, що будь-яка принципова зміна акцентів у формулюванні провідної ідеї ювілею та її змістового наповнення могла спрацювати проти єдності нації, посіяти зерна чергового розколу, знову відкинути нас до конфронтаційного стану. Слід відзначити ще одну особливість документа. Указом передбачається вшанування й утвердження спадкоємності традицій воїнів-переможців у Другій світовій війні та сучасних захисників Вітчизни, єднання суспільства навколо ідеї захисту України та у зв’язку з нинішнім ювілеєм. Чи немає тут певної «натяжки»? Очевидно, у цьому випадку спрацьовує правило: усе на користь, що не шкодить. Більше того, у поточній ситуації спадкоємність бойових традицій, пов’язаних із захистом Батьківщини від агресорів різних мастей, постає не тільки як моральна, а й ідеологічна проблема, демонструючи цілковиту неспроможність намагань російських пропагандистів почепити нашим воїнам ярлики «фашистів», «карателів», «укропів», «насильників» тощо.

У зв’язку з цим не можна обійти увагою одну ваду указу: у його назві й тексті відсутній термін «фашизм». На перший погляд, нічого принципового у цьому нібито немає. На нашу ж думку, це — помилка. Держави з фашистською ідеологією разом із німецькими нацистами брали участь у «поході на Схід», були окупантами та співучасниками більшості злочинів на завойованій території. Український народ має свій рахунок і до них. До того ж наявність у назві указу згаданого терміна ще раз нагадала б тим, хто любить розкидатися цим словом «наліво й направо», що саме становить сутність фашизму та хто насправді нині є носієм відповідної ідеології і практики.

Закон про декомунізацію, як можна передбачати, стане рубіжної віхою розвитку українського суспільства. Однак на основні тенденції історієписання це, припускаємо, принципово вплине мало, оскільки за два останніх десятиліття вітчизняна фундаментальна наука виробила певний імунітет до різких коливань політичного курсу. Водночас залишається бажаною підтримка державою досліджень Другої світової війни без ідеологічного тиску.

Лише у цьому випадку керівництво країни може отримати інтелектуальний продукт, придатний для конструювання й реалізації вивіреної політики пам’яті.

Сучасні геополітичні та внутрішні загрози й виклики особливо рельєфно демонструють актуальність взаємодії науки та державного управління у цій сфері.