Розділ 2. Український національний архетип

Доля як міфологічний образ українців

У зв’язку із збільшеним інтересом з боку вчених-гуманітаріїв до антропологічної проблематики поняття «доля» по праву починає займати одне з центральних місць як в осмисленні сутності людини, так і у визначенні шляхів розвитку культури і цивілізації. Це поняття, виражаючи суттєві стану людського життя, неминуче стає одним з центральних об'єктів дослідження в філософії життя.

І за міфологічними уявленнями, і в ірраціоналістичних філософських системах, а також у повсякденній свідомості доля — це надприродна незбагненна зумовленість, сила, що визначає всі події в житті людини, етносу, країни, людства.

Усна народна творчість українського, як і будь-якого взагалі, народу сягає своїми початками доісторичної доби і донині має ознаки свого міфічного походження. Протягом століть народні вірування зазнавали впливу багатьох факторів: релігійних, історичних, науково-технічного прогресу, проте дивним чином збереглися й до наших днів у народних легендах, переказах, прислів'ях, приказках та інших фольклорних жанрах. Характерною особливістю світогляду українців є антропоморфізація не лише стихій, сил природи, але й тих явищ, які через незнання фізичних законів, їхніх причин та наслідків були незрозумілими, а тому таємничими, дивними, навіть страшними. Деякі явища соціального характеру, як-от: Доля, Злидні, хвороби і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах.

1867 р. професор О. О. Потебня надрукував цінну статтю «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на фольклорних творах, у якій він розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з’ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв’язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами [38]. Не менш цінними є дослідження академіка О. Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» [11] з додатковою статтею «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю» [12]. До цих основних досліджень віднесемо й такі порівняно невеликі статті, як: «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу» М. Васильєва [10], «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп’янського повіту) П. Іванова [20]. На основі аналізу цих та інших досліджень можемо зазначити, що Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому є цілковито схожою на опікувану нею людину. Згідно з характером — активним чи пасивним, українські оповіді наділяють Долю відповідними ознаками й символами — діловитістю, бережливістю, турботливістю — і навпаки: позитивна, активна Доля — «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно; пасивна Доля — «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т. ін. Подекуди в Україні Долю називають ще Таланом, і при цьому кажуть, що неодмінно в кожної людини є свій Талан [20, с. 120].

Доля у фольклорі, за влучним метафоричним висловлюванням С. Нікітіної, — істота всепроникна, її щупальці можна побачити скрізь. Семантичне поле долі майже безмежне і густо засіяне. Не поле, а поля в різних фольклорних жанрах є різними 33, с. 130. Фольклорне розуміння долі як вищої сили, влади над людьми у деяких своїх аспектах зберігає елементи віри наших предків у детермінованість світу — неминучість і свавілля долі в усіх її персоніфікованих виявах. Досить репрезентативний у цьому плані паремійний рівень української мови: Ще ніхто не втік від своєї долі; Перед своєю долею не втечеш; Лихая доля і під землею надибає; Від лихої долі не сховаєшся;Нещастя і на гладкій дорозі спіткає; Напасть і на гладкій дорозі здибає; Від напасти не пропасти, а від біди не втекти; Здибле чоловіка біда на гладкій дорозі; Біда як схоче, то і на гладкій дорозі здибає; Біда найде, хоч і сонце зайде; Біда — не вода: ні переплисти, ні перебрести; Від біди не остережешся і не спасешся; Ніхто не знає, де го біда спіткає; Як не жий, а лиха не минеш; Долі і найбистрішим конем не об'їдеш; Свого щастя і колесом не об'їдеш; Лиха конем не об'їхати; Лиха і гетьманським конем не об'їдеш; Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду; Судженого і конем не об'їдеш.

Неминучою є і смерть як один із проявів влади долі: Як не ховайся, а смерть тебе знайде; Смерть нікого не мине; Як не вікувати, а смерті не минати; Не шукай смерті: сама знайде; Від смерті не втечеш; Від смерті ані відкупитися, ані відмолитися; Від смерті і в склепу не замуруєшся тощо.

Таким чином, у дохристиянське розуміння концепту долі як надприродної сили вкладено реальну залежність наших пращурів від зовнішніх обставин. Показово, що еквіваленти більшості цитованих паремій побутують також у російській і білоруській мовах, що свідчить про їх давність, а також конвергентність базової слов’янської світоглядної парадигми. Загалом у міфології різних народів доля є символом Найвищої та незбагненної Сили, котра впливає на людину протягом усього її життя. Навіть боги не в змозі змінити визначеного людині жереба.

Насамперед зазначимо, що Доля (талан) — фантастично-поетичний образ української міфології, який у народних повір'ях ототожнювався із щастям. На противагу долі та щастю побутували відповідно повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше доля змальовувалася в антропоморфних образах жінки, панича, незнайомця, схожого на людину, яку вони опікують. Щаслива доля — хороша, чепурна на вигляд, а лиха — заспана, запухла, «нечупара».

Проаналізувавши дослідження «Антропоморфічний образ Долі у віруваннях українського народу» 7, ми виокремили основні пласти розуміння Долі в українській міфології. Розглянемо їх детальніше:

• — Доля як «втілене співіснування людини». За повір'ям, кожна людина має свою долю, призначену Богом, це її щастя або нещастя. Доля з’являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. П. Іванов, ґрунтуючись на народних оповідях про Долю, розрізняє: 1) природжену Долю душу предків, 2) Долю янгола і 3) Долю душу людини, або двійника її [20, с. 10]. А взагалі «Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини» [8, с. 18]. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому збагаченню свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває. Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім'я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я. Доля сама не шукає людину, а от людина мусить постаратися знайти її і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як можна оволодіти своєю Долею [46, с. 102]. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить і той швидко збагачується, а хто не знайде Долі - б'ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить [20, с. 22]. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота. Тоді людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі [, 78].
• — Доля як душа предків

Доля як душа предків збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля помирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі [47, с 112].

У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які «доглядають» осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин ніч [42].

Вважалося, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з’являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоб позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі «заклятий» молебень.

За релігійними віруваннями українців Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі [42].

— Доля-ангел Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчає дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б'є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земному житті людині доводиться все пригадувати.

— Доля як душа людини Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй [20].

За повір'ям, Доля, як і Недоля, з’являється людині упродовж року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з’явиться на вулиці й покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір.

На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір'їв пов’язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процесією, в інших її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчастіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед, осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочин [11].

За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину. Залежно від характеру активного чи пасивного українські оповіді наділяють Долю відповідними ознаками й символами. Позитивна, активна Доля «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (бо підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно. Пасивна Доля «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т. ін.

— Талан.

Інша назва Долі - Талан. Кажуть, що в кожної людини неодмінно є свій Талан. У декого він «невсипущий», працює не покладаючи рук, не спить ні хвилини. У кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама людина розкушує. Талан є синонімом «щастя». Кажуть «поталанило», тобто пощастило. Але як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже тяжко: що б вона не робила, користі все одно немає.

— Місце перебування Долі.

Існує багато різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважають, що Долю не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде ту людину, якій належить. Від неї не втекти і не сховатися. Інші навпаки стверджують, що кожна людина сама повинна знайти свою Долю. Вона уявлялася духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди покидає дитину, яку прокляли батько або мати.

Християнство протиставило ідеї долі як віри в осмислену дію «провидіння» (телеологічна детермінація). Однак авторитет астрології і особливо натуралістичні ідеї Ренесансу та природничо-науковий світогляд нового часу витісняє ідею долі в царину повсякденних уявлень, де вона ототожнюється зі збігом обставин, з напрямком життєвого шляху окремої людини, народу, людства.

Відродження ідеї долі відбувається наприкінці XIX ст. у «філософії життя» (О. Шпенглер, А. Бергсон). Доля пов’язується з вимогами ірраціональної активності; пафос долі, любові до врокованості (Ф. Ніцше), проповідь злиття з ірраціоналістичною стихією життя згодом зазнали найбільшої вульгаризації в ідеології нацизму, яка перетворила поняття «доля» на інструмент офіціозної пропаганди. Значне місце ця проблема посіла також у філософії екзистенціалізму. Каузальна детермінація в річищі раціоналізму передбачає зумовленість наслідку причиною. Ця зумовленість може бути пізнана людиною і навіть цілі «провидіння» передбачаються як явні, в усякому разі, для розуму самого Бога (об'єктивний ідеалізм Гегеля). Матеріалістична філософська традиція, яка тлумачить опосередкування як головний принцип мислення, зводила свободу до пізнання необхідності. Тут доля не тільки життєвий шлях суб'єкта, а й соціальний чинник, що детермінує життєвий процес і підлягає пізнанню. Тому якщо історичний процес результат об'єктивно чинних законів, то люди (мірою їх пізнання й використання) творці долі.

Розглянемо твердження Г. Зіммеля 18, який по-новому розглядає Долю в контексті екзистенції. Він зазначає, що життя будь-якої людини має якусь спрямованість, свої характерні інтенційні особливості, зумовлені насамперед внутрішнім станом людської психіки. У той же час людина діє в зовнішньому предметному світі, в якому відбуваються різні події. Останні, незважаючи на те, що мають свою власну логіку розвитку, залучені людиною в життєвий потік, осмислюються нею і роблять істотний вплив на спрямованість життя. Доля, згідно Зіммелю, це такий «стан людського життя, який під впливом зовнішніх подій різко змінює свою спрямованість» 18. Так, зустріч зі знайомою людиною на вулиці може носити просто випадковий характер: ми поговорили буквально ні про що і мовчки розійшлися, кожен залишившись зі своїми проблемами. Але якщо ця зустріч стає вихідним пунктом рішучих життєвих змін, то такий стан обставин отримає назву долі.

Зміна напрямку життя, що розуміється як доля, залежить не тільки від зовнішніх обставин, а й від внутрішнього духовного світу людини, тому Г. Зіммель стверджує, що тварини й Бог позбавлені долі. «Тварині бракує сенсу життя, тієї ідеальної інтенції, яка стверджує себе понад тієї, що ззовні, чисто каузального події, але при цьому все ж здатна відчути визначальне залучення цих подій в наше життя … Для божественного існування немає нічого йому чужого. Навпаки, всі події з самого початку є божественною сутністю або створюються його волею. Для нього немає ні перешкод, ні спонукальних мотивів, які він відчував би зсередини, потребуючи перетворення з випадковості в сенс» [18].

Таким чином, Г. Зіммель вважає, що доля це інша назва випадковості, що виникає на перетині двох необхідностей: друг, що йде по вулиці в силу якоїсь необхідності, і я, що йде по цій же вулиці зі строго певною метою. І ось зустріч, яка круто змінила моє життя. Це і є доля. Або зіткнення внутрішнього духовного світу людини, що представляє своєрідну необхідність, з зовнішніми обставинами, функційними за своїми законами і які є іншою формою необхідності це теж доля. Доля подібна іскрі, що з’явилася при зіткненні двох необхідностей 18.