Монастыри — як центри російської культуры

Російська культура — це, величезне розмаїтість можливостей, яке від безлічі истоков-учителей. Серед останніх — дохристианская культура східних слов’ян, сприятливий відсутність єдності (російська культура при народженні - комбінація культур багатьох центрів Київської землі), свобода (передусім внутрішня, усвідомлювана як і творчість, як і руйнація) й, звісно, широкі іноземні впливовості проекту та заимствования.

З іншого боку, з нашого культурі важко знайти період, якби її сфери розвивалися рівномірно — в XIV — початку XV ст. перше місце виходить живопис, в XV — XVI ст. превалює зодчество, XVII в. передові позиції належать літературі. У той самий час російська культура, в кожному столітті та на протязі кількох століть — це єдність, де кожна гілка її сфер збагачує інші, підказує їм нові ходи й можливості, навчається вони сама.

Слов’янські народи вперше прилучилися до висот культури через християнство. Одкровенням їм стала не «тілесність», із якою постійо зустрічалися, а духовність існування. Ця духовність приходила до них передусім через мистецтво, яке легко і своєрідно сприймалося східними слов’янами, підготовлені до цьому своїм ставленням до світу, природе.

Велику роль формуванні духовності та в культурний розвиток російського народу зіграли монастыри.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МОНАСТЫРЕЙ.

НА РУСИ.

Монастирі з’явилися торік у Київської Русі в ХІ ст., через кілька десятиліть після ухвалення християнства київським князем Володимиром та її підданими. А 1,5−2 століття вони вже грали значної ролі у житті страны.

Початок російського чернецтва літопис пов’язує з діяльністю Антонія — мешканця міста Любеча, біля Чернігова, прийняв чернецтво на Афоні і що у Києві у середині XI століття. «Повістю временних літ» повідомляє про ньому під 1051 роком. Щоправда, у літописі говориться, що коли і Антоній прийшов до Києва і почав вибирати, у якому оселитися, він «ходив по монастирям, і ніде їй немає сподобалося». Отже на Київської землі якісь чернечі обителі і по Антонія. Але про неї немає жодних відомостей, і тому першим російським православним монастирем вважається Печерський (згодом Киево-Печорская лавра), що виник одній із київських гір по почину Антонія: він начебто замешкав у печері, викопаної для молитов майбутнім митрополитом Иларионом.

Проте справжнім родоначальником чернецтва російська православна церква вважає Феодосія, прийняв чернецтво з благословення Антонія. Ставши ігуменом, він запровадив у своїй обителі, налічувала два десятка іноків, статут Константинопольського Студийского монастиря, яким суворо регламентувалася все життя монахинь. Згодом цей статут запровадили та інших великих монастирях російської православній церкві, хто був переважно общежительными.

На початку XII в. Київська Русь розпалася на цілий ряд князівств, хто був, сутнісно, цілком незалежними феодальними державами. Процес християнізації у тому стольных містах зайшов вже зовсім; князі та бояри, заможні купці, чиє життя зовсім на відповідала християнським заповідей, засновували монастирі, прагнучи замолити у яких гріхи. У цьому багаті вкладники як отримували «обслуговування фахівців» — ченців, але підважували і самі провести решту життя в звичних умовах матеріального добробуту. Зрослий кількість населення містах забезпечило і зростання чисельності монахов.

Зазначалося переважання міських монастирів. Очевидно, тут зіграло роль поширення християнства спочатку серед багатих і заможних людей, близьких до князям і жили водночас і у містах. Багаті купці і ремісники теж жили, в них. Звісно, й прості городяни приймали християнство скоріш, ніж крестьяне.

Поруч із великими існували і малі приватні монастирі, власники яких могли з ними поводитись і передавати спадкоємцям. Ченці в монастирях не вели загального господарства, а вкладники, побажавши піти з монастиря, могли зажадати свій внесок обратно.

Із середини XIV в. починається виникнення монастирів нових типів, які спиралися людьми, які мали земельних володінь, але які мали енергією і підприємливістю. Вони домагалися від великого князя пожалування земель, приймали пожертвування від соседей-феодалов «на спомин душі», поневолювали околишніх селян, скуповували і вимінювали землі, вели власне господарство, торгували, займалися лихварством і перетворювали монастирі в феодальні вотчины.

Після Києвом обзавелися власними монастирями Новгород, Володимир, Смоленськ, Галич та інші давньоруські міста. У домонгольский період загальна кількість монастирів і кількість монахинь у яких були незначні. За даними літописів, в XI-XIII століттях на Русі було не понад 70 відсотків монастирів, зокрема по 17 у Києві і Новгороде.

Помітно збільшилася кількість монастирів під час татаро-монгольської ярма: до середини 15 століття їх почало 180. За наступні півтора століття відкрилося близько нових монастирів, а лише XVII століття — 220. Процес виникнення більшої кількості монастирів (як чоловічих, і жіночих) тривав до Великою Жовтневою соціалістичною революції. До 1917 року їх стало 1025.

Росіяни православні монастирі були багатофункціональними. Вони завжди розглядалися як як осередки найінтенсивнішої релігійному житті, хранителі церковних традицій, а й як оплот церкви, і навіть центри підготовки церковних кадрів. Ченці становили кістяк духівництва, котрий обіймав ключові позиції у всіх галузях церковному житті. Тільки чернече звання відкривало доступом до єпископському сану. Пов’язані обітницею повного та беззастережного покори, що вони давали при постриганні, ченці були слухняним знаряддям до рук церковного руководства.

Зазвичай, у російських землях XI-XIII ст. монастирі грунтувалися князями або відсутньою місцевою боярської аристократією. Перші монастирі виникали у близи великих міст, або у них. Монастирі були формою соціальної організації людей, які від які у світському суспільстві норм життя. Ці колективи вирішували різні завдання: від приготування своїх членів до потойбіччя аж до створення зразкових господарств. Монастирі виконували функцію установ соціального піклування. Вони ж, тісно пов’язані з владою, ставали центрами ідеологічної життя Руси.

У монастирях готувалися кадри священнослужителів всіх рангів. З чернечій середовища обирався єпископат, причому архієрейський чин отримували переважно іноки знатного походження. У XI-XII століттях вже з Киево-Печорского монастиря вийшло п’ятнадцять єпископів. Архієреї з «простецов» нараховували единицами.

РОЛЬ МОНАСТИРІВ У КУЛЬТУРНОЇ ЖИТТЯ РУСИ.

Православні монастирі зіграли величезну роль культурної, політичної й господарської історії Русі, Росії. У нашій країні - як, втім, та інших країнах християнського світу — обителі ченців завжди були тільки місцями молитовного служіння Богу, а й центрами культури, освіти; в численні періоди вітчизняної історії монастирі надавали помітне вплив на політичне розвиток країни, на господарську життя людей.

Однією з таких періодів був консолідації російських земель навколо Москви, час розквіту православного мистецтва і переосмислення культурної традиції, що пов’язувала Київську Русь із Московською царством, час колонізації нових земель і прилучення до православ’ю нових народов.

Протягом XV і XVI століть лісистий північ країни покривався мережею великих монастирських господарств, близько яких поступово осідало селянське населення. Так починалося мирне освоєння величезних просторів. Воно йшло разом з широкій просвітницькій і місіонерської деятельностью.

Єпископ Стефан Пермський проповідував по Північної Двіні серед комі, для яких створив абетку і перевів Євангеліє. Преподобні Сергій і Герман заснували Валаамский Спасо-Преображенський монастир на островах в Ладожском озері і проповідували серед карельських племен. Преподобні Саватій і Зосима стали початком найбільшому Півночі Європи Соловецькому СпасоПреображенському монастирю. Святий Кирило створив монастир в Белоозерском краї. Святий Феодорит Кольський хрестив фінське плем’я топарей і заклав для нього абетку. Його місію у середині XVI в. продовжив святої Трифон Печенегский, заснував монастир на північному узбережжі Кольського полуострова.

З’явилися в XVXVI ст. і ще монастирі. Вони йшла велика просвітницьку роботу, листувалися книжки, розвивалися самобутні школи іконопису, фрескової живописи.

У монастирях писалися ікони, які поруч із фресками і мозаїкою становили той жанр мальовничого мистецтва, що було дозволено Церквою і всіляко заохочували ею.

Видатні живописці давнини відбивали в іконі і здійснювати релігійні сюжети, і свій бачення навколишнього світу, увічнювали у фарбах не одні християнські догмати, а й власне ставлення до актуальних проблем сучасності. Тому давньоруський мальовниче мистецтво вийшло за вузькі рамки церковної улитарности і став важливим засобом художнього відображення своєї епохи — явищем як суто релігійному житті, а й общекультурной.

XIV — початок XV ст. — цей час розквіту іконопису. Саме ній російським художникам повністю висловити характер країни й народу, піднятися до висот світової культури. Корифеями ж іконопису, безумовно, були Феофан Грек, Андрій Рубльов і Діонісій. Завдяки їхньому творчості російська ікона стала як предметом живопису, а й філософських дискусій; вона і багато говорить як мистецтвознавцям, а й соціальним психологам, стала складовою життя російського народа.

Провидіння дуже рідко розпоряджається в такий спосіб, що протягом 150 років одна одною живуть і творять великі артисти. Росії XIVXV ст. цьому плані пощастило — вона мала Ф. Грек, А. Рубльов, Діонісій. Першим ланкою у цьому ланцюзі виявився Феофан — філософ, книгар, ілюстратор, іконописець, який потрапив у Русь вже сформованим, але з застиглою у темах і прийомах листи майстром. Працюючи в Новгороді та Москві, разом з однаковою витонченістю зумів створити цілком несхожі один на друга фресок й ікони. Грек не гидував приноравливанием до обставин: шалений, який вражає невгамовній фантазією в Новгороді, він мало чим схожий на суворо канонічного майстра на Москві. Тільки його майстерність залишається незмінною. Він сперечався згодом і замовниками, і вчив життя і хитрощів своєї професії російських художників, зокрема, мабуть, й Андрій Рублева.

Рубльов спробував зробити переворот в душах і умах своїх глядачів. Він хотів, щоб ікона стала як предметом культу, наділеним магічною силою, а й предметом філософського, художнього й естетичного споглядання. Про життя Рубльова, як і багатьох інших майстрів Київської Русі, відомо небагато. Майже весь його життєвий шлях пов’язані з Троице-Сергиевым і Андронниковым монастрями у Москві Подмосковье.

Найзнаменитіша ікона Рубльова — «Трійця» — за життя автора викликала суперечки та сумніви. Догматичне поняття Трійці - єдність божества у трьох обличчях: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духу святого — мало відвернений характері і важко було для розуміння. Невипадково саме вчення про Трійці породило історія християнства дуже багато єресей. Та й Русі XIXIII ст. воліли присвячувати храми реальнішим образам: Порятунку, Богородиці, Николе.

Рубльов в символі Трійці розрізняв як абстрактно догматичну ідею, а й життєво важливу на той час думка про політичному і моральному єдності землі Російської. У мальовничих образах передавав релігійну перифразу цілком земної ідеї єднання, «єдності рівних». Підхід Рубльова до суті й значенням ікони були такі нові, а прорив з канону настільки рішучим, що справжня слава дійшла нього лише у XX в. Сучасники ж цінували у ньому як талановитого живописця, а й святість його життя. Потім рублевские ікони подновлялись пізнішими авторами і зникли до ХХ століття (думати забувати у тому, що через 80−100 років після створення ікони темнішали від яка покривала їх оліфи, і живопис ставала неразличимой.

Про третьому корифеєві іконопису ми також знаємо трохи. Діонісій, певне, був улюбленим художником Івана III і залишалося мирським живописцем не прийнявши постригу. Узагалі-то, смиренність і слухняність йому року притаманні, як і позначилося у його фресках. Та й епоха було зовсім іншим, ніж часи Грека і Рубльова. Москва тріумфувала перемогу над Ордою й особливо мистецтва наказувалося оспівувати велич і слава Московської держави. Фрески Діонісія не досягають можливо високої спрямованості та глибокої виразності рублевскиих ікон. Вони створено задля роздумів, а радісного милування. Вони — частина свята, а чи не предмет замисленого споглядання. Діонісій стане віщим провісником, але є неперевершеним майстром і власником кольору, тонів надзвичайно світлих і чистих. З творчістю парадне, урочисте мистецтво стало провідним. Йому, звісно, намагалися наслідувати, але послідовникам бракувало якийсь дрібниці: заходи, стрункості, чистоти — те, що і справжнього майстра від старанного ремесленника.

Ми знаних за іменам лише деяких іноків — іконописців, різьбярів, письменників, зодчих. Тодішня культура був у певної міри анонімної, що притаманно середньовіччя. Смиренні ченці які завжди підписували свої твори, теж занадто опікувалися прижиттєвої чи посмертної земної слави, і мастера-миряне.

Це була доба соборної творчості. Митрополит Волоколамський і Юр'ївський Пітирим, наш сучасник, писав про цю епосі у роботі «Досвід народного духу» так: «Дух соборної продукування торкнувся всіх галузей творчості. Після політичним збиранням Русі, одночасно зі зростанням економічних зв’язків різних частин держави почалося культурне збирання. Саме тоді примножилися твори житійної літератури, були створено узагальнюючі літописні склепіння, почали зливатися воєдино в загальноросійської культурі досягнення найбільших провінційних шкіл у області зобразительного, архітектурного, музыкально-певческого, декоративно-прикладного искусства».

До появи друкарства саме у монастирських келіях листувалися книжки богослужбового призначення, складалася література релігійно-церковного змісту, зокрема «житія святих», славили «угодників божих» (переважно монахинь) й ті обителі, де їх несли иноческое послушание.

Одночасно монастирі виконували соціальне замовлення княжої влади: створювали міні-Фатахів та наново редагували літописі, документи законодавчого характеру. Судячи зі змісту літописів і стилю їх викладу, писали їх люди, лише формально «які з світу», таким вимагав ритуал посвяти в чернецтво, а які перебували у самій гущі політичних подій, повні «морських» клопотів і волнений.

Творення культури завжди був із її заощадженням, збереженням. Цю двоєдине завдання в XVXVI ст. таки вирішували монастирі, які споконвіку були тільки духовними центрами, а й свого роду музеями, де зберігалися унікальні твори національного мистецтва, і навіть бібліотеками з приголомшливими за цінністю зборами рукописів, рідкісних книг.

Однією із визначальних джерел поповнення монастирських колекцій були вклади. Сюди приносили фамільні реліквії збіднілі нащадки питомих князів, не які витримали нерівній боротьби з зміцнілій великокнязівської владою. Вклади надходили й від московських князів і царів, які найчастіше використовували впливові монастирі у політичних цілях. Причинами внеску до скарбницю монастиря були і перемога, здобута над ворогом, і моління народження спадкоємця, і урочисте сходження на престол. Часто робили внески, й просто на спомин душі. На території монастирів, в їхніх соборів і церков іноді ховали знатних у поховання ж монастирю як платили гроші за могилу, а й залишали особисті речі покійного, ікону, зняту з труни, і навіть візок з кіньми, де вона було привезено. Серед вкладників російських монастирів були князі та бояри, представники вищого духівництва, дворяни, торгові й служиві представники різних міст, «государевого двору різних чинів люди», міські дяки, монастирські слуги і прислужники, ремісники і крестьяне.

На монастирі дивилися як у надійні сховища національних скарбів. Сюди привозили витвори мистецтва заради їхнього заощадження. Невипадково на багатьох з яких було написане: «А отдати нікому». Найпоширенішими внесками були фамільні ікони, прикрашені дорогоцінними окладами.

Користувалися популярністю монастирські збори на Москві і Сергиевом Посаді, в Ростові Великому і Суздале, Твері і Ярославлі; у містах склалися унікальних колекцій російського іконопису XV—XVI вв.

ТРОЇЦЕ-СЕРГІЇВ МОНАСТЫРЬ.

Простежимо формування унікальної монастирської колекції з прикладу однієї з шанованих монастирів Русі - Троице-Сергиева.

Збори монастиря склали основу музейних фондів Загорського музею. Серед вкладів у монастир чимало багатих церковних судин, срібних окладів книжок і ікон. Привертає увагу срібний потир з кришталевою чашею, золотий потир з рудожелтым мармуром 1449 г.(работа Івана Фоміна), кадило ігумена Никона 1405 р., ковчег-реликварий радонежских князів першої чверті XV в. У XVI в. в монастирську скарбницю було зроблено найбільш значні вклади. У московських майстерень при Іванові Грозному, Федора Иоанновиче, Борисі Годунові працювали кращі російські мастера-ювелиры, изографы, литейщики.

Іван IV велів прикрасити коштовностями (переважно створеними московськими майстрами) найбільш шановану в монастирі ікону Трійці. Під ікону була підвішена перлова полуда, вишита в майстерні першої дружини царя Анастасії Романової; на ікону було зроблено золотий оклад з коронами, прикрашеними емалями і коштовним камінням. При Івана IV було виконано і монументальна срібна карбована раку для останків Сергія Радонежского.

При царя Федора Иоанновиче виготовили карбований золотий оклад до надгробній іконі Сергія, прикрашений золотими дробницами з гравіруванням і черню, коштовним камінням, камеями, перлами. Відомо, що з цю роботу великі нагороди від царя отримали майстра Збройовій палати Московського Кремля.

Бориса Годунова після вінчання на царство подарував монастирю новий дорогоцінний оклад на ікону Троицы.

Часом не тільки дарами поповнювалися монастирські зборів; багато витвори мистецтва створювалися у монастирських стінах. У XV в. в Троїцької обителі працював Єпифаній Премудрий, створив Житіє засновника монастиря Сергія Радонезького, там писав Андрій Рубльов, чиє світогляд склалося завдяки постійному впливу ідей Сергія та її послідовників, завдяки засвоєної у приміщення звичці протистояти «ворожнечі світу цього». Для іконостаса монастирського собору преподобний Андрій написав знамениту «Трійцю». Андрій Рубльов, Данило Чорний та інші изографы в стислі терміни за дорученням ігумена Никона прикрасили фресками і іконами знову побудований коштом князя Юрія Галицького і Звенигородського Троїцький собор.

У XV—XVI ст. Троїцький монастир став місцем створення чудових ікон і літературних творів прикладного мистецтва, і навіть своєрідним навчальним центром, де йшла підготовка майстрів — изографов і ювелірів. Троицкие ікони відсилалися до інших монастирі і храми, подавалися у дарунок іноземним гостям.

НОВОДІВОЧИЙ МОНАСТЫРЬ.

Великим культурним центром був і Новодівичий монастир (нині що у межах Москвы).

Але початкова його завдання було інше— оборона Москви. Він зайняв своє місце у ряду так само монастырей-стражей — Андрониева, Новоспасского, Симонова, Данилова, Донського, разом з якими створював могутнє оборонну півкільце. Новодівичий монастир розташувався в закруті річки; з його стін можна було контролювати одразу трьох переправи: у Кримського броду (нині з його місці Кримський міст; тоді, за доби будівництва, саме там любив переправлятися через Москву-ріку під час своїх набігів на столицю кримський хан Махмет-Гирей), у Воробйових крейдяних гір і у Дорогомилова, де проходила дорога на Можайськ. Культурним центром монастир став позднее.

У 1571 р. монастир був розорений і спаленим кримчаками хана Девлет-Гирея. Після цього було зведено нові вежі та стіни. І як у 1591 р. кримська орда під керівництвом Казы-Гирея знову пішла штурмом на монастир, артилерія зуміла гідно зустріти нападаючих і штурм був отбит.

Але монастир відомий у зв’язки Польщі з подіями військовими. Він тісно пов’язані з династичної історією російських государів. Там була похована малолітня дочка Івана Грозного Ганна, там закінчили свої дні дружина брата Івана IV — княгиня Уляна, вдова батьками старшого сина Івана Грозного — Олена, вдова царя Федора Иоанновича — Ірина Годунова. У деяких джерелах зустрічається положення про те, що у Новодівичому монастирі відбулося обрання на царство Бориса Годунова. Не зовсім точно: в монастирі Борис лише дав згоду на избрание.

Лише у двох років (1603— 1604) Бориса Годунова пожертвував монастирю безліч ікон, чимало дорогоцінної посуду ще й 3 тис. рублів — сума по ті часи чимала. На жаль, здебільшого ті дари не збереглися. По іронією долі вони захопила погубителем Годунова Лжедмитрием в 1605 г.

І все-таки багато з зібраного в Новодівичому монастирі сягнуло наших днів. Збереглися і твори російських изографов і ювелірів, які становлять унікальна колекція, і з вклади російських государів. Зібрані в Смоленськом соборі чудові твори російських златокузнецов, вишивальниць, срібників, різьбярів з дерева і каменю, живописців практично будь-коли експонувались у обсязі; чимало творів був у різні роки передано у інші хранилища.

Чудовій цінністю російської культури є і саме Смоленський собор — єдиний нині вцілілий біля монастиря пам’ятник архітектури початку XVI в.

Усі композиції розписів Смоленського собору підпорядковані звеличуванню Москви й її государей.

Але собор може розповісти про часу Бориса Годунова. За його указу храм був відремонтований, поновлены закоптившиеся фрески, а щось і переказано Білоконеве. Так зображення святих Бориса і Федора, образ святої Ирины.

Монастир зберігає у своєму зборах і вельми цінні твори давньоруської дрібної пластики: панагії, кресты-мощевики, нагрудні ікони. Переважно ці твори давньоруських майстрів ставляться до XV—XVI ст. Окрасою зібрання Новодівичого монастиря служить срібна чаша 1581 р.— внесок царевича Івана Івановича Старшого, сина Івана Грозного, зроблений їм незадовго до гибели.

Давні каміння Новодівичого бачили Василя III, Івана Грозного, Бориса Годунова; правителі приїжджали сюди, щоб відсвяткувати успіх, перемогу чи чекати вирішення долі. І часто кожне таке відвідання завершувалося побудовою нової церкви, нових палат, нових укріплень, новим задарма монастырю.

СОЛОВЕЦЬКИЙ МОНАСТЫРЬ.

Соловецький монастир ввійшов у історію російської культури та кам’яними будівлями XVI в. — єдиним свого роду комплексом інженерних і архітектурних споруд, й обгрунтовані знаменитим зборами рукописів, і безцінними іконами, й унікальною бібліотекою; він цей був культурним, а й політичним центром.

У XV столітті російський Північ не сприймався його мешканцями як частина Новгородської землі. Колись могутня середньовічна республіка хилилася до занепаду, і новгородці змушені були заявляти про своє лояльності московським князям, отже, як і то мері поступатися владою над колись скореними і тільки почасти освоєними территориями.

Реальним центром влади Півночі фактично ставав Соловецький монастир. Він поширив свій вплив заході до кордону зі Швецією, північ від — аж до Печенги. Монастир підтримував міжнародні зв’язку (з Афоном, Константинополем, Сербією), тримав військові гарнізони в Карелії, обороняв Біле море від вторгнень іноземних кораблей.

Після новгородських походів Івана III Соловецький монастир був у московських володіннях. Обитель на островах виникла 1930;ті роки XV в. У її витоків стояли святі Саватій, Зосима і Герман.

Історія монастиря — це історія сподвижництва людей, добровільно тих, хто життя дуже суворих умовах. Перші мешканці Соловків копали городи, рубали дрова, варили з морської води сіль, яку змінювали на хлеб.

Особливу роль історії Соловків і всієї Русі зіграв Філіп Количев. Виходець із боярської сім'ї, цей ігумен Соловецького монастиря як вміло керував його різній діяльністю, а й вкладав у розвиток монастирського господарства свої власні кошти. Комплекс будівель, зведених під керівництвом майбутнього митрополита Московського, — це лише унікальний архітектурна пам’ятка, а й видатне досягнення російської технічної думки середини XVI в. У 1552 р. почалося будівництво кам’яною церкви Успіння, в 1558 р. — будівництво Преображенського собору. Це дві споруди створювали монументальний центр монастиря; згодом вони пов’язувалися між собою галереями та інші зданиями.

І за Пилипі, і інших настоятелях Соловецький монастир один з найважливіших Півночі осередків раціонального ведення хозяйства.

Через монастирське господарство — риболовлю і пекарні, портомойни і столярні майстерні, сушильни і коптильні - пройшло багато людей тисячі селян, які, зробивши паломництво до монастиря, залишалися у ньому, аби попрацювати. Архангельські і вологодські, костромські і новгородські, карельські і пермські люди отримували тут — найкращі робочі навички, распространившиеся потім всюди. І на цього часу ще скринях і шкатулках, збережених селами і містечках російського Півночі, можна знайти дідові і прадедовы свідчення, що такий-то пройшов повного курсу ремесел в Соловецької обители.

На островах влаштували цегельня, выделывавший цегла дуже високої якості. Дуже завершена був і яка застосовувалася при спорудженні монастирських будинків будівельна техніка. Благоустрій островів завжди вважалося найважливішим завданням соловецьких настоятелей.

Ігумен Філіп власні кошти поєднав Святе озеро з 52 іншими озерами; з його вказівкою насельники монастиря і трудники копали канали, влаштовували водогін і водяні млини. Була прокладено ціла мережу зручних доріг, побудовано дерев’яні і «кам'яні склади і келії. Були на островах скотарня і кузня, де немає лише кувалися необхідні знаряддя праці, але і розвивалася художня кування, де робили, наприклад, грати, замки.

Побудована Філіпом кам’яна корабельна пристань — найстаріше з збережених донині що така споруд Росії. На цегельному заводі застосовувалися різні технічні нововведення: цеглу та вапно піднімалися спеціальними блоками (воріт наводився в рух кіньми). Різні вдосконалення було здійснено мукомольном і сушильній справі, в віянні збіжжя і розливанні знаменитого соловецького квасу. Квас, до прикладу, при Пилипі почали подавати в льох трубами і з трубах ж розливати в бочки. Один старець і п’ять слуг робили роботу, у якій раніше брали участь вся братія і «слуги многие».

Кам’яні дамби захищали садки для розведення риб. З шкур тварин за монастирі шили ошатні і міцні одежды.

З Соловецьким монастирем пов’язані багато сторінок російської військової історії. Монастырь-государь, як його звали, відав обороною російського Півночі, спостерігав те, щоб карельські й інші племена «жили за государем незмінно», тож і пільги монастирю давалися виняткові. Світська ж ця влада, особливо у правління Івана Грозного, як постачала Соловки порохом, пищалями і ядрами, а й жертвувала до монастиря гроші, церковні цінності, ікони і книги.

Иконное збори монастиря початок складатися в XV в. Перші ікони, за переказами, завезли на острова Савватием. Протягом XV-XVI століть до монастиря надійшло безліч ікон, пожертвуваних князями, царями і митрополитами.

Збереглися відомості, що Філіп запрошував майстрів з Новгорода, написані ще чимало ікон для Преображенського собору, церкви Зосима і Саватія та інших храмів. Запрошували, як їх планують фахівці, і московських майстрів. Працювали майстра на Соловки подовгу, навчали своєму майстерності ченців; так поступово утвердилося на монастирі своя іконописна школа. Простим іконописцем у цій палаті починав та майбутній патріарх Никон.

Соловецька іконописна школа переважно зберігала традиції Новгорода і Москви. У дусі цих традицій, своєрідно переплетавшихся у соловецькому мистецтві, створено чимало ікон. Широкої популярності здобули, наприклад, два лику, написаних майстрами XVI століття: «Богоматір Тихвинская» і «Богоматір Камінь Нерукосечной Горы».

На Півночі були особливо шановані засновники монастиря преподобні Зосима і Саватій. Їх лики були зображені на багатьох иконах.

Ще один знаменне культурне починання соловецьких ченців було пов’язані з збиранням книжок. Священоинок (згодом ігумен) Досифей збирав бібліотеку, писав житія Зосима і Саватія, привертав до створенню й редагування рукописів найбільш ерудованих літераторів на той час. Перебуваючи Новгороді, Досифей замовляв переписувати тогочасні книги й посилав їх у Соловки. Ось серед книжок зібраної Досифеем бібліотеки — твори батьків Церкви різних епох, від Василя про Великого і Іоанна Златоуста до Іоанна Дамаскина. Добре було представлено в зборах і російська література, починаючи з «Слова закон і благодати».

Досифей вперше на Русі став помічати книжки монастирського зборів особливим знаком — екслібрисом. Він сприяв та розвитку книжкової мініатюри. Створення бібліотеки став справою життя ігумена, який зробив чималий внесок у становлення вітчизняної книжкової культуры.

1. Г. Е. Миронов «Історія держави Російського», Москва, Изд.

«Книжкова палата», 1998.

2. М.С. Гордієнко «Хрещення Русі: факти проти легенд і мифов»,.

Лениздат, 1986.

3. Горимов М. М., Ляшенко Л. «Історія Росії. Від Київської Русі до імператорської Росії», Суспільство «Знання», 1994.