Наступність як закономірність розвитку культури

Однією з найважливіших закономірностей історії світової культури є наступність. Кожен новий етап у процесі історичного розвитку культури, відкидаючи попередній, необхідно включає весь прогресивний його зміст, все те, що було надбано людством на попередніх етапах розвитку.

У процесі історичного розвитку суспільства наступність тих чи інших культурних явищ може мати як перервний, так і безперервний характер. Культурні цінності минулого, що мають безперервний характер та переходять від одного покоління до другого, виступають як живий елемент культури кожної історичної епохи. Ті чи інші цінності, що мають перервний характер, виникнувши в більш ранню епоху, потім щезають на певний час із культурного вжитку і лише пізніше відроджуються знову. Наприклад, атомістичне вчення з’явилося в Стародавній Греції. В епоху Середньовіччя ідеї атомістики виявилися за межами духовної культури суспільства. І лише у ХVІ - ХVІІ ст. почалося відродження і подальший розвиток атомістичних ідей. Театр, народившись у період античності, в середні віки майже щез із культурного життя.

Виникнення більш або менш тривалих перерв у розвитку культури, звичайно, пов’язано з процесами розвитку суспільства, з суперечностями суспільного прогресу.

Слід мати на увазі, що масштаби, обсяг і характер занепаду культури, які безпосередньо випливають із суперечностей суспільного прогресу в умовах класово-антогоністичних суспільств, можуть бути різними. Причини занепаду в розвитку культури, який може охоплювати найрізноманітніші періоди часу (від кількох десятків років до сторіч і навіть тисячоліть), звичайно, не можна зводити лише до соціально-політичних, оскільки духовна культура у своєму розвитку має певну самостійність. Зокрема, перервний характер розвитку духовної культури пояснюється характером самого процесу пізнання, який сповнений суперечностей. Як безсумнівним є зв’язок між соціальними процесами, що відбувалися у середньовічній Європі, й процесами розвитку європейської культури цього періоду, так і безсумнівним є інший зв’язок, що виявився у розвитку самих ідей.

В історії людства були періоди регресу, занепаду культури, катастрофи в розвитку культури (наприклад, загибель крито-мікенської культури), але навіть у тих випадках, коли гинули цілі цивілізації, їх культурні досягнення не щезали безслідно. Вони однаково так чи інакше включалися в усесвітню скарбницю культури, слугували цілям культурно-історичного прогресу.

Як свідчить історія, у найтяжчі періоди, коли відбувалися реакційні повороти в політичному житті суспільства, а розвиток духовної культури на тривалий час затримувався або переривався зовсім, розвиток матеріальної культури, як правило, не переривався на довгий час, хоча, зрозуміло, й ішов повільніше, ніж зазвичай. Це пов’язано з тим, що існування суспільства неможливо без постійного процесу виробництва. Повне зруйнування матеріального виробництва означало б кінець і самого суспільства, його культури.

Інакше кажучи, через внутрішню специфіку духовної культури багато духовних цінностей, зокрема твори літератури та мистецтва, наукові досягнення можуть бути втрачені назавжди, тобто перерви в її розвитку можуть бути значно відчутнішими й тривалішими, а час від часу приймають буквально катастрофічний характер. З цією особливістю духовного виробництва значною мірою пов’язаний і сам факт нерівномірного розвитку матеріальної та духовної культури.

Наступність у галузі духовної культури неможлива без усвідомлення людиною значення духовних цінностей, що передаються у спадок. Узагалі, слід розрізняти поняття «наступність» та «успадкування». «Наступність» — категорія загальнофілософська. Тому вона має методологічне значення для всієї культури, як матеріальної, так і духовної. Категорія ж «культурна спадщина», зазвичай, застосовується до процесів, що відбуваються в галузі духовної культури.

Слід зауважити, що кожна соціальна верства успадковує цінне в культурі минулих епох як для того, щоб увічнити ці цінності, так і для того, щоб у минулому знайти опертя для своїх ідейних позицій. У процесі розвитку духовної культури треба розрізняти позитивну та негативну форми наступності. Позитивна ґрунтується на практичній переробці й використанні позитивних результатів, досягнутих попередніми поколіннями. Негативна виникає на противагу тим чи іншим, висунутим раніше ідеям, які виявилися повністю неспроможними. Прикладом негативної наступності може слугувати критика К. Марксом теорії народонаселення Мальтуса.

Наука та мистецтво по-різному відображають різні сторони матеріального світу. Це приводить до того, що для науки переважне значення має наступність у змісті, у той час як для розвитку мистецтва як художньо-образного способу пізнання світу переважне значення має наступність у формі. Це, звичайно, не означає, що в мистецтві немає наступності в змісті. «Вічні проблеми» мистецтва: любов і ненависть, дружба і ворожнеча, ідея визнання особистості, її обов’язку перед суспільством — завжди хвилювали й будуть хвилювати людей. Але мистецтво кожної епохи по-своєму розв’язує ці проблеми. Якщо в науці існує наступність понять, ідей, законів, категорій, правил, по суті, незалежно від того, в якій формі вони виражені, то в процесі розвитку мистецтва успадковуються не лише художні ідеї, творчі принципи, естетичні норми, а й самі твори мистецтва в цілому.

Інша важлива особливість розвитку мистецтва (на відміну від розвитку науки) полягає в тому, що тут наступність відіграє істотно іншу роль. Так, кожне нове за своїм значенням відкриття в науці примушує піддати перегляду уявлення, які панували раніше в певній галузі знань. Кожен великий революційний переворот у науці часто перетворює обсяг старих знань у надбання історичного архіву (звичайно, раціональний їх вміст, «зерна істини», кладуться у фундамент нової теорії), тоді як твори справжнього мистецтва живуть вічно.

Глибокий та тонкий зв’язок минулого й сучасного не обмежений різними сферами матеріальної культури, прикладного мистецтва, усної творчості. Вона пронизує і всі інші галузі духовного життя людства. Це наочно відстежується в історико-філософському процесі, у розвитку релігійної свідомості та в процесі виникнення світових релігій: буддизму, християнства, ісламу. Останнє особливо цікаве, оскільки часто зміна релігійних вірувань, поглядів набувала вкрай ворожих форм, що були часто пов’язані зі спробами знищення попереднього культу, його атрибутики. Згадаймо хоча б процес становлення і зміни язичеських вірувань християнськими, а язичества в Київській Русі - православ’ям.

Ретроспективний погляд у минуле дозволяє побачити одну суттєву обставину: еволюція різних релігійних уявлень, незважаючи на крайні суперечності, а іноді й трагічність процесу, відбувалася не шляхом їх повної зміни, а поступового, не завжди очевидного нашарування на збережене старе нового, що породжувалося ідеологічними та культовими формами релігій, які йшли на зміну колись панівним і традиційним віруванням. Так, дохристиянська культура, котра глибоко вкорінилася у нашому народі, не могла не вплинути на характер самого християнства на Русі. В цілому саме цим і пояснюється те, що, попри тисячолітнє панування православної церкви, язичеські вірування, хоча нерідко й у дуже зміненій формі, були збережені народною вірою, національною культурою в обрядах, хороводних іграх, піснях, казках, народному мистецтві, в елементах орнаментики культових та побутових речей.

Таким чином, у проблемі зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього, можна виділити таке:

• 1. В основі зв’язку теперішнього з минулим і майбутнім лежить закономірність наступності. Суть цієї закономірності полягає в тому, що при переході від одних етапів розвитку культури до інших відбувається збереження, закріплення й частково формування історичної зумовленості виникнення культурного вибору тих чи інших феноменів, окремих сторін, характеристик культурного процесу в цілому.
• 2. Закономірність наступності виявляється як одна з найважливіших закономірностей розвитку матеріальної і духовної культури, культури людських стосунків.
• 3. Проблема наступності, формування спрямованості соціокультурного процесу має комплексний характер та вимагає, поряд з історичним екскурсом, осмисленого аналізу соціально-філософського зрізу явища, яке вивчається. Це означає розгляд соціальних підвалин соціокультурного процесу, його діалектики і механізмів наступності культурного розвитку, що забезпечують селекцію й збереження загальнолюдських цінностей.

Незважаючи на індивідуальність і неповторність культурно-творчої діяльності людини-творця, вона має й очевидну спільність та єдність. Саме цим пояснюється те, що у продуктах матеріальної і духовної культури, незважаючи на вибірковість творчості, виявлення індивідуальної неповторності, захоплення технікою виконання, завжди живе дух епохи. Навіть переходи від одного стилю — в матеріальному й духовному творенні - до іншого відображають характер соціальної структури.

Можна виділити два типи наступності: конструктивно-творчий, пов’язаний з народженням матеріальних і духовних цінностей, та позитивно-консервативний, що забезпечує збереження культурних досягнень людства, які історично виправдали себе.

Наступність у розвитку культури, як свідчить увесь історико-культурний процес, врешті-решт, є історією послідовного розкриття людини, досягнення людської досконалості й розширення людської свободи.