Некрасов Микола Олексійович (1821-1877)

Некрасов Микола Олексійович (1821−1877).

Странный юнак ходив зі столичного місту Петербургу сто п’ятдесят з зайвому років тому: він був високий, бідно одягнений, з розумними очима погружённого до своєї думки й те водночас замечающего все дивака. У тих кварталах місто, де жила біднота, його вважали за свого. І нікому не спадало в голову, що він стане великим російським поетом й ім'я його — Миколо Олексійовичу Некрасов.

Он перебрався до столиці з берегів Волги, з-під Ярославля, де провів дитинство і ранню юність у маєтку батька — жорстокого помещика.

Некрасов почав писати вірші досить рано. Спочатку він намагався писати, як писали все. А хіба станеш великим, справжнім поетом, якщо будеш наслідувати, кому би там не було? Ні, звісно. Адже поезія починається тоді, коли вірші відкривають людям непомічені колись боку життя, коли їх з’являються нові мысли.

Вскоре Некрасов, як і з письменників — його сучасників і ровесників, — став писати про бідняків з міських задвірок, про селян. І читачі брали в руки вірші Некрасова з радісною подивом: «Ось поет, який бачить життя такою ж, який бачимо її, й думає про так ж, як ми думаем!».

Некрасов став головним редактором журналу «Сучасник». То справді був справжній бойової штаб цілого загону письменників і поетів. «Сучасник» усіма силами намагався говорити читачам правду. І кожний виступ журналу, де друкувалися повісті Герцена, Гончарова, розповіді Тургенєва, статті критика Бєлінського, трішки пізніше — твори Льва Толстого і вірші Некрасова, був небезпечним для царської влади. Небезпечним щонайменше, ніж бомби, які кидали в царя відважні революционеры.

В віршах Некрасова не залишалося нічого дворянського. За способом думок, зі свого душевного строю, воно здавалося справжнім селянином. Рядки його віршів сердились, обурювалися, хіба що кажучи: «Бачите, до чого довели Росію. Нашу Росію… І зрозумійте, Росія може бути інший. Зовсім, зовсім другой!..».

Некрасов з болем розповідає про мужиків, які прийшли, було, до парадного під'їзду просити про чимось важливого сановника. Але швейцар не допустив навіть до межі. Чоловіки пішли геть, не дочекавшись правды.

Шли роки. Цар скасував кріпосне право, але селянам Герасимчука, оскільки земля як і належала поміщикам, а селяни бідували, перебиваючись з хліба на воду.

Некрасов знову звертається до сучасникам з гнівними викривальними віршами і співучими поемами, пробуждающими совесть.

Поэма «Росіяни жінки» — про жёнах декабристів, які пішли за своїми мужьями-революционерами в сибірські рудники; поема «Дідусь» — про хлопчика і його сивому діда, який повернувся… Малюк до пуття не знає, звідки повернувся дід. Але прийде час, і він здогадається, зрозуміє: повернувся з Сибіру, з каторги, куди його запроторивши цар за в повстанні декабристов.

Поэма «Кому на Русі жити добре»… Щоб поставити цей гнівний питання в заголовок своєї поеми, великий поет мав проявити велике селянське мужність. Герої поеми — семеро селян — засперечалися про тому, кого ж зрештою добре жити у России.

И пішли вони шукати щасливого. Багатьох бачили. Зле живеться і попові, і поміщикам: насувається революція, останні роки доживають вони. Бачили і справжніх богатирів духу, мужиков-бунтовщиков, гордих і мудрих. Але і це, ясна річ, жилося зле. Щасливого так і знайшли. Тільки кінці мандрівки вони мали зустріти юношу-революционера, щастя що його тому, щоб воювати за щастя інших. Не встиг Некрасов дописати свою поему до кінця: важка хвороба завадила ему.

На похорон улюбленого поета прийшла, здавалося, вся засмучена Росія.

При підготовці даної роботи було використані матеріали з сайту internet.