Прагматичний інтерес окупантів

Головним завдання військ Центральних держав у Східній кампанії було отримання з України хліба і сировини. Вже відразу після приєднання Австро-Угорщини до наступальної операцій німецьких військ імператор Карл вимагав від командувача 2-ї австрійської армії генерала Е. Бем-Ермолі, щоб «реквізиції відбувалися, незважаючи ні на що, а за потреби й силоміць». Він наголошував, якщо продовольство з України терміново не надійде, то продовження війни стане проблематичним. За укладеною ще урядом УНР угодою німці і австрійці мали платити за поставлене збіжжя грішми, або ж видавати розписки, за якими готівку можна отримати пізніше у найближчій військовій касі. Однак насправді це дуже часто розходилося з реквізиційною практикою австро-угорських військ. І сам Е. Бем-Ермолі був переконаний, що при необхідності слід вдаватися до силових дій, інакше вся операція в Україні не матиме сенсу. Цієї ж позиції дотримувався і його наступник генерал А. Краус, який у середині травня отримав від цісаря диктаторські повноваження в австрійській окупаційній зоні України.

Після вигнання більшовиків з України всі губернські, повітові центри, більшість міст, великих сіл були обсаджені німецькими і австро-угорськими гарнізонами. Один з жителів містечка Старобільськ так описує прихід німців: «а німці вже тут, у Старобільську. Кайзерівські: пруського лиття і пруського шліфування. Офіцери в погонах, франтуваті, трохи бундючні. Солдати — підтягнуті; мундири на всі ґудзики застебнуті; двоє йдуть — в ногу йдуть. Кінні в шоломах з шишаками. Коні ситі, вичищені до блиску, одної масті; хвости — кокетливою чілкою підстрижені. Прийшли вранці, а до полудня наказ на видних місцях. Поведінка вимагається сумирна; вогнепальну зброю здати в комендатуру; порушення закону карається за законами військового часу. Комендант. Ім'я з приставкою „фон“».

Інший свідок тогочасних подій пригадує, що біля будинку повітової управи німців зустрічали голова управи В. Абрамов, поміщики Кармазін, Трофімов, Руднєв та інші. У Юзівці 23 квітня на площі біля «Гранд-отелю» відбулася урочиста церемонія зустрічі німецького війська за участю членів міської управи, представників промислових кіл, лідерів кадетських та меншовицьких організацій. Хлібом-сіллю вітали німців й у Горлівці.

Відразу ж німці почали переслідування радянських активістів. За наказом того ж барона Гольца був заарештований голова Біловодськго волосного виконавчого комітету Ф. Кузоятов, який згодом був висланий до Бреста і повернувся додому лише після листопадової революції у Німеччині. Барон відзначався особливою жорстокістю. Щоб примусити селян здавати продукти, він в одну з серпневих неділь звелів до ярмарковій площі Біловодська підігнати кілька візків з гробами, в кожному з яких сидів селянин із зв’язаними за спиною руками. Німецький офіцер розстрілював приречених, а солдати забивали домовини. Місцеві жителі намагалися чинити спротив. У повіті був знищений півескадрон німецьких кіннотників. У відповідь — нові розстріли за вироком військово-польового суду, спалені садиби, грошові контрибуції.

У Слав’яносербському повіті у липні за вироком німецького військово-польового суду за вбивство поміщика Гуркушенка були страчені селяни Дробиш, Довголук, Кетшин. У серпні була розстріляна група селян за напад на поміщика Приходька. 8 років ув’язнення отримав студент, який носив зброю і видавав себе за ад’ютанта губернського військового коменданта. Робітник Коновалов за приховування револьвера і трьох патронів був засуджений до двох років тюрми. Загалом вилучення зброї супроводжувалося досить жорсткими репресіями.

Німецькі вояки і найняті поміщиками військові загони допомагали власникам повернути землю, майно, знаряддя. Так, у селі Нижній Нагольчик вони змусили селян платити поміщикові Бобрикову непомірно високу ціну за оренду засіяних весною земель. У селі Містки — віддати землю та інвентар поміщикові Кір'янову.

Командир піхотної дивізії «Чорний орел», яка дислокувалася в районі Краматорська, генерал Гольдфедерер в одному з наказів наголошував: «Ми прийшли на Україну — у свою майбутню колонію. Ми прийшли силою багнетів і агітації. Примушуйте ж силою і агітацією росіян працювати на німецький народ. Будьте добрими господарями. Вивозьте все від запасів продуктів до чорного металу. За будь — яку ціну спішіть відправити в глибокий тил великої німецької імперії все, що вважаєте можливим».

Оскільки ні УНР, ні гетьманат не уклали з Центральними державами військової конвенції, то матеріальні цінності на території України вони вважали власною «військовою здобиччю» і спішили вивозити на батьківщину. Наприклад, з Луганського патронного заводу забрали 10 вагонів матеріалів, у т.ч. латунь, мельхіор, кульові заготовки тощо. У Рубіжному з заводу «Русско-Краска» — вивезли 1380 пудів бензолу.

І все ж основним завданням австро-угорських і німецьких військ у Східній кампанії була заготівля хліба та сировини для вивезення до своїх імперій. Ці операції мали здійснюватися через Державне хлібне бюро (ДХБ), яке лише у липні розгорнуло мережу головних контор, філій та агентств. У Маріуполі працювала філія, де німецьку сторону представляв інтендантський радник В. Бейєр. У місця масового зерновиробництва були відряджені т. зв. агрономічні офіцери з військовими загонами, які мали сприяти проведенню збирання врожаю та передачі збіжжя до зсипних пунктів хлібного бюро. Командир 215-ї піхотної дивізії, генерал А. Вірніц вдався до оригінального способу стимулювання хлібоздачі. За кожні 25 пудів зсипаного хліба видавався талон на купівлю однієї пляшки горілки, а за 10 тис. пудів — три чверті відра безоплатно. Зазначимо, що відро горілки коштувало близько 140 крб., а фунт хліба 45−50 коп.

Вже у середині червня Маріупольський повітовий староста інформував генерала І. Чернікова про масові реквізиції хліба австроугорськими військами, які не надають при цьому жодних документів, накладають обтяжливі гужові повинності, що загрожує зривом жнив і відображається на настроях селян.

У свою чергу генерал доповідав МВС: «австро-угорські війська проявляють енергійну діяльність тільки під час каральних експедицій… За донесеннями Маріупольського повітового старости, хлібне становище в м. Маріуполь катастрофічне. Хліб у кількості 41 вагона вивезений з міста австрійськими військами без відома Хлібного бюро».

Не сподіваючись отримати обумовлені обсяги продовольства австро-угорські військові чинили фактичні грабежі. Так, 6 серпня з Юзівки до с. Михайлівка Маріупольського повіту прибув загін у складі понад 150 вояків і вимагав негайно видати 100 гарб ячмінної соломи, 60 гарб сіна, 10 підвід картоплі, 60 пшеничних хлібин, 2 тис. яєць, 65 пудів сала, 35 гусей, 5 відгодованих кабанів, 500 пудів пшениці, 800 пудів ячменю, 100 пудів пшона, 6 фунтів чаю, 1 пуд тютюну тощо. Селяни, які вже не один раз піддавалися реквізиціям і, маючи неврожайний рік, були неспроможні виконати вимоги. Тоді на дзвіниці церкви було поставлено кулемет, взято 10 заручників, а військові почали повальні обшуки і вилучення продуктів.

У Єлизаветинській волості цього ж повіту австро-угорці забрали 4 тис. пудів зерна, 1,5 тис. пудів фуражу, стягли 30 тис. крб. контрибуції. Повсталі жителі с. Степанівки відбили конфісковане зерно. Прибулий загін польової жандармерії придушив виступ, наклав на село контрибуцію у 150 тис. крб., організатори спротиву були заарештовані. Вище армійське командування дало директиву про доцільність накладання грошових штрафів на місцеве населення за вбивство австро-угорського вояка — 40 тис. крб., за пораненого — 10 тис. крб.

У розпал всеукраїнського залізничного страйку 23 липня у Маріуполі розпочався збройний виступ робітників, портовиків і залізничників, лави яких нараховували понад 600 бійців. Уночі з 23 на 24 липня їм вдалося захопити на якийсь час польовий шпиталь, заволодіти продуктами харчування та грішми. Була обеззброєна і розігнана кінна сотня Державної варти. Австрійський військовий комендант ввів у місті стан облоги. Під час вуличних боїв з обох сторін були вбиті й поранені. Більшість повстанців відступила в порт, але їх там оточили. Була застосована артилерія і авіація. Бої точилися два дні і припинилися з прибуттям німецької підмоги. Багато робітників загинуло, 150 осіб віддано до військово-польового суду, кожний десятий був розстріляний. Це був наймасштабніший збройний виступ в австро-угорській окупаційній зоні на півдні України.

На місто була накладена велика контрибуція. Міська дума прийняла рішення про стягнення з кожного дорослого мешканця по 10 крб. Гроші надходили повільно і управа змушена була взяти кредит у банку, щоб заплатити контрибуцію. Австро-угорські війська вже залишили Маріуполь, а міська управа не погасила кредит. Хіба що певною компенсацією стали залишені австрійцями при від'їзді понад тисячу пудів пшеничного борошна, 317 пудів житнього, 400 пудів висівок та інші харчові продукти.

Безперечно, присутність німецьких і австро-угорських військ на Донбасі позначена розстрільними вироками військово-польових судів, спаленими садибами селян, висланням за межі України ватажків страйкарів та повстанців, реквізиціями харчових продуктів, вивезенням виробів та сировинних матеріалів. Хоч основна кількість зерна заготовлялася через установи ДХБ за твердою ціною і оплатою в марках чи кронах.

Крім того, кожен військовий міг відправляти на батьківщину харчові посилки вагою до пів пуда. З цією метою вони купували на ринках сало, цукор, жири, борошно та інші продукти. Хоч ціни на продукти були досить високими: пуд борошна пшеничного — 19,99 крб., житнього — 16,90 крб., крупи гречаної — 22,20 крб., фунт олії — 2,9 крб. Курс валют був встановлений на рівні 0,75 німецької марки і 0,5 австрійської крони за карбованець. З огляду на масовість відправлень продуктів у місцях дислокації німецьких та австро-угорських військ місцеві жителі створювали артілі по виготовленню і продажу посилочних ящиків.

Тривалий час українські, німецькі, австрійські сучасники подій і дослідники намагалися встановити обсяги вивезеного з України збіжжя і сировини, називаючи при цьому різні цифри. Однак усі одностайні в думці, що вже нікому не вдасться підрахувати кількість відісланих на батьківщину майже півмільйонним окупаційним військом українських харчових продуктів у посилках.

Водночас треба відзначити, що німецькі і австро-угорські війська виступали стабілізуючим чинником у забезпеченні задекларованого гетьманом П. Скоропадським «спокою і порядку», придушенні повстанського і страйкового руху, погамуванні бандитизму, грабежів, крадіжок тощо. Вони вживали заходів до припинення спекуляції, контрабанди і, навіть, проституції. А бувало долучалися й до доброчинних акцій. Так, у Єнакієвому група німецьких офіцерів влаштувала концерт на користь неімущих учнів комерційного училища. Під акомпанемент піаніста лейтенанта Гежеля співав інтендантський радник Фогель, скрипічні твори виконував лейтенант Мальзен. У концерті взяли участь й місцеві аматори.

Німецька військова адміністрація намагалася налагодити роботу вугільних шахт, припиняти страйки, застосовуючи економічні і адміністративні заходи. Так, військовий комендант Кадіївки 5 червня звернувся до страйкуючих шахтарів з вимогою наступного дня з ранку стати до роботи, інакше вони будуть вважатися звільненими. При цьому не отримають заборговану за березень і квітень платню, оскільки «гроші товариство отримує від німецького уряду, а Німеччина не згодна годувати не працюючих».

Командувач 215-ї німецької дивізії генерал А. Вірніц звертав увагу, що багато робітників копалень Товариства Південно-Російської вугільної промисловості не виконують встановленого числа виходів на роботу без поважних причин. Такі особи позбавляються користування кредитами товариства, звільняються з роботи і виселяються з квартир. Контроль за наведенням порядку покладався на німецьких військових.

Німецька сторона не виключала, що при відновленні роботи шахт Донбасу з’явиться можливість експорту звідти вугілля. Зокрема, вже 1 червня економічний радник посольства Німеччини у Києві О. Відфельд писав голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу: «Треба буде потурбуватися, щоб певна частина надлишків вугілля, які залишаться на Україні, після задоволення внутрішніх потреб, була б вивезена в центральні держави, особливо в Австро-Угорщину, оскільки розробка вугільних копалень відновлена за допомогою і під захистом центральних держав».

Однак сподівання німецьких економістів на динамічне піднесення вугільного видобутку не справдилося. Гетьманська держава до самого падіння мала істотний дефіцит палива і тільки восени зробила спробу відмовитися від експорту вугілля з Німеччини. Планованих лишків донецького вугілля Австро-Угорщина так й не дістала.