Кустарні промисли як складова сільського буття у пореформену добу

Так склалося, що серед населення України традиційно переважали жителі сільської місцевості, а селянство було найбільшим прошарком суспільства. Вивченню селянського питання присвятили свої роботи багато науковців різних галузей: історики-аграрники, фольклористи, економісти, філологи, психологи тощо. Що ж до сільських кустарних промислів, то їхнє розміщення та класифікації висвітлювалися у багатьох роботах науковців різних часів, хоча це питання і досі залишається відкритим і потребує досконального, комплексного вивчення.

Серед найбільш вагомих доробків дослідників дорадянського періоду слід відзначити наступні. По-перше, це робота Н. Пономарьова «Обзор кустарных промыслов России» (Під редакцією Д. Тімірязєва) (СПб., 1902) та «Россия. Полное географическое описание нашого Отечества. Под редакцией В. Семенова» (СПб., 1899 — 1914), де наведено спроби систематизувати та районувати кустарне виробництво загалом. Серед найбільш повних довідкових видань виділяється «Справочный указатель кустарных промыслов и кустарных мастеров» (СПб., 1892 — 1902), в якому наведені статистичні дані щодо стану та класифікації кустарних промислів та кустарних виробництв. Серед сучасних російських дослідників сільських кустарних промислів слід виділити роботу Я. Володарського та Е. Істоміної «Сельские кустарные промыслы Европейской России на рубеже ХІХ ХХ столетий», яка містить повну класифікацію сільських кустарних промислів європейської частини Росії за видом обробки сировини та в якій визначено районування промислів за географічним принципом з визначенням центру промислу. кустарний промисел сільський Сучасна українська історіографія проблеми представлена роботами Л. Нізової, яка ретельно висвітлила різні аспекти розвитку та формування сільських кустарних промислів на території України у різні періоди [2 — 4], а також А. Задорожнюка [5], В. Міщанина [6], В. Олянич [7] та ін. Мета цієї наукової розвідки полягає у визначенні місця сільських кустарних промислів у селянському бутті та з’ясуванні значення останніх для бюджету селянської родини.

Промисли — один з найдавніших видів занять людини, за допомогою яких вона змогла вистояти у протистоянні з природою. Що ж до визначення власне термінів «кустар», «кустарний промисел», «кустарне виробництво», то слід зазначити, що на сьогодні єдиного визначення цих дефініцій не існує, оскільки немає загальноприйнятих критеріїв щодо їх оцінювання.

Стосовно терміну «сільський кустар», то, за визначенням Л. Нізової, він з’явивсяу 1888 р. [2, 187]. Розвиток та розповсюдження сільських кустарних промислів було зумовлено реформою 1861 р., яка призвела до розвитку нових виробничих відносин у суспільстві, коли земля стала вигідним товаром, а селяни — заручниками власного зубожіння через її нестачу або навіть відсутність. За визначенням В. Олянич, «кустарно-промислове підприємництво сільського населення мало історичну тенденцію та самобутні форми розвитку» [7, 222].

Натомість у дослідженні Я. Володарського й Е. Істоміної відзначено, що «під кустарями малися на увазі особи, які відповідали наступним трьом умовам: а) вони мали виготовляти вироби не на конкретного замовника — споживача, а на ринок; б) вони мали брати особисту участь у самому процесі виготовлення виробів, в) вони мали загалом належати до числа сільських жителів» [ 1, 4].

Кустарні промисли носили професійний характер (коли селянин займався винятково промислом, нехтуючи при цьому землеробством), або ж це був засіб отримання додаткового прибутку до мізерного сімейного бюджету. Враховуючи сезонність сільськогосподарської діяльності (наявність певної кількості вільного від рільництва часу у зимовий період), селяни мали змогу займатися кустарними промислами без негативного впливу на землеробство.

За статистичними даними, у 20-х рр. ХХ ст. «частина прибутку від землеробства становила 92%, а від промислів — 3,5% серед чистого прибутку господарств з наділом від 15 і більше десятин, то з двома десятинами 52,9% від сільського господарства і 26,6% - від кустарно-промислового підприємництва» [7, 221].

Серед найдавніших промислів слід виділити ті, заняття якими не вимагало від селянина, який і без того перебував на межі зубожіння і боровся усіма можливими способами зі злиднями, значних капіталовкладень, а то й зовсім обходитися без таких, використовуючи природну сировину та багатства краю (наприклад, беручи глину з суспільних глинищ на межі або за межами селищ, вирощуючи овець, льон або коноплі як сировину для прядіння та подальшої обробки тощо).

Чинником, що сприяв поширенню кустарних промислів серед сільського населення була гостра потреба у засобах виробництва, життєво необхідних для занять сільським господарством. Серед найпоширеніших кустарних промислів, що мали популярність серед українського селянства, слід виділити наступні: ткацтво (як для задоволення хатніх потреб, так і на продаж), килимарство, гончарство, ковальство, лозоплетіння, виготовлення виробів з соломи, стельмаство, бондарство тощо. Їхній розвиток та поширення визначалися, як правило, наявністю сировини для обробітку та попитом у кожній конкретній місцевості.

Єдиної класифікації сільських кустарних промислів не існує. Кустарні промисли традиційно поділяються за видом сировини, що обробляється. Найбільш прийнятною та поширеною, на наш погляд, є наступна класифікація:

• — з обробітку деревини (теслярний, бондарний, прядильний);
• — з обробітку волокна (ткацький, вовняний, килимарний, вишивальний);
• — з обробки шкіри (шкіряний, шорний, шаповальний);
• — з обробітку металів (ковальський, слюсарний);
• — з обробки мінералів (гончарний, цегельний);
• — з обробітку рогу та кісток (гребінникарський, гудзиковий);
• — змішані (іконописний, іграшковий, кравецький, взуттєвий, свічний).

Кустарними промислами займалася більшість сільського населення. Цей вид сільського підприємництва носив індивідуальний характер або ж був сімейним бізнесом. Зокрема В. Олянич зазначає, що «кустарнореміснича промисловість залишалася економічним укладом приватного дрібнотоварного виробництва» [7, 222]. До роботи залучалися майже всі члени родини, включаючи жінок та дітей. Зрідка у таких формах «малого бізнесу» спостерігалося використання найманої праці, але це, здебільшого, було притаманне міцним особистим господарствам, які були провідними у своїй галузі та розташовувалися переважно у центрах промислів. За даними архівів, до революції 9,4% вартості всієї промислової продукції України вироблялося сільськими кустарними промислами. У 1920;х рр., за різними підрахунками, сільськими кустарними промислами займалися від 6 — до майже 20% населення України [2, 191].

Необхідно зазначити, що за своєю природою сільське кустарне виробництво було примітивним, з обмеженим використанням техніки або ж інших засобів виробництва. Це виробництво було засноване, як правило, на важкій довготривалій ручній праці, з використанням примітивного інвентарю. Низька продуктивність праці через відсутність належного устаткування, нестача (або відсутність) оборотних коштів, кабальна залежність від скупників, перекупників та лихварів призводила до збільшення тривалості робочого дня. Малограмотність та безгрошів'я селянства, незнання елементарних законів ринку, відсутність спланованості та організованості збуту продукції призводили до переповнення ринку і, як наслідок, до знецінення вироблених кустарем товарів.

Позитивним моментом, що полегшував життя сільського кустаря, було те, що він жив за рахунок власного господарства, не витрачаючи кошти на купівлю продуктів харчування. Сільський кустар працював у власній господі, не сплачуючи за оренду виробничого приміщення. Він також мав певну господарську базу для вирощування сировини та виготовлення виробів з вовни, льону, конопель, соломи, лози тощо.

Отже, зважаючи на зазначене вище, ми можемо дійти висновку, що заняття кустарними промислами (приватним дрібнотоварним виробництвом) слугувало селянинові додатковим або навіть альтернативним джерелом існування, поряд із традиційними сільськогосподарськими заняттями (рільництво, рослинництво, тваринництво), внаслідок малоземелля.