Поведінкові стереотипи як віддзеркалення суспільних настроїв

Суспільні настрої — поняття хоч і широко вживане, але доволі розмите й неконкретне. Прийнято вважати, що саме суспільні настрої є індикаторами політичної поведінки, але при цьому виноситься «за дужки» наявність пасивної маси, яка, маючи певні свідомісні пріоритети, у спокійний час у поведінковому сенсі нічим себе не виявляє. Коли ж поляризація соціуму різко посилюється, питома вага негативізму у суспільній свідомості зростає. Як правило, він спрямовується проти влади, але в принципі його об'єктом може стати будь-хто і будь-що.

Неспівпадіння або неповну відповідність суспільних настроїв і політичної поведінки психологи позначають поняттям «обмежена раціональність». Крах ілюзій, як правило, підживлює індивідуальний ірраціоналізм, і тоді людина діє так, щоб завдати реальному чи уявному ворогові якомога більшої шкоди. Але поза раціональні рамки легко виходить і групова свідомість, особливо за наявності відповідних пропагандистських зусиль. Суспільна свідомість у Донбасі завжди була роздвоєною, орієнтованою як на російську, так і на європейську систему цінностей. Нині ця амбівалентність суспільної свідомості тут сягнула критичних величин: на всілякі референдуми й псевдовибори люди поспішають не тому, що хочуть реально впливати на політичний процес у напрямі його вдосконалення, а тому, що саме в такий спосіб вони можуть реально продемонструвати власні протестні настрої. Усвідомлення помилковості такої поведінки зрештою приходить, але, як правило, запізно.

На події на київському Майдані Донбас відреагував більш ніж стримано. Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології 8−18 лютого 2014 р., на самому піку майданного протесту, показало: на українському Сході лише 20% опитаних вважали причиною протесту обурення корумпованим владним режимом Януковича, тоді як 57% пов’язували його із втручанням західного світу і його бажанням втягнути Україну у сферу свого впливу.

Для порівняння: у Західному регіоні 80% респондентів покладали провину в ескалації конфлікту на режим В. Януковича Держава і суспільство в Україні: історія і сучасність / За ред. О. М. Майбороди. — К., 2013. — С. 164.

Те, що події на Майдані і пов’язана з ним зміна влади стануть фактором поглиблення поляризації в українському соціумі, точно спрогнозував луганський філософ Олександр Єременко. Кожна така знакова подія, писав він, «грізно запитує: «З ким ти?» Вона владно вимагає: «Будь або по той бік барикади, або по той!» У контексті Майдану зазнали крах теорії багатовекторності і всі пов’язані з ними концепції. Усі революції мають схильність радикалізуватися у перебігу їх здійснення. Майдан радикалізувався почасти внаслідок внутрішньої логіки розвитку, почасти через незграбні дії влади. «Правий сектор», «Тризуб» та інші праворадикальні організації перехопили ініціативу у помірковано-ліберальних сил. Розв’язувати дражливі питання кулуарно, у тиші кабінетів, уже не вийде. Чи зможе нова еліта дати правильну відповідь на Виклик страшенної сили, що його кинули Україні субстанційні сили історії? Єременко О. Подієві уроки Майдану // Філософська думка. — 2014. — № 3. — С. 126−129.

Торба В. Якщо забути про Донбас // День. — 2014. — 19 червня.

Торба В. Про роботу на випередження // День. — 2014. — 26 листопада.

На жаль, на першій фазі протистояння, коли зарадити справі ще міг широкий суспільний діалог, ані влада не поспішала зрозуміти донеччан і луганчан, ані мешканці Донбасу не зробили жодного кроку назустріч новій владі, апріорно оголосивши останню «хунтою». Вигадана у радянські часи пролетарська слава, констатує В. Торба, в період незалежності обернулася для мешканців болючим тягарем і розбилася об потребу виживання. Донбасу над усе хотілося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу — і до настроїв тих прошарків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, хабарництва тощо. Серед більшості мешканців регіону, що стала заручницею історичного зламу, знайшлося чимало тих, хто підсвідомо, у стані безглуздого затьмарення схопився за автомат.

Те, що відбулося на Сході України, констатує публіцист, — з миттєвим насиченням регіону зброєю, яка опинилася в руках схильних до розбою прошарків населення, разом з увезеними до регіону ззовні диверсантами — перетворило Луганщину на жахливий соціальний експеримент. Вона «стала своєрідним чудовиськом Франкенштейна, зібраним із різних частин населення (місцевого і навезеного), активного і пасивного, проросійського, прорадянського і при цьому патріотичного в самому збоченому розумінні цього слова». Утім, хоч цей народ у більшості своїй сам винуватий у власній апатичності й проросійських настроях, він все ж лишається українським. «Обманутим, зомбованим, навіюваним, але українським». Донбас хоче чути конкретну розмову, інакше за звичкою підкориться силі, захлинеться у бандитській війні й «беспределе». Донбас може стати гнійником, який поширить власний сепсис по всій Україні¹.

Українська влада, доводить Торба, має усвідомити: залишити Донбас у стані тотального страху — значить продовжити нелюдяний експеримент над регіоном і остаточно втратити всяку повагу його мешканців до столиці. І тут мова має йти не лише про суто воєнні аспекти розв’язання проблеми Сходу, але й про децентралізацію влади, про яку багато говорять, але серйозних практичних кроків у цьому напрямі поки що не помітно. «Полишивши Донбас, вважає В. Торба, «ми нажили собі ворога, навіть серед тих, хто міг би бути якщо не другом, то хоча б союзником». Найстрашніше, що діти і підлітки — які уособлюють майбутнє Донбасу, «плекають досвід оточення, його думки і навіювання… У школах учні називають себе «новоросами», в мобільних телефонах — герби ЛНР». «За останні півроку сформовано нове покоління тих, хто ненавидить Україну. Саме ненавидить, сприймає українців — незважаючи на те, що у нас навіть однакові прізвища! — ворогами» ².

Отже, потрібна активна робота на випередження, насамперед як протидія доволі ефективній російській пропаганді. І навряд чи в цій складній роботі можна буде обійтися без своєрідної «самокритики», без визнання владних прорахунків і помилок. Стратегія економічного й політичного прагматизму в Україні має, на наше глибоке переконання, базуватися на тверезому врахуванні регіональної специфічності й порубіжності, культурно-психологічних компонентів регіональної самосвідомості, вразливості психіки громадян, що опинилися в регіоні бойових дій.

Чому все-таки конфліктна ситуація на Донбасі так довго не піддається розв’язанню? Очевидно, це пов’язано з самою природою цього, ціннісного у своїй основі, конфлікту. Як показав В. Котигоренко, ціннісні конфлікти, що виникають на грунті ідей, норм, принципів та інших складових духовного життя конфліктантів, є найбільш тяжко розв’язуваними з-поміж інших. Коли йдеться про різні ідентичності, символи, культурні традиції, уявлення про гідність і справедливість, компроміси непопулярні і здебільшого розцінюються як зрада, ренегатство. До того ж, як показав цей дослідник, українській ментальності взагалі притаманний загострений інстинкт самозбереження, гіпертрофований песимізм («фобія гіршого»), схильність до негромадянських уявлень та моделей поведінки Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. — К., 2004. — С. 371−372, 418.

На думку щойно згадуваного О. Єременка, сепаратистські настрої «пересічних луганців» — це здебільшого відображення політичної безграмотності й безпорадності. Невміння подивитися в обличчя правді, страх правди, спровоковані комплексом меншовартості й прихованою манією величі, звучать у безкінечно повторюваних гаслах «Нас ніхто не чує!», «Фашизм не пройде!». Те, що донбасівці в масі своїй не люблять київську владу, є аксіомою, і високий процент тих, хто проголосував за Луганську й Донецьку республіки, загалом відповідає дійсності. Але «донбасівські демосфени» далеко не завжди розуміли, за що саме голосують. На такому грунті самі собою виростають бур’яни неуцтва, дурості, безглуздих чуток, розширюючи простір маніпуляцій Єрьоменко О. Погляд з Луганська: подолання стереотипів // День. — 2014. — 4−5 липня.

І все ж, якщо говорити про вибір зовнішньополітичної орієнтації значною частиною громадян Донбасу, навряд чи можна обійтися такими простими поясненнями. Голова луганської «Просвіти» В. Семистяга бачить цілий комплекс політичних, соціальних, економічних, фінансових, духовних причин ситуації на Донбасі — «складніших, ніж ті, що Путін туди пішов». Основа безпеки — міцний прошарок середнього класу, але його на Донбасі не було створено. Доцент чи професор університету, приїжджаючи у Київ з провінції, не може собі дозволити розміститись у готелі. «Чому так багато людей на Донбасі потяглися до Росії? Та ми ж самі у цьому винні… Як ми можемо збудувати свою державу, якщо ми маємо територію, маємо апарат, маємо назву, але ми не створили націю… Криза, яка відбувається на Сході України, є світоглядною» Торба В. «Ми не повинні боятись Путіна» // День. — 2014. — 13 листопада.

Поки що, констатує науковець і публіцист, і в матеріальному, і в духовному відношенні територія Донбасу перетворюється на Дике поле. Психофізичний стан мешканців Донбасу, особливо тих, які не мали змоги виїхати з «гарячих точок», упродовж тривалого часу лишатиметься складним. Ховаючись у підвалах і думаючи лише про виживання, люди втрачають орієнтири, втома від насильства витісняє всі інші почуття. Психозам, що виникають на такому грунті, притаманна втрата раціонально-оціночної основи; люди плутають причини й наслідки, не розрізняють доброзичливців і ворогів, нездатні відрізнити цінності від симулякрів.

За оцінкою соціального психолога В. Васютинського, «більшість людей з сходу вважає, що це Україна напала на Донбас, і жодні аргументи щодо агресії Росії їх не можуть переконати. Вони нібито хотіли федералізації та децентралізації, а українські війська прийшли воювати проти цього». Переконати їх у протилежному можна буде лише тоді, коли децентралізація відбуватиметься за європейськими моделями, не лише на рівні регіонів, а й на рівні громад. Вирішення важливих місцевих питань громадою, а не регіональною владою, «позбавить небезпеки виникнення „удільних князівств“, які відриватимуть Донбас від України» Васютинський В. «Запит на нові політичні обличчя існує в суспільстві ще з 90-х років» // День. — 2014. — 29 жовтня.

Владі варто уважно прислухатися до думки соціологів: на Донбасі існує багато рис та симптомів посттравматичного синдрому, — переживши серйозну травму, багато людей втратили не лише спокій, але реальні джерела для існування — роботу, житло. Серйозною проблемою є охорона громадського порядку, бо на початку конфлікту міліція на 90% зайняла антидержавницьку позицію. Тому необхідно враховувати можливість партизанських дій, навіть у тих районах, де порядок уже здається встановленим.

Як вважає Є. Головаха, близько 60% населення сходу бачить свій регіон у складі України. «Але є частина, яка погано сприймає нашу державу, тому треба вміти розмовляти не тільки з більшістю, але і з меншістю, якщо влада хоче зберегти єдність країни не тільки на папері або військовими засобами» Кривцун Д. Про «посттравматический синдром» // День. — 2014. — 15 липня. Очевидно, що вибір між пріоритетами геополітики чи гуманізму має робитися на користь останнього. Важливо, щоб проблема інакшості, яка є головною у компаративістиці, розглядалася через призму культурних незбігів, а не в ключі «свій — чужий», «хто не з нами, той проти нас». І щоб пропонувалися саме такі механізми культурної комунікації, які сприяють вихованню толерантності, націленості на діалог і співпрацю.

Ніхто не скаже сьогодні, зазначає колишній професор Донецького національного університету Ігор Тодоров, скільки років має пройти, щоб життя у Донбасі повернулося у нормальне русло. Адже «ополченці» рекрутуються переважно з жителів шахтарських містечок, фактично позбавлених засобів існування. «Тепер ці люди мають автомати, в них виросла самооцінка, й повернути їх до минулого життя практично неможливо. Має розпочатися масштабна реструктуризація інфраструктури Донбасу із використанням досвіду Китаю та країн Південної Азії. Щоб дати людям робочі місця із гідною зарплатою, потрібен комплексний підхід центральної влади й бізнес-структур; розрахунок має бути не лише на кошти держави та іноземних інвесторів, але й на власних олігархів. Інакше Донбас може перетворитися на постійне джерело дестабілізації ситуації в країні й інструмент ліквідації нашої держави взагалі» Прокопенко М. Про «стокгольмський синдром» Донбасу // День. — 2014. — 29 жовтня.

Нова законодавча й виконавча влада, яка бере у свої руки керівництво державою після парламентських виборів-2014, чинитиме грамотно, якщо послідовно враховуватиме у своїй політиці об'єктивне зростання регіонального чинника на Сході України. Поки що цим зростанням вправно користувалися олігархи і зовнішні сили в особі Російської Федерації, експлуатуючи давній принцип «поділяй і владарюй». Опора на світовий досвід у сфері децентралізації, зокрема, італійський та іспанський, може дати чимало для осмислення тих можливостей, які здатна забезпечити послідовно реалізована стратегія децентралізації. Хоч зрозуміло, що ні про яку кальку зарубіжного досвіду мова йти не повинна. Щоб знизити досить високий градус конфліктності у суспільстві, українська влада мусить знайти й реалізувати і вкрай необхідні важелі економічного зростання, й такі етичні норми, які базуватимуться на постулатах справедливості й відповідальності. Лише на цьому шляху вдасться зняти або бодай мінімізувати той «комплекс жертви», який склався у значної частини мешканців Донбасу під впливом незважених дій вітчизняної влади і шаленого ідеологічного тиску з боку РФ.

На жаль, листопадові псевдовибори на території невизнаних ДНР та ЛНР значно ускладнили ситуацію «взаємоневизнання» і змусили владу відмовитися від надання непідконтрольним їй територіям будь-яких самоврядних функцій (а водночас і від сплати пенсій та інших соціальних виплат). Наскільки раціональною і ефективною буде така стратегія, покаже час. А поки що, здавалося б, вже подолана архаїка продемонструвала ефект несподіваного повернення. Донбас продовжує спливати кров’ю, констатує публіцист І. Сюндюков у рецензії на нашу працю «Схід і Південь України: час, простір, соціум». На його переконання, за нехтування з боку влади очевидною істиною — розруха в головах призводить до суцільної, у тому числі й світоглядної, ціннісної, ментальної розрухи — українському суспільству доведеться платити високу ціну, і творити заново українську ідентичність на Донбасі буде неймовірно складно. «Жахливий досвід Донбасу вимагає осмислення. Передусім в історичному вимірі», вважає він, і рецензована монографія оцінюється як вдалий перший крок на цьому шляху. Якщо історичне коріння масштабної трагедії не вдасться осмислити певною мірою, країна буде знов приречена діяти методом проб і помилок, або, ще гірше, методом «гнилих оборудок» корумпованих еліт Сюндюков І. Донбас: роз’ятрені рани минулого. У чому історичне коріння трагедії на Сході? // День. — 2014. — 14−15 листопада.

Якщо ж говорити про оптимістичний сценарій розвитку подій на Донбасі, то тут пріоритет, безумовно, належить Є. Марчуку. Він вірить у те, що після відновлення інфраструктури Донбасу невідворотньо відбуватиметься зміна промислової структури регіону, його модернізація, адже більшість заводів Донбасу є технологічно відталими та енерговитратними, а експорт в основному є сировинним. Але відновлення Донбасу має відбуватися не тільки в економічному, інфраструктурному смислі, а й в інформаційнодуховному, адже він ніколи не був українським. Паралельно з європейською інтеграцією Україні потрібна й внутрішня; регіони повинні добре пізнати, відчути, побачити один одного. «Вивітрювання зі свідомості фобій, які були нав’язані та дуже майстерно консервувалися на Донбасі, відновлення інфраструктури, модернізація виробництва і внутрішньоукраїнська інтеграція — гарантія процвітання Донбасу» Кривцун Д. Про «посттравматический синдром» // День. — 2014. — 15 липня.

Схід і Південь України: час, простір, соціум. — Т. 1. — С. 297−301.

Поки конфлікт триває, важко сказати, скільки часу знадобиться для реалізації такого оптимістичного прогнозу. Надто вже страшними здаються величезні втрати, завдані «гібридною» війною генофонду українського народу, екології, промисловій і транспортній інфраструктурі, економіці в цілому. Мабуть, ще дуже довго люди Донбасу здригатимуться від однієї згадки про те, що довелося пережити. Хочеться все ж сподіватися, що уроки з цієї трагедії будуть якнайшвидше зроблені на користь відмови від продовження насильства з будь-якого боку. Адже свобода кожного починається там, де на перший план виходить осмислення багатогранності людського буття, варіативності ціннісних життєвих смислів, плюралізму підходів. суспільний політичний донбас націоналізм Що ж до уроків, які має винести з подій 2014 р. українська влада й інтелектуальна еліта, то їм, як вважає Л. Якубова, варто зайнятися переосмисленням не лише доктринальних засад державної політики, але й теоретичних засад сучасної історичної, політичної, соціологічної думки. Для значного кола фахівців чим далі більш очевидною стає криза загальнопоширених концепцій націй і націоналізму. Але далеко не завжди враховуються ті глибинні мутації усіх складових тіла нації та принципів організації її життєдіяльності, що відбулися під впливом радянської суспільно-політичної системи. Наслідки цих мутацій на прикладі Донбасу помітні найбільш виразно. І СРСР, і сучасна Росія постають у баченні дослідниці як антиверсії національних держав. Трансформуючи ідею «пролетарського інтернаціоналізму» в ідею «русского мира», Кремль заклав міну уповільненої дії під усю будівлю сучасного взаємозалежного світу. Визнання того факту, що українсько-російське пограниччя, яке пролягає через Донбас, є ризикогенним фактором державної безпеки, має стимулювати не тільки вироблення Україною власної державної доктрини, але й розробку довгострокових адресних програм, розрахованих на різні порубіжні соціуми, різні етноси, різні суспільні групи¹.

Країні конче потрібна власна етика транскультурності на пограниччях — з акцентом на динаміці взаємовпливів і розмежувань, з усвідомленням того, що вплив центру тут часто програє у порівнянні з впливом кордону. Вироблення онтології пограниччя потребує власних виразових засобів і специфічної наукової мови. Йдеться про наукове обґрунтування культури пограниччя — не лише як геокультурного, але й як екзистенційного феномена. Орієнтація на культурну трансцедентність передбачає врахування як реальних контактів і взаємозалежностей, так і впливу знаків, символів, світоглядних систем. Гомогенна національна культура ніколи не була реальністю; тим більше вона не може бути такою після жахливих випробувань «гібридною» війною. Вітчизняний культурний простір має складну конфігурацію багатовимірності, обтяжену численними травмами. Шукати взаєморозуміння на такому грунті можна в руслі «визначення відмінностей» (selebration of diversities), як це робиться на Заході. Але більш продуктивною для України, на наш погляд, має бути стратегія послідовної децентралізації й відмови від застарілих уявлень про центр-периферійні відносини. Тут не обійтися без уважного врахування специфічної соціодинаміки погранич, сутнісного аналізу різних територіальних ідентичностей, наукового обґрунтування «кордону безпеки» .

Очевидне одне: пояснення феномена пограниччя лише політичними чинниками у контексті війн, економічної експансії метрополій чи сусідів дає небагато. На атмосферу пограниччя впливає все: внутрішні адміністративні кордони, культурні контакти, стан регіональної самосвідомості, символи й міфи і ще багато чинників. Особливо небезпечною тут може виявитися недооцінка екзистенційних факторів, суб'єктивного самопочуття «людини на межі». Для характеристики її самопочуття придатне поняття «пограничні люди» (border people), уведене в науковий обіг дослідником американо-мексиканського кордону О. Мартинцем Martinez O. Border people: Life and society in the U.S. — Mexico Border. — Tueson, 1998. Відповідний напрям досліджень передбачає поглиблене вивчення самопочуття людини, яка перебуває на перетині цивілізаційних, культурних, етнічних чи релігійних кордонів, а також аналіз форм людської діяльності й специфіки колективної й індивідуальної свідомості, співмірної цим обставинам. У фокусі уваги тут те, що П. Бурдьє називав габітусом — закріплені в менталітеті й архетипах колективного несвідомого цінності й установки, які є результатом відтворення культурних традицій та норм і які особливо виразно проявляються в екстремальних обставинах.

Дезорієнтованим, розгубленим, часто позбавленим засобів для існування людям Донбасу сьогодні над усе потрібна реальна допомога — соціальна й психологічна. Лише вона, помножена на відвертість і щирість у людських відносинах, забезпечить збереження у складі України тієї частини Донбасу, яка сьогодні їй практично непідконтрольна.