Володимир Винниченко про проблему співвідношення одиничного і загального

Тип работы:
Статья
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Володимир Винниченко про проблему співвідношення одиничного і загального

Проблема співвідношення одиничного і загального завжди перебувала у центрі уваги В. Винниченка. Він переймався тим, чи можна узгодити особисті і загальні інтереси таким чином, щоб людина не відчувала пригнічення власного «Я» з боку суспільства. Розмірковуючи над тим, чи може бути гармонійним життя людини окремо від колективу, без її участі в житті інших людей, суспільства загалом, Винниченко дійшов висновку, що особистість і соціум повинні перебувати у гармонійному зв’язку, а інтереси одиничного і загального повинні бути погодженими.

«Володимир Винниченко, по суті, продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, який підкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається пізнати, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між „чесністю з собою“ і „служінням народові“, яку змушений переступити революціонер і тим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрати свого „Я“, своєї суверенності» [1, с. 62].

Джерелами даного дослідження є праці таких науковців як А. Крушельницький, А. Омельченко, А. Ніковський, С. Євшан, Г. Сиваченко, В. Хархун, А. Бичко, С. Погорілий, В. Гуменюк та ін.

Мета дослідження полягає в аналізі причин відчуження людини у суспільстві.

Серед проблем, що стосуються індивідуалізму, переоцінки цінностей, «чесності з собою» тощо не менш важливою є проблема суспільного обов’язку, яку Винниченко розглядав з позиції співвідношення індивідуального і загального. Якщо зосереджувати увагу на творах «Дисгармонія», «Великий Молох», то можна розгледіти низку типових представників, для яких ця проблема набуває особливої гостроти. Так, наприклад, герой «Дисгармонії» Мартин, людина з сильною волею, жорстким характером суворо дотримується дисципліни, він розумний і організований. Для Мартина основним життєвим принципом є принцип сили, яким він керується не лише в партійних і революційних справах, айв особистому житті.

Поряд із соціально-політичними подіями розгортаються не менш драматичні події особистого характеру героїв. Предметом уваги Винниченка у цьому випадку постає любовний трикутник, в якому перебувають Ольга, її чоловік Грицько і Мартин, який домагається кохання Ольги. Жінка постає перед складною дилемою: бути вірною своєму чоловікові, керуючись обов’язком, який взяла на себе, вступаючи у шлюб, чи віддатися почуттям; отримати лише духовну любов і не більше, на яку здатен її чоловік чи пізнати ще й тілесну любов, яку їй може запропонувати Мартин. Вона довго вагається, перш ніж зважитися на такий крок, оскільки їй важко знехтувати обов’язком, переступити через себе. Проте, піддавшись спокусі, вона ненавидить Мартина, очевидно, звинувачуючи в глибині душі його за свій вчинок. Окрім цього Ольга не вірить у щирість його почуттів, вважаючи, що ним керує лише прагнення задовольнити свої тілесні бажання. Перед очима читачів розгортається трагедія жінки, що втратила як любов чоловіка, так і любов коханця: Грицько шукає втіху у повії, оскільки не хоче більше відчувати любов дружини лише через відчуття обов’язку, а Мартина вона відштовхує своєю недовірою. У той момент, коли їх всіх заарештували і на наших очах відводять у тюрму, ми бачимо Мартина Ольгу і Грицька не як переможців над життям, а як людей, які в особистому житті відчули тягар дисгармонії життя.

Як любитель відображати життєві контрасти, Винниченко й тут протиставляє Грицька і Мартина. Якщо перший хворобливий, слабкий фізично і духовно чоловік, то другий — сильний і вольовий. Мартин, сповідуючи принцип «чесності з собою», поширює його і на своїх ближніх, намагається бути чесним з ними також. Правду кажучи, ця його чесність надто вже жорстока, вона ладна морально вбити іншу людину. Він вважає своїм обов’язком бути чесним з Ольгою, а тому говорить їй, що хоче з нею жити, проте не знає чи кохає її, чи ні. Мартин ставить її перед фактом, говорячи, що в разуготреби буде зустрічатися з іншими жінками, незважаючи на те, що житиме з нею. Його свобода в моралі, сексі, житті в цілому насторожує, оскільки ніхто не знає, на що здатна піти така людина заради вдоволення власних бажань, через що може переступити, коли вбачатиме в цьому потребу. Звичайно ж, дуже добре, коли людина цілеспрямована, чітко уявляє свої цілі і йде до них, не дозволяє своїм страхам і слабостям панувати над нею, прагне бути володарем свого життя, проте вона повинна узгоджувати власні наміри з намірами інших людей, не завдавати їм шкоди своїми вчинками, спрямованими на досягнення окремих бажань. Живучи у суспільстві, людина не може бути ізольованою він інших, оскільки не може, навіть при великих зусиллях, уникати контактів з оточуючими. Попри думку С. К'єркегора, що у суспільстві одна людина є перешкодою для іншої у досягненні власних цілей, потрібно навчитися узгоджувати одиничне і загальне, жити так, щоб успіхи однієї людини приносили користь не лише їй, а й суспільству, державі. На противагу К'єркегору, Аристотель вважав, що лише у суспільстві людина може реалізувати себе.

Мартин, говорячи, що не буде вірним, зустрічатиметься з іншими жінками прагнув стати вільним від будь-яких духовних прив’язаностей, оскільки сильна людина, згідно з його логікою, не повинна бути підвладною іншій, навіть, якщо це стосується кохання. Адже він сам говорив, що любов, правда, чесність є у головах тих людей, кому це вигідно. Він не хоче стримувати свої сили, нічим не бажає себе зв’язувати, прагне бути поза будь-якою мораллю, жити так, як хоче. Проте навіть такій зухвалій людині не чуже людське, він зізнається Ользі, що відчуває холод, порожнечу в душі. Отже, можемо спостерігати, що навіть такий крайній індивідуаліст, як він відчув потребу в іншій людині, хотів тепла, якого йому не вистачає. Проте Ольга не повірила в щирість почуттів Мартина. Як бачимо, його бажання нічого не почувати до інших залишилися «по той бік» любові та добра, зіграли з ним злий жарт, в результаті чого на своє «кохаю» почув «ненавиджу».

Здавалося б, Мартин повинен бути задоволений таким ходом подій, оскільки його намагання бути незворушним в очах інших здійснилися. Однак, ні, він сумує з приводу нерозділеного кохання. Отже, виходить, що його бажання бути сильним не зробило його щасливим, скоріше за все навпаки. Варто зазначити, що, якби не старався Мартин вирвати зі свого серця почуття, утримуватися від щирого кохання, лише на основі сили, відсутності моралі вибудовувати своє життя, цього він не зміг домогтися. У нього не вистачило сили бути таким, що подолав у собі людину з її слабостями, емоціями, співчуттям тощо, він не зміг піднятися над своєю людською сутністю. Проте у цьому немає жодної трагедії, оскільки людина не повинна бути холодним егоїстом, позбавленим усього того, що притаманне людині: любов і ненависть, добро і зло, істина і хиба тощо. Немає нічого поганого в тому, що ці цілком протилежні поняття присутні у ній, оскільки у людині, що поєднує у собі дві субстанції - матеріальну і духовну — завжди перебуватимуть у єдності і боротьбі світло і темрява, добро і зло. Залежно від того, на що людині вистачить сил, що вона обере за основу свого життя, такою вона й буде, будуватиме своє життя, стосунки з іншими людьми відповідно до власних цінностей.

He лише Мартин намагався керуватися у житті принципом «чесності з собою», багато героїв Винниченкових творів прагнуть жити подібним чином. Вони запитують себе як, наприклад, Мирон Антонович («Щаблі життя»), гцо потрібно робити, коли ти чесний з собою. Герой «Дисгармонії» Грицько знає як діяти: потрібно працювати на повну силу, бути гордим, вміти розпізнавати любов, ненависть, обман, відчувати, що чистий перед самим собою. Проте реальність і мрії - це цілком різні речі і не завжди вдається узгодити їх. Так трапилося і з персонажами Винниченкових творів. Наприклад, усі прагнення Мартина (Дисгармонія") бути міцним, як залізо зійшли нанівець під час його перебування у в’язниці, з якої він повернувся зовсім іншою людиною. Завжди сильний, без прояву певних емоцій він розплакався під час зустрічі зі старими і немічними батьками.

Індивідуаліст, політичний в «язень Остап («Великий Молох»), виводячи нову формулу моралі, з’ясував, що єдиний обов’язок, який має для нього значення — це обов’язок перед самим собою. Негативно ставлячись до маси, він зазначає, що вона тримається обома руками за традиційну мораль, якою послуговується суспільство. Людина, що звикла жити в масі, вважає Остап, боїться залишитися сама з собою, проте, якщо якимось чином вона відіб'ється від стада, то починає прислухатися до голосу свого «Я», намагається задовольнити бажання. За логікою Остапа в основі моралі лежить природа людини, мораль орієнтується на біологічні чинники, оскільки шкідливими є ті моральні настанови, що йдуть з голови, а не з життя. Сильні люди повинні долати перешкоди, які створює їм маса, суспільна свідомість, а тому необхідно бути вільними, вірними синами природи і перебувати у гармонії з нею.

Проблема обов’язку, суперечність між «Я» і «Ми» постають у п'єсі «Великий Молох». Невідповідність між бажанням Зінька і обов’язком щодо пораненого товариша спричинили внутрішню дисгармонію. Він внутрішньо бунтує проти суспільної моралі, людей, що хочуть змусити чинити так, як вони цього хочуть. Зінько звинувачує оточуючих в неморальності, оскільки вони, нав’язуючи йому свою волю, здійснюють насилля над ним. Він хоче втекти від обов’язків, які накладає на нього суспільство, тому що вони суперечать його «Я». Зінько надзвичайно хоче усвідомлювати, що живе чесно з собою, прислухається до інстинктів життя, творить це життя. Проте в душі у нього сум’яття, він не знає, як зробити своє життя гарним, жити чесно, у нього немає чітко окреслених життєвих орієнтирів.

Проте як би не протестував Зінько проти суспільних ланцюгів, що лягли тягарем на його плечі, соціальне начало, закладене в людині, рано чи пізно дає про себе знати. Запитання Зінька про те, чи має він право надавати перевагу своєму «Я» над «Ми» свідчить про це. Отже, можемо говорити про те, що людина не може повноцінно жити, зважаючи лише на обов’язок перед собою, адже повинна вміти узгоджувати індивідуальне і суспільне. В зв’язку з цим особа повинна пам’ятати: біологічне і соціальне є визначальними у її житті, лише у їхньому гармонійному поєднанні людина буде не пасивною істотою, що живе, не знаючи для чого, піклується лише про себе, а гармонійною особистістю, яка, зміцнюючи власні життєві потенції, дбає про суспільні інтереси, узгоджує «Я» і «Mи».

Цілковитою протилежністю Зіньку, його антиподом, є Катря. На відміну від свого коханого, вона надає перевагу колективу над власним «Я», робить те, що велить обов’язок перед «Ми». Однак немає сумніву у тому, що Катря, щиро віддаючись партійній діяльності, прагне поєднати життя Катрі-революціонерки з життям Катрі - жінки, яка мріє про сімейний затишок. Справжнім життям вона вважає не лише життя в колективі, бути задіяною у суспільній діяльності, а й просто кохати щиро і віддано, любити, плакати, сміятися, працювати на благо свого народу. Бажання Катрі та Зінька врешті-решт співпали. Він заявляє своїй матері, що йому замало жити лише інтересами сім'ї, йому потрібен увесь світ, простір, він хоче бути в оточені інших людей, перейматися як їхніми проблемами, так і проблемами суспільства в цілому.

Початок літературної творчості В. Винниченка припадає на поч. XX ст., коли спостерігалися гострі соціальні конфлікти, жорстка політична боротьба. Виходець із низів, Винниченко не з чужих уст знав усі злигодні заробітчан, наймитів, селян, робітників. В оповіданнях «Біля машини», «Хто ворог», «На пристані», «Раб краси», «Контрасти», повісті «Голота» та ін. зображене не лише життя їхніх героїв, представників нижчих шарів суспільства, а й їхні настрої, бачення тогочасної ситуації, внутрішні, духові переживання, що були співзвучні з Винниченковими. У своєму оповіданні «На пристані» автор з сумом описує людські страждання, голод. Він співчуває заробітчанам, обідраним, стомленим людям, що жадібно дивляться на зіпсовані ковбаси і рибу, не маючи й крихти в роті. їх обминають гарно одягнені, вгодовані пани, неначе бояться доторкнутися до їхнього брудного одягу, нехтують тими нещасними, яких зла доля не дуже пестить.

У своїх творах «Чесність з собою», «Божки», «Рівновага», «Базар», «Великий Молох», «Щаблі життя» тощо Винниченко на перший план ставить проблему людини, яка повинна бути не певним автоматичним механізмом, а особистістю з почуттями, бажаннями, волею, особистістю, що звільнилася з-під влади революції, соціалізму, пролетаріату, тобто тих «молохів», які диктували їй свої умови, керували її життям. Варто зазначити, що міркування героїв його творів відбивають думки самого Винниченка, носять автобіографічний характер. Герой драми «Великий Молох» Зінько у відчаї говорить, що він ненавидить це страхіття Молох, який знищує його «Я», розриває душу. Така настанова на індивідуалізм, надання переваги своєму «Я» здійснила вплив на формування суто індивідуального розуміння моралі, що випливає з людської природи. У п'єсі «Великий Молох» простежується думка автора, що людина повинна зберігати власну індивідуальність для гармонійного життя особистості, подолання її нівеляції. Герой цього твору Зінько зазначає, що він не визнає жодних молохів, що змушують його жертвувати своєю душею, оскільки він людина, а не автоматична машина. Тож і не дивно, що у цьому творі звучить думка, що моральні норми видумують філософи, про них йдеться в книжках, на папері, а мораль тієї чи іншої людини закладена в її біологічній основі. Винниченкові герої роблять акцент на тому, що людина — своєрідна тварина, а отже, в її житті важливу роль відіграють інстинкти. Щодо цього варто згадати слова Винниченка, сказані ним у «Конкордизмі», що «поганість не в інстинктах, а в їхній непогодженості між собою, у кривовазі їх, у випинанні одної з них на роль диктатора, в ієрархії» [2, с. 118].

Проте, звичайно ж, неможливо стати гармонійно розвиненою особистістю поза суспільством, протиставляючи власне «Я» суспільному «Ми». Винниченко, безперечно, розумів цей очевидний факт, а тому вкладає в уста Зінька з «Великого Молоха» слова про те, що він і Молох стали єдиним цілим. Винниченко у «Конкордизмі» зазначав, що шлях до гармонії людини і оточуючих пролягає через досягнення нею внутрішнього гармонійного стану. Мислитель вважав, що людина в першу чергу повинна бути погоджена сама з собою, а потім вона зможе бути погодженою із колективом.

Про зростання класової свідомості йдеться в оповіданні «Салдатики!», де символом нескореності та непокори існуючим тогочасним порядкам постає Явтух. Він свідомий того, гцо лише шляхом боротьби можна сприяти добробуту простого народу. Явтух володіє даром переконання, а тому, проголошуючи соціалістичні ідеї, веде за собою селян задля перемоги над тими, хто робить нестерпним їхнє життя.

Винниченко на прикладах яскраво показує, що людина, захопившись високою ідеєю, може жертвувати власним життям в ім'я торжества справедливості. Наприклад, показовим у цьому плані є оповідання «Студент», де самогубство агітатора-студента, звинуваченого у пожежі в селі, є єдиним способом довести його невинуватість, вказати недалекоглядним селянам на справжніх ворогів.

Про романтичну мрійницю, гциро віддану справі революції, Винниченко пише в оповіданні «Зіна». Героїня схильна до максималізму в усьому: коханні, почуттях, боротьбі, тому й вважає, що, коли кохати, то на повну силу, гциро і віддано, а, коли боротися, то до останнього подиху. Як палка прихильниця революційних змін вона ставить суспільні інтереси вище особистих. Вирушивши на визволення коханого, який у в’язниці розпочав голодування, перериває свою подорож, оскільки бачить, що вона потрібна робітникам, які, розпочавши страйк, почали втрачати свій революційний ентузіазм. Зважуючи кожне слово, Зіна звертається до них з пристрасною промовою і домагається бажаного результату — боротьба продовжується. Звичайно, можливо, добре, що є такі люди, які здатні на самопожертву або ладні пожертвувати своїми близькими в ім'я торжества високої ідеї. Проте такий однобокий підхід не здатен зробити цілком щасливими ні тих, що жертвують, ні тих, хто приймає цю жертву, оскільки важко радіти перемозі, яка одержана шляхом принесення страждань іншим, а тому нещастя одних не може сприяти щастю других. Важливо знайти компроміс, зважити всі «за» і «проти», а тоді вже йти на певні рішучі дії.

У творах «Дисгармонія», «Базар», «Брехня», «Чорна пантера і Білий Ведмідь», «Натусь» Винниченко прагнув показати, що частина інтелігенції не підпорядковує своє життя революційним ідеалам, перестає бути активним учасником революційних подій. Герої його творів — індивіду алісти-інтелігенти, бунтівники, гцо намагаються відшукати нову мораль, заперечуючи традиційні, існуючі у суспільстві моральні норми, закони, обов’язки. Такими своїми намаганнями вони порушують звичний плин речей у світі, вносять неспокій у душі інших людей, змушуючи їх задумуватися як над власним життям, так і над життям суспільства в цілому.

Мислитель наголошував на тому, що у суспільстві спостерігається трагічна картина поглинання колективом — Іваншцем окремих індивідів — Іванів, що живуть у ньому («Вічний імператив»). Колектив зневажає одиничну особу, прагне підпорядкувати її собі. У цьому він схожий на C. К'єркегора, який вважав, що в суспільстві одна людина є перешкодою для іншої. Домінування одиничного над загальним, науково-технічний прогрес, машинізація, застосування передових технологій призводить до відчуження людини від людини, спустошує її зсередини, вона позбувається свого «Я». Про це говорив 3. Фрейд, який стверджував, що культура носить репресивний характер. За його логікою, можна говорити, що й життя у суспільстві накладає на неї певні рамки, не дозволяючи вивільнити людині її потяги, пристрасті. Людина у суспільстві є лише гвинтиком великого суспільного механізму, її поглинає колекгив-Іваншце, оскільки вона змушена зазвичай ставити інтереси колективу вище, ніж свої. Герой твору «Вічний імператив» маляр Mopic Брен, говорячи про співвідношення колективу — Іваншца та окремих індивідів зазначає, що Іваншце — це огидне, величезне страховисько, покрите щетиною. Проте лише на перший погляд це дивне покриття є щетиною, але це не так, оскільки це не щетина, а частини людських тіл. Отже, як бачимо, це жахливе Іваншце може в будь-яку мить перемогти людей, знищити їхню сутність, зробити з ними що завгодно, оскільки інтереси колективу передусім. На думку автора роману, живучи у такому колективі, людина почуває себе маленьким, незначним гвинтиком суспільної машини.

суспільний обов’язок винниченко індивідуальний

Список використаних джерел

1. Жулинський М. Його пером водила сама історія. Історичні передумови появи драми «Між двох сил» Володимира Винниченка // Вітчизна. — 1991. — № 2. — С. 60−63.

2. Винниченко В. Конкордизм // Хроніка 2000. — 2010. — Вип. 82. — С. 26−257.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой