Аксиологический етап історія філософського знання

Аксиологический етап історія філософського знания

Формально початком аксиологического етапу можна вважати появу трьох часток книжки Р. Р. Лотце «Мікрокосмос» (1856−1864 рр.). Термін «аксіологія» — (грецьк. axios — цінний, logos — поняття, вчення) — ввійшов у оборот початку сучасності. Авторство належить П. Лапи і Еге. Гартману, вони позначили їм новий термін і став самостійним розділ філософії, займається ціннісної проблематикою. Вони запровадили ролі самостійного поняття «значимість» (Geltung) на відміну існування, яке залежить від досвіду і відіграє роль критерію істини в пізнанні, поклавши тим самим початок розробці ціннісної проблематики.

Философы Баденською (У. Виндельбанд, Р. Риккер та інших.) і Марбургской (Р. Когена та інших.) шкіл неокатианства, розвиваючи цієї тенденції, використовують крім поняття «значимість» поняття «долженствование"(sollen) і «ценность"(wert, value, valeurвід латів. Valere — мати значення). Весь реальний світ підрозділяється ними на буття (дійсність, існування) та найвищої цінності, які існують, перебувають поза та контроль буттям, з іншого боку і об'єкта, і суб'єкта, будучи останньому лише об'єктивної, загальнообов’язкової значимістю і повинністю. Сутність цінностей, писав Р. Риккерт, таки «полягає у їхньої значимості, а чи не у тому фактичности"(Риккерт Р. Науки про природу та культуру. СПб., 1911. с.128).

По думці Р. Когена, істина, відбувається з відповідності знання реальності, та якщо з етичних і цінностей, привнесених в пізнання. Тому, наприклад, «тотожність», що б принцип безперервності мислення, уже є щодо суті своїй ніщо інше, як благо чи цінності. Цінність і відданість забезпечує взаємозв'язок трьох власне філософських наук: логіки, етики, естетики в обгрунтуванні єдності і цілісності духовної культури.

В цілому позицію учених вище названих напрямів можна сформулювати словами У. Виндельмана: «Я можу, — думав він, — розуміти філософією в систематичному її сенсі тільки критичну науку про загальнообов’язкових цінностях: це визначає предмет філософії … її метод"(Виндельбанд У. Прелюдії. СПб., 1964. с.23). Але якщо Виндельбанд поруч із поняттям «цінність» ще вживає як однопорядкові поняття «загальний закон», «норма», «абсолютна оцінка», його послідовник Р. Риккерт будує «цінність» до рангу системоі смыслообразующей філософської категорії. Бо, по її думки, «те, що не можна зарахувати до цінностей, немає жодного смысла"(Риккер Р. Філософія історії. СПб., 1908. с.100). Отож не можна змішувати поняття, як «закон» і «цінність», «неминучість» і «повинність», «буття» і «сенс», ніж, на думку Риккерта, грішили попередні філософи, крім І. Канта. Всі великі мислителі, які розвивали вчення про сенсі людського життя, створювали й викликав цим систему цінностей (Риккер Р, Філософія історії. СПб., 1908. з. 110−112).

Смысложизненные, екзистенційні, феноменологічні, антропологічні і здійснювати релігійні філософії, які до кінцю в XIX ст., будучи ціннісними за змістом, займалися, зазвичай, спеціальним аналізом ціннісних категорій. Їх ставлення до ціннісної проблематики можна визначити словами Ф. Ніцше, здійснив напередодні XX в. найбільш кардинальну переоцінку віджилих цінностей і застарілих ідеалів: «Питання цінностях, — стверджував він, — фундаментальніше питання про достовірності: останній знаходить все своє серйозність лише за умови, що ми відповіли питанням про цінностях» (Ніцше Ф. Воля до партії влади. Досвід переоцінки всіх цінностей. М., 1910. с.287).

Субъективно-идеалистические теорії, представлені логічним позитивізмом, эмотивизмом, лінгвістичним аналізом в етики, аффективно-волевой концепцією У. Эрбана, Д. Пролла, До. Льюїса та інших., в цінності бачать прояв психічного настрою, суб'єктивного відносини людини до оцінюваним їм об'єктах. Цінності виступають рушійної сили як ідеї, й як воля, звернені відповідає дійсності.

Для діалектичного матеріалізму цінності — специфічні явища матеріального і духовного характеру, які мають позитивної значимістю в людини, класу й суспільства загалом.

К початку XX в. іншого серйозною філософії, яка позначила б свого ставлення до цінностям, їх специфіки і у життя людини і суспільства. І навряд чи варто дивуватися, що у теоретичну розробку проблеми цінностей дуже помітні внески внесли філософи позитивного напрями. Це стосується й неореалізму (Р. Б. Перрі), натуралізму (Т. Манро), прагматизму (Д. Дьюн), контекстуализму (У розділі ст. Пепер) і эмотивизму (Ч. Огден, А. Ричардс). У цьому неопозитивізм (від Б. Рассела до Л. Вітгенштейна) остаточно визначили ціннісні та «оціночні судження як неверифицируемые і тому мають відношення до істині, ні з науці.

Однако справжнім відкриттям ціннісного бачення стала філософія релігійного ренесансу. Вона розкривала в загальнолюдські цінності їх духовний зміст як внутрішню основу людського усеєдності. Побачивши ціннісні початку людського буття над познающем розумі, хоча й світовому, а божественної духовності, російські філософи (від У. З. Соловйова до М. Про. Лосского) показали глибинного взаємозв'язку і органічне єдність тріади ХХ століття! Дух-Свобода-Личность.

«Духовность несе з собою звільнення, вона несе з собою людяність», — писав М. А. Бердяєв, тому «дух, свобода, особистість мають номенальное значення … Можливий прорив духовності на соціальну життя, і всі найкраще соціального життя виходить від цього джерела. Потрібно залишити цілком хибну ідею другої половини XIX століття, що людина є створення соціального середовища. Навпаки, соціальне середовище є створення людини» (Бердяєв А. Про призначення людини. М., 1993 с.324). Цей перетворюючий людини порив божественної духовності в соціумі і реалізується у вигляді загальнолюдських і духовні цінності. Тому, за словами М. Про. Лосского, «все життя рухається любові до цінностям (Лоський М. Про. Умови абсолютного добра. М., 1991. с.182).

Русская філософія знайшла і вказала людству загалом і кожній людині окремо шлях духовної віднови у його земного життя.

Неудивительно, що у першої третини XX в. аксіологія пережила найсправжнісінький бум, бо ціннісне вчення про людину, світі початку й культурі дозволило подивитись них зсередини та неупереджено, незалежно від будь-яких соціально-економічних і партійно-політичному пристрасті. Саме тому ціннісне вчення надійно запрацювало у соціокультурної, а й у политикоправовой середовищі.

Социология, наприклад, стала справжнім і ефективнішим вченням про суспільство, як у її основу було покладено метод «віднесення до цінностей» Р. Риккерта, розвинений М. Вебером і ін. Звісно ж цілком закономірною, що із найвизначніших соціологів XX в. саме П. А. Сорокін «справив революцію у теорії соціології, підпорядкувавши останню цінностям як головною спонукальною рушій у суспільстві». Він показав насправді, що «соціологія є, переважно теорією цінності» (Covel F. R. Values in human society. The contributions of Pitirim A. Sorokin to sociology. Boston, 1970. P.49).

Еще напередодні великої американської депресії 1930;х пролунала думка, що «цінності можливо дадуть ключ, який, зрештою, звільнить все гуманітарні науки від своїх сучасного становища патетичній… поверхні (Loird J. The Idea of value. Cambridge Univ. Press, 1929. P. XIX).

Таким чином, до другої половини XX в. аксіологія міцно посіла своє місце в усіх галузях сучасного соціогуманітарного знання. У Росії її до початку 1960;х років аксіологія перебував під офіційним забороною як буржуазна «лженаука». І лише у 1960 р. опубліковано монографія У. П. Тугаринова «Про цінностях життя та світової культури», котра поклала початок розробці основних аксиологических понять з марксистських, природно, позицій. Потім з’явилися десятки статей на цієї теми, а 1964 р. українською вийшла книжка У. А. Василенко «Цінність і - оцінка». Дослідження учених стверджували «правомірність» розгляду понять «цінність» і «оцінка» як категорій марксистсько-ленінської філософії; термін ж «аксіологія» використовувалася лише за критиці буржуазних концепцій. У у Радянському Союзі філософська дискусія на проблеми цінностей вперше відбулася в 1965 року (Тбілісі). Проте початок розробці ціннісної проблематики було належить.

Обширная мономарксистская література на зазначену тематику, що вийшла Росії у 60-е-80-е роки, неминуче приземлила її, выхолостив з коштовностей їх духовний зміст. Природно тому, що перервана в 30-е-50-е роки світова й, особливо, російська традиція у розвитку ціннісної філософії не було відновлено.

В цієї літературі можна назвати три основних підходи й визначення специфіки вихідних аксиологических категорій. Першим і найпоширенішим є розуміння цінності як значимості предметів і явищ дійсності для людини, їх спроможність задовольняти його матеріальні і духовні потреби. Найпослідовніше цю концепцію представленій у роботах У. А. Василенка та його прихильників. Головна її вада залежить від зведення цінності до засобу задоволення потреб, т. е. щодо справи, до корисності як позитивної значимості. Отже стають фактично нерозрізненними і самі цінність як значимість, і його объект-носитель, що робить при конкретному аналізі поняття цінності переноситься, зазвичай, цей природний чи соціальний об'єкт.

Представители другого варіанта, найпослідовніше викладеного І. З. Нарским, належать до цінностям лише вищі божественні ідеали. З цього погляду, цінності є не засобом, а метою, не справжнім, а належним. Невипадково ця концепція найпопулярнішої в етики. З людськими ж потребами ценности-идеалы пов’язані лише генетично, але як У першій концепції мають субъективно-объективную основу.

Третий підхід, безпосередньо об'єднує вихідні підстави двох перших. У ньому цінності визначаються як значимість і ідеал сучасного. Цю концепцію розвивали роботи У. П. Тугаринова і Про. Р. Дробницкого і такий самий у межах субъективно-объективных відносин. Таке обмеження невипадково, бо всі три концепції розглядають специфіку цінностей із позиції марксизму саме як економічного матеріалізму, що відразу ж викликала низку труднощів.

Во-первых, субъективно-объективное відносини у повною мірою узгоджуються з розумінням цінності лише як значимості об'єкта для суб'єкта, тоді як у другому й третьому варіантах в поняття цінності включаються норми (належне), цілі й ідеали. У межах відносини суб'єкта об'єкта вони вже непояснені, тим паче, які самі є критеріями таких відносин.

Во-вторых, зведення цінності до значимості призводить до не розрізненню цінності й її матеріального носія, а зведення її до ідеалу веде, навпаки, до відриву цінності від неї матеріального підстави.

А оскільки, по-третє, і - оцінка подається як субъектно-объектное ставлення, і спосіб визначення цінності чи вислови щодо ній, це наводить фактично до не розрізненню специфіки цінності й оцінки як вихідних аксиологических категорій. «У оцінці виражено ставлення суб'єкта об'єкта, — писав Про. М. Бакурадзе. — …Специфікою судження цінності є саме те що, висловлює ставлення суб'єкта до объекту"(Бакурадзе Про. М. Про природу морального судження// Актуальні проблеми марксистської етики. Тбілісі, 1967. с. 327,329).

Есть все підстави вважати, що специфіка цінностей, їх прояв і функціонування суспільстві визначається не субъектно-объектными, а межсубъектными відносинами й у їхні ж, своєю чергою, реалізуються. Ситуація щодо ставлення суб'єкта об'єкта, з місця зору її значимості, визначає специфіку оцінки, а чи не цінності. Це дозволяє чітко розрізняти поняття оцінки як субъектно-объектного стосунки держави й цінності, що фіксує найбільш загальні типи відносин між суб'єктами будь-якого рівня від особистості до суспільства взагалі, виконують зворотний нормативно-регулирующую роль суспільстві. У цьому мають на увазі відносини як між особистістю і суспільством, які найчастіше згадуються літературі, проте можливі варіанти міжлюдських стосунків.

Ценности, в на відміну від наукових категорій, мають як пізнавальними, а й регулятивно-целевым значенням, виступаючи у ролі і ідеалів у системі реально діючих громадських відносин. Це відбувається і оскільки в їхній вміст поруч із пізнанням і оцінка («визначення значимості») як нижнього поверху чи першому місці ціннісного відносини, до котрої я саме воно як межсубъектное, природно, не зводиться.

Основные труднощі рішення ціннісних негараздів у тому й складаються, що у способам свого буття цінності мають дуже складний, багаторівневий характер. Вони і функціонують об'єктивно на практиці реальних соціальних взаємин держави і суб'єктивно усвідомлюються і переживаються як ціннісні категорії, норми, цілі й ідеали, які, своєю чергою, через свідомість і духовно-емоційне стан людей і соціальних спільностей надають зворотний вплив попри всі сфери людської життя. Який божественно-вселенский чи космічний характер зі свого походженню та сутність цінності або не мали, будувати висновки про них можемо лише з їх реальному прояву у житті, в різноманітних відносинах людини до себе, до інших людей, суспільству, і природі. Тому суще та значиме, належне, та бажане, норма і ідеал входять різних рівнях в цілісну структуру будь-який цінності й лише виявляються відповідним чином у залежність від соціокультурної ситуации.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.