Південна Україна як об"єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій

Від доби Великих географічних відкриттів ХУ-ХУІІ ст. сформувалася й усталилася традиція переносу, пристосування та модифікації старих-давніх топонімів на новітніх теренах. У широкому сенсі такі практики відображали почасти інерцію мислення, почасти особливості людської думки, котра прагнула означити, опанувати й узвичаїти нові обшири, послуговуючись старими стереотипами. Саме так постало чимало відомих, зокрема славнозвісних назв, як-от Нова Англія (нині шість північно-східних штатів США — Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд, Мен, Вермонт і НьюГемпшир), Нова Гранада (нині територія латиноамериканських країн Венесуели, Колумбії, Панами й Еквадору), Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк), Новий Південний Уельс (нині один із штатів Австралії) та низка інших.

Утім, подібні назви-топоніми не тільки являли собою звичну данину інерційності людського мислення, а й пропонували соціокультурне маркування нових, нещодавно набутих/колонізованих земель, себто прагнули включити/вмонтувати новітні фрагменти мозаїки буття до відомої чи узвичаєної палітри світу. З соціокультурним масштабуванням таких територій і були пов’язані ті первісні культурницькі смисли, які привнесли з собою колонізаційні, військові, політичні, господарські, місіонерські та соціальні практики тогочасних європейських держав.

Доволі часто «новизна» у топонімах з’являлася під впливом звичайної людської ностальгії - вимушені обставинами переселенці прагнули зберегти на новому місці бодай спогад чи символ свого попереднього буття. Але не поодинокими були й випадки, коли «оновлена» топоніміка нав’язувалася «згори» з політичною метою — стерти з суспільної свідомості й колективної пам’яті вклад, внесений в освоєння конкретної території попередниками, закріпити уявлення про власну «першопрохідницьку місію». «Нейтральна» на перший погляд назва ставала у таких ситуаціях політичним проектом й ідеологічним брендом і могла довго, упродовж століть, використовуватися як інструмент експансії.

Найпоказовіший приклад такої інструменталізації - імперський проект «Новороссия», від часу свого виникнення в другій половині XVIII ст. підпорядкований завданню довести, ніби колишні запорозькі землі, густо политі кров’ю за століття перед тим, не мають ніякого відношення до України. Мовляв, Росія освоїла «пустку» і цілком природно дала їй своє ім'я. Міф, покликаний до життя сановниками Катерини II, виявився настільки живучим, що і сьогодні, за відсутності кращих «аргументів», він перебуває на озброєнні як «натхненників і організаторів» російської агресії проти суверенної України, так і їхньої «п'ятої колони» в Криму й на Донбасі.

Про те, як визрівав і втілювався в життя концепт «Новороссии», докладно мова йтиме далі. Тут уявляється необхідним бодай схематично простежити вплив міфологізованих уявлень про територіальну належність на процес історичного пізнання й історіографічну ситуацію. Адже давно доведено, що історичне знання має конвенційний характер; воно не стільки відтворюється, скільки створюється і репрезентується в процесі політичних і наукових дискурсів. Навряд чи можна зрозуміти підступну сутність ідеї «русского мира» у відриві від тих ідеологічних зусиль, які упродовж двох з половиною століть докладалися до обґрунтування ідеї «російського суперетносу». А їхній фундамент створювався, поміж іншим, і накладанням на південноукраїнський регіон бренду «Новороссии».

Важливо звернути при цьому увагу на одну обставину, яка нечасто потрапляє у поле зору істориків: прямий генетичний зв’язок між ідеями Нової Сербії та їх практичним втіленням, з одного боку, і політичним проектом «Новоросія», з другого. Російські імператриці, починаючи з Єлизавети Петрівни, спочатку покладалися в освоєнні новонабутих в результаті війни з Туреччиною 1735−1739 рр. територій на іноземних військових поселенців, насамперед сербівграничарів. Експеримент з утворенням Нової Сербії й Слов’яносербії виявився, проте, невдалим. I все ж є всі підстави вважати саме адміністративно-територіальну одиницю Нова Сербія предтечею Новоросії. В усякому разі в історично-географічному довіднику, укладеному офіційним російським історіографом Г.-Ф. Міллером на початку 1770-х рр., Новоросійська губернія однозначно пов’язувалася з утворенням Нової Сербії 1754 р., зокрема означувалася як «называемая наперед сего Новой Сербией» Миллер Г.-Ф. Географический лексикон Российского государства. — М., 1773. — С. 213.

Офіційно «новоросійський» проект стартував 22 березня 1764 р., коли була заслухана й схвалена спільна доповідь «О именовании Новосербского селения Новороссийской Губернией; о поселении в оной полков, двух Гусарских и Пикинерного» сенатора, дійсного таємного радника Микити Паніна та генерала Петра Паніна. Проте, очевидно, що плани й попередні міркування про реформування адміністративного устрою цих порубіжних територій визріли раніше.

Обидва доповідачі виходили з того, що фінансові видатки на новосербський проект стали важким тягарем для імперської скарбниці, а відтак запропонували створити нову адміністративнотериторіальну одиницю, котра б ліпше відповідала тодішнім військово-політичним реаліям і була більш самодостатньою у господарських і торгівельних справах.

На перший погляд, доповідь братів Паніних була логічним вислідом ревізії сербських військових поселень, яка виявила численні зловживання місцевої адміністрації, передусім їхнього очільника, сумнозвісного авантюриста, генерал-майора Івана Хорвата. Останній майже десятиліття з неабияким успіхом жахав урядові кола примарними турецькими, татарськими, ногайськими і навіть гайдамацькими нападами й загрозами, вимагаючи і повсякчас отримуючи від Санкт-Петербурга додаткові фінансові й матеріальні ресурси Костяшов Ю.В. Генерал Иван Хорват — сербский авантюрист на русской службе (вторая половина XVIII в.) // Славяноведение. — 2012. — № 2. — С. 35−37. Відтак військово-колонізаційний проект із сербськими та балканськими переселенцями зазнав цілковитого фіаско, реальні масштаби якого російський уряд усвідомив й оцінив лише на початку 1760-х рр. Недаремно Н. Полонська-Василенко влучно охрестила цей урядовий проект «екзотичною авантюрою» Полонська-Василенко Н. До історії першої Новоросійської губернії (1764−74) // Наукові записки Українського Вільного Університету. — Мюнхен, 1956. — Т. 6. — С. 200.

Та найголовніше те, що доповідь братів Паніних повністю вписувалася в урядовий внутрішньополітичний курс 1760-х рр., скерований на впорядкування й уніфікацію адміністртивного устрою на південних кордонах імперії Романових. Ці заходи були прелюдією і навіть складовою великих експансіоністських планів у Причорномор'ї. «Реформа Нової Сербії та Слов’яносербії була викликана не лише наслідком ревізії, вона стояла в тісному зв’язку з загальною політикою Катерини ІІ щодо України (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.): з реформою Слобідської України та ліквідацією гетьманства, які сталися в тому ж 1764 році», — підкреслювала Н. Полонська-Василенко Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в XVIII столітті [машинопис; 1944 р.?] // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). — Ф. 3806, оп. 2, спр. 1, арк. 10 зв.

Брати Паніни подали кілька можливих назв для проектованої адміністративно-територіальної одиниці, котрі, безперечно, мали імпонувати російській імператриці: «Все оное селение (Новосербія. — Авт.) не соизволите ль, Всемилостивейшая Государыня, по представлению в плане, указать переименовать Российской Губернией, а как она не токмо свое переименование, но и во всем настоящее учреждение получить тщательнейшим Вашего Императорского Величества попечением о истинной пользе всей Империи, то и называть ее Екатерининской Губернией» Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ). — СПб., 1830. — Т. 16. — № 12 099. — С. 658.

Цей пасаж, витриманий у дусі чинного придворного етикету, сполучався з мотивами відвертої зневаги та презирства до місцевих мешканців («тамошнего легкомысленного народа»), передусім до військових колоністів (сербів та інших вихідців із Балкан), які несли службу на імперському пограниччі.

Резолюція Катерини ІІ на цю пропозицію була загалом схвальною, що засвідчила поява у 1764 р. адміністративно-територіальної одиниці, відомої у науковій літературі як перша Новоросійська губернія.

Зрозуміло, що у цій появі були і певний присмак випадковості, і данина вже усталеній традиції прив’язки до місцевості нових назвтопонімів. Але найбільш очевидні й прозорливі сучасники, як-от архієпископ Гавриїл (Розанов), виразно бачили у появі нової назви губернії політичний підтекст. Про порівняння її походження із «сонцем, яке з’явилося на горизонті Російської держави» докладно йтиметься у наступному розділі.

Загалом же реальні обставини і передумови творення Новоросійської губернії демонструють не легендарну й епічну палітру, сконструйовану та представлену у текстах авторів ХУІП-ХІХ ст., а рутинно-адміністративну повсякденність, в якій прагматична доцільність у підтриманні зовнішньополітичної експансії сполучалася з казенним духом імперського управління, фінансові розрахунки і проекти межування земель — з інтригами придворної камарильї, зловживаннями місцевої адміністрації та ревізіоністськими забаганками чергового російського самодержця.

Так чи інакше, 1764 рік став сакральною датою «народження» Новоросії, котра фігурувала у російських довідниках й енциклопедіях ХІХ ст. як висхідна/межова дата для представлення історії Новоросійського краю Див., наприклад: Семенов П. Географическо-статистический словарь Российской империи: В 5 т. — СПб., 1867. — Т. 3. — С. 535−536. «Так в первый раз официально явилось название Новороссийского края»", — констатував місцевий історик і етнограф Аполлон Скальковський Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края 1731−1823: В 2 ч. — Одесса, 1836. — Ч. 1. — С. 63 (прим.*).

За іронічним висловом Чарльза Кінга, назва «Новоросія» відображала «прямодушний оптимізм» російських урядових кіл та їхні експансіоністські устремління Кінг Ч. Історія Чорного моря. — К., 2011. — С. 200. Власне, це рішення імператриці Катерини ІІ фактично започаткувало «новоросійський» дискурс як такий, хоч первісно останній мав украй обмежені терени циркуляції.

Основним розпорядчим документом, який регламентував й упорядковував управлінські практики місцевої адміністрації, був «Высочайше конфирмованный план о раздаче в Новороссийской Губернии казенных земель к их заселению» ПСЗ. — Т. 16. — № 12 099. — С. 663−667. Н. Полонська-Василенко розглядала цей план як «одну з найцікавіших пам’яток тої доби; він мав значення не лише інструкції для заселення країни, а також протягом довшого часу був тим правом, яким керувалися адміністратори при розв’язуванні складних земельних справ» Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в XVIII столітті. — Арк. 10 зв.

Протягом 1764 р. новоспечена губернія згадується ще декілька разів у розпорядчих і законодавчих актах, які поступово визначають її просторові обриси й спрямованість адміністративних практик — «Об Украинской линии Славяно-Сербии; о состоящем за той линией поселении и о подчинении оного к Новороссийской Губернии под единое право» ПСЗ. — Т. 16. — № 12 180. — С. 795−799., «О назывании Славяно-Сербии Провинцией Екатерининской; о подчинении оной Новороссийской Губернии и о принятии желающих там селиться Малороссиян» Там же. — № 12 211. — С. 842−843., «Высочайше утвержденном прошении Малороссийских сотенных Старшин местечек Кременчуга и Власовки. О присоединении их местечек с жителями, землями и угодьями к ведомству Новороссийской Губернии» Там же. — № 12 236. — С. 894−895.

Втім, ця адміністративно-територіальна одиниця відзначалася й помітною специфікою, оскільки посідала особливе місце на південних окраїнах імперії Романових. «Новоросійська губернія значно відрізнялася від російських губерній своїм ладом. Зважаючи на її положення на границі Запоріжжя, на постійні непорозуміння з запорожцями, а також на не дуже численне населення, тут було утворено своєрідну організацію напіввійськового характеру», — підкреслювала Н. Полонська-Василенко Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в XVIII столітті. — Арк. 97.

Отож звичні адміністративні проблеми на теренах першої Новоросійської губернії щонайтісніше сполучалися з колонізаційними та військово-політичними потребами, котрі наклали виразний відбиток на її соціокультурні обриси.

Протягом 1765−1774 рр. тема адміністрування й розширення чи коригування просторових меж Новоросійської губернії була домінуючою у розпорядчих актах, про що красномовно свідчать їхні назви: «О возвращении в ведомство Малороссии местечек, вошедших по новообразованию в состав Новороссийской Губернии» ПСЗ. — Т. 17. — № 12 339. — С. 71−72., «Об учреждении, для вновь присоединенных к Новороссийской Губернии Провинций, четырех Канцелярий, и построении моста у Кременчуга чрез реку Днепр» Там же. — № 12 367. — С. 102−103., «О состоянии Бахмутского уезда и Бахмутской крепости Коменданту с гарнизоном [и причислении] в ведомство Новороссийской Губернии» Там же. — № 12 376. — С. 116., «О состоянии Бахмутской Городовой Канцелярии и Магистрата под ведомством и диспозицией Главного Новороссийской Губернии командира, и о запрещении Главному Магистрату входить в распоряжение сей Губернией и брать к себе на апелляцию дела» ПСЗ. — Т. 19. — № 13 854. — С. 560−561. Недаремно проблеми адміністрування, межування земель й організації господарського побуту складають головний зміст наказів Малоросійській колегії від дворян Новоросійської губернії 1767 р. Депутатские наказы от дворян Новороссийской Губернии // Сборник императорского Русского исторического общества. — СПб., 1894. — Т. 93. — С. 19−79.

З-поміж низки доволі рутинних поточних актів зі схожими, іноді стереотипними офіціозними мовними протоколами суттєво вирізняється маніфест від 3 серпня 1775 р. імператриці Катерини ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи, и о причислении оной к Новороссийской Губернии» ПСЗ. — Т. 20. — № 14 354. — С. 190−193. Крім гнівного засудження запорожців та повідомлення про руйнацію Січі «с истреблением на будущее время и самого названия Запорожских Козаков, не меньше как за оскорбление Нашего Императорского Величества чрез поступки и дерзновение», маніфест зафіксував конфлікт між запорожцями й імперською владою за території, котрі підпорядковувалися Новоросійській губернії.

За урядовою версією, запорожці стали «гораздо далеко простирать свою дерзость, присваивая и требуя наконец себе как будто достояния их собственности, не только всех тех земель, которые Нами чрез последнюю войну (1768−1774 рр. — Авт) от Порты Оттоманской приобретены, но даже и занятых селениями Новороссийской Губернии, предъявляя, будто им и те и другие издревле принадлежали, когда напротив всему свету известно, что первые из сих земель никогда во владении Речи Посполитой Польской не находились, следовательно же от оной никому и даны быть не могли; а последние хотя и составляют часть Малороссии, но тем не меньше особенною принадлежностью казаков Запорожских никогда не были, да и быть не могли, потому что они в самом бытии своем не имели никакого законного начала, следовательно, же и собственности никакой в землях, а были единственно терпимы в тех местах, где они засели, в замену прежней там военной стражи; чего ради те Новороссийской Губернии земли как пустые, а в прочем не только к житию человеческому, но и к ограждению границ от неприятельских набегов удобные, были заселены людьми к земскому хозяйству и к военной службе равно устроенными. Вследствие такого себе присвоения Новороссийской Губернии земель, дерзнули они не только препятствовать указанному от Нас обмежеванию оных, воспрещая посланным для оного Офицерам явной смертью, но заводить и строить на них самовластно собственные свои зимовники, а сверх того уводить еще из тамошних жителей и из поселенных полков Гусарского и Пикинерного мужеска и женска пола людей…».

Ця доволі довга цитата з монаршого маніфесту містить не тільки низку патетичних і майже символічних зворотів, а й кілька важливих конотацій. Передусім, впадає в око прагнення імперської влади відкинути навіть гіпотетичну можливість якихось прав запорожців-січовиків на землі Новоросійської губернії. Не випадково останні згадуються як «військова сторожа», котру вимушено «терпіли» на цих територіях, оскільки вона з’явилася там самочинно.

Більше того, маніфест чи не вперше продукував і стверджував офіційний сенс самого означення «новоросійський» як нещодавно здобутої, завойованої й опанованої імперською зброєю землі. Відтак приєднання зруйнованої Січі до Новоросійської губернії прописувалося у монаршому повелінні як символічний акт: «сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империей Нашей и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное».

Наведена заувага місить ще один прихований смисл цього імператорського акту, який не обмежувався декларацією про матеріально-фізичну руйнацію Січі, позаяк продукував і духовно-культурний сенс — знищення самого «імені козаків», себто запорожцівсічовиків Василенкова-Полонська Н. Маніфест 3 серпня року 1775 в світлі тогочасних ідей // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — К., 1927. — Кн. 12. — С. 165−203.

Зауважимо, що своєрідне «історіографічне» обґрунтування для цього монаршого маніфесту зробив офіційний історіограф Г.-Ф. Міллер на сторінках «Краткой выписки о малороссийском народе и запорожцах», в якій розглянув історію межових суперечок та конфліктів Війська Запорозького з місцевими адміністраціями військових поселень і губерній. Відтак низка тез і думок Г.-Ф. Міллера була використана у вищезгаданому маніфесті Грибовський В.В. Г-Ф. Міллер і ліквідація Запорозької Січі, або до питання про роль особистості історика в історії // Січеславський альманах. — 2011. — № 6. — С. 61−62. Загалом маніфест імператриці Катерини ІІ фактично анонсував впровадження нового соціокультурного смислу, котрий мало набути означення «новоросійський» як вихідна основа відповідного державного і, заразом, суспільно-політичного дискурсу після переможної війни 17 681 774 рр.

Втім, подальші урядові акти були присвячені здебільшого звичним проблемам адміністрування й уточнення територіальних меж Новоросійської губернії - «Об отдаче в ведомство Новороссийской Губернии Миргородского полка местечек Поток и Омельник» ПСЗ. — Т. 20. — № 14 380. — С. 221−223., «О поселении крестьян на землях Азовской и Новороссийской губерний» ПСЗ. — Т. 21. — № 15 177. — С. 186−187., «Акт разграничения между Новороссийской Губернией и Польской Украйной, заключенный Полномочными Российскими и Польскими Комиссарами» Там же. — № 15 106. — С. 1−18. та ін.

Прикметною рисою останнього акту — польсько-російського договору про розмежування кордону — є згадка про те, що перемовини між уповноваженими комісарами велися і завершилися укладанням угоди 5/16 січня 1781 р. в «новороссийском Миргороде». Ця принагідна констатація, котра повторюється в угоді декілька разів, на перший погляд, виглядає як підкреслене акцентування на тодішньому соціокультурному й адміністративному становищі цієї території. Проте це означення не варто абсолютизувати, позаяк, імовірно, йшлося про банальне розрізнення Миргорода на Полтавщині та Миргорода (пізніше Новомиргорода) на новоросійських обширах (сучасна Кіровоградщина). Тим більше, що обидва населені пункти вже однозначно розрізнялися у вищезгаданому історикогеографічному довіднику Г.-Ф. Міллера Миллер Г.-Ф. Географический лексикон Российского государства — С. 176−177.

Зрештою, 30 березня 1783 р. підписується акт про фактичну ліквідацію першої Новоросійської губернії - «О составлении Екатеринославского Наместничества из Губерний Азовской и Новороссийской» ПСЗ. — Т. 21. — № 15 696. — С. 889. Ордера светлейшего князя Григория Александровича Потемкина-Таврического [1781−1785] // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1879. — Т. 11. — С. 324−377. Очільником цього нового адміністративно-територіального утворення став сумнозвісний фаворит тодішньої російської імператриці, князь Григорій Потьомкін, в ордерах якого Новоросія згадувалася здебільшого як адміністративно-територіальна одиниця .

Отож протягом другої половини 1760-х — на початку 1780-х рр. означення «новоросійський» здобуває певну популярність. Більше того, здавалося, що ось-ось виокремиться первинний культурницький смисл, який пов’язувався із цим топонімом — «нова земля», здобута російською потугою. Та «новоросійський» дискурс усе ж таки не був окреслений і остаточно закріплений, себто виглядав як пропозиція, «відкладена у шухляду» до ліпших часів, точніше до слушного чи сприятливого перебігу подій. Масштабні соціокультурні зрушення, передусім ліквідація Запорозької Січі та Кримського ханства, монотонна й повсякденна рутинна канва адміністративно-управлінських заходів на південному прикордонні повсякчас відтісняли на задній план культурні й суспільні устремління та їх ідеологічне освячення. Відтак перед імперською владою постійно поставали різноманітні зовнішньополітичні виклики і загрози, котрі сполучалися з багатоманітними внутрішньополітичними проблемами, амбіціями, планами й намірами російської аристократії стосовно заселення та колонізації цих земель.

Варто взяти до уваги й тодішні раціонально-просвітницькі уявлення про роль і значення народонаселення, зокрема зростання «кількості вірнопідданих» для опанування нового простору, що розглядалося як важлива складова успіху тієї чи іншої держави ранньомодерної доби Василенкова-Полонська Н. Маніфест 3 серпня року 1775. — С. 189−191. Ці уявлення тією чи іншою мірою поділяло чимало тодішніх урядовців і сановників; до того ж вони сполучалися з великими експансіоністськими задумами, відомими як т. зв. «грецький» або східний проект імператриці Катерини ІІ. У світлі цих потуг «новоросійський» дискурс доволі органічно вписувався у систему як тогочасних уявлень, так і внутрішньополітичних метаморфоз і зовнішньополітичних амбіцій російської імператриці та її придворної камарильї.

До старої-нової назви повернулися вже за доби російського імператора Павла І, котрий виступив як ревізіоніст щодо діянь і спадку Катерини ІІ. Передусім варто відзначити його монарший указ «О новом разделении Государства на Губернии», в якому колишнє Катеринославське намісництво вдруге «охрестили» Новоросійською губернією ПСЗ. — Т. 24. — № 17 634. — С. 229. Згодом затвердили й штат цієї губернії Там же. — № 17 702. — С. 269., яку у науковій літературі, як правило, називають другою Новоросійською губернією.

У цьому зв’язку питання адміністрування й управління південними територіями зі строкатим і різнорідним етнічним населенням одразу висунулися на перший план. Відтак майже всі законодавчі й розпорядчі акти, присвячені другій Новоросійській губернії, були зорієнтовані на впорядкування управлінських практик й окреслення адміністративно-територіальних меж — «Об определении Градоначальников в пограничных городах Новороссийской Губернии: в Дубоссарах, Бориславле и Одессе, под именем градских Комиссаров» Там же. — № 18 029. — С. 644−645., «О назначении границ Губерниям: Новороссийской, Киевской, Минской, Волынской, Подольской и Малороссийской, и о разделении их на уезды» Там же. — № 18 117. — С. 706−709., «О именовании Губернского города Новороссийской губернии Новороссийском» Там же. — № 18 288. — С. 852. Протягом 1796−1797 рр. другу Новоросійську губернію розділили на 12 повітів, а її адміністративним центром стало місто Новоросійськ (колишній Катеринослав, сучасний Дніпропетровськ).

Ці адміністративні перетворення нового імператора своєрідно прокоментував А. Скальковський: «Этим распоряжением отделено от Новой России все то, что разновременно, Потемкиным и Зубовым, было присоединено к ней от Польских воеводств, Малороссии и земли Донского войска. Таким образом, в первый раз составилась область, которую по справедливости можно было назвать Новороссийским краем, т. е. новою частью России» Скальковский А. Первое тридцатилетие истории города Одессы, 1783−1823. — Одесса, 1837. — С. 56. Валишевский К. Сын Великой Екатерины. Император Павел 6 его жизнь, царствование и смерть, 1754−1801. — Репринт. переизд. — М., 1990. — С. 244.

Втім, у появі другої Новоросійської губернії з показово-взірцевим перейменуванням Катеринослава у Новоросійськ не варто дошукуватися якогось глибокого політичного чи культурницького сенсу, котрий добачав, точніше прагнув віднайти А. Скальковський. Натомість рушійними мотивами у поверненні до назви «Новоросія» і похідних означень було зведення порахунків зі спадщиною Катерини ІІ, котрі впроваджував її син і наступник — імператор Павло І на ниві адміністративно-територіального управління .

Ці адміністративні нововведення були скороминущими, позаяк їх скасував у жовтні 1802 р. імператор Олександр І, який розділив другу Новоросійську губернію на три територіальні одиниці - Миколаївську (від 1803 р. із переносом губернського правління з м. Миколаїв до м. Херсон ця адміністративно-територіальна одиниця стала іменуватися Херсонською губернією), Катеринославську й Таврійську губернії ПСЗ. — Т. 27. — № 20 449. — С. 288−291.

На думку того ж А. Скальковського, котрий дотримувався офіційної, проурядової візії, поділ другої Новоросійської губернії був зумовлений тим, що остання «по чрезмерному своему пространству, обширности берегов и умножающемуся народонаселению, признана к управлению одним лицом совершенно неудобною» Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 2. -. Проте й цю трансформацію варто розглядати як у контексті тодішніх адміністративно-управлінських практик на обширах імперії Романових, скерованих на чергову уніфікацію, так і у світлі загальногоспрямування внутрішньої політики, котра була зорієнтована на активізацію місцевого торгівельного життя й господарства.

На початку ХІХ ст. у законодавчих і розпорядчих актах з’являється та поширюється назва «Новоросійський край». Однак, це означення не мало ані виразного територіального, ані точного смислового окреслення. Зазвичай йшлося про метафоричну назву земель трьох вищезгаданих губерній, які розглядалися як терен для переселенців-колоністів, колишніх «служилих людей», відставних військових і чиновників і т.п. Про це однозначно свідчать назви розпорядчих актів — «Об отведении в Новороссийском крае земель чиновникам и рядовым уничтоженного Одесского Греческого дивизиона, желающим селиться на оных с их семействами», «О правилах заселения розданных владельцам в Новороссийском крае земель, между рек Днестра и Буга"40, «О распределении земель Новороссийского края"41, «О способах для водворения в Новороссийском крае колонистов, кои не в состоянии будут основать собственно хозяйство"42 та ін.

Ця тенденція зберігалася протягом усього царювання Олександра І. Недаремно в одному з розпорядчих актів відзначалося, що «Новороссийский край, не достигнув еще совершенного своего образования, заслуживает особенного покровительства>43. Ішлося, зокрема, про пільги для казенних селян і козаків-переселенців, тимчасове обмеження роздачі порожніх земель45, продовження пільг для єврейських поселенців46, організацію землемірних робіт для розмежування ділянок колоністів, передачу на відкуп прав на продаж вина48, виділення земель для молокан і духоборців49, надання пільг новоросійським містам50 та ін. А також про певну інформаційну місію: за влучним висловом А. Скальковського, «в это время Новая Россия была краем вовсе еще неизвестным для остальной части Империи; даже в столице многие (также как и в наше время) ПСЗ. — Т. 27. — № 20 919. — С. 873−874. ПСЗ. — Т. 28. — № 21 581. — С. 765−766. ПСЗ. — Т. 29. — № 22 090. — С. 163−167. ПСЗ. — Т. 31. — № 24 745. — С. 823−824. ПСЗ. — Т. 32. — № 25 149. — С. 364. Там же. — № 25 150. — С. 364. ПСЗ. — Т. 34. — № 26 733. — С. 106. Там же. — № 27 147. — С. 878. ПСЗ. — Т. 35. — № 27 401. — С. 332−334. Там же. — № 27 473. — С. 445−447. ПСЗ. — Т. 37. — № 28 254. — С. 181−183. ПСЗ. — Т. 39. — № 29 938. — С. 347−353. считали ее едва ли не смежной с Китаем, а Одессу и Очаков полагали в Крыму» Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 2. ;

С. 2.

Загалом «особенное покровительство» зводилося до низки спроб збалансувати адміністративно-управлінські, земельні й господарські практики. Тим паче, що цей регіон для всієї імперії залишався метафоричною назвою віддаленої та «невпорядкованої» південної околиці зі вкрай строкатим й етнічно змішаним місцевим населенням, яке до того ж мало свій уклад провінційного буття з виразним космополітичним присмаком у приморських містах. Не випадково назва «Новоросійський край» або «новоросійські губернії» у перші десятиліття ХІХ ст. вживалася навіть у листуванні вищих сановників з помітним метафоричним підтекстом Ришельевский лицей. Императорский Новороссийский университет. — Одесса, 1898. — Ч. 1. — С. 39.

Певною мірою до поширення назви «Новоросійський край» спричинився імператорський указ від 11 травня 1822 р., який повелів головнокомандуючому Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній іменуватися Новоросійським генерал-губернатором ПСЗ. — Т. 38. — № 29 031. — С. 191−192. У цьому зв’язку А. Скальковський навіть відзначив, що «царствование Императора Александра было эпохой образования (курсив А. Скальковського. — Авт.) Новороссийского края» Скальковский А. Первое тридцатилетие истории города Одессы. — С. 94.

Таку заувагу місцевого історіографа варто тлумачити у світлі адміністративних практик і трансформацій. Адже від 1822 р. до 1874 р. існувало Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство з адміністративним центром у Одесі, котрому підпорядковувалися три вищеназвані губернії. Це генерал-губернаторство мало забезпечити всебічну інтеграцію південних земель до господарського й культурного простору імперії Романових. Згодом, після російсько-турецької війни 1877−1878 рр., було створене Одеське тимчасове генерал-губернаторство Столетие Одессы. С портретами административных и общественных деятелей и с видами Одессы. — Одесса, 1894. — С. 59.

Одеський історик М. Слабченко так трактував умотивованість окреслених адміністративно-територіальних трансформацій: «Через одну й ту-ж адміністраційну еволюцію порядків перейшли всі частини української землі. Спочатку скасовувався старий поділ, появлялися губернії, вони замінялись намісництвами, намісництва перетворювались в губернії, котрі, в свою чергу, об'єднувалися в генерал-губернаторства по економічних районах. Районування, однак, не давалося відразу» Слабченко М.Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — [Одеса], 1925. — Т. 1. — С. 3. Наведена теза М. Слабченка, хоч і виглядає дещо однобічною й схематичною, була зорієнтована на те, щоб вписати зазначені адміністративні метаморфози у річище модернізаційних потуг, які протягом ХІХ ст. із різною інтенсивністю впроваджувалися на теренах імперії Романових.

Так чи інакше, назва «Новоросійський край» поступово утверджується й побутує в урядовому і місцевому діловодстві перших десятиліть ХІХ ст. Однак, на культурних обширах трьох вищеназваних губерній (іноді до них додавали Бессарабську область/ губернію), які зазвичай зараховувалися до Новоросійського краю, досить складно віднайти й виокремити суттєві зрушення у циркуляції однойменної назви-топоніма.

Скажімо, гортаючи річні підшивки «Одесского вестника» кінця 1820-х рр., котрий розглядався як один з найвідоміших місцевих часописів Берман Я. З. До столітніх роковин заснування газети «Одесский Вестник» (18 271 927). — К., 1928. — С. 4−5., лише зрідка натрапляємо на окремі згадки про Новоросію (Нову Росію) Взгляд на состояние Новороссийского края в 1828 году // Одесский вестник. — 1829. — 20 февраля. та її буття посеред величезної маси торгівельних і господарських об’яв, офіційної хроніки, біжучої інформації стосовно російсько-турецької війни 1828−1829 рр. та актуальних міжнародних подій із очевидним космополітичним рефреном.

Зауважимо, що «Одесский вестник» спершу був білінгвістичною газетою, себто протягом 1827−1830 рр. видавався французькою й російською мовами, а від 1830 р. фактично поділився на дві частини. Причому тогочасна редакція пояснювала цей білінгвізм тим, що значна частина мешканців Одеси не володіла російською мовою Берман Я. З. До столітніх роковин заснування газети «Одесский Вестник». ;

С. 5. Та й перші щорічні випуски місцевого календаря 18 211 822 рр. Скальковский А.А. Из портфеля первого историка г. Одессы // Из прошлого Одессы: Сб. ст. Сост. Л.М. де Рибас. — Одесса, 1894. — С. 191; Рибас Л.-М. де. Биб лиографические материалы по истории Новороссии / Отд. оттиск из «Записок Одесского общества истории и древностей. Т. 32». — Одесса, 1914. — С. 1−2. та пізніші - 1832 та 1834 Гребцова И.С. «Новороссийский календарь» как источник по истории края // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 9. — С. 195., які від 1835 р. виходили під маркою «Новороссийского календаря», також були двомовними.

Тут ще раз варто наголосити на тому значному імпульсі у поширенні термінів «Новоросія» та «Новоросійський край», якого надала праця місцевого історика й археографа Аполлона Скальковського — «Хронологическое обозрение Новороссийского края 17 311 823» (Одесса, 1836−1838. — Ч. 1−2), коли була передруковувана на сторінках місцевої преси, зокрема у вищезгаданому «Одесском вестнике». Та й інші праці А. Скальковського тією чи іншою мірою розробляли, впроваджували та популяризували різноманітні сюжети на теми «новоросійської» минувшини Див, приміром: Скальковский А. А. Первое тридцатилетие истории города Одессы; Его же. Сношения Запорожья с Крымом. 1749. Материалы для истории Новороссийского края. — Одесса, 1841; Его же. Каменноугольная промышленность в Новороссийском крае. — СПб., 1847; Его же. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. Статистический очерк. — Одесса, 1848; Его же. Пространство и народонаселение Новороссийского края. — Одесса, 1848; Его же. Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715−1874). — СПб., 1849; Его же. Опыт статистического описания Новороссийского края. — Одесса, 1850. — Ч. 1: География, этнография, народонаселение Новороссийского края; Одесса, 1853. — Ч. 2: Хозяйственная статистика Новороссийского края; Его же. О хлебопашестве в Новороссийском крае. — СПб., 1851; Его же. О производительных силах и хлебной торговле Новороссийского края в 1867 году. — СПб., 1868 та ін.

За оцінкою Н. Полонської-Василенко, «в течение 45 лет Скальковский оставался почти единственным автором, неустанно работавшим над историей края и печатавшим статьи по истории Южной Украины, как „Новороссии“ по терминологии того времени. Влияние его было столь велико, что почти все произведения как научного, так и художественного характера, связанные с историей Южной Украины и Запорожья, носили более или менее явные следы его влияния» Полонская-Василенко Н. Очерки по истории заселения Южной Украины в середине XVIII в. (1734−1775 гг.). Главы І-ІІІ // ЦДАВО України. — Ф. 3806, оп. 1, спр. 3, арк. 2. Боровой С.Я. А. А. Скальковский и его работы по истории Южной Украины // Записки Одесского археологического общества. — Одесса, 1960. — Т. 1. — С. 175.

С. Боровий в одній із розвідок саркастично зауважив, що Скальковський «был едва ли не единственным историком, вся деятельность которого целиком была госвящена одной лишь теме — «Новороссии""64. Відтак його ще за життя іменували «Геродотом Новоросійського краю» Хмарський В.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський. — Одеса, 1998. — С. 4, 23.

У метафоричному сенсі А. Скальковський являв собою звичний типаж провінційного чиновника-історика, котрий посів становище напівофіційного історіографа Новоросії («почтенного историка Новороссийского края»), про що красномовно свідчить присвята його роботи Новоросійському та Бессарабському генерал-губернатору, графу Михайлу Воронцову.

Зазначимо, що вже у вступі до згаданого двотомника А. Скальковський задекларував свої дослідницькі устремління щодо місцевої минувшини у вигляді плану історичних студій, узгодженого з графом М. Воронцовим. Але початкова ініціатива зі створення цієї праці начебто постала знизу, зокрема була викладена у доповідній записці майбутнього автора до вищевказаного генерал-губернатора.

Наміри підготувати місцеву і, водночас, офіційну «історію Новоросії» мав ще славнозвісний герцог А.-Е. де Рішельє, котрий замовив її своєму земляку, французькому маркізу Габріелю де Кастельно (Marquis Gabriel de Castelnau, 1757−1826) Сто лет жизни Тавриды. В память празднования столетнего юбилея присоединения Крыма к России. — Симферополь, 1885. — С. 64. Хмарський В. М. З історії розвитку археографії на півдні України. — С. 30. Луняк Є. Козацька Україна ХУІ-ХУІІІ ст. очима французьких сучасників: Хрестоматія. — Ніжин, 2013. — С. 470 (прим. 1). Його праця — «Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie…» («Досвід давньої та сучасної історії Новоросії.», 3 томи), котра була видана 1820 р. (перевидана 1827 р.) у Парижі, подавала виклад історії краю від античних («скіфських») часів до початку ХІХ ст.

Однак, саме «історії Новоросії» (у межах другої половини XVIII — початку ХІХ ст.), попри масштабність праці (понад тисяча сторінок) було відведено досить скромне місце — адже студія Г. де Кастельно фактично охоплювала понад двохтисячолітню минувшину майже всього Північного Причорномор’я, зокрема України, Молдови, Дону, Кубані, Кавказу та ін. Причому французький історик-емігрант, хоч і однозначно вирізняв українців-малоросів від великоросіян і навіть висловлював щире захоплення козацькою звитягою й мужністю, представляв історію України, зокрема ліквідацію Січі, здебільшого з проурядових позицій. Під «історією Новоросії», на думку автора цього тритомника, переховувалася історія 80-ти народів Луняк Є. Козацька Україна ХУІ-ХУІІІ ст. у французьких історичних дослідженнях. — Київ-Ніжин, 2012. — С. 502−511. Водночас, власне «новоросійська» минувшина другої половини XVIII — початку ХІХ ст., за висловом Д. Багалія, подавалася Г. де Кастельно у панегіричному дусі з наголосом на виключній ролі його високого покровителя — герцога А.-Е. де Рішельє70.

На відміну від свого французького попередника, А. Скальковський окреслював межі Новоросійського краю у відповідності до адміністративних кордонів Херсонської, Катеринославської та степової частини Таврійської губерній. Причому верхня хронологічна межа його роботи визначалася за допомогою доволі своєрідного установчого запиту — «объяснить ход происшествий со дня, когда безвестная и безлюдная доселе Степь Новороссийская выступила, на Европейское историческое поприще"71.

Ймовірно, що вилучення Скальковським з «новоросійської» минувшини південної частини Криму пов’язане з багатою політичною й етнічною історією півострова доби античності та середньовіччя, котру було складно втиснути у прокрустове ложе таких вихідних концептів, як-от опанування дикого Степу російською зброєю і плугом із подальшим «тріумфальним творенням Нової Росії». Загалом у його баченні місцева історія мала бути локалізована здебільшого імперською чи російською добою, щоб у жодному разі не перетворитися в історію всіх або більшості народів, які мешкали в Північному Причорномор'ї у різні історичні епохи, подібно до вищеназваного тритомника Г. де Кастельно. Вочевидь, такий підхід був однозначною відповіддю на базову настанову — місцева історія мала розпочатися з російських військово-політичних і колонізаційних потуг.

Оскільки праця Г. де Кастельно залишалася маловідомою на теренах імперії Романових, Скальковський як історик Новоросії практично не мав попередників. Відтак він опинився у досить пікантному становищі. «Історія Новоросії» поставала перед ним майже як своєрідна tabula rasa, що висувало на перший план набуття матеріалів і документів із «перших рук», себто ставило архівні й археографічні практики на провідне місце. Отож пошуки відповідей на запит, сформульований істориком разом із графом М. Воронцовим, несподівано перемістилися з офіційної ниви розпорядчих і законодавчих документів Російської імперії до царини архівної та джерелознавчої евристики.

Власне, джерела та їхні свідчення справляють настільки потужний вплив на «новоросійську» оповідь А. Скальковського, що у Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры (Исторический этюд) / Оттиск из «Киевской старины». — К., 1889. — С. 3. Скальковский А. Предисловие // Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 1. — С. П. передмові автор підкреслює: «Здесь не помещено ни одно происшествие, ни одно имя, ни одна цифра, которых бы нельзя было подтвердить документом, извлеченным из местных Архивов (курсив А. Скальковського. — Авт.)» Там же. — С. ІХ. Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 1. — С. 1−7.

Утім, історик мусив співвідносити, «узгоджувати», «розміщувати» та репрезентувати відомості, здобуті під час розробки «сирого», необробленого фактографічного матеріалу, віднайденого у процесі архівної і джерелознавчої евристики, з настановами, сформульованими місцевим керівництвом щодо представлення й висвітлення минувшини Новоросійського краю. Так чи інакше, але верхня межа «історії Новоросії», котра, за логікою цих настанов, мала розпочатися від військово-колонізаційних проектів, відомих як Нова Сербія та Слов’яносербія у середині XVIII ст., фактично була «відсунута» під впливом документальних свідчень у викладі А. Скальковського до перших десятиліть того ж сторіччя, хоч і у вигляді дуже стислого вступу чи передісторії до першої частини.

Дослідницькі мотиви А. Скальковського в жодному разі не варто ідеалізувати, позаяк його висвітлення та представлення «історії Новоросії» безперечно нав’язувало суспільній свідомості військовополітичний і колонізаційний смисли, що відображали офіційні настанови місцевої адміністрації. Не випадково історик-чиновник підкреслює, що Новоросійський край лише 1751 р. здобув право на «историческое свое существование"73. Проте у журнальній публікації 1838 р. він знову «відсуває» початок «исторической жизни» Новоросійського краю на кілька десятиліть — до «основания Украинской линии в 1731 году» Скальковский А. Изустные предания о Новороссийском крае // Журнал Министерства народного просвещения. — 1838. — Ч. 18. — Отд. 2: Словесность и науки. — С. 487.

Зрештою, авторські конотації доволі добре простежуються у вступних заувагах до першого тому. «Теперь в след за оружием, за знаменами Русскими, пойдет плуг, земледелец и ремесленник — и селения заведутся рядом с крепостями, как бы под кровом отечественных пушек. От того История всех, с течением времени сооружаемых Линий и крепостей, история поселений: 1. Военных, 2. Иностранных (колоний) и 3. Русских, т. е. переселения крестьян, мещан, шляхты, бродяг; история убежища (droit d’asile), дарованного всем чужеземцам, бесприютным и малоземельным, — все это есть вместе Летопись о ходе народонаселения и градонаселения в Степи, — есть История Новороссийского края (курсив А. Скальковського. — Авт.). Из-за Днепра вышли впервые Русские и иностранные воины и земледельцы в степь Новороссийскую, основали там жилища и, следуя общему закону распространения и умножения своего могущества, пошли далее и далее на Юг и не остановились, пока черные Орлы Русские не распахнули своих крыльев на берегах Черного и Азовского морей, пока от Дуная до Кременчуга вся степь не соделалась великой и цветущей Областью Русскою», — підкреслює А. Скальковський Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 1. ;

С. 7. В іншому місці він характеризує «весь край Новороссийский», як «назначенный передовой стражей Империи» Там же. — С. 151.

Минуле Новоросійського краю А. Скальковський репрезентує у вигляді шести т. зв. «історичних епох»: 1) «От перехода в степь сербов до учреждения 1-й Новороссийской губернии» (1751−1764); 2) «От учреждения 1-й Новороссийской губернии до генералгубернаторства князя Потемкина-Таврического (1764−1775)»; 3) «От генерал-губернаторства князя Потемкина-Таврического до кончины императрицы Екатерины ІІ и учреждения 2-й Новороссийской губернии (1775−1796)»; 4) «От кончины императрицы Екатерины ІІ и учреждения 2-й Новороссийской губернии до основания градоначальств» (1796−1803); 5) «От учреждения градоначальств до заключения Бухарестского трактата» (1803−1812); 6) «От заключения Букарестского трактата до генерал-губернаторства графа Воронцова (1812−1823)» Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 1. — С. 7−252; Ч. 2. — С. 1−316.

Така конструкція фактично калькувала основні віхи зовнішньої та внутрішньої політики російського уряду щодо південних окраїн імперії Романових, себто відповідала вищезгаданому плану історичних студій, складеному у річищі вимог адміністрації, передусім графа М. Воронцова. У широкому розумінні двотомник А. Скальковського представляв не стільки політичну, соціальну та етнічну «минувшину Новоросії», скільки напівофіційну історію адміністрування й управління однієї з віддалених південних околиць Російської імперії на загальному тлі військових подій і зовнішньополітичних потуг другої половини XVIII — перших десятиліть ХІХ ст.

З означеної перспективи авторський виклад являв собою послідовний, здебільшого сухуватий і нудний огляд документів у вигляді багатьох парафраз та прихованих цитат із безліччю статистичних відомостей і таблиць, надмірні подробиці яких повсякчас заступали загальну палітру Новоросії як місцевої історії південного імперського поруб іжжя. Водночас А. Скальковський настільки підносив документальну й фактологічну спрямованість свого двотомника, що розглядав першу частину «Хронологического обозрения…» як «архив Новороссийской истории», себто як своєрідну збірку «подлинных документов о том: как в степи постепенно основывалась и устраивалась прекрасная область, составляющая теперь две Новороссийские губернии: Екатеринославскую и Херсонскую, как приобретались ее завоевания: Крым и Очаковская область, и сведения об этом предмете доведены до того дня, когда новосозданный на берегу Черного моря город (Одеса. — Авт.), начал обращать внимание России и Европы» Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 2. — С. I.

Відзначимо, що тільки на початку та наприкінці окремих розділів «Хронологическое обозрение.» трохи оживлювалося за рахунок вступних панегіричних нотаток у дусі імперської апологетики, як-от згадки про «великих, мудрих і просвічених» самодержців, які «уславили» російську історію, зокрема підкорили й освоїли дикий і пустинний Степ. За слушним спостереженням С. Борового, на роль єдиного рушія історії, за візією А. Скальковського, висувалося «высшее начальство, поставленное „мудрыми монархами“ '» Боровой С. Я. А. А. Скальковский и его работы по истории Южной Украины. — С. 179.

Отож текст Скальковського являв собою укладену за хронологічним принципом (автор означував свою працю як «летописание» краю) компіляцію із документів та статистичних відомостей, яка освячувалася та легітимізувалася проімперськими мотивами й офіційними розумуваннями.

Приміром, варто згадати авторську тезу, котра повторювала російські урядові декларації кінця XVIII ст. про виключне право імперії Романових на володіння південним Степом, або Диким Полем: «Россия следственно, коей еще при Царе Алексее Михайловиче предалась Украина и ее колонии, считала себя dejure et facto (за законом і фактично. — Авт.) естественным владыкой и Степи Заднепровской» Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. — Ч. 1. -. Ця настанова послідовно проводиться у тексті двотомника Скальковського, зокрема, у низці панегіричних пояснень, коментарів і відступів.

Вочевидь, подібні зауваги доволі виразно окреслюють провідні авторські інтенції. За великим рахунком, А. Скальковський повернувся до старої пропозиції останніх десятиліть XVIII ст. у репрезентації назви «Новоросія» як простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Проте до першої частини цієї формули долучилася ще друга — терени, опановані російською колонізацією, котра у його викладі подавалася з перспективи «благоустройства Новороссии», зокрема з пафосним акцентуванням на незвичайному «рвении, с каким переселяются в Новороссийский край люди всех наций и званий» Там же. — Ч. 2. — С. 119. Схоже, що така конотація А. Скальковського була найактуальнішою у світлі господарських і суспільних практик на зламі 1820-х — 1830-х рр.

Та, попри доволі помітний резонанс і популярність праць А. Скальковського, термін «Новоросія» й далі продукував суперечливі смисли, оскільки залишався досить складним та збірним офіційним догматом і, водночас, вживався як метафорична й розмита назва, котра циркулювала у культурному просторі на означення віддалених південних околиць імперії Романових.

Від другої третини ХІХ ст. у циркуляції назв «Новоросія» та «Новоросійський край» поступово простежується їх ретроспективне поширення на інші історичні епохи включно до доби класичної давнини Гробница Сатира П. Владычество Скифов, Греков и Римлян в Новороссийском крае // Северная пчела. — 1853. — № 193. — С. 194. — С. 771−772; № 194. — С. 775−776; Брун Ф. Заметки, относящиеся к древней топографии Новороссийского края и Бессарабии. — Одесса, 1856; Акты, древние, Константинопольского патриархата, относящиеся к Новороссийскому краю // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1867. — Т. 6. — С. 445−473. Власне, опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного простору у вигляді т. зв. «передісторії Новоросії» стало одним із основних завдань Одеського товариства історії і старожитностей, заснованого у березні 1839 р.

З одного боку, такі метаморфози суспільної думки і свідомості відображали узвичаєння тодішнього державно-політичного й адміністративно-територіального статусу південних регіонів Російської імперії. Проте, з іншого боку, вони демонстрували спроби присвоєння/включення/пристосування давньої історії Північного Причорномор’я до конструювання й представлення «новоросійського» дискурсу. У широкому сенсі попередні історичні епохи розглядалися як свого роду предтеча чи передісторія Новоросійського краю, себто як т.зв. «доісторична частина», точніше, «попередній додаток» до «славетного російського минулого» XVIII — початку ХІХ ст.

Від середини ХІХ ст. минувшину південних окраїн прагнуть вмонтувати й у загальноросійську історію, себто представити як неодмінну частину буття т.зв. «русского мира». Тож у місцевих календарях й інших виданнях з’являються своєрідні «хронології історії Новоросійського краю», котрі розпочинаються від доби давньої Русі. Приміром, у календарі 1847 р. ця «новоросійська» хронологія бере початок від великого київського князя Володимира, зокрема від символічного 988 р. — «Св. Крещения в завоеванном им древнем городе Херсонесе, развалины коего находятся близ нынешнего Севастополя».

Крім того, зазначена хронологія містила ще низку прикметних дат, як-от 1016 р. — «Мстислав Владимирович Удалый, Князь Тмутараканский, помогает Византийцам уничтожить последние остатки Козарской (Хозарської - Авт.) державы на Таврическом полуострове»; 1068 р. — «сделана надпись на известном Тмутараканском камне, содержащая измерение пролива между Таманью и Керчью, произведенное по повелению Князя Глеба Святославича»; 1159 р. — «Георгий Нестерович, воевода Ростислава-Михаила Князя Киевского, разбивает Берладников, опустошавших Олеши, древний торговый город при устье Днепра»; 1559 р. — «первый поход войск Московских под начальством Князя Адашева, по Днепру, от Кременчуга до Очакова и оттуда до Перекопа»; 1696 р. — «Взята у Турков Петром І крепость Азов» Хронологическое показание достопримечательных событий отечественной истории в Новороссийском крае и Бессарабии // Новороссийский календарь на 1847 год. — Одесса, 1846. — С. 50.

Зазначимо, що у цій хронології згадувалися й інші дати: похід великого литовського князя Ольгерда 1363 р., перше посольство кримського хана 1473 р. до Москви та поселення князя Дмитра Вишневецького з козаками на острові Хортиця 1566 р. Але загальна спрямованість «новоросійської» хронології очевидна, позаяк вона синхронізувала події місцевої та загальноросійської минувшини, себто включала минуле південних земель імперії до історії «русского мира». Тим паче, що левова частка цієї хронології обіймала історичні події другої половини XVIII — початку ХІХ ст.

Паралельно із термінами-назвами «Новоросія» та «Новоросійський край» циркулювали й інші означення, як-от Південна Росія (рос. Южная Россия) і Південна Русь (рос. Южная Русь), котрі набули навіть ширшого вжитку, порівняно з першими, хоч і не мали виразної просторової локалізації. Зазвичай вони покривали більшу територію, аніж землі трьох губерній (Катеринославська, Таврійська та Херсонська) Терещенко А. Очерки Новороссийского края. I Екатеринослав и Херсон // Журнал Министерства народного просвещения. — 1853. — Ч. 78. — Отд. 3. — С. 4 (прим. 4)., але їх вживання, як правило, не мало чіткої адресної спрямованості. Тому доволі часто похідні назви «південноруський» і «новоросійський» застосовувалися майже як рівнозначні.

Більше того, іноді з Південною Росією ототожнювали саме Новоросійський край, принаймні у вузькому розумінні Бернштейн С. Одесса. Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем. — Одесса, 1881. — С. V. Тим паче, що суспільні практики першої половини ХІХ ст. на його обширах відображали неабияке мультиетнічне та полікультурне розмаїття, що призводило до своєрідних світоглядних й інтелектуальних метаморфоз.

Скажімо, у подорожніх записках російського публіциста, археолога й етнографа А. Терещенка споглядаємо досить цікаві розумування та рефлексії, які демонструють панівні стереотипи великоросійської свідомості у контексті буття тодішньої Новоросії. Зокрема, відвідування приморського центру Новоросійського краю спричинило такий авторський коментар: «Одесса и ее жители производят столько разнообразных впечатлений, что затрудняешься, с чего начать. С города ли? Это какой-то особенный образ построек: смесь Азиатского, Готического, древне-Германского с башнями рыцарских веков, Итальянского с широкими фантастическими в три света окнами; одним словом, если указывать на всю эту пестроту, то она затемнит прелесть города. Даже Православные храмы порабощены причудливо-игривому воображению. Проходя по улицам, глаза разбегаются по зданиям, от простых, вроде мазанок, крытых черепицею; слух всюду поражается говором иностранным. Если бы волы чумаков, идущих обозами по широким и прекрасным мостовым, — чумаков с загоревшими лицами и длинными висячими усами, подобно древним Скифам, не напоминали нам, что Одесса город Русский: то можно бы утверждать, что этот теплый уголок России есть уголок чужеземцев» Терещенко А. Очерки Новороссийского края. П. Одесса // Журнал Министерства народного просвещения. — 1853. — Ч. 78. — Отд. 3. — С. 55−56.

Процитоване розумування А. Терещенка мимоволі виказує промовисті та парадоксальні риси тодішньої імперської свідомості освічених верств суспільства, позаяк наявність в Одесі валок чумаків-українців розглядалася автором як ознака російської приналежності цього міста.

Більшою мірою наближені до реальності враження А. Терещенка від інших новоросійських губерній, зокрема Катеринославщини. «При посещении моем в первый раз Новороссии, я думал встретить здесь одних Русских и вместо их встретил Малороссиян, которые образовали так сказать Ново-Малороссию», — з неприхованим подивом констатує автор подорожніх записок, який прагнув сполучити представлення певного компендіуму загальних відомостей із досвідом мандрівника, опертим на особисті враження та спостереження Терещенко А. Очерки Новороссийского края. I. Екатеринослав и Херсон. — С. 4 (прим. 4). Отож А. Терещенко замість сконструйованої й омріяної в уяві «Нової Росії» віднайшов іншу соціота етнокультурну реальність, яку навіть назвав «Новою Малоросією»!

З такої перспективи одеські пасажі А. Терещенка видаються дещо дивними, оскільки у подорожніх нотатках про Катеринослав він підкреслює, що «господствующий народ составляют Малороссияне… Обряды и образ жизни чисто Малороссийские и самые песни те же заунывно-плачевные» Там же. — С. 11−12. Причому цікаві не стільки констатація самого факту домінування української людності на теренах т. зв. «Новоросії», добре відомого і загальновизнаного у російській та українській історіографії, скільки реакції і метаморфози тодішньої свідомості на його «відкриття» чи осягнення, що чудово ілюструють тексти А. Терещенка.

Втім, у середині ХІХ ст. поступово намічається поворот до культурницького наповнення цієї назви-топоніма, котрій прагнуть надати великоросійського забарвлення. Такі трансформації розгортаються вже у першій половині століття, але набувають особливої динаміки у пореформену добу, себто протягом 1860-х — 1870-х рр., коли імперія Романових була змушена тією чи іншою мірою відповідати на виклики тогочасної модернізації.

У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі - «офіційній столиці Новоросійського краю» — засновується Новоросійський університет Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: Из истории Новороссийского университета. — Одесса, 2007. — С. 25., хоч подібні проекти побутували ще у 1840-х рр. За спогадами сучасників, відкриття нового імператорського університету відбувалося «офіційним порядком», себто у казенному дусі Модестов В.И. Отрывок из воспоминаний // Новороссийский университет в воспоминаниях современников. — Одесса, 1999. — С. 11.

Крім того, постала ціла низка періодичних видань, зорієнтованих на представлення поліетнічної й мультикультурної окраїни як частини загальнокультурного простору Російської імперії - «Новороссийский телеграф» (1869−1903), «Новороссийские ведомости» (1869−1872), «Новороссийский листок объявлений» (1881−1883) Библиография русской периодической печати 1703−1900 гг. (Материалы для истории русской журналистики). — Пг., 1915. — С. 246−247, 398. Новороссийский календарь на 1893 г. — Одесса, 1892. — С. 22. Любченко В. Євреї у складі Російської імперії // Нариси з історії та культури євреїв України. — К., 2009. — С. 91., «Записки Новороссийского университета» (1867−1919) та ін.

У рекламному оголошенні про передплату «Новороссийского телеграфа» це видання позиціонувалося як репрезентант виключно російських, точніше великоросійських інтересів. «Наша восемнадцатилетняя редакторская деятельность позволяет нам, не прибегая к обычным рекламам и обещаниям, заявить, что ежегодно улучшая нашу газету и постепенно увеличивая ее формат, мы достигли того, что „Новороссийский Телеграф“ пользуется лестным вниманием большинства русского населения края… Направление „Новороссийского] Телеграфа“ резко отличается от направления других местных газет, и потому нам незачем определять его при объявлениях о подписке. Скажем только, что мы держим знамя русской газеты, обязанной защищать в крае русские (виділення редакції „Новороссийского телеграфа“. — Авт.) интересы, которые у нас попираются инородными племенами», — зазначалося в анонсі про редакційні наміри та політику цього періодичного видання. На шовіністичні устремління «Новороссийского телеграфа» вказують і сучасні дослідники .

Такі проурядові культурні й освітні практики мали спричинитися до формування більш-менш однотипних образів південних і південно-східних земель як невід'ємної частини імперії Романових, попри суттєві етнокультурні відмінності цього регіону та його давню історію, котрі дедалі більше давалися взнаки протягом останньої третини ХІХ ст.

Варто наголосити, що побутували й інші назви, пов’язані з терміном «Новоросія». У 1857 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було перейменоване у Новоросійське козацьке військо, котре проіснувало до кінця 1860-х рр. Защук А. Новороссийское казачье войско: из материалов для статистического описания Бессарабской области // Военный сборник. — 1861. — Т. 2, № 4. — С. 343−370; Бачинська О.А. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828−1869: Автореферат. — Одеса, 1997. Щебальский П.К. Потёмкин и заселение Новороссийского края / Отд. оттиск из «Сборника антропологических и этнографических статей о России и странах, ей принадлежащих. Т. 1». — М., 1868. — С. 13. Проте ця назва відображала радше його місцеву приналежність, аніж мала якийсь особливий соціокультурний сенс.

Утім, пореформені 1860−1870-ті роки нав’язували суспільній думці й низку ремінісценцій і конотацій щодо експансіоністських потуг імперії Романових протягом XVIII ст., зокрема ретроспекції щодо відомого «грецького проекту» Катерини ІІ. Адже війни росіян із турками постійно продукували ряд аналогій із її планами щодо створення на «оттоманських уламках» греко-православної імперії зі столицею у Константинополі. З такої перспективи «новоросійська колонізація», передусім діяльність князя Г. Потьомкіна, репрезентувалася деякими авторами як важлива і навіть головна складова «грецького проекту».

На думку П. Щебальського, «занятие Крыма и сооружение флота на Чёрном море то же суть звенья той цепи идей, которая называется Греческими проектами: а если таковы были действительно виды тогдашней русской политики, то Новороссийский край должен был составлять как бы грудь того исполина, который охватывал Черное море с двух сторон, и крымское ханство весьма естественно должно было представляться «бородавкой на носу» (по выражению Потемкина), которую снять было неизбежной необходимостью"95. Такі погляди значною мірою поділялися багатьма тодішніми російськими діячами, котрі мріяли про реванш після болючої поразки у Кримській війні 1853−1856 рр., який досить часто ретроспективно пов’язували з експансіоністськими проектами XVIII ст.

Отож Новоросія мала стати неодмінною складовою сумнозвісної візії про т.зв. руський світ, зокрема посісти місце одного з наріжних елементів, пов’язаних із конструюванням великоруської ідентичності. Проте спроби надати нового імпульсу і створити солідне культурне підґрунтя «новоросійському» дискурсу зрештою привели не тільки до його суттєвого розширення, ай до часткового переформатування, позаяк останній мусив включати/засвоювати/ трансформувати інші етнокультурні елементи. Тому навіть на сторінках видань із виразною проурядовою орієнтацією Новоросійський край дедалі частіше поставав як історичний регіон/область із давньою історією. Скажімо, у багатотомній і розкішно виданій «Живописной России» за редакцією віце-голови імператорського Російського географічного товариства П. Семенова «історія Новоросії» викладалася від античних часів до Кримської війни Живописная Россия. Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении. — СПб.-М., 1898. — Т. 5: Малороссия и Новороссия, ч. 2.

Більше того, у межах «новоросійського» дискурсу з’являється низка праць істориків (Д. Багалій, Д. Яворницький Эварницкий Д.И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края. — Одесса, 1889., В. Ястребов Ястребов В.Н. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии / Оттиск из «Летописи историко-филологического общества при Новороссийском университете». — Одесса, 1894. та ін.), які тією чи іншою мірою прагнуть пристосувати його для представлення малоросійської/української історії. Водночас публікуються роботи, присвячені єврейським Лернер О.М. Евреи в Новороссийском крае. Исторические очерки. — Одесса, 1901., болгарським Державин Н.С. Болгарские колонии Новороссийского края: Херсонская и Таврическая губернии // Известия Таврической учёной архивной комиссии. — 1908. — Вып. 41. — С. 1−238., грецьким Ястребов В. Греки в Елисаветграде // Киевская старина. — 1884. — № 4. — С. 673−684; Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. — М., 1909. — С. 205−220., німецьким Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. — СПб., 1869. — Вып. 1., шведським (переселення 1781−1782 рр. з о-ва Даго у Балтійському морі) Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. — С. 221−226. та іншим сюжетам «історії Новоросії», передусім порушуються проблеми її заселення та колонізації, котрі помітно диференціюють й урізноманітнюють «новоросійський» дискурс. Останній волею-неволею набуває розмаїтих культурних і поліетнічних прикмет.

З-поміж цих текстів чільне місце посідала відома студія Д. Баталія, присвячена колонізації Новоросійського краю Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. На думку Н. Полонської-Василенко, зазначена робота «сыграла видную роль в расширении интереса к истории Южной Украины, но главный центр внимания автора лежал в позднейшей эпохе — времени после ликвидации Сечи»¹⁰⁵ Полонская-Василенко Н. Очерки по истории заселения Южной Украины. — Арк. 5.

• 106 Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. — С. 5.
• 107 Там же. — С. 20−27.
• 108 Там же. — С. 59.

Показово, що вступні нотатки до цієї студії Д. Багалія доволі добре репрезентують його дослідницькі інтенції, хоч вони і сформульовані у досить обережному, компромісному дусі з огляду на вимоги й стандарти імперського культурного поля. Відтак автор представляв ці завдання у такому вигляді: «постараемся проследить в общих чертах распространение русского государства и движение народонаселения к югу, к заветному побережью Черного и Азовского морей; попытаемся определить виды и формы, размеры и быстроту колонизации, роль в ней государства и народа, русского племени и иноземцев; вместе с тем сделаем краткий очерк зачатков местной культуры, развивавшейся параллельно с колонизацией края и находившейся в прямой, непосредственной связи с этой последней, можно сказать, всецело определявшеюся ею».

Утім, незважаючи на компромісні настанови, проголошені у попередніх заувагах, Д. Багалій використовував «новоросійський» дискурс для представлення, власне, української історії. Тому роль перших поселенців Новоросійського краю у його праці однозначно відведена запорозьким козакам .

Д. Багалій виявився одним із перших дослідників, який вказав на домінування українського населення на обширах Новоросії, хоч і у доволі обережному і поміркованому вигляді. «Судя по тому, что в настоящее время малоруссы составляют преобладающую группу населения, можно предполагать, что и в прежнее время они представляли из себя наиболее численную народность; и такое предположение оправдывается всеми известными нам историческими данными», — підкреслював він .

Звісно, праця Д. Багалія не була позбавлена низки компліментарних зворотів на адресу князя Г. Потьомкіна та інших російських урядовців. Але історик не забував згадувати й про численні провали імперської політики на теренах колонізації й адміністрування Новоросійського краю, тобто прагнув показати доволі складні, розмаїті та суперечливі процеси, переважно в об'єктивістському дусі. Більше того, Д. Багалій відзначив істотні відмінності між українською та російською колонізацією південно-східних степів, зокрема вказував на різні соціальні підоснови, станові й господарські особливості та ін. Там же. — С. 62−76.

Схожі конотації споглядаємо і у передмові до збірки етнографічних матеріалів херсонського етнографа й археолога В. Ястребова. Зокрема, її укладач зазначав: «Район, в котором собраны предлагаемые материалы — два северные уезда Херсонской губернии — представляет самостоятельный научный интерес, обуславливаемый особенностями исторических судеб его. Оба эти уезда с давних времен составляли часть Вольностей Запорожского Войска, оба вошли потом в состав Новой Сербии, послужив опорным пунктом для колонизации новороссийских степей — как народной, так и правительственной» Ястребов В.Н. Предисловие // Материалы по этнографии Новороссийского края. ;

С. 1. І хоч автор далі пише про формування особливого «новоросійського» типу народності, останню він розглядав як вислід розмаїтих етнічних і мовних впливів, передусім українських/малоросійських.

Таке розширення і свого роду переформатування «новоросійського» дискурсу не лишилося поза увагою імперської цензури. Скажімо, вищевказані «Материалы по этнографии Новороссийского края», укладені В. Ястребовим, які передбачалося спершу опублікувати на сторінках «Киевской старины», спричинили низку застережень Санкт-Петербурзького цензурного комітету, позаяк були ілюстровані піснями на «малороссийском наречии» Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847−1914). Збірник документів і матеріалів. — К., 2013. — С. 266−267.

Як бачимо, деякі напрями трансформації «новоросійського» дискурсу обіцяли/анонсували у найближчому часі зародження й формування нових дискурсивних практик. Недаремно молодий сходознавець і публіцист А. Кримський (на той час відомий адепт М. Драгоманова!) у рецензії на «Материалы по этнографии Новороссийского края…», котрі були видрукувані в Одесі, відзначав, що «уезды Елисаветградский и Александрийский — это область, вполне заслуживающая особых исследований. В этнографическом отношении оба уезда — типичные представители т. н. Новороссийского края» Крымский А. Рец. на изд.: Ястребов В.Н. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии. — Одесса, 1894 // Этнографическое обозрение. — 1896. — № 2/3. — С. 280. дискурс новоросійський край Це стисле і, можливо, навіть мимовільне означення «т[ак] Называемого] Новороссийского края», вжите А. Кримським у відносно ліберальному, але все ж таки підцензурному російському журналі, промовисто ілюструє настрої й думки українських інтелектуалів останніх десятиліть ХІХ ст. Та й сам М. Драгоманов вважав свідченням «розвитку» українських земель «між сусідніми царствами і начальствами» факт появи Новоросії - колишніх Вольностей війська Запорозького, які «начальство ділило на губернії (курсив М. Драгоманова. — Авт), як знало само, прилучувало наші громади до чужих, населяло між нашими громадами чужих, зганяло наші і т. д.».

Таким чином, альтернативні термінологічні пропозиції стосовно конструкта «Новоросія» та його похідних означень намітилися чи викристалізувалися десь на зламі ХІХ-ХХ ст., за умов, коли українське історіописання формувалося у межах відмінних культурних просторів імперій Романових і Габсбургів. Відтак поступова сепарація від інституціональних впливів, інтелектуальних настанов і культурних орієнтирів імперського простору відбувалася в українській історіографії протягом тривалого часу, іноді у доволі суперечливому і складному вигляді.