Мультикультуралізм і європейський традиціоналізм у контексті аналізу національної ідентичності

МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТРАДИЦІОНАЛІЗМ У КОНТЕКСТІ АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Невід'ємною складовою глобальних транзитивних процесів у сучасному світі стала міграційна криза, апогеєм якої став рух на європейський континент мільйонів біженців з Сирії і Північної Африки. Одним з чинників вказаних процесів стала мультикультурна міграційна політика у багатьох європейських державах, що призвела до формування закритих національних груп, представники яких практично не інтегруються в європейський соціокультурний простір. Провал мультикультуралізму в Європі супроводжується не тільки зростанням етнічної злочинності, а й масовими заворушеннями, які мають етнічний або релігійний характер. Актуальність аналізу мультикультуралізму ще більше зросла після жорстоких заворушень і сутичок молодих емігрантів у містах Великої Британії, Франції, Німеччини, Нідерландів у 2005;2006 рр., міграційної кризи в Європі 2013;2017 рр., вуличних протистоянь і заворушень, вчинених вихідцями з Близького Сходу і Північної Африки у Кельні напередодні 2016 р. Фактично виявилося, що в Європі вже сформувалася хоча й інтернаціональна за походженням, однак об'єднана й духовно цілісна за релігійними і соціокультурними параметрами багаточисельна мусульманська громада.

Політика мультикультуралізму стала закономірним продовженням глобалізаційних процесів, які супроводжувалися становленням транснаціональних економічних та політичних структур, посиленням інформаційної сфери комунікацій, зростанням економічної, соціальної і культурної мобільності населення і як наслідок посиленням міграційних потоків. Внаслідок цього більшість європейських соціумів втратили не лише гомогенність, а й національну ідентичність. Закономірним наслідком цього стало зростання в електоральному полі країн Європи (Австрії, Бельгії, Нідерландів, Польщі, Угорщини, Франції) партій консервативного і націоналістичного сегментів. Актуальність аналізу співвідношення концептів мультикультуралізму і традиціоналізму посилюється й тим, що глобалізаційні процеси сприяють значній мобільності громадян України. Для нашої держави вкрай важливим є досвід вирішення зростаючих міжкультурних суперечностей, з якими наразі зіштовхуються країни Європи. Саме у такий спосіб можна визначити, які позиції міжкультурного діалогу можуть бути використані для вирішення проблем у сфері міжкультурних, міжконфесійних і міжетнічних відносин в Україні. Аналіз кризи європейського мультикультуралізму має важливе значення для України й у контексті становлення національної ідентичності.

Аналіз проблеми мультикультуралізму у науковій парадигмі вже став предметом ґрунтовного дослідження. Зокрема, атрибутивні ознаки мультикультуралізму, його еволюція та специфіка виявлення у різних країнах стали предметом зацікавленості багатьох українських дослідників О. Арцішевської, С. Дрожжиної, М. Козловця, А. Колодій, Т. Метельової, П. Сауха, В. Солошенко, В. Ткаченка, К. Яценка та ін. Натомість вплив мультикультуралізму на розвиток полікультурних спільнот став основою для досліджень російських науковців В. Малахова, А. Коена, Є. Панюгіної, С. Погорєльської, А. Федосєєва та ін. Утім, найвизначніший внесок у дослідження феномену мультикультуралізму у сучасному соціокультурному просторі здійснили С. Бенхабіб, У. Кімличка, Ч. Кукатас, Б. Парех, С. Паттерсон, Дж. Ролз, Е. Сміт, Г. Тернборн, Ч. Тейлор, Ю. Хабермас.

Метою статті є аналіз співвідношення концептів мультикультуралізму і традиціоналізму у контексті проблеми збереження національної ідентичної європейських держав.

У науковій парадигмі феномен мультикультуралізму розглядається у різних площинах: «як політика гармонізації суспільно-політичних процесів у поліморфних соціумах (А. Лейпхарт, Ч. Тейлор); переосмислення понять „громадянство“, „ідентичність“, „етнічність“ у мультикультурних суспільствах (У. Кімличка, Л. Пітерс); мультикультуралізму як стратегії розвитку майбутніх суспільств (А. Гангон, Н. Глейзер, Ч. Кукатас); мультикультуралізму як засобу вирішення етнічних і мовних проблем (О. Биков, Е. Бомешко, В. Вардеккер, І. Воронов, С. Саржан); мультикультуралізму як новітнього напряму в освітньо-виховній діяльності (А. Перотті, М. Рогозін); мультикультуралізму як напрямку у сучасній соціальній філософії (В. Малахов)» [1].

Вказані аспекти мультикультуралізму якнайповніше виявили себе у Великобританії, Німеччині та Франції, в яких мультикультуралізм був спрямований не на асиміляцію й уніфікацію іммігрантів, а на можливість збереження культурної багатоманітності на основі принципів полікультурності, толерантності та взаємної терпимості. При цьому, якщо французька модель мультикультуралізму базувалася на просвітницьких принципах республіканізму, свободи і братерства, рівності перед законом усіх громадян незалежно від етнічного походження і віросповідання, то політики німецького мультикультуралізму ґрунтувалася на економічних потребах у робочій силі, насамперед, з Туреччини. При цьому ФРН гарантувала збереження культурної і національної ідентичності іммігрантів за умови їх лояльності державі.

Утім, як засвідчують останні події, політика мультикультуралізму і в цих країнах у значній мірі зазнала невдачі. Самі спроби заміщення національного співтовариства мультикультурними, за твердженням Д. Глазова, спричинили розрив єдиного соціально-політичного простору, створюючи загрозу цивілізаційного розламу у суспільстві [2: 285]. Більше того, спроби вирішити зростаюче міжкультурне, міжрелігійне і міжетнічне протистояння акцентацією на необхідності впровадження принципів толерантності призвело до зворотних результатів. Емігранти у першому і другому поколіннях часто не просто не прагнуть опановувати мову і знайомитися з соціокультурною традицією Європи, зберігаючи власну культурну і релігійну ідентичність, а й починають агресивно насаджувати її в найбільш екстремістських і терористичних формах.

Загалом, можна виділити три основні наслідки політики мультикультуралізму в країнах Європи. Поперше, в деяких країнах, насамперед, Франції і Німеччині значно зросла частка мусульманського населення і ця тенденція посилюється. По-друге, відбувається зростання екстремізму і тероризму, пов’язаного з середовищем іммігрантів. По-третє, зростає соціальна напруженість між корінним населенням Європи та представниками етнічних і релігійних меншин.

Ці тенденції з необхідністю зумовили критику мультикультуралізму у загальноєвропейській суспільній думці. У європейців «все більше прокидається інстинкт самозбереження і бажання зробити Німеччину тільки для німців, Англію тільки для англійців, а Францію тільки для французів» [3: 399]. В результаті цього все більше жителів Європи закликають скасувати політику мультикультуралізму, а керівники Німеччини, Великобританії та Франції публічно заявили про її провал. Тим більше, що непродумана політика мультикультуралізму призвела й до стрімкого втягнення релігійного ісламізму й тероризму у глобалізаційні процеси. Якщо ще в кінці ХХ ст. ісламський фундаменталізм виявляв себе лише у деяких країнах Близького Сходу, то політика мультикультуралізму сприяла його вкоріненню і поширенню не лише в європейських країнах, а практично в усіх куточках світу. Саме в період розквіту мультикультуралізму, сформувалися транснаціональні терористичні організації (Талібан, Аль-Каїда, ІДІЛ, Аль-Нусра та ін.).

У глобалізованому світі криза національної ідентичності пов’язана не тільки з потужними міграційними процесами, а й з інформаційним перенасиченням. В європейському культурному просторі національна ідентичність не встигнувши сформуватись, зазнає дезінтегруючого впливу. Криза національної ідентичності в Європі не просто загрожує втратою конкурентоспроможності у світі, а й загрожує національному виживанню. Як слушно стверджує М. Козловець, у традиційних і навіть індустріальних суспільствах ідентичність особи була чітко фіксованою, оскільки соціальні ролі були визначені, а відповідна міфологія й ідеологія суворо регламентувала сферу мислення і поведінки [4: 132]. Натомість у глобалізованому світі замість надмірної регламентації часто бачимо ненадійність і уразливість умов існування і окремих людей, і цілих соціальних спільнот.

Аналіз концептуальних положень мультикультуралізму засвідчив необхідність не тільки вирішення проблеми соціокультурного протистояння корінних жителів Європи та іммігрантів, а й потребу вироблення ефективної стратегії інтеграції іммігрантів за умови збереження культурної і національної ідентичності європейців. Одним зі стратегічних напрямків цієї інтеграції може бути використання елементів традиціоналізму і консерватизму. Традиціоналізм виходить з домінування в соціальній картині світу прийомів і методів освоєння і перетворення дійсності, які базуються на усталених цінностях, здатних консолідувати й активізувати соціальну спільноту. В сучасних умовах традиціоналізм можна розглядати як інтегральну доктрину розвитку соціальної системи, в якій за висхідні структури функціонування розглядаються як стійкі форми соціального буття. При цьому у його межах визнається потенційна можливість змін на основі осмислення традиційних цінностей. На сучасному етапі розвитку традиціоналізм є альтернативою не тільки консерватизму й лібералізму, а й мультикультуралізму у контексті розуміння функціонування соціальних систем. мультикультуралізм толерантність етнічний традиціоналізм Якщо традиціоналісти-класики (Е. Берк, Ж. де Местр, Ф. Савіньї) ще розраховували на реформування суспільства через «реставрацію» й «реконструкцію», то традиціоналісти ХХ ст. (Р. Генон, М. Еліаде, Ю. Евола, Ф. Шуон) виходили з ідеї цілковитого розриву з пануючими світоглядними тенденціями й суспільною ідеологією. У широкому розумінні під традиціоналізмом розуміється орієнтація на підтримання і підкорення авторитету традиції. У вужчому розумінні під традиціоналізмом розуміють конкретно-історичні ідеології, які виникли у середині ХХ ст. у країнах третього світу в якості зворотної реакції на вестернізацію. Класичний традиціоналізм сформувався як реакція на Французьку революцію кн. ХУЛІ ст. і як спроба захисту традиційного суспільного устрою. Його засновниками були Е. Берк, Ж. де Местр, Л. Бональд, Р. де Шатобріан.

Праця Е. Берка «Роздуми про французьку революцію» вважається чи не першою філософською роботою, де викладені основні положення традиціоналізму. У ній мислитель, з одного боку, пропонує дескрипцію англійської політичної традиції як своєрідного культурного зразка, з іншого — визначає принципи функціонування традиції у політичній сфері. Це дає можливість розглядати традицію як базову цінність у вченні Е. Берка. А відтак, мислитель надає перевагу конструкції історично складених норм певного суспільства, порівняно з писаною конституцією. Не менш вагому особливість англійської політичної традиції, складає релігійний характер політичних норм і інститутів [5: 362]. Альтернативою Суверенітету Розуму, за Е. Берком, є авторитет традиції. Істина, винесена за межі мінливої реальності і закарбована у біблійних текстах, має захищати суспільство від спекуляцій і небажаних змін. Ще однією рисою англійської самобутності є дух свободи, витворений через функціонування давньої політичної конституції, в якій простежується рівновага трьох елементів: монархії, народу й аристократії.

Англійський мислитель ставив під сумнів теорію суспільного договору, обґрунтовуючи це тим, що людина ніколи не існувала поза суспільством, а від самого народження пов’язана з іншими людьми і суспільством спільними обов’язками. Сумнівною, на думку Е. Берка, є й теорія народного суверенітету, адже народ розглядається ним як кількісна спільнота, яку не можна розглядати як єдину особистість. Багато в чому такий підхід і пояснює чому не піддаються процесу інтеграції в структуру європейських соціумів мільйони іммігрантів з країн мусульманського Сходу, які на протязі декількох поколінь проживають в Європейському Союзі.

На цей аспект свого часу звернув увагу Н. Саркозі. Інтеграції іммігрантів, на його думку, не відбулося тому, що «в усіх наших демократичних спільнотах занадто сильно стурбовані ідентичністю тих, хто приїжджає, і недостатньо — ідентичністю тих, хто їх приймає». Іммігранти мають ставати частиною французького співтовариства і поважати місцевий спосіб життя, адже французьке суспільство у контексті збереження національної традиції, цілком виправдано не хоче змінювати свій спосіб життя, втрачаючи зокрема свободу і рівність між чоловіками і жінками.

Е. Берку належить обґрунтування й ідеї про включення традиційної спадщини у сферу політичного, про співвідношення традиції й змін, про межу авторитету традиції: «Держава, яка не має сили нічого змінити, не здатна себе зберегти» [5: 85]. А відтак межею традиції є потреба у змінах заради підтримання життєздатності системи. При цьому оптимальним засобом збереження традиції є дія на випередження задля адаптації суспільної системи до нових викликів.

Сучасний стан людської цивілізації уявлявся традиціоналістам спотвореним, позбавленим сакральної традиційної основи. Безкомпромісність щодо сучасного їм світу стала атрибутивною ознакою світогляду традиціоналістів ХХ ст. У 1945 р. відбулося видання книги Р. Генона «Царство кількості і знаки часу», в якій послідовно й обґрунтовано дається критика західного способу життя, його головних виявів і дефініцій (демократії, прав людини, вільного ринку, гуманізму, промисловості, психоаналізу, протестантської етики та ін.). Мислитель виходить з міркування, що на початковій стадії розвитку суспільства всі речі мали для людини традиційний характер. А тому «профанна» діяльність індивіда, спрямована на ігнорування або порушення усталених норм, була неможливою ні у повсякденності, ні у сфері наук, мистецтва і ремесла, адже «у всіх традиціях є нерухома точка, що всіма одноголосно називається символічним „полюсом“ буття, навколо якої здійснюється обертання світу» [6: 102]. І якщо не брати до уваги часи «класичної» античності, то можна, за Р. Геноном, констатувати, що «профани» з’являються лише у сучасній цивілізації.

Якщо Р. Генон лише говорив про «кризу сучасного світу», то його послідовник Ю. Евола відкрито закликав до «повстання проти сучасного світу». Згідно з ним у сучасному суспільстві є два типи людей. Перший тип — дріб'язкового міщанина, толерантного конформіста, псевдоінтелектуала або пустого ідеаліста. Натомість для другого типу людини стихійні аспекти героїчного досвіду стають засобом перетворення і сходження до цільності особистості у трансцендентному зрізі існування [7: 147]. Утіленням ієрархічності суспільства є, за твердженням Ю. Еволи, родина, яка у традиційних цивілізаціях була не лише природнім, а й релігійним союзом.

Ця ієрархічність, структурованість суспільства була підірвана, на думку західноєвропейських традиціоналістів, формуванням ліберального суспільства в Європі. І, коли це суспільство зіштовхнулося з цілісною ієрархічністю і релігійною ідентичністю ортодоксальної мусульманської «Умми», воно почало втрачати власну соціокультурну ідентичність, насамперед національну.

Західні ліберальні режими дуже слабкі перед лицем трансформації звичаїв. «Ліберальне суспільство завжди перебуває під загрозою повільного самогубства. Воно базується на плюралізмі, а він може тривати лише в тому випадку, коли послуговується плодами широкого консенсусу; суспільство не може покласти край плюралізму, не ставлячи під сумнів власні засади» [8]. Справді у ліберальному суспільстві політичний плюралізм підважує самі суспільні засади. Прикладом цього є утвердження в Європі мусульманської діаспори, яка послуговуючись благами демократії, зміцнюється і, будучи традиціоналістською, заперечує саму систему ліберальних цінностей.

Провал політики мультикультуралізму у країнах Європи ще раз засвідчує, що суспільство є складною нелінійною за напрямком розвитку системою. Системоутворюючий характер у ньому має соціокультурна традиція, яка залишається основою національної ідентифікації. При цьому засадничий характер для збереження національної ідентичності має мова. Свого часу, критикуючи позиції мультикультуралізму, у жовтні 2010 р., канцлер Німеччини А. Меркель проголосила, що вивчення мови має стати обов’язком для емігрантів, а не добровільною опцією, як це відбувалося дотепер. Ця позиція була згодом підтримана і керівництвом Великобританії і Франції.

В цілому, у контексті незворотності глобалізаційних процесів провал мультикультуралізму як дієвого механізму кроскультурної комунікації засвідчує необхідність вироблення альтернативних стратегій взаємодії представників різних етнічних та релігійних спільнот. При цьому, якщо концепт мультикультуралізму спрямований на збереження культурної багатоманітності на основі принципів полікультурності, толерантності та взаємної терпимості, то в межах традиціоналізму обґрунтовується не лише орієнтація на збереження усталених принципів і норм титульної нації, а й на уніфікацію етнічних культурних традицій іммігрантів. Однак в умовах інформаційного глобалізованого суспільства традиціоналізм як можлива альтернатива мультикультуралізму має базуватися й на виробленні сталого співвідношення між різними елементами соціальної системи, встановленні балансу між уніфікацією і збереженням соціокультурної ідентичності, між повагою до традиції і дотриманням прав і свобод Іншого, між прагненням до збагачення і загрозою поглиблення бідності на індивідуальному і суспільному рівнях розвитку.

Список використаних джерел та літератури

• 1. Глазов Д. В. Політика мультикультуралізму: досвід європейських країн / Д. В. Глазов // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя: ЗнУ, 2015. — Вип. 42. — С. 282−287.
• 2. Солошенко В. В. Особливості мультикультурного розвитку країн Західної Європи / В. В. Солошенко // Сучасні європейські культурно-історичні цінності в контексті викликів глобалізації: [монографія]. — К.: Фенікс, 2014. — С. 387−404.
• 3. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: [монографія] / М. А. Козловець. — Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І. Франка, 2009. — 558 с.
• 4. Берк Е. Размышления о революции во Франции / Берк Е. — Лондон: OPI Ltd, 1992. — 411 с.
• 5. Генон Р. Царь мира / Р. Генон // Вопросы философии. — 1993. — № 3. — С. 97−133.