Вокальний характер національної музики

Це один із найбільш плідних періодів в історії музики. Значного розвитку набув фольклор. На середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд. У професійний музиці яскраво проявилися стилі бароко, рококо, а в др. пол. XVIII ст. — і класицизму. До провідних галузей належала церковна музика, яка досягла вершин у творчості композиторів М. Дилецького, Д. Бортнянського, М. Березовського, А Веделя.

Виникли нові світські жанри — пісня, романс, опера, інструментальна музика. Український народ здобув славу музичного. Але музикальність українців є обмеженою. Це майже суцільно вокальна музика. В українській церкві немає інструменту, і музика там теж вокальна (хоровий спів). Інакше стоїть справа з музикою інструментальною. Дійсно, українці не лише співають, а й мають оригінальні інструменти, але вони мало надаються до виконання самостійних композицій, а здебільшого мають служити акомпанементом до співу.

Таким є призначення бандури, торбана, ліри. Інші струнні інструменти (гуслі, запозичені з Італії скрипка та басоль) або ударний бубон слугують музикою до танцю. Складене тріо зі скрипки, басолі й бубну має назву «троїста музика» й обслуговує танці і ніколи не задається на виконання чистої музики для слухання. Внаслідок вокального характеру національної музики та відсутності композиторів-інструменталістів в музичній театральній творчості виробився жанр драматичного твору, в який вкраплено народні або скомпоновані на народних мотивах пісні. Отже, односторонність української музичності привела до того, що українці витворили національний жанр вистав, відмінних від опери, оперети, мелодрами, водевілю тощо.