Типи особистісної амбівалентності та психокорекція незбалансованих виявів

Тип — це модель, якій відповідає клас чи група предметів, явищ, що мають особливі характеристики. Будь-яка типологія збіднює психічне явище. Погодимося з думкою Д. Юма про те, що «…усі вади і чесноти непомітно переходять одна в одну, можуть наближатися і навіть зливатися так непомітно і поступово, що дуже важко, якщо загалом можливо, визначити, коли закінчується одна і виникає інша» [187, с 689].

Водночас визначення типів, зокрема, особистісної амбівалентності, дає можливість дієво впливати на становлення особистості.

Як ми зазначали раніше, дослідження феномену амбівалентності здійснюється вченими на різних засадах, зокрема, при аналізі підходів до визначення типології особистісної амбівалентності (Г. Айзенк, Л. Сонді, Л. М. Собчик, Ф. Ріман та ін.).

Л. Сонді переконує, що навіть потяг ембріона перед народженням знаходиться у стані амбівалентної напруженості як певна готовність до зустрічі з навколишнім світом [222]. Він виділяє но-намбівалентні та амбівалентні реакції індивіда.

Г. Айзенк також відзначає, що особистість може бути відображена на шкалі з полюсами «повна інтеграція» та «повна дезінтеграція». Проте між цими полюсами є численні градації, які характеризують цілком реальних людей. Тому особистості відрізняються за ступенем інтегрованості (від повної до часткової і незначної). Інтегрований тип переважно зорієнтований на внутрішній світ, а неповно орієнтований — на зовнішній [5, с. 41−42].

Ці погляди певною мірою підтверджує концепція К. Домбровського і Т. Яценко, яка стверджує, що наближення до психічного здоров’я полягає у проходженні індивідом періодів позитивної, часткової вторинної і глобальної інтеграції [ 192, с. 5].

Окреслене розуміння особистості видається перспективним з огляду на динамічність системи «інтеграція — дезінтеграція» особистісної амбівалентності, яка обґрунтована в дослідженнях Л. М. Собчик, Ф. Рімана.

Л.М. Собчик виділяє такі типи особистості: конкордантно-нормальний (гармонійний, інтегрований, збалансований, адаптований); дискордантно-нормальний (дисгармонійний, частково-інтегрований, незбалансований, адаптація вимагає великих зусиль); психопатичний як погранична норма (незначно інтегрований, частково дезадаптований); психічнохворий (дезінтегрований, дезадаптований) [145, с. 39−41]. Авторка пише: «Якщо різноспрямовані тенденції наявні повноцінно, то внутрішня структура особистості буде конфліктною, а самоконтроль — не завжди успішним і результативним. Зовні гармонійна особистість може виявитися дискордантною, якій зовнішні атрибути нормативної поведінки даються ціною значного емоційного напруження … Це може конкретизуватися у спалахах поведінкових реакцій» агресивних учинків" [145, с. 28].

Вочевидь такі, загалом нормальні, особистості потребують профорієнтації, індивідуалізованого педагогічного і кадрового підходу, соціальної реадаптації.

Л.М. Собчик також визначає поняття амбітендентності: це — єдність внутрішньо вагомих протилежностей, які формують дискордантний тип особистості, котрому властивий нормативний стиль поведінки на тлі неймовірно великих зусиль, що призводить до розвитку дискордантної амбівалентності як характерологічної властивості. У дискордантних особистостей не виникає повної інтеграції гострих амбівалентних протилежностей на противагу конкордантним. Більш того, дезінтеграція цих протилежностей спричиняє виникнення психічних деформацій [146, с 28].

Отже, треба розрізняти три рівні особистісної амбівалентності: конкордантно-гармонійну (протилежності повністю інтегровані), дискордантно-дисгармонійну (протилежності частково інтегровані), патологічну (протилежності дезінтегровані та актуалізуються почергово).

Окреслений концептуальний підхід простежується в теорії особистісної дисгармонії німецького психолога і психотерапевта Ф. Рімана [128], згідно з якою всі люди, у тому числі психічно здорові й хворі, поділяються на чотири основні типи: шизоїдний, депресивний, нав’язливий та істеричний, у яких амбівалентність найбільш стійка.

Учений ґрунтовно аналізує дискордантну амбівалентність у цих типах особистості як протиставлення свідомої потреби і неусвідомленого страху, котрий виник на підвалинах іншої потреби.

Амбівалентність шизоїдної особистості, за Ф. Ріманом, — суперечність потреби у самозбереженні зі страхом перед потребою самовіддачі (довірою, дружбою, любов’ю). Самотність стає звичною її квазіпотребою, незадоволеність якої супроводжується інтолерантністю (жорстокістю, ворожістю, цинізмом, нігілізмом).

За цією спробою приховатися від страху, на думку Ф. Рімана, може стояти сильне прагнення до близькості, довіри, любові та взаємності [128, с. 74]. Шизоїдів називають «розщепленими людьми» (Л.С Виготський, Е. Кречмер, Ф. Ріман), коли окремі психічні явища чи функції, що діють спільно, починають діяти ізольовано, навіть один проти одного. При цьому Л. С. Виготський підкреслював, що «здатність до розщеплення є особливістю як нормальної, так і хворої психіки» [33, с. 282]. У контексті зазначеного для нормальної дискордантної шизоїдної особистості властива дезінтеграція, коли не вдається злиття амбітенденцій, проте ці суперечності, взаємодіючи, трансформуються у посилену провідну потребу в самозбереженні цілісності «Я», що веде до самотності.

Інтолерантність шизоїди їх особистостей збіднює палітру виразних середніх, стриманих тонів і поділяє світ лише на чорне та біле. Так, наприклад, вони звертають увагу на те, що зазвичай не є значущим для інших. Ці люди інтерпретують усе навколо них як зовсім не випадкове, намагаються це збагнути, втрачаючи невимушеність, що завдає їм страждання та занепокоєння.

Амбівалентність досягає різної інтенсивності, і тому особистості з шизоїдним розвитком від здорових дискордантних можуть перетворитися, на думку вченого Ф. Рімана, на людоненависників, стати патологічними особистостями.

Показовою для характеристики дискордантних особистостей є потреба в прийнятті та агресії. Для шизоїдів особливо складно вступати в міжособистісні стосунки, зокрема, дружбу, любов, які вони розглядають як загрозу їхній незалежності. Для цих людей нерідко характерний значний інтелектуальний розвиток при емоційній інфантильності, тому немає делікатності та виваженості у людських стосунках, що створює проблеми при спробах установити близькі контакти з людьми.

Шизоїдна проблематика може бути підсилена або пом’якшена до того, як порушення стають очевидними. Наприклад, у дитини є труднощі в спілкуванні з однолітками, і вона не знаходить собі товаришів, почуває ворожість до інших, зокрема, коли в пубертатному Віці ухиляється від контактів із протилежною статтю.

Юнацький вік ще більше загострює інтолерантність цієї особистості Сексуальні устремління і страх перед близькістю набирають різних форм: відщеплення сексуального потягу в чистому вигляді, коли партнер — лише засіб для досягнення статевого задоволення, висока амбівалентність між любов’ю і ненавистю, коли глибокі сумніви в своїй здатності любити переносяться на партнера.

Емоційна холодність може стати екстремальною, призводячи до вибору як сексуального партнера зовсім маленьких дітей або людей набагато старших, що нерідко закінчується зґвалтуванням і отриманням насолоди від убивств. Іноді придушена здатність до дружби, кохання проривається у крайніх формах ревнощів.

Отож, шизоїди надзвичайно чутливі до всього, що загрожує їхній свободі. Водночас вони вдячні, якщо партнер скромно і ненав’язливо виявляє до них симпатію, дружбу, любов. Шизоїди своєрідно переживають агресію, розглядаючи її як звільнення від залежності. їхня агресія позбавлена почуття провини, вона неконтрольована, призводить до насильства, ворожості, презирства до людей, їм байдуже до переживань Інших. Позбавлені сентиментальності, вони ненавидять усе нестійке, незрозуміле і занадто емоційне.

Ф. Ріман пише, якщо з шизоїдами протягом тривалого часу підтримувати постійні контакти, сповнені симпатії і доброзичливості, прірва в їхніх міжперсональних зв’язках зникає, дає можливість інтеграції їхній агресивності й адекватного спілкування з ними [128, с. 55].

Причини ранньої шизоїдації у дітей різні: нелюбі, небажані діти, а також благополуччя без любові («золота клітка»), гіперопіка тощо. Дитина не відчуває безпеки, не знаходячи для себе адекватного партнера, і тоді відкриває партнера в собі самому. Для шизоїда важливо хоч частково інтегруватись у спілкування з людьми, щоб не залишитися самотнім.

Амбівалентність депресивної особистості - це суперечність потреби в об'єднанні з іншими людьми зі страхом перед потребою в індивідуалізації. Потреба в залежності та підтримці з боку інших людей стає її квазіпотребою.

Провідна тенденція у депресивних особистостей — потреба об'єднатися з іншими людьми, тому в них розвивається прагнення до самовіддачі, прийняття, довірливі близькі контакти, жагуче бажання кохати і бути коханим, готовність злитися з поняттям «МИ». Через це вони входять у залежність від інших або ставлять їх в залежність від себе. Точніше кажучи, переоцінка потреби бути як усі, об'єднатися з іншими стає провідною, трансформуючись у потребу в необмеженій близькості.

Незадоволеність квазіпотреби супроводжується інтолерантністю до себе, до людей у формі збереження залежності, щоб відмовитися від індивідуалізації, від «Я» .

Амбітендентність депресивної особистості - це, з одного боку, потреба в прийнятті, близькості з іншими («МИ»), з іншого втрата потреби в «Я», страх перед самоактуалізацією (піднестися над іншими І бути самим собою дуже небезпечно). Ф. Ріман пише про це так: «Якщо „Я“ недостатньо розвинуте, то така людина потребує підтримки збоку І вступає в тим більшу залежність від інших, чим слабша вона сама» [128, с. 99]. Шизоїд підозрює інших людей, а депресивна особистість їх ідеалізує. Вона дотримується альтруїзму мимоволі, вважаючи за краще віддавати І жертвувати тим, що в неї так мало розвинуте — своїм «Я» .

Отже, у депресивної особистості інтолерантність до амбівалентності протікає як дезінтеграція: ухиляння, відмова від індивідуалізації і трансформація іншої потреби, яка стає провідною потребою бути залежним. Депресивні особистості не можуть в достатній мірі оцінити свій стан через обмеженість самооцінки, вони не вірять собі, їм не вистачає мужності зменшувати свої страхи, формувати самостійність, відповідальність.

Для змістовної характеристики амбівалентності у депресивних особистостей слід розкрити особливості вияву агресії і потреби в прийнятті.

Такі особистості не можуть собі уявити, що партнер не настільки потребує близьких стосунків, як вони самі, що душевна близькість не дає йому задоволення і радості. У них велика і щира здатність любити, виявляти симпатію, турботу, готовність до самовіддачі й жертовності.

Найменше дистанціювання від такої особистості переживається ними як загроза їхній близькості, страх бути покинутим, бути самотніми. Напруженість, конфлікти для них болісні й нестерпні, тому вони або здирством, або шантажем відновлюють початкове ставлення до себе. Сексуальність для них менш значуща, ніж симпатія, ніжність, любов.

Вони уникають агресії, миролюбність використовують як антитезу агресії, що викликає у них переживання моральної переваги. Врешті-решт такий тип поведінки призводить до мазохізму або садомазохізму (святий стає мучеником, а грішник — мучителем).

Депресивна агресивність має непрямий характер — тужіння, скарги, нарікання, покірність, підвищена турботливість. Амбівалентність досягає високої інтенсивності, коли виникає агресія й одночасне переживання втрати любові, залежності. Спочатку жалість виявляється до себе, а потім виникає самоненависть, аутоагресія. Депресивні особистості пов’язують свої невдачі з різними зовнішніми обставинами.

Розбещеність і заборона ведуть особистість по депресивному шляху розвитку, оскільки позбавляють дитину самостійності і вона не може навчитися самоповазі, довірі до себе. Дитина поступово звикає до того, що світ так побудований і у неї формується навчена безпорадність. Тому вже підлітки налаштовані на найгірше і не чекають від життя радості й щастя. Вони сповнені провини, і може виникнути переконання, що вони не мають прав на життя, що їхнє існування можливе лише у формі життя для інших.

Особливо трагічна амбівалентність у дітей, коли їхній справедливий гнів або заздрість не знаходять зовнішнього вираження, ці емоції переживаються як безвихідні, з почуттям провини і бажанням покарати себе. Якщо дитина тиха і покірна, якщо вона нудьгує і не виявляє ніякої ініціативи, то все це є ознаками розвитку за депресивним типом і вимагає особливої уваги. Такі діти тягнуться до релігії, сект, впадають в апатію, зловживають палінням, наркотиками.

Дискордантність депресивних особистостей може бути малопомітною через таку позитивну якість, як щира здатність любити. Проте домагання ніжності, розуміння, дружби, любові виявляється перебільшено як у родині, так і в середовищі однолітків.

Завдання з подолання дискордантної амбівалентності депресивної особистості полягає у зміцненні «Я», в її індивідуалізації. Важливо усвідомити, що без довіри до себе життя втрачає смисл. Віра — це духовний стрижень, який повинен бути у кожного свій, і тоді людина набуває стійкості, відповідальності.

Амбівалентність особистості з нав’язливостями — суперечність потреби в усталеності, власній безпеці з переживанням страху особистої відповідальності. Потреба в усталеності поширюється на всю особистість і стає її квазіпотребою.

Такі люди переоцінюють потребу у власній безпеці, через що в них виникає страх знехтування. Звідси їхнє прагнення все контролювати, піддавати сумніву, не довіряти. Вони звикли залишати все по-старому, відкидаючи нове або трактуючи його як давно відоме. Внаслідок цього виявляється інтолерантність, що виникає в ситуації зміни, ризику та особистої відповідальності.

Кожна думка цих людей супроводжується протилежною за змістом, амбітендентність особистості з нав’язливостями — це, з одного боку, потреба у власній безпеці, в усталеності, з іншого — переживання страху знехтування, ризику, застрягання на деталях.

Ф. Ріман так описує цей процес амбітендентності: «Якщо імпульси Й антиімпульси швидко змінюють один одного, може виникнути ситуація, коли вони зустрічаються (тобто виникають одночасно). У таких випадках настає пауза, під час якої прагнення, що змінюють одне одного, — „такнітак“ тощо — соматизуються (переходять із сфери психічного у сферу тілесного) і супроводжуються тремтінням або заїканням, що означає стан „чогось хочу, але не можу“ або „хочу висловитись, але не можу“. Врешті-решт обидва протележні імпульси виникають одномоментно і викликають тотальну блокаду діяльності» [128, с. 212].

Дискордантна амбітендентність в особистостей із нав’язливостями, як і у шизоїдів, депресивних особистостей, супроводжується інтолерантністю, яка не призводить до інтеграції протилежностей. Наслідком їхнього розщеплення є те, що, будучи принциповими в усьому, вони доводять потребу в особистій безпеці до абсурду, а природний порядок — до педантичності, необхідну послідовність і раціональність — до невиправданої впертості, розумну економність — до скупості. Свій фанатизм вони мотивують високою мораллю.

Нав’язливі симптоми, призначені для усунення страху знехтування, особистої відповідальності, поступово стають внутрішньо необхідними. Кожна нав’язливість має тенденцію до поширення на все нові сфери життя. Життєдіяльність осіб із нав’язливостями все більше обмежується цими виявами. депресивний амбівалентність страх симптом Опишемо потребу в прийнятті (самовіддачі) й агресії в особистостей з нав’язливостями, щоб характеризувати їхню амбівалентність. Симпатія, дружба, любов викликають у цих людей глибоку тривогу. Вони намагаються взяти свої почуття під пильний контроль, суб'єктивно вони переживають їхню непостійність, мінливість, і це їм здається підозрілим І є, на їхній погляд, ознакою слабкості. Тому вони намагаються свою самовіддачу розважливо дозувати, стримувати, виявляти мало розуміння (причіпки, сумніви, скупість) по відношенню до іншого.

Вони демонструють свою позицію якою завгодно ціною, оскільки звикли бути незалежними. Дружба і любов відзначаються у них постійністю, хоча нерідко поєднуються з корисливістю. Агресія особистостей з нав’язливостями — важко передбачувана, анонімна, за нею ховається пристрасть до насилля. Ці особистості знаходять еквівалент агресивності в надкоректності, що доходить до садизму; в тупцюванні на місці, розважливості, нерішучості, затягуванні рішень та інше.

Агресія у них слугує владі, а влада, яку вони мають, слугує агресії. А для цього вони використовують високі принципи як прикриття для своєї агресивності, надаючи їм легітимність. Нав’язливі сумніви в найрізноманітніших варіантах слугують захистом від небезпечно! спонтанності та втрати контролю, яка може викликати каяття. Найчастіше сумніви замінюють продуктивну діяльність.

Якщо в сім'ї, в школі панує муштра, авторитарні методи виховання, при яких почуття провини вкорінюється у свідомість дитини шляхом покарання, коли її примушують бути зразком, то розвиток особистості йде за нав’язливим типом. Виникає уявлення про те, що вона повинна думати і діяти абсолютно правильно, звідки виникає її прагнення до досконалості. Коли діти ростуть у хаотичному середовищі, не знаходячи підтримки, то свобода їх лякає. Вони шукають внутрішньої підтримки, поширюючи особистий порядок назовні з метою безпеки. Ці особистості нетерпимі до всього, що розхитує звичне. В їхній мові виявляється боязка догідливість, за якою криється прихована агресія. Агресивністю вони захищають свою персону, яку ідеалізують.

Допомога особистостям з нав’язливостями полягає в тому, щоб вони могли усвідомити сутність амбітенденцій і знизити їхню інтенсивність, потім їх інтегрувати, тобто подолати незбалансовану амбівалентність. Бажано використовувати принцип релятивізму (відносності) з цими індивідами в різних формах проведення психогімнастики, психотренінгу.

Амбівалентність істеричної особистості - суперечність потреби у необмеженій свободі зі страхом перед реальністю. Потреба у необмеженій свободі не враховує реального життя і стає Я квазіпотребою.

Якщо особистості з нав’язливостями бояться змін, свободи, ризику, то істеричним індивідам властиве дещо зовсім протилежне. Вони прагнуть до необмеженої свободи, до перемог у стосунках, жадають усього нового та ризикованого. Такі люди спрямовані у майбутнє, тому відкидають минуле як зайвий баласт.

Незадоволеність провідної потреби у необмеженій свободі у таких особистостей корелює з інтолерантністю, коли, на їхній погляд, їм заважають реалізувати цю потребу шляхом ухиляння від реальності.

Інша лінія їхньої інтолерантності - «поворот списа в інший бік», за якого провина за те, що відбулося, перекладається на інших, що призводить до брехливості. Ці особистості захищаються від наслідків своїх дій «втечею у хворобу», щоб виграти час та уникнути відповідальності. І при цьому вони не роблять висновків зі своїх розчарувань.

Як у всіх незбалансованих особистостей, у них кожна думка, кожне переживання чи акт поведінки супроводжуються протилежними. Виникає амбітендентність особистості: з одного боку, потреба у свободі, з іншого — страх перед реальністю та потреба жити в ілюзорному світі. І в цьому випадку інтолерантність супроводжується дезінтеграцією, унаслідок чого посилюється, деформується потреба у свободі та стає провідною потреба в необмеженій свободі. При загальній невдоволеності собою вони очікують задоволень у майбутньому без будь-яких обмежень та врахування реального життя.

Характерними для істеричних особистостей є потреба в прийнятті та агресії як найяскравіші вияви їхньої амбівалентності. Вони шукають у дружбі, любові підтвердження свого «Я», тому ці взаємини характеризуються інтенсивністю, вимогливістю.

Істеричні особистості володіють великою силою навіювання, тому вони примушують партнера повірити у свою привабливість. Ці особи люблять кохання більше, ніж партнера. Звідси готовність святкувати з будь-якого приводу, щоб перебувати у центрі уваги. Вони не пробачають, якщо їх не оцінили і не зробили партнером у дружбі, коханні. Для цих людей при виборі партнера в особистих взаєминах важливий його статус, можливості та інші зовнішні атрибути, що характеризують його цінність та значущість.

Агресія істеричних особистостей має характер самореклами, слугує для збільшення та зміцнення їхньої цінності і спрямована проти всього, що цій самооцінці заважає. Агресія переважно є наслідком самовиправдання. Нерідко простежується надмірна хвальковитість, прагнення до марнотратства: відтісняють інших, щоб бути на першому місці. Для істеричної особистості напад — найкращий захист, щоб справити враження на публіку.

Шизоїди розпізнають їх та уникають. З більшою охотою вони частіше вибирають собі партнерів із депресивним розвитком, які з готовністю виконують їхні вимоги.

В дитинстві необхідно, щоб в істеричних особистостей були переконливі приклади. Важливо, щоб дитина отримала радість від переживання відповідної до віку статевої ідентифікації та від того, що вона справляється з новими для неї завданнями; гордість за це становить основу утворення адекватної самооцінки. Якщо ж у сім'ї виховання характеризується хаотичністю, відсутністю керівного начала та належних прикладів, то дитина зростає при нестачі виховних орієнтирів та підтримки. Так створюються умови для того, щоб дитина залишилась без-відповідальною.

Надання допомоги особистостям з істеричним розвитком, а подолання дискордантної амбівалентності полягає в тому, щоб сприяти формуванню у них адекватних ролей, привчанні до порядку, готовності до самопізнання. Це дає можливість жити в реальному світі, не відчувати перед ним страху, а отримувати задоволення від позитиваних сторін реального буття.

Отже, виділивши амбівалентність у кожному з чотирьох типів незбалансованої (дискордантної) особистості, ми відстежили той чи інший перебіг деформаційних процесів. Причому перед тим, як визначити межі між рівнями амбівалентності, треба спиратися на ступінь формовиявлення її типологічних особливостей. Проте варто прислухатися до зауваження П.Б. Ганушкіна, що «в наявній формі ті чи інші психопатичні особливості притаманні майже всім „нормальним“ людям» [35, с. 50].

Проблему незбалансованої особистості висвітлює А. Фрейд, описуючи формування депресивних (сором'язливих), нав’язливих та інших типів поведінки дітей. «Я пам’ятаю маленького хлопчика, — пише вона, — який не міг заснути без свого живого собаки. Собака мав захистити його від нічних розбійників, які могли залізти в дім. Але коли він лежав у ліжку і пес був поруч, хлопчик починав боятися, що той укусить його, і знову не міг заснути. Цей приклад показує на подвійне значення однієї тварини в житті хлопчика. Такі вияви свідчать про наявність у дитини амбівалентного конфлікту» [159, с 357].

Г. Айзенк також опосередковано підтверджує незбалансованість особистості, яка розвивається: «Маленька дитина не має достатнього досвіду для того, щоб інтегрувати те, чому вона навчиться в різних ситуаціях; така інтеграція, очевидно» є неповною в ранньому дитинстві і прогресує з віком" [5, с. 18]. Відтак зменшення рівня дискордантної амбівалентності особистості проходить через її усвідомлення, причому як за умов усвідомлення суперечностей, так і під час неусвідомленого їхнього функціонування.

Заклики гуманістичних психологів «бути таким, який е» (К. Роджерс), усвідомити себе «зараз і тепер» (Ф. Перлз), побачити «екзистенціальний вакуум» (В. Франкл) підкреслюють важливу вимогу виходити у здійсненні психологічного аналізу людини з наявного (актуального) рівня її особистісного розвитку. Разом с тим гасло «Бути таким, який є» — це умова зростання, яка підтримує мотивацію самоактуалізації. Бажана мета такого зростання — «бути таким, яким можеш бути» — дає змогу людині реалізувати позитивний глибинний потенціал. Досягнення обох бажаних станів породжує усвідомлену збалансовану амбівалентність.

К. Роджерс у зв’язку з цим пише, що «людина, яка відкрита своєму досвіду І схильна до самостійності, є гармонійною, діє обдумано, а випадково в тих ситуаціях, коли вона подумки спрямовує свої вчинки на досягнення власної мети» [129, с. 463]. Як і К. Роджерс, В. Франкл вважає амбівалентність особистості основою її гармонійності і що найголовніше — умовою існування духовності особистості." Людині насправді необхідна не рівновага, а радше прагнення і боротьба за мету, достойну її…, це «геодинаміка», тобто духовна динаміка у полярних ділянках напруження" [156, с 250].

Отже, усвідомлення і вільний формовияв протилежностей у мотиваційній, афективно-когнітивній та поведінковій амбітендентностях дає змогу особистості задовольнити потребу в афіліації, а відтак домогтися повнішого інтегрованого переживання фрустраційної толерантності, прийняти конструктивний доброзичливий стиль поведінки. Збалансована Людина є гармонійною і врівноважується саме за допомогою протиставлення поміркованих амбітендентностей, тоді як дискордантна посилює деформовані - незбалансовані і психотравмувальні протилежності власного особистісного розвитку.

Інфантильні залежності високоамбівалентної особистості.

Сучасна культура сприяє зростанню амбівалентності особистості та підсилює прагнення людини вирішувати суперечності шляхом інфантильних (не зрілих) залежностей. Важливо пізнати сутність взаємозв'язків амбівалентності особистості та її інфантильних залежностей (адикцій), що дає можливість індивіду гармонізувати конфліктні суперечності афектів, сферу «Я» та взаємини з людьми. Адикції особистості не можна поділяти на більш шкідливі та менш шкідливі. Треба визнати небезпечність будь-яких інфантильних залежностей, як досліджених, так і практично невивчених. Гордовита наклейка на машині «Віддаю Пристрасть спорту, а не наркотикам» демонструє повне нерозуміння того, що бути пристрасним спортсменом чи вболівальником для мільйонів людей є справжня інфантильна залежність. І це не так вже і весело!

Кожна особистість залежна тому, що для всіх притаманні стереотипи. Вони розростаються в наші душі і вимагають компенсації за ту енергію, яку ми так бездарно використали. Зокрема, суспільні шаблони вимагають всім подобатися, бути милим, заслужити схвалення, уникати конфлікту. Це є синдром «Мир будь-якою ціною!» Людина переживає моральний чи/і фізичний дискомфорт (тривога, туга, апатія, самотність, безнадія). Підсвідоме, скориставшись подібним станом свідомості, включає інфантильні патерни, які прагнуть не усунути негативне, а лише відволікати від нього. Вочевидь відбувається підміна розумного рішення нерозумним. Ось чому треба пам’ятати, що особистість, яка не контролює себе, не може передбачати наслідків.

На так звану допомогу приходять адикції. Вони відволікають нашу увагу від власного конфліктного внутрішнього світу. Особистість, уникаючи своїх неприємних почуттів, зосереджується на іншому (протилежна стать, спорт, зовнішній вигляд тощо), котре починає зростати як бур’ян, який ніби дає культурним рослинам тінь, але з часом знищує їх. Саме таким чином діє адикція. Маскування душевного стану шляхом уникнення рішень не дає можливості думати про психічне одужання!

Список інфантильних залежностей значно розширився у сучасних людей (робота, школа, хобі, їжа, стосунки, виховання дітей, інтернет тощо). Відповідно в західній психології з’явилися психотерапевтичні групи залежностей: анонімних алкоголіків, наркоманів, курців тютюну, ненажер, шопоголіків, комп’ютероманів (геймерів) тощо. Слід констатувати, що теоретичні дослідження в цій сфері відстають від практичної психології. Доцільно вивчити адикції особистості як деструктивне психічне явище, а потім досліджувати нюанси різних видів залежностей.

Інфантильна залежність є сутнісним виявом високоамбівалентної особистості, яка не усвідомлює високої напруги суперечностей (феномен алекситимії), не вміє турбуватися про себе та має нерозвинені взаємини з усіма (імпульсивність, повторюваність деструктивних дій).

Ось чому необхідна реконструкція застарілих ідеологій щодо залежностей особистості та спрямування громадської думки на подолання самознищувальних впливів.

Насамперед зазначимо, що одужання від адикції визначається не лише силою, а й її різновидом. Емоційні й інформаційні залежності вважаються менш тяжкими, ніж хімічні. Виключенням є патологічний азарт, ігроманія, гнівоголізм, які за своєю суттю дорівнюють алкоголізму [177, с. 86].

Види, а дикцій, які спрямовані на різні «радощі життя», згідно з попередньо цитованими авторами, не пов’язані з прийомом харчів, хімічних речовин, такі:

• 1. Гнівоголізм — пристрасть до розрядки афекту спалахами гніву, який ніяк не обґрунтовується.
• 2. Сексоголізм — пристрасть до безособового, беземоційного сексу з частою зміною партнерів і різними сексуальними відхиленнями (зокрема, кримінально караються — педофілія, насильство).

З. Працеголізм — пристрасть до самореалізації лише за місцем роботи, втрачається здатність до відпочинку, не встановлюються та не підтримуються близькі стосунки.

• 4. Любовна залежність — пристрасть до однієї людини, коли втрачається самоконтроль; нав’язлива поведінка з несприйманням відмови.
• 5. Шопінгоманія — пристрасть до придбання нових речей без врахування реальних потреб в них, нездатність зупинити себе вольовим рішенням.
• 6. Міфоманія (брехня) — пристрасть до нав’язливого фантазування, не враховуючи негативного враження від цього.
• 7. Інтернет-залежність, або геймеризм — пристрасть до комп’ютерних ігор, встановлення дружніх інтимних стосунків на сайтах.
• 8. Ігроманія — пристрасть до азартних ігор, найсильніша емоційна залежність [177, с 87].

Взаємозв'язок адикцій та високоамбівалентної особистості постійний, але його можна зруйнувати. Необхідно це осмислити теоретично, щоб потім перейти до практики.

Амбівалентність діє як варіативний регулятор поведінки в усіх сферах життєдіяльності людей. Становлення амбівалентності є полідетермінованим процесом, головна роль у якому належить особистості, яка може обирати гармонійну чи негармонійну спрямованість. Амбівалентність особистості виявляється в будь-яких ситуаціях конкордантно (узгоджено) або дискордантно (неузгоджено) і має психологічні особливості.

Т.Н. Лук’яненко експериментально виявила три рівні цього психічного явища: конкордантно-збалансований низький, дискордантно-незбалансований середній та дискордантно-дезінтегрований високий [87]. Низький рівень особистісної амбівалентності характеризується збалансованістю виявів позитивних і негативних реакцій особистості з позитивною спрямованістю. Високому і низькому рівням особистісної амбівалентності властива негативна стійка спрямованість особистості (пристрасть до паління, алкоголю, агресії, небезпечних розваг).

Суперечності дисгармонійної особистісної амбівалентності є травмувальними і вони частково інтегруються завдяки інфантильним залежностям. У таких особистостей амбівалентність виникає унаслідок дії суперечностей свідомої потреби і неусвідомленого страху, на основі якого утворюється інфантильна залежність. Водночас потреба особистості блокується, придушується. Негармонійні особистості мають інтенсивну амбівалентність, яка підсилює підсвідоме, і тому вони мають такі якості, як імпульсивність, нестійкість, нав’язливе відтворення негативних переживань, що супроводжується агресивністю та нездатністю її стримувати.

Неявний, на перший погляд, взаємозв'язок феноменів високої амбівалентності особистості та інфантильної залежності (адикції) насправді очевидний. Ми розглядаємо високоамбівалентну особистість як таку, що має комплекс рис особистості, що визначає її загальну схильність до адикції.

Є низка чинників, що заважає осмислити адиктивний процес і усвідомити, хто такі інфантильно-залежні індивіди. Серед головних чинників можна виділити, по-перше, почуття презирства, яке ми відчуваємо до адиктів, і, по-друге, проблему конкурентних ідеологій. Презирство виникає тому, що більшість людей бачить в адиктах шукачів задоволення чи деструктивності. Друга проблема виявляється в суперечках про те, чим є адикція — хворобою чи симптомом.

Зрозуміло, що адиктивні розлади є складною соціальною проблемою; вони лякають своїм широким розповсюдженням у суспільстві, своєю негативністю і стійкістю. Алкоголізм І наркоманія сприймаються як виклик суспільству, існують спеціальні інститути примусової «нормалізації» таких людей і захисту суспільства від них.

Деструктивні залежності широко розповсюдилися по всій території колишнього Союзу, у тому числі і в Україні. Рівень наркотизації може розглядатися як загроза генофонду нації, якщо 5% населення країни вживає наркотики.

Особливо згубною є наркотизація в молодіжному середовищі: уражається і теперішнє, і майбутнє суспільства. Очевидно, що негативний соціально-культурний вплив на підростаючу особистість є головним джерелом формування особистості адикта.

Доречно прислухатися до висновку Д. Меєрса: «Я побоююсь, що, поки ми граємо на скрипках, Рим палає;… в суспільстві практично безперешкодно розповсюджуються старі і нові форми адиктивної поведінки» [121, с. 182].

Виділення психічної та фізичної залежності в амбівалентних особистостей з адикціями є важливим як теоретично, так і практично. «При цьому психічна залежність означає безконтрольне прагнення, манію, непереборне бажання, ненаситність, жадібність, жадання. Фізична залежність трапляється тоді, коли порушення рівноваги обміну речовин в організмі під впливом наркотиків досягає такого ступеня, що введення цієї речовини стає життєво необхідним» [81, с. 212]. Перевага в дослідженні цієї проблеми належить фізичній залежності.

Не заперечуючи того, що адикти — хворі люди, треба приділити більше уваги психології цього явища, підсилюючи фактор саморегуляції особистості на шляху мінімізації власної залежності.

Адикція — це процес психологічного регресу, унаслідок якого людина стає рабом когось чи чогось (хімічна речовина, гроші, азартні ігри, релігія, ставлення до фізичного «Я», робота, секс, схильність до мелодрами, буйства та ін.). Це психічне утворення є суперечливим, амбівалентним за своєю природою. Адикція є викривленням норми, гротескною формою механізму подолання високої амбівалентності особистості. Це руйнівний дефект адаптації людини до світу, в якому вона живе. Адикція доведе особистість до краху.

Мільйони людей лікують свої надлишкові негативні переживання, напругу великою кількістю їжі або голодом, безладними сексуальними зв’язками, алкоголем, тютюном, нескінченою біганиною по магазинам, різними видами наркотиків. Адикція діє як захисний механізм. Те, що при неврозі робить захисний механізм витіснення, при наркотичній залежності бере на себе наркотик: неприємні уявлення і почуття більше не сприймаються. Іншими словами, адикції надають людині одночасно і підтримку, і задоволення.

Саме тому людина не прагне позбавитися чи визнати адикцію. «Що складніша і болісніша залежність, то важче людині ЇЇ визнати. Люди, які схильні до залежності і страждають від її складних видів, мають більш серйозні психологічні порушення особистості. І одне з них — зниження критичності до власного стану» [4, с. 103].

Багато людей стає нечутливими до психічного болю, заперечує його іноді все життя, але розраховується за це відсутністю радості. В екстремальній ситуації душевний біль може призвести до насильства, буйної поведінки. Компульсивна поведінка викидає назовні біль, що сигналізує про неблагополуччя. Всупереч тому, що відбувається, люди генерують, контейнерують власні страждання, відволікаючись від них, не бажаючи їх обмірковувати та зменшувати. А раптом усі навколо подумають, що у нас гірше, ніж у всіх людей? Фактично це є процес особистісної інвалідизацїі… поки що психічної.

Високоамбівалентна особистість заперечує чи мінімізує свою залежність, і люди, що її оточують, роблять те саме для того, щоб інфантильна залежність сприймалась як соціально прийнятна. Жінки, які живуть з чоловіками-наркоманами, відчувають великий стрес і часто допомагають чоловікам приховувати шкідливу пристрасть. Деколи це призводить до трагічних наслідків: жінки потрапляють у залежність від своїх партнерів ціною втрати власної гідності та кар'єри.

Залежність для подружжя, батьків і дітей стає «клеєм» у взаєминах. Нажиті працею будинок чи квартира, речі, бізнес, нормативні людські взаємини — все знищується у таких сім'ях, кидається в пащу нездоланної деструкції. Адикція підсилюється та стає взаємозалежністю в таких ситуаціях, коли близькі люди не усвідомлюють і не бажають від неї звільнитися.

Підкреслимо, що в ситуації інфантильних залежностей індивід не відділяє своє «Я» від «Я» свого партнера чи об'єкта адикції, він сприймає себе як єдине ціле з ним. «Об'єкт залежності уособлює не тільки зовнішній світ, а й внутрішній, світ самого залежного, в той час як зріла залежність — це взаємини між двома незалежними індивідами, які повністю диференційовані один від одного» (176, с. 29].

Пояснення несформованої суб'єктивності дорослої особистості можливе через розкриття поняття розщеплення, яке використовується здебільшого в психоаналізі і визначає те, що відбувається у психіці, коли особистість не може змиритися з власними суперечностями. Розщеплення виконує адаптивну функцію, коли діє особистісна амбівалентність низької інтенсивності. Дитина переживає різні почуття, поділяє стимули, що їх викликають, на «погані» та «хороші», відносить їх до однієї і тієї ж людини, що відображає цілісність сприйняття.

Якщо процес розвитку відбувається нормально, розщеплення не стає проблемою. Позитивні якості приймаються дитиною і стають основою її особистості. «Відщеплені» аспекти внутрішнього світу дитини проектуються на батьків, здебільшого на матір. На відміну від дитини, яка переживає неприємні почуття, мати здатна усвідомлювати їхню причину і дає дитині зрозуміти, що можна змінити ситуацію на краще. Так дитина вчиться справлятися з тривогою, адаптуватися, довіряти собі та іншим. Цьому сприяє «утримання» батьками негативних якостей внутрішнього «Я» дитини.

У дорослої людини в стресових ситуаціях підсилюється бажання, щоб хто-небудь виконував за неї функцію, яку колись брали на себе батьки. Цією людиною може стати друг, партнер, психотерапевт. Що менший об'єм відщеплених негативних якостей, та якщо той, з ким спілкується ця людина, краще розуміє, то швидше настає впевненість, знижується особистісна амбівалентність.

Люди з інфантильними залежностями обирають «громовідводом» саме адикції, ось чому ці особистості мають обмежені здібності до цілісного сприйняття, інтеграції позитивного і негативного, тобто мають високу амбівалентність.

Яким чином амбівалентні особистості стають інфантильно залежними? Серед передумов виникнення негативних залежностей виділяють три основні групи: 1) адикції з їхніми характеристиками та способом вживання; 2) оточення та соціокультурні фактори; 3) психологічні особливості особистості.

Можна лаяти алкоголь, тютюн, секс, їжу та інші «спокуси», які «зламали волю». Справді, у світі е багато речей, яким складно чинити опір. Індивід може піддатися спокусі, а може встояти перед нею. Він — господар свого життя. Різні зовнішні негативні обставини підвищують можливість виникнення адикції. Коли їх стає дуже багато, людина втрачає самоконтроль і адикціям відкривається вільний шлях.

Зовнішні фактори взаємодіють з внутрішніми, створюючи замкнене коло. Зокрема, депресія сприяє алкоголізму і одночасно алкоголізм підсилює депресію. Головний же фактор — це не прийом, наприклад, наркотиків, і не його психологічні, фізіологічні, соціальні наслідки, якими 6 складними вони не були, а індивідуальний розвиток та психодинаміка особистості адикта, а значить його внутрішня проблематика.

Сам факт «проковтування гачка» значною мірою пов’язаний зі схильністю вирішувати свої проблеми через інфантильну залежність: «В адикта немає віри в себе чи інших, в ньому постійно живе ідея про те, що свій світ можна контролювати за допомогою об'єкта адикції і цей об'єкт забезпечить його всім тим, чого немає всередині нього. Але це самообман, і адикт знає, що дурить себе… але йому нікуди звернутися, і без об'єкта адикції він розгублений…» [121, с 188−189]. Такі особистості позбавлені здатності шукати в реальності те, що їм необхідно.

У них не розвинуті потреби у любові, дружбі, приналежності, самоактуалізації. Надія на те, що зазначені потреби самі собою, стихійно, подібно до фізіологічних потреб, будуть розвиватися, не відбувається. Вищі потреби необхідно виховувати і самовиховувати. Ось чому в адиктів немає бажання, терпіння і навичок для здійснення того, що людина без адикції знаходить у контактах з людьми. Амбівалентна особистість з високою інтенсивністю суперечностей завжди спрямована негативно. «Крім потягу до певної їжі, — пише К Хау, — наявною була схильність до мелодрами, кризи, саботажу та буйства. Якщо нічого сенсаційного не відбувалося, я створювала це сама» [168, с 171].

Високоамбівалентні особистості використовують адикції як захисні механізми проти дисгармонії і душевного болю внаслідок порушеної регуляції самопожертви й егоцентризму, очікування допомоги і презирливого знехтування допомогою, що розвиває почуття ізоляції, спрощення емоцій, нестійкість стосунків з людьми.

Важливо усвідомлювати, що будь-який біль людина переживає сьогодні, тут і тепер, він генерується зараз, а не в минулому.

Так, у кожного знайдеться травмівна ситуація, людина, речі, що примушують почувати загрозу, неспокій, паніку. Людина замикається і вдається до певної поведінки для підсилення свого захисту (їжа, телефонні розмови, інтернет, перегляд телевізора, агресивність без насильства, продовження драми любовних стосунків тощо). Після цього ще швидше знижується самооцінка, людину поглинає власний хаос та віра в те, що інші люди переживають інші ситуації.

Підкреслимо, що ця особистість знімає з себе відповідальність за власний вибір. Часто говорять, що хтось ніби їх примушував так вчинити. Якщо адикції соціально прийняті, то обґрунтовують тим, що «Нехай будуть хоч маленькі радощі» (паління, багато калорійної їжі, хаотичний секс тощо). Іноді люди вважають, що витримка, час, очікування змінять їхнє життя на краще. Тому, не усвідомлюючи свого вибору, позбавляються від однієї залежності, змінюючи її на іншу. Справа в тому, що прагнення до усвідомлення підвищує рівень дискомфорту. І тому правда про себе дуже багатьом людям поки що, а може й ніколи не потрібна!

Зміни в поглядах на адиктів (гедоністи, які шукають задоволення, чи люди у розпачі, що займаються самолікуванням, не усвідомлюючи високої інтенсивності амбівалентності суперечностей) підтверджені низкою досліджень [4; 58; 68; 76; 94; 113].

Труднощі, які переживають адиктивні особистості, можна розділити на три сфери розвитку і функціонування амбівалентності: афективна, сфера «Я» та взаємини з людьми.

Л. Вермсер, Г. Кристал, Дж. Ханзян [121] пишуть про те, що метою вживання наркотиків, алкоголю є полегшення чи зміна афектів, які переживаються як болючі, нестерпні і гнітючі, оскільки амбівалентна особистість нездатна їх трансформувати або захищатися від них. Співвідношення песимізму та оптимізму є показником стійкості до депресії. Оптимальне їхнє співвідношення виявляється тоді, коли людина баче небезпеку та вміє ЇЇ не боятися. Депресією страждає кожна людина, але різниця полягає в тривалості і силі страждання. Поступово запас опірності зменшується і людина шукає засоби «активізуватися». Взаємозв'язок між депресією і психічною залежністю очевидний.

Дж. Ханзян також вважає, що головною метою адиктивної поведінки є відновлення порушеної саморегуляції у сфері почуттів. Автор пише: «…адикція — це спроба вирішення життєвих проблем індивідами, які мають різні рівні вразливості і здатності до швидкого відновлення сил» [121, с. 291]. Люди експериментують з хімічними речовинами, які викликають залежність, прагнучи використовувати їхній короткочасний адаптивний ефект. Спроби звільнитися від своїх нестерпних страждань за допомогою об'єктів адикції, а також неспроможність потурбуватися про себе чи, навпаки, наявність сильної турботи про себе взаємопов'язані і є необхідними і достатніми умовами для виникнення інфантильної залежності.

П. Куттер пояснює психологічний бік залежності так: «Наркотики стають коштовністю, бажаним об'єктом саме через його сприятливий вплив» [81, с. 213].

У. Майєрс, Г. Орнштейн [121], О. М. Цибур [176] описують надання допомоги самому собі не шляхом застосування хімічних речовин, а через нав’язливу сексуальну поведінку, через яку амбівалентні особистості намагаються гармонізувати емоційні суперечності власного «Я» .

У високоамбівалентних особистостей функціонує екстерналізація і повторення, які вони застосовують, щоб упоратися з попередніми травмами шляхом перетворення минулого досвіду пасивного переживання в досвід активного контролю, навіть якщо результат буде для них руйнівним.

Г. Кристал зазначає, що афективні індивіди схильні до імпульсивних дій і соматичних реакцій (роздратованість, стурбованість) замість того, щоб осмислити ці переживання. Таку особливість він назвав алекситимією, тобто неможливістю впізнавати і називати почуття, що власне переживаються [79, с. 87]. Залежні індивіди не можуть відрізнити роздратування від злості, напругу від втоми, жаль від образи.

Алекситимія виявляється в обмеженій здатності адекватно описати словами і виявити через міміку, пантоміміку власні переживання. Мислення таких людей має конкретно-побутовий характер; відсутність фантазії, мрії, і загалом бідна уява.

Джерелом алекситимії є напружені конфліктні стосунки у сім'ї, коли не дозволяється (чи немає умов) вільно виражати почуття. «Адиктивне ставлення до дітей і чоловіка робили мене настільки зайнятою у моєму прагненні бути досконалою матір'ю та дружиною, ідеальною домогосподаркою, цінним партнером у бізнесі і гарним керівником для підлеглих, що у мене не було часу дізнатися, чи маю я якісь почуття взагалі» [168, с. 170].

Усвідомлення почуттів необхідне для того, щоб вибрати з власного поведінкового репертуару найбільш адаптивну відповідь на наявний стимул. І навпаки, алекситимія веде до домінування інфантильних реакцій. На тривогу наркозалежний реагує, наче немовля: люттю знехтування та бажанням до абсолютної захищеності. Нестерпна напруга переживається з дитячим почуттям того, що усі навколо зобов’язані надати йому полегшення та захистити. Коли ця допомога не надходить, а дитячі надмірні амбіції не задоволені, оточення сприймається як жорстоке та вороже, і підходить будь-який засіб, аби лише полегшити цей стан. А кожний рецидив (зрив) дарує можливість (дуже бажану) вірити в те, що повернення до нормального життя не буде.

Осмислення почуттів — це перший крок до мінімізації впливу адикцій на особистість, тому так важливо виявляти «афективну толерантність», тобто здатність переносити амбівалентність афектів. Для нормального психічного функціонування необхідно утримувати афекти на рівні, який дає можливість Інтегрувати суперечності та отримувати максимум інформації. Емоційні реакції адикта є інфантильними та характеризуються підвищеною конфліктністю афектів, які викликають стан внутрішньої напруги та знижують фрустраційну толерантність. Наголосимо, що саме хронічний стрес веде до адикції тому, що не дає можливості відновити енергію.

При високій амбівалентності суперечностей, причинами якої є дистрес, виснажливі хвороби, нестача материнської турботи, діти змушені рятуватися від травм, тому вони «вимикають свої почуття», внаслідок чого розвивається навчена безпорадність. У дорослих простежується також сильна загальмованість функцій самозаспокоєння, турботи про себе, що, на їхню думку, належать матері і можуть здійснюватися тільки від об'єкта материнського перенесення. Г. Кристал назвав таку афективну регресію комплексом Прометея: «Для Я-репрезентації не залишається жодної надії на вольовий контроль життєвих і афективних функцій. Що важчі страждання в дитинстві, то сильніший зсув у бік самозвинувачення» [79, с 108].

У цих випадках виникає потреба в адиктивному об'єкті: певній речі чи дії, які були б зовнішніми стосовно внутрішнього світу. Дефекти у сфері афективної регуляції, що виявляються як неспроможність людини заспокоїти себе і контролювати власні імпульси, становлять провідний фактор схильності до інфантильної залежності.

Дж. Ханзян описує вияви високої амбівалентності в адиктивних пацієнтів, які «…часто скаржаться на свою схильність до крайніх виявів емоцій. В одній крайності їх переповнюють нестерпні почуття, і наркотики використовуються для полегшення страждань. В іншій крайності здається, що почуттів немає взагалі чи вони настільки невиразні, що їх неможливо диференціювати; в цьому випадку наркотики використовують для того, щоб урізноманітнити свої переживання» [121, с 37].

Спираючись на ці факти, Л. Вермсер назвав хімічні речовини, що викликають залежність, «коректорами» і «протезами». Був введений феномен «наркотик великої довіри» (Дж. Ханзян). Адикти можуть пояснити, чому вони віддають перевагу тому чи іншому класу наркотичних речовин. Вони відкривають для себе, що наркотики допомагають упоратися з нестерпним станом і полегшити біль шляхом диференційованого «самолікування» .

Підкреслимо, що, використовуючи наркотики для власної підтримки, високоамбівалентні особистості продовжують і поглиблюють своє тяжке становище. Хімічна залежність неминуче призводить до болісних побічних ефектів, передозування, нестерпних симптомів похмілля, «ламання», що викликає фізичні муки з неминучими розладами особистості і різними хворобами. Готовність терпіти будь-які страждання, викликані вживанням хімічних речовин, пояснюється непереборним бажанням хоча б на деякий час позбавитися свого психічного болю.

К. Хау, авторка книги «Всі ми в одному човні», пише про наслідки переживання власної провини: «Я чіплялася за свою провину і в результаті опинялась в доволі скрутних, потенційно небезпечних ситуаціях, що загрожували моєму життю. Я ледве не загинула у катастрофі на човні, ледве не потонула, ледве не звалилася з обриву на машині…» [168, с. 55].

Більшість людей думає, що тривала провина дає нам щось корисне, е показником турботи чи каяття. Основні релігійні учіння оголошують нас винними. Люди захоплені переживанням провини: «Нам здавалось, що наполегливе звинувачення себе дасть позитивний результат, а замість цього воно ув’язнило нас, зробило обмеженими, печальними, знедоленими, не дало на заміну нічого бажаного. Це голос брехні, і тільки наш власний вибір примушує нас слухати його» [168, с. 71].

Ця авторка грунтовно доводить, що конфлікт з іншим є, по суті, конфліктом з самим собою, тобто в основі міжособистісних суперечностей лежать внутрішні. Неприязнь до іншої людини чи до себе означає завжди ненависть тільки до себе. Людина забарвлює стосунки з іншими власним внутрішнім конфліктом, основою якого є переживання провини, меншовартості.

Люди впевнені, що назавжди залишаться винними із-за того, що трапилося у минулому. Звичайно, необхідно чесно подивитися на свої помилки, але завжди повертатися до безумовної любові до себе. І якщо біль заполонив всю душу сьогодні, то тільки тому, що саме сьогодні людина прийняла рішення позбавити себе любові.

Багато авторів [81; 121; 172;] вважає, що адиктивні пацієнти свідомо затримують стан болю, дистресу, вживаючи наркотичні речовини. Дж. Ханзян назвав цей феномен «продовженням болю», тобто прагненням повторити травму, котра залишилася невирішеною на ранніх стадіях розвитку. Цей автор пише: «Моє власне пояснення прийняття страждань пов’язано з тим, що одним з мотивів використання наркотиків є мотив переборення пасивного переживання власної алекситимії і перетворення його в активний досвід контролю над власними почуттями, навіть якщо вони завдають болю» [121, с. 41].

У багатьох жертв насилля, згідно з поглядами В.Є. Христенка, виявлена адикція до травми, тобто прагнення до переслідування чи до насилля [172, с. 24]. П. Куттер також пояснює це психічне явище: «Наркотики необхідні саме через їхні шкідливі властивості. Подібну поведінку не так легко пояснити. Тут ми знову стикаємося з людською агресивністю: люди можуть свідомо шкодити іншим людям, але і самі можуть постраждати (як жертви)» [81, с. 213].

Отже, замість того, щоб звільнитися від болісних почуттів шляхом осмислення, узгодження, високоамбівалентні особистості зловживають різними адикціями, і за це їм доводиться платити ще більшими стражданнями. Тих, хто страждає іншими формами залежності, необхідно також розглядати з позицій інфантильної залежності та самоненависті.

Інша проблема особистостей з адикціями виявляється у когнітивній сфері «Я» як висока амбівалентність, тобто «…різке чергування між байдужістю і зосередженістю на собі, що в інших авторів описується як коливання між станом приниженості „я“ і станом самозвеличення» [121, с. 205]. Адикції слугують протиотрутою від внутрішнього почуття небезпеки, порожнечі" апатії, нестачі спокою, характерних для високоамбівалентних особистостей.

Так, зокрема, шопоголіки, які мають негативну пристрасть безсистемно скуповувати речі, під час купівлі відчувають велике збудження. Вони закладають домівки, марнотратять статки, віднімають у родичів та близьких останні збереження. Розтративши гроші (як і алкоголіки), вони переживають почуття провини, докори сумління і навіть злість на самих себе, що, своєю чергою, знову призводить до депресії, низької самооцінки. Після цього вони знову купують собі все, залізають у борги, щоб зняти депресію, підняти самооцінку, втекти від самотності. Так створюється замкнене коло.

Часто шопоголіки навіть не розгортають своїх покупок, засовуючи їх у таємне місце. У США діє товариство анонімних боржників (на зразок анонімних алкоголіків), яке бореться за те, щоб у вітринах магазинів був виставлений напис «Покупки шкодять Вашому здоров’ю». 24 листопада — Міжнародний день без покупок!

Розглянемо ще одну сферу адикцій — інтимну (взаємна любов, радість взаєморозуміння, довіра, надійність, духовне зростання). Розвиток близьких стосунків між людьми обов’язково передбачає розуміння і зберігання особистісних меж, які виконують наступні функції: заборонити іншим заходити на суверенну територію і не робити нам боляче; не триматися на чужій території і не спричиняти біль іншим; пережити кожному те, що він собою являє.

Коли виявляють дуже багато любові, занадто, тоді виникає реальна небезпека любовної залежності. Взаєморозуміння двох включає в себе рівновагу «даю» та «беру». Саме це забезпечує розподіл відповідальності, суверенність кожного. Найчастіше жінки підмінюють незадоволене бажання бути коханою на бажання бути незалежною і все робити самій. Втома, інтолерантність, озлобленість, образа як накопичувальне переживання підсилює різні суперечності й амбівалентність інтимних стосунків зростає. Потаємна ворожість жінки викликає відповідну реакцію чоловіка, а далі все обертається по колу…

Ось чому так важливо навчитися інтимним партнерам бути задоволеними собою і разом взаємодіяти. Здорові межі не зроблять з людини жертви чи агресора. Зовнішні межі кожен бачить. Люди знають, що для офіційних осіб це одна відстань, а для близьких вона буде значно скорочена.

Внутрішніх меж ми не бачимо, вони захищають не наше тіло, а почуття, думки, поведінку. Якщо у людини не розвинуте переживання внутрішніх меж, вона легко може образити іншого, але й саму її ображатимуть. Ці люди не знають, як сказати «ні». Вони порушують чужі межі, легко переходять від стану жертви у роль кривдника. Не припустимо пояснювати свою поведінку попередніми обставинами.

У кожної особи є власні межі, порушення їх веде до різних виявів агресії, розриву близьких стосунків. Адже що є для однієї людини образою, то для іншої - індиферентною подією. Ось чому необхідно говорити близькій людині, що бажано, а що не припустимо у стосунках. Важливо попередити небажане: «Пробач, я буду втомленою, якщо піду на цю вечірку» .

Інфантильно-залежні особистості створюють враження де-структивності, наприклад, серед таких людей кількість самогубств перевищує звичайні показники. Схильність високоамбівалентних адиктів до суїцидів є результатом довготривалого зловживання хімічними речовинами, пасивним переживанням залежності. Вони не прагнуть до ризику і небезпеки, радше не можуть ЇЇ усвідомити через дефіцит здатності турбуватися про себе.

Турбота про себе — психічне явище, яке запобігає нанесенню шкоди, гарантує індивіду виживання, самореалізацію і включає в себе перевірку реальності, розсудливість, самоконтроль, сприймання сигналів тривоги, знаходження причинно-наслідкових зв’язків. Здатність турбуватися про себе розвивається в процесі спостереження за роллю батьків, а також зі стосунків «дитина-батьки» .

Турбота про себе розвивається в контексті людських стосунків. Як сказав Д. Віннікотт, немає такої істоти, як дитина, але є певна взаємодія «мати — дитина». В міру того, як відбувається інтерналізація дитиною досвіду гарного піклування, вона росте і розвивається. Турбота, яку дитина засвоює, стає основою її психічного розвитку; у неї з’являються уявлення про себе як фізичного та психічного феномена. Дитина не тільки зв’язує воєдино, але й починає бачити, що фізичні вияви мають психологічний зміст і навпаки психологічні феномени — фізичні. Виходячи саме з такого розуміння турботи про себе, ця якість особистості може бути репрезентована як в сфері психічного, так і фізичного здоров’я.

За оптимальних умов розвитку дитина інтерналізує адекватні захисні функції, які дають змогу піклуватися про себе. Д. Віннікотт вважає, що, коли немовля не отримує достатнього піклування, яке вчений називає «достатньо хорошою материнською турботою», воно намагається реагувати відповідно до бажань матері, а потім все життя підкоряється іншим. Дитина отримує посмішку, турботу усіх навколо лише в обмін на формування «несправжнього Я». Відбувається відчуження «справжнього Я» дитини шляхом відсунення його на другий план чи встановлення не аутентичного контакту. Так, наприклад, якщо дитина з’ясовує що її задоволений вигляд подобається батькам, вона прагне і в подальшому приховати неприємні переживання.

У дорослої людини ця здатність турбуватися про себе сформована як розумне планування і здійснення діяльності, передчуття ймовірної шкоди, в тілесній, соціальній та духовній сферах, небезпеки чи загрозливої ситуації, що супроводжується попередніми переживаннями побоювання" неспокою чи сорому. Таких реакцій немає або вони не розвинені у адиктів.

На першому місці у світі серед залежностей стоїть тютюнова залежність. Тютюн — унікальний наркотик-стимулятор. Впливаючи на щитовидну залозу, він дає відчуття бадьорості При цьому він стимулює дію внутрішніх опіатів, що веде до ефекту релаксації. Порушення моторики кишечника ускладнює процес перетравлення їжі, що є причиною схуднення. Фактично весь організм задіяний у системі впливу тютюну: «Люди використовують ці засоби, щоб запобігти сну, схуднути, підняти настрій чи досягти ліпших результатів у змаганнях. Але, як і всі ніші наркотики, такі засоби вимагають розплати» [91, с. 317].

Спроби кинути палити спричинюють виникнення стурбованості, погіршення настрою, роздратованість. Н. Хамітов пояснює цей стан курця: «Куріння цигарки, сигари, трубки споріднено смоктанню материнської груді, і не викликає здивування те, що воно пов’язується з переживанням спокою та задоволення. Одночасно воно є сексуально-збуджувальним актом — ритмічне просування вогню по цигарці аналогічно статевому акту і приносить ілюзію розрядки» [166, с. 202]. Ось чому відмовитися від сигарети буває особливо складно тим, хто перебуває у стані тривоги й депресії. Тому після утримання від тютюну протягом якогось періоду зазвичай знову продовжують палити, усвідомлюючи, що здійснюють повільне самогубство. Навіть 3. Фройд не зміг відмовитися від паління перед загрозою важкого захворювання щелепи, що стало причиною його смерті: «Нездатність Фройда кинути палити підкреслює істинність його спостереження однієї риси, яка властива всьому людству і яку сам Фройд назвав знання-і-незнання — стан раціонального розуміння, яке не веде до відповідних дій» [121, с. 27].

Пастка цього наркотику полягає в його легальності з приблизно такою установкою: «Паління не може бути таким поганим, коли мільйони людей вважають його привабливим» .

Паління тютюну пов’язане з ритуальною поведінкою, прийнятою в суспільстві. Стрес?! Задоволення?! Треба палити! Такий зв’язок як з позитивними, так і з негативними життєвими функціями прив’язує до наркотику сильніше від кайданів. Н. Хамітов це описує: «…Паління цигарки створює ілюзію звільнення та оволодіння реальністю; біохімічна дія доповнюється комплексом психологічних переживань, важливішим з яких є споглядання диму та вогню, що пробуджує ці найдревніші архетипи буття» [166, с. 202].

Тютюн, здійснюючи на організм системний вплив, викликає швидку залежність. А. С. Айвазова констатує: «…три особи зі ста, які пробували алкоголь, потрапляють у залежність. І дев’яносто людей, що запалили першу цигарку. Стільки ж стає наркоманами після першого вживання героїну» [4, с. 100]. Якщо ситуація не зміниться, то півмільярда людей, які сьогодні живуть, помруть від паління тютюну.

Л. Вермсер описує вияви амбівалентності адиктів між засуджувальною зовнішньою силою і актуальними потребами: потребою належати і потребою бути собою; між сумлінням і соромом [121, с. 66]. Так, наприклад, два протилежні почуття — почуття провини за індивідуалізацію і не менш інтенсивний сором за власну залежність — формують амбівалентність високої інтенсивності в структурі совісті. Тобто, висока поляризація суперечностей веде до поділу всіх оцінок з полюсами: погане і гарне, любов і ненависть, святе і демонічне, віра і зневіра — у їхніх крайніх виявах.

Отже, у високоамбівалентних особистостей з адикціями здатність турбуватися про себе є ненадійною і викликає багато проблем, які становлять реальну загрозу для їхнього життя. Підсилення абсолютності, глобальності суперечностей в когнітивній сфері «Я» веде до звеличення або навпаки — знецінення себе і світу.

Третя проблема труднощів високоамбівалентних особистостей з адикціями перебуває у сфері міжособистісних стосунків. Так само як наркоману необхідна все більша і більша доза наркотиків, деяким людям треба збільшувати «книжкову» чи «телевізійну» дозу, щоб, наприклад, відокремитися від коханої людини, з якою не бажає спілкуватися.

П. Куттер вважає, «…що у людей, схильних до наркотичної залежності, немає певних якостей і насамперед здатності зближуватися з іншими людьми, схиляти їх на свій бік, будувати відверті, надійні, сповнені почуттів стосунки і підтримувати їх… дефіцит переживань нестерпний для усвідомленого сприймання, і саме тому таким людям підійде будь-який, нехай і шкідливий, засіб, тільки б зробити нестерпне становище приємним» [81, с. 213].

Алкоголь, наприклад, розгальмовує індивіда, і його тягне «в люди», спілкуватися. Він не думає про те, що його можуть чекати неприємності. Важливо, що «ти мене поважаєш, і я тебе поважаю». Сутність цього явища в тому, що хімічна речовина допомагає побудувати взаємини з іншими. Відомо, що познайомитися найпростіше, попросивши припалити цигарку. На першу зустріч, щоб не хвилюватися, можна принести алкоголь чи запропонувати випити і закурити.

Настає момент, коли людина вже не може будувати будь-які стосунки без адикції. Курець не може уявити свої взаємини з людьми без сигарет. Алкоголік, наркоман спілкуються із задоволенням тільки «зі своїми». Адикції призводять до ізоляції від людей, які живуть за іншими правилами. «У цьому винен той самий негативний досвід, отриманий… у ранньому дитинстві. Цілком законні потреби дитини в повазі, у сповненій любові участі і ніжності стосунків з батьками з тих чи інших причин не задовольнялися. У цьому різноманітна, сповнена душевних травм передісторія людей з наркотичною залежністю… Це… драматичні причини: нестача добра і/чи надмірність зла, шкоди, принижень» [81, с 214].

Ж. Ледлофф [83] стверджує, якщо поводитися з дітьми так, як це робили наші предки протягом тисячоліть, то вони будуть спокійними і щасливими. Авторка вважає, що позбавленість досвіду «ручного періоду» (він продовжується від народження і до моменту повзання до 8 місяців), коли мати повинна бути у постійному контакті і любові з дитиною, веде до залежності від наркотиків, зокрема, героїну.

Цей наркотик веде до швидкого звикання. Намагаючись спіймати свій «кайф», наркоман може не розрахувати дози. І тоді смерть. Але наркомани добровільно піддають себе мукам «ломки», щоб «очиститись» і звільнити себе від необхідності ПОСТІЙНО збільшувати дозу. Іншими словами, адикт звільняється від фізичної залежності від героїну (очищується) для того, щоб заново отримати «кайф» і все повторити.

Навіщо все це робити? Якщо наркомани можуть пройти «ломку», то навіщо знову звикати до героїну? Залишаються спогади від наркотику — «кайф», коли все змінюється «на краще», коли все можна отримати як у матері на руках, в дозі героїну. Небезпека, смерть не можуть відвернути наркомана від задоволення своєї життєвої потреби у щасті, якого він не отримав у дитинстві.

У зв’язку з означеною проблемою доречно буде навести експеримент з «кам'яним обличчям», проведений Брезлтоном і Троніком у 1978 році, який дає змогу осмислити причину адикцій. Матері отримали інструкцію робити «кам'яне обличчя» замість звичайних посмішок, коли їхні малюки привітно посміхалися. Наслідки виявилися драматичними. Дитина, зіткнувшись з порушенням ритму взаємодії, намагалася повторити спробу здобути необхідну йому посмішку матері. Дуже швидко, крім безперервних спроб отримати від матері посмішку, дитина почала переживати дистрес, трохи нервуючи і озираючись у надії знайти вихід. Згодом вона стала позіхати, здригатися і судомно сіпатися, з’явилися гримаси, тупий вираз обличчя, дитина опустила голову, скрючилася, почала смоктати пальці, робити тлдальні рухи, згодом вона безперервно гірко плакала…

Ці травмувальні реакції виникають у нормальної дитини, яка пережила один епізод відсутності емпатії у відповідь на її посмішку зазвичай люблячої матері. Згадаємо дітей, які переживають такі ситуації постійно протягом тривалого часу, якщо мати в депресії, захоплена власними проблемами чи психічно відокремлена через вживання алкоголю (наркотиків).

У цьому експерименті негативний вплив недостатньої чуйності матері на бажання дитини є руйнівним на цій фазі розвитку. Стан дитини є наслідком травматичного перетворення феномена, що М. Малер та інші автори вважають ключовим етапом розвитку — «ілюзії симбіозу». Результатом взаємодії з «кам'яним обличчям» є те, що у дитини розвивається хибне «я», ізольоване від внутрішніх почуттів, які повторюватимуть травму все життя.

У деяких людей взаємозв'язок «дитина-мати» не досяг адекватного розвитку чи був завчасно зруйнований в ранній період життя. М. Малер називає процес симбіотичного розвитку дитини (обов'язково потрібна дбайлива людина) емоційним народженням «людської дитини», що розвиває її здатність встановлювати взаємини з іншими людьми, прагненням до яких наділені всі люди від народження.

Д. Віннікотт вважає, що потреби малюка настільки великі, що його як такого просто не існує без взаємозв'язку з матір'ю, котра адекватно виявляє турботу про нього. Процес інтерналізації дитиною позитивних та негативних якостей батьків відбувається по-різному. Позитивні якості батьків стають основою особистості дитини, негативні - вона не приймає. Підсвідома трансформація веде до двох різних форм стосунків: ідеалізації та ненависті. У більшості випадків дитина вважає себе головною причиною своїх нещасть. Така тенденція зберігається і у дорослому житті.

М. Малер, розробляючи проблему симбіозу, вважала за необхідне розвивати поступове відділення (сепарацію) і подальшу індивідуалізацію дитини з пробною автономією і поверненням до особи, що турбується про неї. Одним з ранніх перехідних об'єктів може бути ковдра, пальці руки, які дитина кладе в рот, щоб відтягнути неприємне відчуття, поки не прийде мама і не нагодує її. Створення перехідного об'єкта є спробою взяти матір з собою тоді, коли дитина віддаляється від неї, щоб самостійно досліджувати світ. Перехідні об'єкти допомагають підтримувати зв’язок із суб'єктом, котрий турбується, дає переживання безпеки і добробуту.

Якщо сепарація дитини не буде поступовою з перехідними об'єктами, то дитина шукатиме те, що може її заспокоїти, не нагадуватиме про матір, але замінить її. Цей аутистичний об'єкт (внутрішній) знаходиться всередині системи «я», згідно з поглядами М. Кляйн, це параноїдно-шизоїдна позиція. Подальший розвиток відбувається через викривлену призму параноїдно-шизоїдної позиції: люди покладаються на аутистичні об'єкти і не довіряють іншим особам чи перехідним об'єктам, які можуть їх нагадати. Великим кроком для високоамбівалентних особистостей з адикціями є дозвіл кому-небудь повернутися в їхню систему «я», наважитися довіритися іншій людині.

Депресивна позиція у М. Кляйн — це система з двох людей, де кожна зі сторін впливає одна на одну. Існування матері, навіть ізольованої, визнається дитиною: вона їй потрібна. Дитина не тільки любить, а й ненавидить, водночас як і її не тільки люблять, а й ненавидять. Депресивна позиція супроводжується болісним розчаруванням у стосунках, але дитина прагне спілкування з матір'ю. Інакше кажучи, біль призводить до амбівалентних почуттів — ненависті до людини, котру дитина любить більш за все.

Дж. Ханзян вважає фіксацію на параноїдно-шизоїдній позиції предтечею інфантильної залежності: «…стосунки адиктивної особистості поглинають її час і енергію; цей об'єкт стає центром її життя, замінивши людські стосунки [ 121, с 188]. Відтак залежними стають зазвичай люди, чия психологічна основа особистості деформована в процесі розвитку. Щойно ця людина розлучається з об'єктом адикції, їй негайно потрібна заміна.

Ця закономірність реалізується в Програмі реабілітації «Анонімних Алкоголіків» (АА), де говориться, що алкоголік перестає пити, коли розуміє, що йому натомість пропонується духовність і товариство людей, які борються з тими самими проблемами. Людям, які мають деструктивну поведінку, можуть допомогти в суспільстві визнати себе залежними, забезпечуючи контроль, підтримку і розуміння. Перший крок програми «Дванадцять кроків» полягає в тому, що адикт говорить про своє безсилля перед алкоголем (наркотиками). Члени товариства «Анонімних Алкоголіків» надають конкретну підтримку прямими рекомендаціями (наприклад, підтримуй контакт, телефонуй, знайомся з людьми, проси допомогу тощо), спрямовуючи залежного на відновлення власного життя.

Другий і третій кроки цієї програми націлені на прийняття рішення довірити своє життя Богу. Решта кроків показують, як ця вища сила перетворюється у гарного і доброго співрозмовника (4, 5, 6 кроки), допомагає зменшити негативні вади (крок 7), загладити вину перед іншими людьми (кроки 8, 9), визнати неправоту в попередніх стосунках (крок 10) і знайти усвідомлений контакт з Богом (крок 11). Це приводить до стосунків з новою люблячою і сильною батьківською фігурою і до використання духовного пробудження у всіх своїх справах.

Д. Херст пояснює перетворення так: «…адиктивний об'єкт заміщується новим зовнішнім об'єктом і новим інтерналізованим об'єктом, по відношенню до якого алкоголік переживає самоприйняття як гарної, потрібної і гідної любові людини» [121, с 189].

Дж. Ханзян вважає, що товариство «Анонімних Алкоголіків» дає змогу зрозуміти власну слабкість," … а також залежність від інших людей як неминучу і необхідну умову зрілого життя" [121, с. 51]. Інакше кажучи, ця групова робота допомагає інфантильно-залежній людині набути здорової залежності.

В такому ж напрямі працює психотерапія: замість віри в Бога необхідно встановити з пацієнтом стосунки, які будуть для нього надійними, милосердними і менш осудливими, ніж ті, що були у нього з людьми до цього.

Д. Херст так описує цей процес роботи з клієнтом: «Ми намагаємося ввійти в його систему однієї людини і сприяти її поступовому перетворенню в систему двох людей. Ми хочемо, щоб клієнт покладався на нас і врешті-решт на себе, а не на хімічні речовини чи інші адиктивні практики» [121, с 190].

Наявність мотивації необхідна як для «Анонімних Алкоголіків» (прийняття і відданість їх принципам), так і для психотерапії. Необхідно розуміння того, що психотерапевт і клієнт вступають у довгострокові стосунки, які не принесуть швидких змін, і вони зустрінуть на цьому шляху різні фрустрації.

Терапевт, наприклад, буде об'єктом лестощів чи ідеалізації з боку цього пацієнта, котрий засвоїв, що тільки за допомогою взаємозалежної поведінки він може отримати щось з того, чого йому не вистачає. Основні вади розвитку, з яких народжується адиктивна поведінка, піддаються змінам дуже повільно, шляхом часткових змін. Не треба дивуватися можливим рецидивам. Докори тільки посилюють установку адикта на непорозуміння і байдужість людей. Досвід стосунків члена групи АА з людьми, які про нього турбуються, може бути інтерналізований; подібним чином турбота про себе, самоконтроль і самоповага інтерналізуються пацієнтом при спілкуванні з психотерапевтом.

Найбільш розробленим у цьому напрямі є консультування на підставі мотивованої бесіди В. Міллера, С. Ролніка [213] зі зниження особистісної амбівалентності при алкогольній І наркотичній залежностях, палінні тощо. Стратегія такого консультування — це радше спонукання, ніж примус, радше психологічна підтримка, ніж повчання: «Мотивована бесіда будується на оптимістичних і гуманістичних поглядах К. Роджерса, згідно з якими людина може зробити вільний вибір та змінитися завдяки само-актуалізації» [213, с. 243]. Алкоголіки, курці, наркомани, люди з невгамовним апетитом, азартні гравці завжди усвідомлюють ризик, шкоду, яку заподіює здоров’ю їхня поведінка. При цьому вони сильно прив’язані до своїх шкідливих звичок: бажають змінитися і водночас не хочуть цього.

Осмислюючи феномен амбівалентності клієнта, консультанту, на думку В. Міллера і С. Ролніка, треба розглядати його як нормальний вияв і знати, як на нього впливати. Якщо ж людині вказати на її непослідовність і виявити поспішну наполегливість при її зміні, то така стратегія може бути непродуктивною і призвести до протилежних результатів. Автори вважають, що «…важливе значення має осмислення проблеми амбівалентності особистості. В багатьох випадках практична робота зі зниження амбівалентності особистості - це праця над сутністю проблеми» [213, с. 38].

Висока амбівалентність, безумовно, може засмучувати як пацієнта, так і психолога. Однак врахування амбівалентності особистості, як підкреслюють ці вчені, виховує у психолога повагу, емпатію до пацієнтів. Амбівалентність не є непереборною перепоною на шляху до позитивних змін, і тому важливо правильно розуміти її вияви. Психологу важливо звернути увагу клієнта на суперечливість його поведінки. Під час бесіди клієнт має усвідомити головні амбівалентні суперечності.

Атрибуція (пояснення) залежить від того, наскільки успішно здійснюється усвідомлення проблеми. Тож психологу-консультанту важливо не прискорювати цей процес і дати можливість усвідомити суперечливі аспекти амбівалентного конфлікту. Якщо ж у бесіді з такою людиною активно наполягати на чомусь, що вплинуло б на ЇЇ життя, то виникає опір чи відмова змінювати свою соціальну установку.

Важливою складовою цієї методики консультування є аналіз очікувань клієнта стосовно наслідків власної поведінки: продовжуватиме він свою залежну поведінку чи відмовиться від неї. Після того, як суперечності виявлені, клієнт швидше наближається до прийняття позитивного рішення. В. Міллер, С. Ролнік наголошують: «Мотивована бесіда сприяє готовності клієнта змінюватися, пробувати різні стратегії, що допоможуть позбутися шкідливих звичок. Іноді достатньо допомогти клієнтам справитися з високою амбівалентністю, і вони продовжують змінюватися самостійно» [213, с. 47].

Отже, консультування, яке ґрунтується на мотивованій бесіді, веде до позитивної зміни клієнта. Воно спирається на такі основні положення: заохочення пацієнта до роздумів про невідповідність його цінностей і цілей, а також поведінки; уникнення суперечок і прямих порівнянь; підтримка впевненості й оптимізму.

Відомо, що психотерапію хворого на алкоголізм реалізувати на практиці дуже важко. Багато таких хворих відмовляються від лікування; родичі бояться від них покарання. Тому у США стало актуальним проведення сімейної психотерапії без участі пацієнта. Теоретичним обґрунтуванням є положення про те, що зміна поведінки лише одного члена сім'ї опосередковано викликає зміни в інших.

Готовність сім'ї вирішити проблему алкоголізму її члена часто веде до «хірургічних» втручань — розлучення. При усвідомленні сімейної ситуації, прагненні особистісних конструктивних змін розлучення є можливістю не виконувати патологічних сімейних ролей й контролювати власне прагнення до алкоголю. Інакше кажучи, надія не на нового партнера, а на власні сили. Чому це іноді краще відбувається в новій сім'ї? Раціональне начало перетворень особистості хворого знаходить емоційну підтримку та віру у перемогу з боку партнера, який не має негативного досчіду з хворим.

На інший ракурс у коригуванні амбівалентності особистості звернули увагу К. Меннінгер та А. Пінт. К. Меннінгер, досліджуючи людей, що намагалися скінчити життя самогубством, дійшов висновку про необхідність осмислити і враховувати наявні взаємовиключні суперечності: «Біле і чорне завжди поруч, як брати-близнюки… Осмислюючи лише позитивне чи негативне, біле чи чорне, гарне чи погане, ви не здатні бачити всю ситуацію в цілому. Тому ваші думки, почуття і вчинки тільки посилюють внутрішню і зовнішню суперечливість ситуації, яку ви ж самі підтримуєте» [97, с. 330]. Отже, гармонія, на його думку, можлива тільки при повному прийнятті двох суперечливих поглядів, що дає можливість звільнитися від самоненависті і діяти самоефективно.

А. Пінт приділила особливу увагу амбівалентності довіри до себе: «Бути відвертим перед самим собою для більшості людей дуже непросто. За брехнею і напівправдою, яку зазвичай кажуть люди, приховується побоювання побачити себе. Страх зустрітися з тим, що так довго придушувалось, побачити в собі, що звик вважати неправильним, негарним» [114, с. 11]. Ця авторка вважає, що саме амбівалентність довіри до себе необхідно усвідомити, адже це дає можливість цілісно сприймати своє «Я»: «…тільки пізнавши суперечності, можна пережити істинний стан любові… Доки не будуть вивчені обидві сторони медалі, неможливо ввійти в її середину» [88, с. 105].

Терапевтичний ефект психоаналітичного консультування створює аналіз минулого клієнта, переживання ним знову травмувальних ситуацій, послаблення його деструктивного залежного зв’язку з матір'ю, яка виконувала основні функції турботи замість нього (самозаспокоєння, самовтіхи, самозахисту, самодопомоги), позбавляючи його таким чином можливості турбуватися про себе самостійно.

З погляду Дж. Крістала, головною метою психоаналітичної терапії є створення умов відділення пацієнта з адитивною поведінкою від образу матері, оволодіння автономними функціями турботи про себе, здатністю вибирати власний шлях розвитку.

Підвищити рівень турботи про себе можна завдяки безпосередньому вираженню власних негативних і позитивних емоцій в процесі створення образів, які викликають ці почуття, від яких людина відчуває залежність. Головним завданням психотерапевта є розуміння всіх переживань клієнта, емпатія та психологічна підтримка, внаслідок чого негативні емоції стають менш інтенсивними. Клієнт в такому разі поступово позбавляється емоційної залежності від іншого суб'єкта, формуючи автономність та самопідтримку, змінюючи негативну самоустановку на користь турботи про себе.

І.В. Ципоркіна, О. О. Кабанова вважають, що різнобічні особистості менш схильні до психічних залежностей. Вони мають можливість переключатися з одного заняття на інше, долаючи фрустрацію. Ці авторки зазначають, що необхідно для профілактики адикцій навчитися толерантно витримувати відмови, вміти з людьми розлучатися, навчитися бачити та не використовувати несвідому мотивацію у власному житті.

Вчені спростовують розповсюджений міф про те, що треба корисно втілювати в життя свою пристрасть. «Якщо професія робить адиктивну схильність людини засобом досягнення успіху, то результат єдиний — зрив і деградація особистості» [177, с. 42]. Вочевидь, що адикції неможна потурати: ігроману працювати брокером, сексоголіку — в районі «червоних ліхтарів». Це гра з вогнем!

Необхідно вміти нейтралізувати залежності. Підсилювати в собі відповідальність, розвивати власні інтереси, не грати в чужі ігри. Не допускати концентрації на одній пристрасті тому, що це унеможливлює переключення на іншу сферу життя.

Усвідомлювати рівень власної амбівалентності та навчитися знижувати напругу суперечностей з перевагою конструктивності, реальності.

У розвинутих західних країнах допомога курцям охоплює такі аспекти: попередження з боку офіційних служб охорони здоров’я, ради лікарів, лікування за допомогою різних препаратів, гіпнозу, вироблення умовних рефлексів та створення неприємних почуттів для курців (когнітивна терапія), участь у групі підтримки. На жаль, тільки п’ята частина людей кидає палити після цих процедур.

Ю.М. Орлов у своїй книзі «Сходження до індивідуальності» рекомендує такі етапи звільнення від паління: вивчити, скільки палите і за яких обставин; відтворити у свідомості обставини, за яких ви привчили себе до паління; уявити те задоволення, яке отримуєте унаслідок паління сигарети; усвідомити динаміку кількісної характеристики паління; відділити процес паління від пов’язаних з ним справ; утриматися від паління протягом доби чи двох; повністю утриматися від паління" [110, с. 187−189]. Треба погодитися з цим автором, що легше зовсім не починати палити, ніж потім позбавлятися адикції.

Антинікотинова пропаганда має здійснюватися різними соціальними інститутами. Наприклад, засоби масової інформації були провідними в цьому плані в Австралії, Канаді. Важливо також не знижувати ціни тютюнових виробів, не робити їх доступними школярам. Починаючи з 1980 року в Канаді податок на тютюнові вироби в середньому підвищився більш ніж у сім разів, і кількість курців різко знизилась. Нідерланди з березня 2004 року ввели штраф 3000 євро за паління в будь-яких приміщеннях громадського користування.

В Україні паління популярне, і західні тютюнові компанії компенсують свої збитки у власних країнах. Фактично у нас немає національної антинікотинової пропаганди. Пояснити це можна тим, що політики, вчителі, журналісти, лікарі самі палять. Байдужість пояснюється розповсюдженню цієї адикції в Україні.

25 жовтня 2005 року набрав чинності Закон України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров’я населення». З прийняттям цього закону Україна наблизилась до міжнародних стандартів, але лише декларативно. Практично не відбувається змін в тютюнокурінні. Не вирішене центральне питання — «А судді хто?» Хто буде контролювати виконання цього закону?

Отже, широку соціальну пропаганду проти будь-яких адикцій необхідно поєднувати з індивідуальною психотерапією, медикаментозним лікуванням, сімейною чи подружньою терапією, групою самодопомоги. Саме полімодальний підхід є найбільш ефективним при впливі на амбівалентних особистостей з адикціями.

Дослідження адикцій амбівалентних особистостей дає змогу підсилити теоретико-методологічні засади психології цього феномену. Адикції використовують як захисні механізми подолання психалгії і/або алекситимії, що є невдалою спробою самолікування, яка підсилює травму та її наслідки.

Не буває гарних чи поганих інфантильних залежностей. Вони — показник межової амбівалентності особистості з негативними наслідками як для її власника, так і для інших людей (втрата самоконтролю, недовіра до себе та інших людей тощо). Адикції руйнують вітальні потреби особистостей, що вкрай небезпечно для теперішнього і майбутнього України.

Треба негайно внести суттєві змістові зміни у загальну і вищу освіту України, зважаючи на результати сучасних досліджень адиктів. Адже політика у країнах Європи щодо алкоголю, тютюну, наркотиків та інших залежностей зобов’язує нашу країну бути відповідальною у вихованні своїх громадян.