Окаянные дні. И.А.Бунин

Окаянные дні. И.А.Бунин

В 1918;1920 роки Бунін записував у вигляді щоденникових нотаток свої безпосередні спостереження та враження від подій у Росії на той час. Ось кілька фрагментів:

Москва, 1918 р. 1 січня (старого стилю).

Кончился ця клята рік. Але що далі? Може, щось більш жахливе. Навіть напевно так…

5 лютого.

С першого лютого наказали бути новому стилю. Отож по-їхньому.

уже вісімнадцяте…

6 лютого.

В газетах — про котрий розпочався наступі на нас німців. Усі говорять:

«Ах, якби!».

На Петрівці ченці колють лід. Перехожі тріумфують, зловтішаються:

«Ага! Вигнали! Тепер, брат, змусять!» Далі дати опускаємо. У вагон трамвая ввійшов молодий офіцер і, почервонівши, сказав, що він «неспроможна, до жалю, сплатити квиток».

Приехал Дерман, критик, — втік із Сімферополя. Там, каже, «невимовне жах», солдати і створить робочі «ходять прямо до колін у крові». Якогось старика-полковника живцем засмажили в паровозної топці.

«Еще не настав час розумітися на російської революції неупереджено, об'єктивно…» Це чуєш тепер щохвилини. Але справжньою неупередженості все одно ніколи Та головне: наша «упередженість» буде бо дуже і дуже дорога майбутньої історика. Хіба важлива «пристрасть» лише «революційного народу»? А ми вже що, не люди, чи що?

В трамваї пекло, хмари вояк із мішками — втікають із Москви, боючись, що й пошлють захищати Петербург від німецьких військових.

Встретил на Кухарський мальчишку-солдата, обірваного, убогого, паскудного і на друзки п’яного. Тицьнув мені мордою в груди і, відсахнувшись тому, плюнув прямо мені і додав: «Деспот, сучий син!».

На стінах будинків кимось розклеєні афіші, викривальні Троцького і Леніна на зв’язки й з німцями, у цьому, що вони німцями підкуплені. Запитую Клестова: «А скільки ж саме ці мерзотники отримали?» «Не тривожтеся, — відповів разом з каламутній усмішкою, — порядно…».

Разговор з полотерами:

— Ви що ж скажете, добродії, гарненького?

— І що скажеш. Усі погано.

— Хіба, по-вашому, далі буде?

— А бозна, — сказав кучерявенький. — Ми народ темний… Що знаємо? Те і буде: напустили з в’язниць злочинців, от вони нами та керують, які треба не випускати, а давно треба було з поганого рушниці розстріляти. Царя зсадили, а за нього не було. Нині ж цих більшовиків не сопрешь. Народ ослабнув… Їх і лише 100 тис набереться, а нас скільки десятків мільйонів, і ми можемо. Тепер казенку відкрити, дозволили б нам свободу, ми його з квартир всіх по клокам розтягнули".

Разговор, випадково підслухана телефоном:

— Я п’ятнадцять офіцерів і ад’ютант Каледіна. Що робити?

— Негайно розстріляти.

Опять якась маніфестація, прапори, плакати, музика — і хто до ліса, а до біса, на сотні ковток: «Повстаньте, подымайся, рабочай народ!».

Голоса утробні, первісні. Обличчя в жінок чуваські, мордовські, у чоловіків, усе як зумисне, злочинні, інші прямо сахалинские.

Римляне ставили осіб своїх каторжників клейма: «Сауе гигет». На ці обличчя нічого зайве ставити, і жодного клейма все видно.

Читали статейку Леніна. Незначна і шахрайська — то інтернаціонал, то «російський національний підйом».

«Съезд Рад». Йдеться Леніна. Про, це тварина! Читав про що стоять на дні моря трупах, — убиті, утоплені офіцери. Аж раптом «Музична табакерка».

Вся Лубянская площа блищить сонцем. Рідка бруд порскає з-під коліс. І Азія, Азія — солдати, хлопчаки, торг пряниками, халву, маковими плитками, цигарками… У солдатів та робочих, раз у раз гуркітливих на вантажівках, морди торжествуючі.

В кухні у П. солдатів, толстомордый… Каже, що, звісно, соціалізм зараз неможливий, що буржуїв треба перерізати.

Одесса. 1919 р.

12 квітня (старого стилю).

Уже майже через три тижні з дня нашої погибелі.

Мертвый, порожній порт, мертвий, запаскуджений город-Письмо йшла з Москви… від 10 серпня прийшло сьогодні тільки. Втім, пошта російська скінчилася віддавна, ще влітку 17 року: із тих самих пір, як ми вперше, на європейський лад, з’явився «міністр почт і телеграфів…». Тоді ж з’явився вперше і «міністр праці» — і тоді ж вся Росія кинула працювати. Та й сатана Каїнової злоби, кровожерливості і самої дикого самоправності дохнув Росію саме у дні, коли було проголошено братство, рівність і свободу. Тоді відразу настало несамовитість, гостре божевілля. Усі кричали друг на друга за найменше протиріччя: «Я тебе заарештую, сучий син!».

Часто згадую то обурення, з яким зустрічали мої нібито всуціль чорні зображення російського народу. …І хто ж? Ті ж, що вигодувані, вспоены усе ж літературою, яка років ганьбила геть усі класи, тобто «попа», «обивателя», міщанина, чиновника, поліцейського, поміщика, заможного селянина — словом, вся та подорожчання всіх, крім якогось «народу» — безкінного, звісно, — і босяків.

Сейчас всі будинки темні, у темряві все місто, крім місць, де ті розбійницькі кубла, — там палають люстри, можна почути балалайки, видно стіни, обвішані чорними прапорами, у яких білі черепа із написами: «Смерть, смерть буржуям!».

Говорит, кричить, заїкаючись, зі слиною в роті, очі крізь криво висяче пенсне здаються особливо запеклими. Галстучек високо виліз ззаду на брудний паперовий комірець, жилет донезмоги запакощенный, обов’язок куцого пиджачка — лупа, солоні рідкі волосся скуйовджені… І запевняють, що ця гадюка одержима нібито «полум'яною, беззавітної любові до людині», «жаждрй краси, добра та справедливості яких»!

Есть два типу у народі. У першому переважає Русь, й інші — Чудь. Але й у тому й інші є страшна мінливість настроїв, образів, «хиткість», як кажуть у старовину. Народ сам вказал подумки: «людей, що з дерева, — і ломака, і ікона», — залежно від обставин, від цього, хто це древо обробляє: Сергій Радонєжський чи Омелян Пугачов.

«От перемоги до перемоги — нові успіхи доблесної Червоною Армією. Розстріл 26 чорносотенців Одеси…».

Слыхал, як і в нас цей дикий грабіж, який вже у Києві, — «збір» одягу та взуття… Але моторошно й удень. Весь величезний місто не, сидить додому, входить у вулицю мало. Місто почувається завойованим начебто якимось особливим народом, який здається йому значно більше страшним, ніж, гадаю, здавалися наших предків печеніги. А завойовник вештається, торгує з лотків, плює насінням, «криє матом». По Дерибасівській чи рухається величезна натовп, що супроводжує для розваги труну якогось шахрая, що його видають неодмінно за «поваленого борця» (лежать у червоному труні…), чи чорніють бушлати граючих на гармонях, котрі танцюють і вскрикивающих матросів: «Ех, яблучко, куди котишся!».

Вообще, щойно місто стає «червоним», відразу ж різко змінюється натовп, наповнює вулиці. Робиться якийсь добір осіб… Цими обличчях колись всього немає буденності, простоти. Усі вже майже всуціль різко відразливі, лякаючі злий тупістю, якимось угрюмо-холуйским викликом усьому світу і всім.

Я бачив Марсово Поле, у якому хіба що зробили, як певна традиційне жертвопринесення революції, комедію похорону нібито полеглих за свободу героїв. Що потреби, що це були, власне, знущання над мертвими, що вони позбавили чесного християнського поховання, забиті в труни чомусь червоні і протиприродно закопані у центрі міста живих.

Из «Звісток» (чудовий російську мову): «Селяни кажуть, дайте нам комуну, аби позбавте нас від кадетів…».

Подпись під плакатом: «Не зарись, Денікін, на шматок чужої землі!».

Кстати, про одеської чрезвычайке. Там тепер нова манера пристрілювати — над клозетной чашкою.

«Предупреждение» в газетах: «У зв’язку з повним виснаженням палива, електрики вулицю скоро ні буде». Отже, до одного місяць усе обробили: ні фабрик, ні залізниць, ні трамваїв, ні води, ні хліба, ні одягу — нічого!

Вчера пізнього вечора, разом із «комісаром» нашого будинку, з’явилися вимірювати завдовжки, ширину і висоту всі наші кімнати «щодо ущільнення пролетаріатом».

Почему комісар, чому трибунал, а чи не просто суд? А все тому, що тільки під захистом таких священно-революционных слів ж личить отак сміливо крокувати по по коліно у крові…

В червоноармійців головне — розбещеність. У зубах папіроска, очі каламутні, нахабні, картуз на потилицю, на лоб падає «шевелюр». Одягнені на якусь збірну голодранці. Годинникові сидять у входів реквизированных будинків, у кріслах в зламаних позах. Іноді сидить просто босяк, на поясі браунінг, з однієї боці висить німецький тесак, з іншого кинджал.

Призывы в доти чисто російському дусі: «Уперед, рідні, не вважайте трупи!*.

В Одесі розстріляно ще 15 людина (опубліковано список). З Одеси відправлено «два поїзди з подарунками захисникам Петербурга», тобто із продовольством (а Одеса сама дохне з голоду).

Р. P. S. Тут обриваються мої одеські нотатки. Аркуші, такі за цими, чудово закопав щодо одного місці в землю, і втечею від Одеси, в кінці січня 1920 року, неможливо знаходила їх.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.