Функції соціології

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Функції соціології (реферат, курсова, диплом, контрольна)

План.

I. Функції соціальної науки:

— теоретикопознавательная;

— критическая;

— описательная;

— прогностическая;

— преобразовательная;

— информационная;

— мировоззренческая.

II. Типологія і класифікація соціальних конфликтов.

1. Причини, функції і суб'єкти соціальних конфликтов.

2. Динаміка соціальних конфликтов.

3. Масові дії. Види і форми перебігу соціальних конфликтов.

Социология як самостійна від знань реалізує все властиві громадської науці функції: теоретикопознавательную, критичну, описову, прогностичну, перебудовчу, інформаційну, світоглядну. Взагалі функції, гуманітарних наук заведено поділяти на дві групи: гносеологічні; тобто пізнавальні та власне социальные.

Гносеологічні функції соціології виявляється у найбільш повному обсязі й конкретному пізнанні тих чи інших сторін соціального життя. Соціальні функції розкривають шляхи і засоби їх оптимізації. Є й діють функції лише у взаємозв'язок харчування та взаимодействии.

Основна з гносеологічних функцій соціології - теоретикопознавательная, критична. Йдеться оцінки пізнаваного світу з позицій інтересів особистості. Реалізуючи критичну функцію, соціологія диференційовано наближається до дійсності. З одного боку показує, що можна треба зуміти зберегти, зміцнити, розвинути не все треба змінювати перебудовувати, тощо. п. З іншого боку виявляє те, що справді вимагає радикальних змін. Теоретико-познавательная, критична функція, природно, у тому, що соціологія накопичує знання, систематизує їх, прагне сформувати найбільше повної картини соціальних взаємин держави і процесів в світі. До теоретико-пізнавальної функції соціології ставляться об'єктивні знання про основних соціальних проблемах розвитку сучасного суспільства. Що ж до прикладної соціології, вона покликана забезпечити надійну інформацію про різноманітні процесах, які у різних соціальних сферах суспільства, саме, про зміні соціальної структури, сім'ї, національних відносин також т. п. Вочевидь, що конкретних знання процесах, що відбуваються всередині окремих соціальних спільностей чи об'єднань людей, забезпечити ефективне соціальне управління неможливо. Ступінь системності іконкретності знань соціології визначає ефективність її соціальної функции.

Описова функція соціології - це систематизація, опис досліджень, у вигляді аналітичних записок, різноманітних наукових звітів, статей, книжок тощо. п. Вони є спроби відтворити ідеальну картину соціального об'єкта, його, взаємозв'язку т. п. При дослідженні соціального об'єкта визначена висока моральна чистота і людська порядність вченого, адже основі даних, фактів і розповсюдження документів робляться практичні висновки та приймаються управлінські рішення. Вони є точкою Відліку, джерелом порівняння майбутніх поколінь людства. Соціологія як пізнає світ, вона дозволяє людині доповнити нього своїх коректив. Людина повинен завжди пам’ятати, що перетворення суспільства — не самоціль, І перетворення потрібні буде лише тоді, коли відповідають потреби і цінностям людей, ведуть поліпшити добробуту й суспільства і. Хоч би як була гарною отримана соціологами соціальна інформація, вона автоматично не перетворюється на рішення, рекомендації, прогнози. Пізнавальна функція соціології знаходить продовження в прогнозах і преосвітньої функции.

Прогностична функція соціології - це видача соціальних прогнозів. Зазвичай соціологічні дослідження завершуються освітою короткострокового або довгострокового прогнозу досліджуваного об'єкта. Нетривалий прогноз спирається на приховану тенденцію розвитку соціального явища, і навіть на зафіксовану закономірність у відкритті чинника, який решающе впливає на прогнозований об'єкт. Відкриття такого чинника — складний вид наукового дослідження. Тож у соціологічною практиці найчастіше використовуються короткострокові прогнози. За сучасних умов розвитку України, коли наукового обґрунтування соціальних проблем надається велике значення, соціальний прогноз має важливе місце у дослідженнях про розвитку соціального об'єкта. Коли ж соціолог вивчає реальну проблему і прагне виявити оптимальні шляхи розв’язання, природно, спонукуваний бажанням показати перспективу і кінцевий результат, який через нею стоїть. Отже, однак, прогнозується перебіг соціального процесса.

Суть преосвітньої функції соціології у цьому, що їхні висновки, рекомендації, пропозиції соціолога, його оцінка стану соціального суб'єкта служить основою вироблення й терміни прийняття певних рішень. Вже всім зрозуміло, що з реалізації великих інженерних проектів потрібно лише техніко-економічне, а й соціально-економічне обгрунтування. Ось тут і згадують про процеси. Але соціологія лише наука, її функція — розробка практичних рекомендацій. Що ж до впровадження реалізації - це прерогатива органів управління, конкретних керівників. Саме так пояснюється та обставина, що чимало дуже в цінні й корисні рекомендації, розроблені соціологами з перетворення сучасного суспільства, не знайшли практично реалізації. Понад те, нерідко керівні органи надходять всупереч рекомендаціям науковців, що призводить до негативних наслідків у розвитку суспільств. Ширше і. глибше розкрити основних напрямів відновлення нашого суспільства та дає можливість виявлення відхилень від загальноцивілізаційного розвитку. Суть реформування України, а точніше, трансформація суспільства полягає у створення умов і можливостей для свідомої, цілеспрямованої Діяльності особистості соціальних спільностей. Проблема у подоланні відчуження людини від раціональної діяльності, в оптимізації і якісному підвищенні її ефективності. Завдання соціології теоретично забезпечити успішне перебіг процесу реформації й демократизації життя в Україні. Процес трансформації суспільства на Україні, відбувається від однієї якісного стану до іншого саме на в зв’язку зі свідомим Перетворенням цілей у результат, а успіхів у передумови, умови і кошти розгортання свідомої діяльності, демократизації суспільства. Ігнорування соціологічних рекомендацій пояснюється й не так недостатньою кваліфікацією соціологічних кадрів (хоча і має місце, оскільки професійна підготовка у країні розпочато лише кілька років тому), скільки несформованої в багатьох управлінських кадрів потреби у соціологічному обгрунтуванні управлінських решений.

Інформаційна функція соціології представляє збір, систематизації і нагромадження інформації, отриманого результаті. Соціологічна інформація — найоперативніший вид соціальної інформації. У великих соціологічних центрах вона концентрується у пам’яті ЕОМ. Вона може використовувати соціологи, керівники об'єктів, де проводили дослідження. У установленому порядку інформацію отримують державні та інші управлінські й господарські учреждения.

Світоглядна функція соціології випливає речей, що об'єктивно, бере участь у соціально-політичного життя нашого суспільства та своїми дослідженнями сприяє прогресу суспільства. Світоглядна функція соціології виявляється у використанні справді коректних вивірених кількісних даних, фактів, які й здатні чимось переконати сучасної людини. Адже, що таке ідеологія? Це з рівнів суспільної свідомості, система ідей, якою виражено інтереси, світогляд будь-якого, соціального шару, соціальної спільності. Історія свідчить, що у більшості соціальних революцій, реформування і реконструкцій, трансформацій саме соціологічні концепції одного чи іншого виступали які ведуть у громадському розвитку. Соціологічні погляди Джона Локка зіграли значної ролі у революції 1688 р. при встановленні ліберально-демократичного режиму на Англії, праці Франсуа Вольтера, Жан Жака Руссо та інших енциклопедистів зіграли перетворюючу роль у Франції й т. п.; Тривалий період ідеологія марксизму виступала провідним інтелектуальним напрямом у Росії. Расистська ідеологія стала основою нацистського путчу і Третього рейху в Германии.

Отже, основні функції соціології визначають як завдання, а й місце соціології у системі громадських наук. Соціальна неоднорідність суспільства, розбіжність у рівень прибутків, влади, престиж тощо. буд. нерідко вони призводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Усе це зумовлює пильна увагу соціологів до дослідження конфликтов.

У нашій країні склалася традиція пояснення соціальних конфліктів через об'єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які диктують сторонам логіку, тривалість, ступінь напруженості боротьби за задоволення насущних потреб. Не слід об'єктивні протиріччя соціальних груп ототожнювати з конфліктами. Конфлікт завжди пов’язані з суб'єктивним усвідомленням людьми суперечливості власних інтересів як членів тих чи інших соціальних груп. Загострені протиріччя породжують відкриті чи закриті конфлікти лише тоді, що вони глибоко переживаються людьми, усвідомлюються як несумісність інтересів, целей.

Суперечності пронизують всі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх таких видів протиріч створює криза суспільства. Криза суспільства — це результат глибоких змін у змісті і формах життя різних соціальних груп, серйозне порушення механізму коннтроля економіки, політиці, культурі. Проявом кризи суспільства служить різкому зростанню соціальної напруженості. Соціальне напруга нерідко переростає в конфлікт. Конфлікт — це зіткнення протилежних цілей, позицій, думок і поглядів опонентів чи суб'єктів взаємодії. Англійський соціолог Э. Гидденс дав таке визначення конфлікту: «Під конфліктом мені випала у вигляді реальну боротьбу між діючими особами чи групами, незалежно від того, які витоки цієї боротьби, її засоби і способи, мобилизуемые кожної зі сторін». Конфлікт — це повсюдне явище. Кожне суспільство, кожен соціальний група, соціальна спільність у тому чи іншою мірою піддаються конфліктів. Широке поширення цього явища і загострену увагу щодо нього нашого суспільства та учених сприяли виникненню спеціальної галузі соціологічного знання — конфликтологии.

Перед конфликтологией поставлені багато запитань, але найважливіші їх: чи можливо існування суспільства без конфліктів? Чи є конфлікт проявом дисфункції організацій, отклоняющегося поведінки індивідів і груп, аномалій у житті чи це нормальна, необхідна форма соціального взаємодії для людей? На мал.1 показано основні теми дослідження конфліктів у сучасної конфліктології. Конфлікти класифіковані за своєю структурою і з напрямам исследований.

Деякі соціологи марксистської і немарксистській орієнтації хто вважає, конфлікт лише тимчасове стан суспільства, що може бути подолано раціональними коштами підприємців і, отже, можна досягти цього рівня у суспільному розвиткові, коли соціальні конфлікти исчезнут.

А більшість соціологів немарксистській орієнтації дійшли думці, що існування суспільства без конфліктів неможливо. Вони підтримують давню філософську традицію, за якою конфлікт є невід'ємною частиною буття, головним рушієм громадського розвитку. І це отже, конфлікт це дисфункція, не аномалія, а норма відносин для людей, необхідний елемент соціального життя, який дає вихід соціальної напруги, енергії діяльності, породжуючи соціальні зміни різного масштаба.

Рис. 1 Домінуючі теми у дослідженні конфликтов.

Найяскравіше цю позиція представленій у роботах німецьких соціологів Г. Зиммеля, Р. Дарендорфа і журналісти американського соціолога Л. Козера. Основне становище теорії конфлікту Р. Зиммеля у тому, конфлікт, хоча і є одним із форм розбіжності, до того ж час є социализирующую силу, що об'єднує протиборчі сторони, і сприяє стабілізації суспільства. Л. Козер у своїй класичної роботі «Функції соціальних конфліктів» підкреслював, конфлікт несе на собі тільки деструктивну (руйнівну) функцію, у ньому закладено великий позитивний потенціал. Л. Козер вичленовує основні функції конфлікту, які, на його думку, благотворно позначаються актуальному стані нашого суспільства та сприяють його розвитку: а) освіту груп, з’ясування умотивованості й підтримку нормативних і фізичних кордонів груп; б) з’ясування умотивованості й підтримку відносно стабільній структури внутрішньогрупових і міжгрупових відносин; в) соціалізація і адаптація як індивідів, і соціальних груп; р) створення і балансу зусиль і, зокрема, влади; буд) отримання інформацію про навколишньому середовищі (сигналізує про те чи інших проблемах і недоліках); е) стимулювання нормотворчості та високого соціального контролю; ж) сприяння створення нових соціальних институтов.

Одне з найважливіших проблем конфліктології полягає у з’ясуванні питання про природі й основних учасників соціального конфлікту. І тут також мають місце різні підходи. Марксистська концепція конфлікту виходить із вчення про громадське протиріччі як головною рушій соціальних змін, які у умовах классово-антагонистических формацій в соціально-економічної і розширення політичних сферах реалізуються в інших формах класової боротьби. Класи ж у марксистському вченні - це передусім економічна реальність, оскільки классообразующим ознакою виступають відносини власності. Отже, основу соціальних конфліктів, відповідно до марксизму, становить боротьба за власність. У марксистської літературі різняться два виду боротьби, виникаючі з урахуванням протиріччя економічних інтересів. Перший тип — соціальне протиборство за зміну засад розподілу матеріальних благ, другий — за зміна критеріїв їх розподілу є у рамках сформованій громадської системи. Боротьба за зміну засад вимагає перетворення основ соціального порядку й може знайти дозвіл лише результаті соціальної революції. Зміна критеріїв розподілу — це реформістський шлях вдосконалення громадських отношений.

Висуваючи на чільне місце економічних чинників соціальних конфліктів, марксистська соціологія вважає, політичні чинники є їхньою слідством і проявом. Але жоден із творців сучасної конфліктології, західнонімецький соціолог Р. Дарендорф, основою соціальних конфліктів поклав саме політичні чинники: боротьбу влада, престиж, авторитет. Конфлікт, по Дарендорфу, може виникнути в будь-якому співтоваристві, у будь-якій соціальної групи, де є панівні і підлеглі. Причиною конфлікту, на думку Р. Дарендорфа та її послідовників, є прагнення домінуванню. Зазвичай дається таке тлумачення цим положенням: людські істоти від природи схильні формувати ієрархії соціального домінування і за придбані позиції з групі, спільності та т.д. Ієрархія соціального домінування, включаючи у собі певний рівень досягнення соціального домінування, за певних передумови можуть призвести конфлікт. Безпосередніми причинами виникнення конфліктів можуть бути дефіцит ресурсів, ідеологічні розбіжності й т. буд. Проте схильність до домінування, соціальні претензії людей годі було трактувати як його природні, вічні інстинкти. Вони формуються основі зіставлення становища одних людей становищем інших. Отже, соціальний конфлікт — це слідство соціального нерівності. Нерівність соціальних позицій означає різний доступом до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп чи людські спільноти. Тож у вченні про конфлікти Р. Дарендорфа та її послідовників значне місце приділяється і проблемам власності, володіння і розподілу ресурсів. Проте центральний питання конфлікту: хто й як розпоряджається ресурсами? Відповідь це питання знову відсилає нас до питання влади, яка, по Р. Дарендорфу, представляє собою сукупність соціальних позицій, дозволяють одному гуртові розпоряджатися результатами діяльності інших груп людей.

П.А.Сорокин символізував зв’язок конфлікту із задоволенням потреб людей. На його думку, джерело конфліктів лежать у придушенні базових потреб людини, без задоволення що їх неспроможна існувати, передусім, потреб у їжі, одязі, житло, самозбереженні, самовираженні, творчості, волі і т. буд. Разом про те, він підкреслював, що важливі не власними силами потреби, а й кошти їх задоволення, доступом до відповідним видам діяльності, який обумовлений соціальної організацією суспільства. Саме в зв’язку постає не лише про рівність і нерівності в рівні добробуту, а й зіставленні життєвих шансів різних соціальних групп.

Отже, основними суб'єкти конфлікту є великі соціальні групи. Позаяк це їхній потреби, інтереси, мети, претензії можуть реалізуватися лише крізь використання влади, остільки конфліктів участь приймають такі політичних організацій, як державний апарат, партії, парламентські фракції, «групи тиску» і т. буд. Саме є виразниками волі великих соціальних груп, і основними носіями соціальних інтересів. У кінцевому підсумку, соціальний конфлікт зазвичай набуває форми не конфлікту великих соціальних груп (маси виходять вулицю лише рідкісні моменти найвищого загострення ситуації), а конфлікти політичних, перебігу етнічних та інших лідерів, які діють з урахуванням котрі сформувалися у тому чи іншому суспільстві механизмов.

Разом про те, треба сказати, що соціальний конфлікт — це боротьба, породжена конфронтацією суспільних соціальних і групових, але з індивідуальних итересов. Великий конфликтолог Р. Дарендорф до суб'єктів конфлікту відносить три виду соціальних груп. 1) Первинні групи — безпосередніх учасників конфлікту, що у стані взаємодії щодо досягненні об'єктивно чи суб'єктивно несумісних цілей. 2) Побічні групи, які прагнуть бути незамешанными у конфлікт, але носять свій внесок у розпал конфлікту. На стадії загострення конфлікту можуть стати первинної стороною. 3) Треті сили, зацікавлені у вирішенні конфликта.

Конфликтология виробила дві моделі описи конфлікту: процесуальну і структурну. Процесуальна модель наголошує на динаміці конфлікту, виникненні конфліктної ситуації, переході конфлікту з однієї фази до іншої, формах конфліктного поведінки, кінцевому результаті конфлікту. У структурної моделі акцент переноситься на аналіз умов, що у основі конфлікту, й які його динаміку. Основна мета цієї моделі полягає у встановленні параметрів, які впливають на конфліктне поведінка і конкретизацію форм цього влияния.

Спробуємо поєднати ці дві моделі. Зазвичай, у соціальному конфлікті виділяють 4 стадії: предконфликтную, конфліктну, владнання конфлікту і послеконфликтную. Натомість, кожна з цих стадій може розділятися на цілий ряд фаз. Перша предконфликтная стадія розбивається на дві фази. Початкова фаза характеризується формуванням конфліктної ситуації - накопиченням і загострення суперечностей у системі міжособистісних і групових взаємин у силу появи різкого розбіжності інтересів, цінностей і установок суб'єктів конфліктної взаємодії. І на цій стадії можна казати про прихованої (латентної) фазі розвитку конфликта.

Друга фаза починається з інциденту чи приводу, тобто якогось зовнішнього події, яке приводить в рух конфліктуючі боку. На цієї фазі відбувається усвідомлення конфліктуючими сторонами спонукальних мотивів, тобто протилежності їхніх інтересів, цілей, цінностей тощо. буд. У другий фазі першому місці конфлікт з латентної стадії перетворюється на відкриту і полягає у різних формах конфліктного поведения.

Конфліктне поведінка — характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту. Конфліктне поведінка — це дії, створені задля те щоб просто чи опосередковано блокувати досягнення яка протистоїть стороною її цілей, намірів, інтересів. Для вступу до цю фазу необхідно не лише усвідомлення своєї мети та інтересів як протилежних інший боці, а й формування установки боротьбі, психологічної, готовності до неї. Формування такий установки є саме першої фази конфліктного поведінки. Конфлікт інтересів на самих цієї фазі набуває форми гострих розбіжностей, які індивіди і соціальні групи як не прагнуть врегулювати, а й усіляко погіршують, продовжуючи руйнувати колишні структури нормальних взаємозв'язків, взаємодій і стосунків. У емоційної сфері ця фаза характеризується наростанням агресивності, переходом від упередженості і ворожості відвертої ворожості, яка психічно закріплюється в «образі ворога». Отже, конфліктні дії різко загострюють емоційне тло перебігу конфлікту, емоційний ж фон, своєю чергою, стимулює конфліктне поведение.

У сучасному конфліктології велике внимани приділяється поняттю «сила» учасників конфліктів. Сила — здатність опонента реалізувати свою мета всупереч волі партнера у стосунках. Вона містить у собі ряд різнорідних компонентів: 1) фізичну силу, зокрема й технічні кошти, застосовується як інструмент насильства; 2) інформаційноцивілізовану форму застосування сили, що вимагає збору фактів, статистичних даних, аналізу документів, вивчення матеріалів експертизи й т.д. з метою забезпечення повноти знання про суть конфлікту, про своє опонентові розробки стратегії і тактики поведінки, використання матеріалів, ганебних опонента, тощо. п.; 3) соціальний статус, відтворений у суспільно визнаних показниках (доходи, рівень влади, престиж тощо. буд.); 4) інші ресурси — гроші, територія, ліміт часу, кількість прихильників і т. буд. Стадія конфліктного поведінки характеризується максимальним використанням сили учасників конфліктів, застосуванням всіх наявних у їхньому розпорядженні ресурсов.

Важливе впливом геть розвиток конфліктних відносин надає навколишня соціальне середовище, визначальна умови, у яких протікають конфліктні процеси. Середовище може бути або джерелом зовнішньої підтримки учасників конфлікту, або стримуючим, або нейтральним фактором.

Перша стадія конфліктного поведінки породжує тенденцію посилення конфлікту, але вона може стимулювати його для пошуку шляхів владнання конфлікту. Назріваючий перелом у розвитку конфлікту характерний для другій фазі конфліктного поведінки. І на цій фазі відбувається хіба що «переоцінка цінностей». Річ у тім, що на початок конфлікту в сторін був певний спосіб конфліктної ситуації, уявлення про опонентові та її намірах, і ресурсах, реакцію зовнішнього середовища й т. буд. Саме це образ, тобто ідеальна картина конфліктної ситуації, а чи не сама реальність, є безпосередньої психологічної дійсністю конфліктного поведінки сторін. Але хід конфліктної взаємодії міг істотно змінити уявлення сторін себе і один про одному, і зовнішнього середовища. Можливо і те, що конфліктуючі боку, чи одне з них, вичерпали свої фінансові ресурси. Усе це, як й багато іншого, служить стимулом для вироблення рішення про стратегію і тактиці подальшої поведінки. Отже, фаза «переоцінки цінностей» є водночас і фазою «выбора».

Конфліктуючі групи можуть вибирати такі програми поведінки: 1) досягнення мети з допомогою інший групи і тим самим доведення конфлікту до високого рівня напруженості; 2) знизити рівень напруженості, але зберегти саму конфліктну ситуацію, перевівши їх у приховану форму з допомогою часткових поступок протилежному боці; 3) шукати способи вирішення конфлікту. Якщо обрано третя програма поведінки, настає третя стадія у розвитку конфлікту — стадія разрешения.

Дозвіл конфлікту здійснюється виключно як через зміна об'єктивної ситуації, і через суб'єктивну, психологічну перебудову, зміни суб'єктивного образу ситуації, що склався у ворогуючої боку. Як зазначалося вище, можливо часткове чи повне вирішення конфлікту. Повне дозвіл означає припинення конфлікту на об'єктивному і суб'єктивному рівні, кардинальну перебудову всього образу конфліктної ситуації. І тут «образ ворога» трансформується на «образ партнера», а психологічна розпорядження про боротьбу змінюється орієнтацією на співробітництво. При частковому ж розв’язанні конфлікту змінюється лише зовнішнє конфліктне поведінка, але зберігаються внутрішні спонукальні установки продовження протиборства, стримувані або вольовими, розумними аргументами, або санкцією третю сторону. Логіка процесу владнання конфлікту показано на мал.2. |Ситуація | | | |Конфлікт | | | |Аналіз конфлікту | | | |Вироблення рішення з | |Залишити | |вирішенню конфлікту | |конфлікту | |Реалізація рішень | | | |Результат конфлікту | | | |Аналіз підсумків конфлікту | | |.

Рис. 2 Модель процесу управління конфликтом.

Сучасна конфликтология сформулювала умови, у яких можливо успішне вирішення соціальних конфліктів. Однією з істотних передумов є своєчасний і точний діагноз його причин. І це передбачає виявлення об'єктивно існуючих суперечностей, інтересів, цілей. Проведений з такою кутом зору аналіз дозволяє окреслити «ділову зону» конфліктної ситуації. Іншим, щонайменше важливою умовою є обопільна зацікавленість у подоланні протиріч з урахуванням взаємного визнання інтересів кожної зі сторін. І тому сторонам конфлікту треба прагнути позбутися ворожості недовіри друг до друга. Досягти такого стану можливо з урахуванням мети, значимої кожної групи, й те ж час об'єднуючою протиборчі у минулому групи більш широкої основі. Третім неодмінною умовою є спільний пошуку шляхів подолання конфлікту. Тут можна використання цілого арсеналу і методів: прямий діалог сторін, переговори через посередника, переговори з участю третьої сторони й т. д.

Конфликтология виробила ряд рекомендацій, проходження яким прискорює процес розв’язання конфлікту: 1) на переговорах пріоритет мають віддавати обговоренню змістовних питань; 2) боку мають йти до зняттю психологічної і соціальної напруженості; 3) боку повинні демонструвати взаємну повагу друг до друга; 4) учасники переговорів повинні прагнути перетворити значну і приховану частина конфліктної ситуації у відкриту, гласно і доказово розкриваючи позиції одне одного й свідомо створюючи атмосферу публічного рівноправного обміну думками; 5) всі учасники переговорів маєте виявляти схильність до компромісу. Компроміс є такий спосіб розв’язання конфлікту, коли конфліктуючі боку реалізують свої інтереси і цілі шляхом або взаємних поступок, або поступок слабшої боці, або тому боці, що зуміла довести обгрунтованість своїх вимог тому, хто добровільно відмовився частково своїх притязаний.

Важливе значення має заключна послеконфликтная стадія. На стадії мали бути зацікавленими вжито зусилля щодо остаточному усунення протиріч інтересів, цілей, установок, ліквідована соціальнопсихологічна напруженість і припинено будь-яка боротьба. Врегульований конфлікт сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, і межгруппового взаємодії. Він сприяє згуртованості груп, підвищує рівень ідентифікації її зі спільними цілями і задоволеності групи. Разом про те, вона розгортає шанобливе ставлення до колишнім опонентам, дозволяє краще зрозуміти їх інтереси, цілі й побуждения.

Аналіз соціальних конфліктів буде неповним, якщо, хоча б коротенько, не розглянути основні види й форми перебігу конфлікту. У середовищі сучасних умовах, по суті, кожна сфера життя породжує свої специфічні види соціальних конфліктів. Тому можна казати про політичних, національно-етнічних, економічних, культурних та інших видах конфликтов.

Політичний конфлікт — це конфлікт щодо розподілу влади, домінування, впливу, авторитету. Цей конфлікт може мати прихований чи відкритий характер.

Слід зазначити, що у протистоянні виконавчою владою та законодавчої влади нічого немає протиприродного. По самим умовам їх буття з-поміж них закладено певні протиріччя цілей та інтересів. Але це протиріччя перетворюється на конфлікт лише за певному збігу об'єктивних і піддається. Поки соціально-економічна і політична обстановка у Росії сприяє конфліктному сценарієм розвитку подій. Важливо розуміти наявність цієї тенденції і прагне до пом’якшенню умов перебігу конфліктів, недопущення, що він переростав в насильницькі дії тому чи тому стороны.

Помітне місце у сучасного життя займають національно-етнічні конфлікти — конфлікти з урахуванням боротьби за правничий та інтереси перебігу етнічних та національних груп. Найчастіше це конфлікти, пов’язані з статусними чи територіальними претензіями. У нашій країні домінуючою ідеєю таких конфліктів є думка суверенітету території, народу чи етнічної групи. Спочатку цього конфлікту носив характер боротьби за перерозподіл влади між центральних органів державної законодавчої і виконавчої влади, центром та регіонами. Значну роль цьому конфлікті грає проблема культурного самовизначення розв’язання тих чи інших національних спільностей. Однак у національноетнічних конфліктах має місце багато інших нашарувань. У сучасному Україні національноетнічні конфлікти найчастіше мають не політичний характер. Проте залишається актуальною боротьба за володіння владою, матеріальними і духовними цінностями між корінним громадянами та мігрантами, між етнічним більшістю і меньшинством.

Велику роль сучасного життя Українці грають соціальноекономічні конфлікти, тобто конфлікти з приводу способів життєзабезпечення, рівня зарплати, використання професійного і інтелектуального потенціалу, рівня ціни різні блага, щодо реального доступу до цих благ й іншим ресурсів. Соціально-економічні конфлікти у України об'єктивну основу. Вони стимулюються переходом народного господарства країни на ринкові рейки і що з цим боротьбою за перерозподіл власності між різними соціальними групами населення, зубожінням широкої населення, структурної перебудовою економіки та що з ній прихованої чи відкритої масової безробіттям тощо. буд. Значну роль цьому конфлікті відіграє й суб'єктивний чинник: мають місце перекоси у проведенні реформ, помилки податкової політики, бюрократичні збочення в інститутах влади й т. д.

Соціальні конфлікти у різноманітних галузях життя можуть протікати у вигляді внутриинституциональных і організаційних і процедур: дискусій, запитів, прийняття декларацій, законів тощо. п. Найбільш яскравою формою висловлювання конфлікту є різноманітних масові дії. Ці масові дії реалізуються у вигляді пред’явлення вимог до влади з боку незадоволених соціальних груп, в мобілізації громадської думки підтримку своїх вимог чи альтернативних програм, у прямих акціях соціального протесту. Масовий протест — це активну форму конфліктного поведінки. Він може виражатися у різних формах: організованого і стихійного, прямого чи опосередкованого, приймаючи характер насильства або системи ненасильницьких дій. Організаторами масовим протестам виступають політичних організацій так звані «групи тиску», що об'єднають людей з економічних цілям, професійним, релігійною освітою й культурним інтересам. Формами висловлювання масовим протестам можуть бути такі, як: мітинги, демонстрації, пікетування, кампанії громадянської непокори, страйки. Кожна з цих форм вживається з певною метою, ефективне засобом рішення цілком конкретних завдань. Тому, обираючи форму соціального протесту, його мають чітко усвідомлювати, які конкретну мету ставляться перед акцією та яка громадська підтримка тих чи інших вимог. Гасло, є достатнім в організацію пікетування, навряд може послужити підвалинами організації кампанії громадянської непокори. Усвідомлення чіткості поставленої мети особливо важливо у в зв’язку зі організацією страйки. Сучасна страйк — це заздалегідь підготовлена акція з чітко сформульованими цілями, попередньо обсужденными в колективах, яка спирається визнаних лідерів, очолювана органом керівництва (стачкомом, робочим комітетом), хто користується підтримкою преси, певної частини парламенту і населения.

На закінчення слід підкреслити, що позаяк конфлікти у нашої життя неминучі, потрібно навчитися управлятимуть, прагне, щоб вони призводили до найменшим недоліків суспільства і що у них личностей.

1. Соціологія наука про суспільство. Під ред. Проф. В. П. Андрущенко, проф.

Н.И.Горлача. Харків — 1996 г.

2. Соціологія: курс лекцій. А. А. Радугин, К. А. Радугин Москва, 1996, 208 з., видання 2-ге перероблене, дополненное.

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою