Христианство і іслам подолання зла

ПЛАН.

Запровадження… 3.

Часть 1. Християнська доктрина про доброю й злий природі людини… 4.

Часть 2. Людина — добро зле. Ставлення до сочетании.

доброго й лихого в ісламської доктрині і питання подоланні лютого… 8 Укладання… 12 Список використовуваної літератури… 13.

Тема моєї контрольної роботи — «Християнство і іслам подолання зла». Хотілося б відзначити, що актуальність досліджень, у даному руслі пояснюється тенденцією на зближення релігійних гілок, наявна в світі. Перебування кордонів дотику — завдання, що стоїть перед нашим исследованием.

Робота логічно поділена на дві глави. У першій главі розглядає питання подолання зла в християнському світі. Другий розділ цілком віддано ісламу. У водночас у другому розділі проводитися з порівняльного аналізу між християнської і ісламської доктринами.

Для написання контрольної роботи я використовував літературу на тему «Філософія» і «Релігієзнавство». Взаємозв'язок цих предметів пояснюється обраної мною темою. Особливо хотілося б вирізнити їх як Фромм Еге. «Психоаналіз і етика», «Західна філософія: від витоків донині», написана Дж. Реалі у співавторстві Д. Антисери. У цих книгах розглядаються питання християнської етики у тому історичному розвитку. Використано також кілька періодичних изданий.

Частина 1. Християнська доктрина про доброю й злий природі человека.

Становище гуманістичної етики, що людина спроможна пізнати добро і діяти відповідно до природою силі своїх фізичних можливостей, спираючись у своїй на розум, було б порожній звук, якби була вірної догма про уродженому від природи зло людини. На думку противників гуманістичної етики, людина за своєю природою схильний до ворожості себе подібним, до таких поркам як заздрість, ревнощі, ліньки, які стримуються лише страхом. Представники ж гуманістичної етики вважають, що людина за своєю природою добрий, й прагнення до руйнувань перестав бути невід'ємною частиною його натуры.

Відповідно до Сократові, причиною зла у людині є незнання, а чи не схильність людини до ворожості. Проте Старий Завіт розповідає, що історія людини почалося з акта гріхопадіння й у результаті виходить, що його прагнення злі з дитинства. Раннє середньовіччя було ознаменоване спорами, що виникли навколо інтерпретації біблійного міфу падінні Адама. На думку Августина, з моменту падіння Адама природа людини стала розбещеної. Кожне покоління народжувалося проклятим через початкового непокори людини. На погляд, якщо б тоді людина скорився, було б поколений.

Надавши опір Богові і цим зробивши зло Адам, з іншого боку, приносить у світ добро, виступивши у ролі прародича всіх людей, які живуть планети Земля. Можливо, що Адам здійснив гріх, але з чи ринковий цей гріх особистим гріхом Адама? Саме з цих позицій виступив Пелагий, головний противник Августина. Пелагий стверджував, що гріх, досконалий Адамом у відсутності ніяких наслідків наступних поколений.

Отже, кожна людина з’являється світ чистим і незіпсованим як Адам до свого гріхопадіння, проте, попри певному етапі свого життєвого шляху людини однаково зробить гріх. Цей гріх Пелагий розглядав як результат поганого виховання і невміння протистояти соблазну.

Перемогу у спорі про початкової гріховності людини здобув Августин і цю перемогу, як висловився Еге. Фромм, визначила, і навіть на багато століть помрачила розум человека.

Пізніше середньовіччя свідчить про зростання віри в людську гідність. Мислителі Ренесансу, як і теологи (Фома Аквинский та інших.) в XIII в. висловлювали таку ж віру, як і раніше, що погляди на людини в що свідчить розходилися І що Аквинат будь-коли сягав радикалізму, що міститься в «єресі» Пелагія. Хома Аквінський керувався тезою: «Усі суще є благо, оскільки всі суще — суще». «Ця безпідставна теза про благословенности всього сущого ясно характеризує томизм як християнську метафизику». 1] Отже, все створене усевишнім містить у собі добро. Не можна висловити музичну ідею одним звуком, багатство ідеї вимагає багатство фарб. Щедрість творця — в нескінченно изумляющем різноманітті створених форм. На думку Фоми Аквинского, будь-який християнин є оптимістом, оскільки бути виконаним непідробним подивом, відчувати симфонію фарб, форм, звуків у кожному, навіть у незначному, божественному створенні - це що означає, брати участь у божественної благодаті, мати буттям. У разі, якщо буде похмурим, нічого очікувати помічати нічого благого, у своїй зменшуючи достоїнства створеного, нехтуючи їм, то людина поступово втратить буття. Усі суще по-доброму, але не всі суще також йти до досконалості, отже благе — це об'єкт волі, бажання тощо. Добро — такий потяг досконалості. Суще благословенно, оскільки створено люблячим Богом, яке воля до любові відвічна, проте вона є похідною в людини. Аквинат вважає, що у Землі існує благо, гідного саме собі й його бажають заради нього; благо корисне, тобто благо, яке хочуть ж для чогось іншого; благо-наслаждение, що несе щастя. Перше й третє блага Аквинат знаходять у вигляді Бога, а блага другого типу, тобто земні Аквинат відносить до целям.

Протилежна ідея — ідея про уродженому зло виражена в навчаннях Лютера й Кальвіна. «Тільки, якщо людина усвідомлює, що він може бути творцем своєї долі, може врятуватися: справді порятунок залежить не від цього, як від Бога, і поки залишається нерозумно переконаним у цьому, що нібито він ставить себе, він обманюється і робить нічого, крім греха». 2] Людина, прокладаючи «розпачем» собі шлях до порятунку і довіряючи волі Божої, наближається до благодаті. Людську волю Лютер розглядає як рабові Божу чи Люцифера. Вона до коня під двома наїзниками — бога і демона: якщо везе у собі Бога, то їде за Богом, а якщо — демона, то їде туди, куди й демон. В неї відсутня здатність вибору, вершники сперечаються між собою: кому володіти нею. Ніяке зусилля не врятує людини, єдино благодать Божого та жаль Боже, і це є тією переконанням, яке відповідно до Лютеру дарує добро і світ. Лютер наполягає на духовної свободі кожного окремого індивіда, і навіть з його праві звертати до Бога без посередника (тобто священика). Найбільше перешкода по дорозі порятунку людини — це її гординя, може подолати його може лише свідомістю провини, чи каяттям, беззастережним підпорядкуванням Богові і вірою у його милосердие.

Обидві ці лінії виявилися вплетеними до структури сучасної думки. Ідея людської гідності і сили було проголошено філософією Просвітництва. Проте особливо радикально у неї висловлена Ф. Ніцше. Ніцше запитує: чи добро злом? Не чи є Бог — вигадка і хитрощі диявола? І, то, можливо, у вищій основі брехливо? «Ідея людської нікчемності й нікчемності знайшла нову на той час, майже секуляризоване вираження у авторитарних системах, у яких держава чи „суспільство“ стало верховним управителем, тоді як щодо окремої людини, усвідомлюючої своє власне незначність, передбачалося, що він має знайти себе у системі підпорядкування і повиновения». 3].

У З. Фрейда ці дві протилежні ідеї знайшли собі вираження у термінах психологічної теорії. Фрейд був, у багатьох відносинах типовим, мій погляд, представником просвітницького духу, котрий вірить у розум і право людини захищати свої природні права від культурних умовностей і соціального тиску. У водночас Фрейд захищав ті погляди, відповідно до яким людина ледачий за своєю природою, схильний потурати собі й центральної його необхідно силою наставляти на шлях соціально корисною діяльності. Теорія Фрейда є дуалістичної. У ньому розглядається людина не як у суті добрий і як у суті злий. На думку Фрейда, людина є сукупність двох рівних, але протилежно спрямованих сил. Той самий дуалістичний погляд на природу людини уражає багатьох релігійних і філософських систем.

Мені найбільше подобається теорія Фрейда, оскільки він залишає місце для ідеї про доброчинності чоловіки й одночасно пояснює дрімаючу в людині руйнівної сили. Цю руйнівної сили може ігнорувати лише поверхово мисляча людина, схильний приймати бажане за действительное.

Але це дуалістична позицій — є початковим етапом вивчення питання про добро і зло вона дає відповіді деякі психологічні і етичні проблеми. Чи варто розуміти дуалізм тому, що прагнення до життя й прагнення до руйнації є уродженими і рівними за силою здібностям людини? Якщо це, то цьому випадку гуманістична етика неминуче з проблемою приборкання цієї руйнівною сили без допомоги авторитарних команд і санкцій. Або у відповідь це запитання то, можливо близьким за духом до принципів гуманістичної етики, і протилежність зазначених прагнень слід розуміти якось інакше? Можливість відповіді опікується цими питаннями залежить від нашого проникнення природу ворожості руйнівних імпульсів. Фрейд вважав, що «інстинкт смерті» протистоїть всім життєствердним інстинктам як руйнівну початок. Однак це гіпотеза чужа биологии.

На думку До. Лоренца у світі що й агресія (зване зло). «Агресія — це таке ж інстинкт, як й інші, й у природних умовах як і служить збереженню роду Мазуренків та вида». 4].

До цього часу не вщухають суперечки і в християнській і ісламської доктрині щодо природи добра і зла. У середньовіччі Бог розглядався як добро, а сили, протиборчі їй як зло, та більшість учених сучасності схильні вважати людину, як сукупність доброго і злого.

Частина 2. Людина — добро чи зле. Ставлення до поєднанні доброго й лихого в ісламської доктрині і питання подоланні злого.

У кожній людині уживається добре й люте початок. Однак у природі існує основне зло — це зло моральне: воно полягає у порушенні діячем рангу цінностей, приміром у себелюбність (егоїзмі). На думку Н. О. Лосского, правильне співвідношення цінностей вимагає більшої любові до Бога, ніж себе. Істотна риса помилкового шляху поведінки є відпадання від Бога у тому чи іншою мірою, а водночас відокремлення від усіх божих істот. «Розриви, розпади, тріщини світу, що у слідство відокремлення Божий, призводять до різних видів похідного зла. Насамперед, егоїстичне відокремлення істоти веде до збідніння його життя: які б вчинки не робив діяч, якщо вони керуються егоїстичними мотивами, хоча б почасти, головна мета саме досконала повнота буття, не досягнутої, і тому вчинок не доставляє повного удовлетворения». 5] Усе життя цього істоти, його прагнення, досягнення, насолоди виявляються роздвоєними за своєю природою: усе, що його приваблює у той час і відштовхує його від; всяке досягнуте насолоду таїть у собі гіркоту розчарування й абсолютне стомлення, пересичення і жагу зміни. Суть, отпавшее Божий виявляє у собі душевні недосконалості, як і як наслідок душевні страждання, і навіть тілесні недосконалості і тілесні страдания.

Ісламська доктрина проголошує: «У кожному добро є крапелька зла, будь-яке зло є крапелька добра». Справді милосердя людини — це свого роду добро, проте англійський філософ в XIX ст. Т. Флауэр стверджував: «Безразборчивая роздача милостині жебракам та інвалідам бідним є джерелом величезного зла». У філантропії вбачається двоїстість, нещирість, вони можуть розглядатися як із джерел розкладання суспільства. «З об'єктивної погляду соціальні явища у суспільстві, у якому є різні сили, котрі переслідують свої приватні відособлені інтереси і здійснюють їх у вигляді боротьби за соціальне і політичний домінування, — характеризуються внутрішньої разнонаправленностью». 6].

Благодійність може полягати у камуфляжі партикулярних інтересів організаторів цій акції вона. Проте, благодійність у нас собі, наприклад, допомогу хворим, незаможним чи підтримка молодих обдарувань, і камуфляж партикулярних інтересів — явища за своєю природою різні. Необхідно з’ясувати, у чому соціальний сенс блатворительности. Організація благодійних заходів стоїть бтльших грошей, ніж сама допомогу стражденним. Ці заходи обставляются з такою помпезністю, що приваблюють більше формою, аніж змістом. Мандевиль якось висловився: «Гордість і марнославство побудували більше лікарень, чим це чесноти разом узяті». Така чеснота ототожнюється з марнославством, бажанням заслужити похвалу сучасників і залишитись у пам’ять нащадків. До цьому приєднуються і прагматичні мотиви: суми, витрачені на благодійність, а також податком. Отже, добро у людині, що полягає у його благодійної діяльності межує з марнославством, з бажанням оточити себе ореолом слави. З погляду гуманістичної етики, зло — усе це, кого спрямовано проти життя. Я вже сказав вище, добро ототожнюється з життям, зло — із смертю. Вибір між життям і смертю — фундаментальна етична альтернатива. На думку Фрейда, це альтернатива між продуктивністю і деструктивністю, здатністю і нездатністю, чеснотою і пороком. У чому полягає сутність руйнівною тенденції людини? І тому слід провести різницю між двома поняттями ненависті: раціональної («реактивної») і ірраціональною («зумовленої характером»). Раціональна ненависть є реакцію особистості на загрозу її волі і свободі іншу людину, загрозу життю або ідеям. Передумова цієї ненависті - повага до життя. Раціональна ненависть виконує одну біологічну функцію, вона становить з себе, немов б еквівалент дій, службовців збереженню життя, її захисту; вона виник як реакція на які можуть загибеллю чинники та зникає зі зникненням загрози. Ця різновид ненависті не протилежна, а супроводжує прагнення до жизни.

Якісно відрізняється від попередньої, ненависть, обумовлена характером. Цей вид ненависті є рисою характеру, постійної готовністю ненавидіти, одержимій людиною до певного часу. Ця ненависть є відповідної реакцією зовнішній подразник. Ірраціональна ненависть справляє враження раціональну лише, що здатна виникати у відповідь явну загрозу, проте, найчастіше, вона виникає безпричинно, використовуючи будь-якого приводу, щоб вилитися. Можливо, ненавидящий людина відчуває почуття полегшення, що він знаходить вихід своєї ненависті, — вона щаслива. На його обличчі можна побачити вираз задоволення від задоволення своєї почуття ненависті. Отже, ненависть ототожнюється у свідомості і зла, але у окремих випадках є благом. Ось чому проявляється двоїстість ісламської доктрини про подоланні зла — насамперед у тому, що подолати можна зло, яка була у і тільки те зло, що є дійсним злом, а чи не скрывающееся під кожній із масок.

Продовжуючи цієї теми можна сказати, що у погляд обивателя, добро і насильство — категорії взаємовиключні, але у реальному житті вони тісно пов’язані між собою. Милосердя повинні брати до уваги як благо іншого, але його думка про власну благо, бажання допомозі з боку і благодіяння. Ця питання має і той контекст: чи припустимо благодіяння всупереч волі того кого ця дія спрямована — інакше кажучи, чи дозволено насильство в ім'я добра, «альтруїстичне» насильство чи насильницьке благодіяння? А, щоб це зрозуміти слід співвіднести погляди Платона з уявлення про сімейному вихованні. Платону здається, що батьки завжди зважають на думку дітей й у відношенні походять від своїх власних уявлень, що «дітям краще». Виховання — це неоднорідний процес. Переконання поєднується у ньому з уговариванием, хитрощами, примусом, загрозою покарання й самим покаранням. Проте, що не нав’язували батьки дітям, примус завжди пов’язані з придушенням особистості, з гальмуванням її активності, і це результат має неодмінно до розрахунку при з’ясуванні принесеного блага.

Питання характеру людської доброти також неоднозначний. Якщо існує дистанція (особистісна чи соціальна) для людей, які пов’язують свої взаємини благодіянням, це може бути подоланням простого рівності. Незадовго до його приїзду А. Швейцера у французьку релігійну місію в Ламбарене, одне із місіонерів з протесту проти проти усталеним практики відносин між колонізаторами і африканцями демонстративно залишив історичну місію і оселився разом із тубільцями. Таким чином, місіонер як поривав з колонізаторами, а й начебто робив скромний крок по дорозі затвердження між білими і чорними. На цього місіонера обрушилися як фізичні позбавлення, пов’язані з убогим способом життя в африканської селі, а й найтяжкі моральні випробування. Африканці розумів місіонера, котрий побажав йти з ними ногу, вони прийняли його як білого брата. Свідомість африканців було влаштовано в такий спосіб, що вони сприймали білого як пана. Відомо, що порушення цієї заповіді каралося точно і жорстоко, і раптом сам білий приходить жити до них у село, отже зазіхає на професійний порядок. Пізніше А. Швейцер намагався організувати лікарню для африканців, ця ідея також наштовхнулася на стіну нерозуміння із боку чорного населення. Швейцеру таки вдалося домовитися з африканцями. Цікавий факт, що Швейцер допускав можливість панування європейців над примітивними народами — але за умови, що це панування здійснюється ні з корисливої і марнославної метою, а їх благосостояния.

Заключение

.

На закінчення мені хотілося б додати, що тему «добра і насильства» ще одну аспект — це міра припустимого чи прийнятного благодіяння. Хоча в за всіх часів благодіяння розглядалися як вираз душевної щедрості людини, питання цьому виникав в философско-этическом міркуванні. Існують ситуації, у яких творіння добра прориває якіабо звичні рамки. У радикальному самопожертву допомогу — у тому, хто її надає, носить остаточний характер, воно полягає у жертвуванні своїм станом, своїми життєвими органами та власним життям. У цьому разі, якщо жертва виняткова, немає звичаю запитувати того, яким вона призначена, згоден він цю жертву прийняти. Радикальне самопожертву нерідко відбувається за обставин, коли питання ні обговорення недоречні. Але коли доречні, не варто игнорировать.

Мохандус Ганді вірив, що Крим коли-небудь зло буде викоренено з людської природи. Але, мій погляд, це утопія. Зло і добро, і це стверджують ісламська і християнські доктрини існує разом із людиною. Залежно від характеру людини її діяннях переважає зле чи добре початок. Євангеліє каже: «Не протився лютому». Проте, «…коли коїться зло, воно найчастіше коїться через людини, і це, звичайно маніфестація сил зла, явище Сатани до цього мире». 7].

Список використовуваної литературы.

1. Апресян Р. Г. Критика філантропії. // Людина, 1994. — № 3. 2. Кочетков Р. Прощати чи ворога? // Наука і релігія, 1992. — № 2. 3. Лоренц До. Агресія (зване Зло). // Питання філософії, 1992. — №.

3. 4. Лоський Н. О. Умови абсолютного добра. — М., 1991. 5. Реалі Дж., Антисери Д. Західна філософія: від витоків донині. -.

Спб., 1995. — Том 2. 6. Фромм Еге. Психоаналіз і етика. — М., 1994.

———————————- [1] Реалі Дж., Антисери Д. Західна філософія: від витоків донині. — Спб., 1995. — Том 2. — з. 140. [2] Реалі Дж., Антисери Д. Західна філософія: від витоків донині. — Спб., 1995. — Том 2. — з. 298. [3] Фромм Еге. Психоаналіз і етика. — М., 1994. — з. 193. [4] Лоренц До. Агресія (зване Зло). // Питання філософії, 1992. — № 3. — із шостої. [5] Лоський Н. О. Умови абсолютного добра. — М., 1991. — з. 63. [6] Апресян Р. Г. Критика філантропії. // Людина, 1994. — № 3. — із 23-ї. [7] Кочетков Р. Прощати чи ворога? // Наука і релігія, 1992. — № 2. — з. 9.