Внешнеполитические зв'язку Туреччини і Украины

Туреччина є потужним субрегіональним лідером з власною системою інтересів. За умів останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є уже повернутою обличчям до комуністичної загрози із Півночі та із Балкан, а й у зв «язку з арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець й шукає впливову політику на более віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а із іншого боці - у зв «язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію із Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів «холодної війни «радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямі, тоді як турецька асоціація із Ізраїлем та альянс з Вашингтоном затьмарювали прямі відносини з Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО й слугувала опорою безпеки США. Наслідок — політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння із Північчю. 1.

Особливе положення Туреччини стосовно Європи, із одного боці, стосовно ісламського Півдня — із іншого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід «ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Доля Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком «холодної війни «та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт із более «європейською «Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів — все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР й СФРЮ давши Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний й воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення винне статі одним із основних інструментів цого впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка із боці Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що усі так звані кола євразійської безпеки, котрі включають у собі ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор «я, Близький схід й Центральну Азію, накладаються й перетинаються саме до того місці, де розташована Туреччина, що із урахуванням нових умів значно підвищує її значення як члена НАТО і імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу «новим країнам «у пошуку ними «справжньої ідентичність, вільної від зовнішніх чинників й тиску » .

1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the Northern Tier // Security Dialogue. — 1996. — 27, N 3. — P. 303−317.

Нині Туреччина збільшує флот й, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) й Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої й значної переваги, до того числі і воєнно-морської, над основним супротивником — Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися после окупації турецькими військами північної частини острова.

Туреччина із метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті статі країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія і історичні чинники змушують Туреччину статі регіональною Державою. Її ВМС вийдуть за межі берегової лінії. Турецькі війська брали доля в миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії й Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.

Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських й центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький реґіони. Починаючи із 1991 р., Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні догоди із політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина укладати Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва — інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.

Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння із боці Ро-сійської Федерації, Яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті й починає обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на із «їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНР у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль республіках колишнього СРСР, вон не може виступати тут одноосібно й стикається із конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина намагається конкурувати із РФ, а й у певному відношенні й із Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій гру полягають у: етнічній спорідненості із тюркомовними народами регіону — туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесійній ідентичність (турки, як й усі корінні народи пострадянської Центральної Азії (ЦА) — сунніти найпоміркованішого ханіфітського, а що, на відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвиненої та сильної у військовополітичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, котра відтак має слугувати зразком й для тюрксько-мусульманських країн, котрі обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені західні країни, насамперед США (для які Туреччина, якщо не говорити про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а й у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед Заходом.

Між тім посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення із іншими ісламськими країнами здатні у найближчі рокта призвести до деякої зміни її традиційно прозахідного курсу. Доти ж РФ всіляко протидіє посиленню турецького впливу в Центральній Азії, то й на Кавказі та на Балканах.

Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму. Це деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас сам країни регіону схильні скоріше розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно із апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли й стосунки із іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що взагалі притаманно всіх пострадянських держав. Внаслідок цого в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли й увійшли в нормальніше русло.

Посилення позицій Туреччини в регіоні заговорили українською у «язано із її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямами є будівельні підряди — ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше й відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також кооперується із провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також спрацював й антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної противаги. У річищі ідей пантюркізму відбувається перехід центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боці, спрацював певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також — пошуки союзників, відповідної моделі модернізації.

Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995 р. на самміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у Ташкенті (жовтень 1996 р.) був прийнята Декларація про подалі співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.

Розвиток відносин із Туреччиною є одним із головних пріоритетів України в південному напрямі. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу й співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом й Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової і екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається прямий й безпосередній інтерес обох країн. Алі й в пошуку балансу сил у новій й складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні рокта, інтереси Туреччини і України багато в чому можуть збігатися. У Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, заговорили українською у «язаних із поверненням із місць депортації до Кріму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина є ключовою Державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний реґіони. Хоча останнім годиною Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт із Грецією, й це робить проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається з зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України із Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в й через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків із Туреччиною, на якої нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі України із близькосхідними країнами, слід вести переважно у межах двостороннього економічного співробітництва, чи в межах системи ЧЕС, уникаючи їхні перетворення на стратегічний військовополітичний альянс. —————————————————————————————————————— —-;