Культура стародавнього сходу

Під Сходом розуміють суспільства, котрі мають лише неантичне культурне коріння. У старовину на Близькому Сході розквітли могутні цивілізації - Єгипет, Шумер, Вавілон, Фінікія, Палестина. У соціально-політичному плані спільною відмітною рисою всіх цих цивілізацій був їхні належність до східних деспотій, яким тією чи іншою мірою були властиві монополізація й централізація влади, її персоніфікація в особі деспота (царя, фараона), сакралізація (підлягання релігійним нормам) всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного й психологічного терору, жорстокого пригнічення мас.

Величезну роль відігравала держава, Яка відігравала собою своєрідну надбудову над безліччю селянських громад. Ця роль зводилась до здійснення іригації, престижного будівництва (піраміди, палаци й т. п.), контролю над всіма сторонами життя підданих, проведення зовнішньої воєнної експансії. Цей регіон зробив значний внесок у культуру всього людства. Сказане, насамперед, стосується Стародавнього Єгипту.

Суттєвий чинник розвитку стародавньої єгипетської цивілізації - природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею й квітучим оазисом, яким країна зобов’язана Нілу. Не можна не зазначити дуже високої родючості грунтів у долині Нілу, де звичайно збирали дві врожаї на рік завдяки унікальному клімату та грунту. Проте такий статок локалізувався лише в долині Нілу, Яка дорівнює 3.5% територї Єгипту, решта — 96.5% - неродюча й безлюдна пустеля. На невеликому клаптику родючої землі сьогодні живе 99.5% населення. Приблизно таке ж співвідношення було б й в часи фараонів. Природні умови (пустелі й Середземне море) певною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізольованість зумовили появу феномена етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово «люди» означає лише «єгиптяни».

Стародавній Єгипет — типова східна деспотія із тотальною владою держави, котра зливалася в суспільній свідомості із фараоном. Фараон — це живе божество, предмет загального поклоління. У давньоєгипетських текстах про деспота говорилося: «Це каратель, який дробити лоби, б'ється він невтомно, не милуючи нікого й винищуючи всіх до останку, загальний улюбленець, він сповнений чарівності, він викликає любов. Місто любити його більше, ніж собі, віддане йому більше, ніж своїм богам». Навіть вимовляти його ім'я вибачимо смертним заборонялося. Слід було б говорити «великий дім».

Час зоснування єгипетської держави (приблизно IV тис. до зв. е.) ховається в сивіій давнині віків. Внаслідок міжусобних війн виникають два царства: Північне й Південне. Вони об'єднуються за фараона Менеса, який заснував першу династію. Всього в історії стародавнього Єгипту, за підрахунками жреця Менефона, було б 30 династій.

На кінець додинастичної епохи формуються основні характерні для давньоєгипетської культури властивості: ієрогліфічне лист, художній стиль, а також релігійні уявлення та культ мертвих.

За перших династій (Раннє царство) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку східну деспотію із величезним державним апаратом. Таких умовах фараон був відокремлений від народу численими чиновниками. До нашого години дійшло багато давньоєгипетських документів, котрі переконували молодих людей ставати переписувачами чи державними службовцями, оскільки ця робота почесна, чиста й неважка.

У епоху Древнього царства (близько 2800−2250 рр. до н.е.) за царювання Джосера його верховним сановником, геніальним архітектором, цілителем й мудрецем Інхотепом був споруджена перша піраміда.

За фараонів Хуфу (Хеопс), Хафра й Менкаура було б здійснено будівництво найбільших пірамід. Висота піраміди Хеопса досягала 146 м, а довжина сторони основи — 230 м. На її спорудження використано 2 млн 300 тис. кам’яних блоків маса шкірного із них — 15 т. причому точність підгонки блоків й сьогодні вражає уяву — між ними неможливо просунути лезо ножа.

За словами «батька історії» Геродота, Хеопс винний у бо Єгипет переживав великі біди. Перш на він замкнувши усі храми й заборонив єгиптянам приносити жертви, потім примусив їхні працювати на нього. Вони носили голили із каменоломень, розташованих в Аравійському хребті. Після переправи каміння через річку його приймали інші єгиптяни й тягли до хребта, який називався Лівійським. Так працювали безперервно протягом кожних трьох місяців року сто тисяч Чоловік. Народ протягом десяти років будував шлях, яким носили голили. Спорудження піраміди тривало 20 років.

На єпоху Середнього царства (близько 2050;1750 рр. до н.е.) припадає розквіт древньоєгипетської культури. При в'їзді в нову столицю — місто Файнам — було б збудовано величезну споруду із тисячою приміщень, хорів, галерей й коридорів. Греки називали її лабіринтом.

Після повстань (описаних у відомій пам’ятці стародавньої єгипетської літератури «Речення Іпусера») й вторгнення кочевників-гіксосів, котрі встановили на століття свої династії, до влади прийшов фараон Яхмос. Його правлінням починається епоха Нового царства (близько 1580−1088 рр. до н.е.). Це був період найбільшої політичної й воєнної могутності Стародавнього Єгипту. Водночас посилюється каста жерців, особливо в храмових комплексах Карнак й Луксер, присвячених головному Богу Фів — Амону.

Особливе місце в історії цієї цивілізації займає так кликана «давньоєгипетська реформація», пов’язана із ім'ям фараона Аменхотепа IV (Ехнатона), який, намагаючись звести весь політеістичний пантеон до культу єдиного бога, вступивши у жорстоку боротьбу із жерцями, які противилися його нововведенням. Ехнатон переносити столицю із Фів в Ахетатон (сучасна ЯлинаАмарна). Це місто відоме найцікавішим періодом в історії древньоєгипетського образотворчого мистецтва, який здобувши назву ялинаамарнського.

Розглядуваний у розвитку художньої культури Єгипту етап характеризується пильною увагою до внутрішнього світу людини, точним зображенням драматизмом життєвих переживань, не схожим на статичні рельєфи попередніх царств. До наших днів дійшли зображення самого Ехнатона й його дружини Нефертіті, котрі справедливо вважаються шедеврами світового мистецтва.

Близько 1085 р. до н.е. Єгипет вступає в черговий етап своєї історії, в епоху Пізнього царства, котра тривала аж до завоювання країни Олександром Македонським у 332 р. до н.е.

Єгиптяни створили числений пантеон богів. Найвідомішими були Осіріс (бог, який помирав й воскрешався, символізуючи цикли Нілу), Ізіда, Гор, Амон, Атон та інші. Існував культ тварин: леви, дикого бика, крокодила, кішки. Особливою пошаною користувався священий жук-скарабей. За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але й попередньо вон має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках свій сувій із записом добрих й злих справ людини, котрій надається декларація про самозахист. Одна із таких передсмертних виправдальних промов зберіглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав удов й сиріт, не крав, не лжесвідчив, не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не робив перешкод на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю із метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий.

Найвизначніші літературні пам’ятки Стародавнього Єгипту — це «Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», «Книжка мертвих», «Пісня арфіста», «Бесіда розчарованого зі своєю душею», написані древньоєгипетською мовою, Яка стала мертвою на початку нашої ери. На зміну цій мові прийшла коптська, котра проіснувала близько 17 віків, перш ніж теж статі мертвою. У наш годину вона зберіглася лише в культовому вжитку єгипетських християн-монофізитів.

У 1799 р. у місті Розетта (Єгипет) под годину експедиції Наполеона французький інженер Бушар знайшов «розетський камінь» із древньоєгипетськими письменами, котрі розшифрував його співвітчизник Франсуа Шампольон.

Єгиптяни залишили людству винайдений ними папірус, монументальну кам’яну архітектуру, піраміди (одне із небагатьох чудес світу, що збереглося до відома наших днів). Про піраміди єгипетське прислів'я утверждает: «Усі в світі боїться години, а годину боїться пірамід». Збереглися також скульптурний портрет, ідея художнього канону, викладена в тексті «Розпорядження для стінного живопису й канон пропорції», математичні та астрономічні знання тощо.

На схід від Єгипту в міжріччі Тигру й Євфрату виник ряд державних утворень: Шумер, Вавілон, Ассірія. Відомі такі шумерські міста-держави, як Аккад, Шуруппак, Кр та інші. Багато джерел свідчить про неабиякі астрономічні і математичні досягнення шумерів. Проте найвагомішим їхнім внеском у скарбницю світової культури залишається «Сказання про Гільгамеша», епічного героя, який, борючись із численими ворогами й перемагаючи їхнього, пробуючи свої сили й переживаючи радість буття, вирішує «прокляті запитання» про сенс життя, призначення людини, сутність смерті.

Дещо пізніше на цій територї виростає Вавілонське царство. Державний лад Вавилону відрізняється від древньоєгипетського меншим значенням жерців як апарату управління, зрошенням й сільським господарством у цілому. Не склалася кастова організація жерців. Значним впливом користувалися військові, а також царська придворна бюрократія.

Вавілон залишив цікаву юридичну пам’ятку «Закони царя Хамураппі», в якій був зроблена спроба узагальнити досвід функціонування східної депотичної держави. Вавілонський політичний режим перебувши собою зразок теократії, єдності світської й релігійної влади, Яка знаходилась у руках деспота. Викликають інтерес архітектурні ансамблі, рельєфи, скульптурні зображення Вавілону.

Ассірійська держава, Яка відзначалася занадто (навіть у тому години) мілітаризованим характером, разом із тім залишила й ряд цікавих пам’яток культури, серед які рельєфи, що відтворюють сцени полювання, скульптурні зібраження крилатих биків, архітектурні ансамблі, а також й одне із чудес світу, що дійшло до відома наших днів, — висячі сади Семіраміди. Ассірійським зображенням властивий крайній реалізм, що доходити інколи до натуралізму.

На північний захід від Межиріччя вузькою смужкою між Середземним морем й Ліванськими горами, між Сінаєм й Йорданом простяглася Палестина, маленька земля, Яка зіграла велику роль у світовій історії та культурі. Географічне положення Палестини забезпечувало надзвичайну різноманітність культурних, економічних й політичних впливів, оскільки країну оточували Єгипет, Фінікія, Ассірія, Хетське царство. Значний вплив на Палестину мала також Кріто-Мікенська цивілізація.

Скотарські племена Палестини, семітські за походженням, дотримувалися норм іудоїзму, послідовно монотеїстичної релігії, котра то й стала світовою внаслідок своєї етнічної замкненості. Це був й є типово національна релігія, що пов’язувала свою догматику із одним народом, обраним богом. Палестинська культура пережила значний вплив Стародавнього Єгипту внаслідок єгипетського полону, влади єгипетського фараона, звільнення від якої іудейському народу коштувало значних зусиль й жертв. Катострофічні наслідки мало ассірійське вторгнення, із яким пов’язана поява іудейської діаспори, а також перське панування. Згодом Палестина увійшла у склад елліністичної імперії Селевкідів, а пізніше стала римською провінцією — Іудеєю.

Особливо драматично склалася історія Палестини под годину римського панування. У III ст. до н.е. римський полководець Помпей захопив Сірію, а потім, скориставшись внутрішньою боротьбою в Іудеї, ввів туди війська й захопив Ієрусалим. У кінці I ст. до н.е. Іудеєю правив цар Ірод, який, прагнучи нав’язати своїй стране античну культуру, будував храми в грецькому й римському стилі, а також зводив багатоповерхові й багатоквартирні будинки (інсули).

Після смерти Ірода в Іудеї спалахнули повстання. Намісник Риму в Сірії Квінтелій Вар розгромив повстанців у Галілеї й на півдні Палестини, розіп'явши на хрестах 2000 Чоловік. Ці події викликали в стране неоднозначні реакції, зокрема, виникли різні секти: саддукеїв, ортодоксів Біблії, котрі водночас терпимо ставилися до римлян, фарисеїв, які визнавали воскресіння мертвих й загробне життя, зелотів, що вступали за активну боротьбу із римлянами. Приблизно в цей ж період виникає й «Кумранська громада ессеїв». Її прибічники називали собі «ейвонім» (злиденні), «сині світу» й т. п. Їхнє вчення зводилося до дуалізму добра й зла, віри в боговибраність «синів світу», кінець світу та прийдешнього месію.

На чолі общини стояв «вчитель праведності», котрий после смерти, як правило, канонізувався. Після другої світової війни знайдені письмові джерела про кумранітів — «Рукописи Мертвого моря». Кумраніти були посередниками між ортодоксальним іудаїзмом й християнством. Саме у яких ідея обраності цілого етносу вперше замінюється ідеєю обраності індивідуальності, де національний момент знімається.

Найбільша пам’ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини — Біблія. Вона, як відомо, складається зі Старого Заповіту й Нового Заповіту. Старий Заповіт складається із трьох великих циклів: Тора, чи П’ятикнижжя — п’ять хронікально-законодавчих книжок, нібито написаних Мойсеєм; Пророки — розділ, до якого входять давні релігійно-міфологічні хроніки — Книжка Ісуса Навина, Книжка Суддів Ізраїлевих, Книги Самуїла й Книги Царств, а також пророчі твори, котрі приписуються Ісаї, Ієремії, Езекліїлю та ін., а також «малим пророків»; Писання — зібрання текстів різних жанрів (гімни, збірники афоризмів, повчальні повісті, лірична поема «Пісня пісень», хронікальні тексти).

У цих книгах вражає внутрішня суперечливість, котра, однак, не порушує їхнього літературної цілісності: парадоксальна єдність релігійно-племінної виключеності та вселюдської широти. Наприклад у Книзі Ісуса Навина описується виключно етнічний Бог, а й у пророка Амоса богам наданіі абсолютні, загальнолюдські риси. У одних текстах — войовничі заклики, а інших, як в Ісаї, вимога «перекувати мечі на орала». Книжка Ездри суворо засуджує міжнаціональні шлюби, а Книжка Рут робить такий шлюб предметом вихваляння. Основний зміст П’ятикнижжя — це релігійно-юридичні норми, котрі мають регулювати життя, і народу.

У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів з вселенських. Необхідне Початок — Природне і Етнічне, саме тому й П’ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книжка Буття (Генезис); 2) Книжка Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було б створено небо й землю. Усі діятися актом волі, що виражений у формулі «Так буде!».

У Книзі Вихід говоритися про богообраний народ. Вона починається із опису перебування одного із іудейських колін (родів) у Єгипті, із втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір із богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходити у виклад заповідей, законів й уставів.

Не можна не звернути уваги на богоборчі мативи в Біблії, на книжку Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини із Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книгарем, який живий у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність й безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських й напружений пошук Абсолюту — вісь духовний зміст усього стилистично довершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Немає світу тут, а є бентежна, стражденна душа людська.

На територї індостанського субконтиненту вже у III тис. р. до н.е. існували ранньокласові суспільства, створені автохтонним (корінним) населенням. Найдавніші мешканці Індії, котрі заснували держави Мохеджо-Даро та Хараппа, належали до дравідійської гілки негроїдної раси. У середині II тис. до н.е. почалося вторгнення арійських народів, котрі належали до європейської раси. Вони розгромили дравідів, відтіснили їхні на південь й створили свою власну державність. Індійська культура — це збірна назва, оскільки вон є синтезом арійських, дравідійських, мунда та інших культурних елементів.

Арійські племена принесли в Індію свою літературну мову — санскрит (у перекладі - упорядкована, доведено до досконалості). Крім того, вживалась й споріднена санкриту ведійська мова, на якій був написана «Рігведа», а також мова палі (в буддійських текстах) й мова пракріті (звичайна, неупорядкована). Різними були і їхні соціокультурні функції: санскрит — це мова індуїстського богослужіння, ведійська — особливий діалект найдавніших релігійних гімнів, палі - обрали буддисти, пракріті - мова прихильників джайнізму й низьких прошарків населення. Загалом, ці мови були более чи менш поширеними, відіграючи передусім роль демаркаційної лінії між різними соціальними верствами людей.

Однією із найважливіших культурних пам’яток Індії, осереддям її древньої духовності виступає ведійська література. Це велике зібрання текстів у віршах й прозі, котрі включають гімни і урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу, філософські діалоги та міркування.

Слово «веда» означає «знання», найвищій священий гнозис. Спочатку шанувались три Поводься: рігведа — гімни (годину виникнення — близько 1000 років до н.е.). Її мова близька до мови «Зенд-Авести», релігійного тексту давніх іранців; самаведа — урочисті вірші та пісня; яржурведа — жертовні висловлювання.

До них примикають брахмани — прозаїчні тексти теологічного змісту, що поясняють ритуал. З ним пов’язані араньяки й упанішади — філософські трактати у віршах й прозі, котрі містять роздуми про природу, бога, людину, їхні зв’язки й місце у світі.

Самхіти, брахмани, араньяки й упанішади створюють священий канон брахманізму подібно Біблії в євреїв чи Корану в мусульман. Гімни в брахманістському каноні присвячені численим богам: Агні (Богу Вогню), Ваю (Богу Вітру), Сурья (Богу Сонця), Індра (Богу Грому).

IV й III ст. до н.е. справедливо вважають золотим віком Індії. У цей період виникає держава Магадха. Будується дуже гарна (слова грецького історика Мегасфена) столиця Паталіпутра. З’являється ряд видатних наукових творів, у тому числі і трактат із питань політики й економіки «Артхашастра» — «Наука про вигоду».

Створюється велика кількість чудових індуїстських храмових комплексів із унікальною у своїй виразності й техніці різьбярства індійською кам’яною скульптурою. Розвиваються поетичні й особливо філософські школи: веданта, локаята, вайшешика, йога. Конституються різні напрями буддійської філософії, до того числі дх’яна, котра в Китаї здобула назву «чань», а Японії - «дзен». Буддизм Веде запеклу боротьбу із брахманізмом, але й поступово втрачає свій вплив в Індії й його центри переміщуються в інші країни.

У 326 р. до н.е. на Індію напало військо Олександра Македонського, котрий підкорив ряд прикордонних індійських князівств. Проте уже через 20 років його політичний наступник Селевк був розгромлений одним з засновників імперії Маур'їв, царем Чандрагупою Маур’я. На прикордонних землях між Індією та еллінськими володіннями виникли грецько-бактерійське та грецько-індійське царства, через котрі греки справляли значний вплив на мистецтво, астрономію, медицину Індії.

З IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. створюється перлина індійської культури «Махабхарата» — «Велике сказання про нащадків Бхарати», яку складається із 100 тис. двовіршів — шлок (це у вісім разів перевищує за розміром «Іліаду» разом із «Одиссеєю»). У вступі повідомляється, що створив поему мудрець Аяса. У ній розповідається про боротьбу за уладові між двома царськими пологами — коуравами й пандавами. Проте головний сюжет займає не более як чверть всієї поеми, решта — моральні, політичні, філософські, соціальні роздуми.

Найскладніший із точки зору філософії розділ «Махабхарати» має назву «Бхагавадіта» — «Божественна пісня». Це духовне ядро епосу. Не менш значним твором є й «Рамаяна» — «Діяння Рамі», сюжет якої зводиться до викрадення прекрасної дружини царя Рамі. Весь твір відзначається емоційністю, художньою витонченістю, специфічною архітектонікою, коли звичайний героїчний епос непомітно перетворюється суто літературний, «штучний» епос на зразок «Мартіна Ф'єро» Ернандеса в латиноамериканській літературній традиції, «Лузіард» Камоенса в португальській, «Лачплесіса» Пумпура в латинській й т. п. Подібна метаморфоза здійснюється за рахунок підкорення епічної дії умовній літературній трактовці.

Викликає повагу стародавність й самобутність давньоіндійської культури, її внутрішня різноманітність (етнічна та соціальна), що проявилося й в особливій соціокультурній ролі мов. Слід також пам’ятати про особливе значення кастової системи, її вплив на культурні процеси брахманізму, індуїзму та буддизму. Це дає змогу зрозуміти справжній зміст, смисл та історію формування багатьох східних культів, таких як дзен-буддизм, «місія Рамакрішни» тощо. Об'єктивний науковий погляд на цю проблему знімає із неї ореол містичності, дешевої сенсаційності. Зрозуміло, що критичний аналіз цих культів не можна зводити до примітивного їхнього осудження, забезпечення наявності у яких будь-якого позитивного змісту.

Стародавній Сход мав великий вплив на формування культур Стародавньої Греції та Риму: відомий цілий ряд грецьких запозичень у єгиптян, шумерів, вавілонян, ассірійців, фінікійців тощо. Це й грецький алфавіт, який виник под прямим впливом Фінікії, й філософські знання Еллади на основі творчого засвоєння наукової спадщини єгиптян й вавілонян, й астрономічні навички, котрі йдуть від шумерів, й багато іншого.

На мою думку, культура Стародавнього Сходу мала великий вплив на культуру Європи, але в всю світову культуру.

Література:

Бичко О.К. та ін.

«Теорія та історія світової та вітчизняної культури». — До.: Ли-бідь, 1992. — 392 с.