Єсенін: Ганна Снєгіна

Есенин: Ганна Снегина

Автор їде під радовские передмістя відпочити, візник йому розповідає про своє село Радово, про свою долю. У селі близько 200 дворів, воно багато лісом і води, пасовищами і полями, в кожного на селі даху криті залізом, в кожного садок і гумно, по святам м’ясо і квас, «недарма колись справник любив погостювати ми». Старшина крім оброку вимагав ще «принаймні борошна та зерна», але ці «народу було гнітить». Але з сусідству було село Криуши, у якому жили погано, мужики звідти нишком рубали радовские дрова, якось радовские їх застали за цим заняттям, схопилися за сокири, в сутичці випадково вбили старшину, при цьому десятьох услали у Сибір, відтоді й у Радове почалися негаразди. Автор помічає, що він також іграшка в чужих руках, війна, котру вів «купці так знати», немає щодо нього нічого спільного.

И, твердо попрощавшись з гарматами,.

Решил лише віршах воювати.

Я кинув мою гвинтівку.

Купил собі «липу», і вже.

С такою-то підготовкою.

Я зустрів 17-ї рік.

Свобода зметнулася несамовито.

И в розово-смрадном вогні.

Тогда над страною калифствовал Керенский на білому коні.

Война «до кінця!», «до перемоги!» —.

И таку ж сермяжную рать.

Прохвосты і дармоїди.

Сгоняли на фронт умирать.

Но навряд чи взяв я шпагу…

Под гуркіт і ревіння мортир

Другую виявив я відвагу —.

Был перший країні дезертир.

К ночі візник довозить автора в Радово, торгується, багато грошей за провезення — випити в шинке самогонки.

Автор приїжджає до млина. Старий мірошник дуже йому радий, запрошує до чаю. Мельник розпитує автора про його планах, звідки ж він приїхав. Автор відповідає, що приїхав роком. Мельник каже, що таких місць шукати ніде, нагадує, що вже чотири роки автор не був тут. Автор йде спати на сінник, дорогою згадуючи про своє перше кохання, як у шістнадцять років «дівчина у білій накидці сказала мені ласкаво «Ні!».

Мельник будить автора, запрошує до снідання, повідомляє, що сама йде до помещице Снегиной, щоб віднести настрелянных їм вчора дупелів. Автор виходить із сінника, дивиться на навколишню його величну природу, згадує, що через війну землі тепер стільки «виродків і калік», відчуває невідповідність між двома речами. Автор стверджується у тому, що він правильно зробив, не пішовши на війну. Стара, дружина мірошника, повідомляє автору, що у селі тепер неспокійно, що «суцільні мужицькі війни — б’ються селом на село». Додає, що це через безвладдя, тому, що прогнали царя, випустили з острогів злочинців. Каторжане сіпнулись додому, стара каже, що у сусіднє село Крйуши повернувся Прон Оглоблін — «булдыжник, забіяка, грубіян. Він вічно на всіх озлоблений, вранці по тижнів п’яний. І нахабно в третьевом рік, коли оголосили війну, попри чесному народі убив сокирою старшину. Таких тепер тисячі стало — творити волі гнуся. Зник Расея, зникла, загинула кормилица-Русь». Автор збираються і вирушає привітатися із місцевими чолов’ягами. Дорогою йому назустріч трапляється мірошник на дрожках. Мельник розповідає, що тільки яка була в Снегиных, що Снегиных, «заміжня Ганна», цікавилася автором, не він чи то поет, згадувала, що колись був у неї закоханий. Автор йде далі, йому добре серед лісів і полів. Він сягає Криуши, де було три року. Село запущені, хати гнилі, ніякого добра немає, на ганку у Прона «горлатий мужицький галас — тлумачать то законах, ціни на худобу та жито». Автор вітається із чоловіками, ті запрошують його посидіти та послухати про їх селянську життя. Хоча вони автори і вважають ні з свого кола, проте «свійським, мужицьким, нашим». Цікавляться, відійдуть чи без викупу селянам ріллі панів, не розуміють, чому з цим тягнуть. Нарешті запитують: «Хто таке Ленін?» «Я тихо відповів: «Він — вы».

Автор застудився і чотири дні пролежав, уболіваючи. Мельник, яка має він гостював, дуже стурбований. «Поїхав, когось привіз… Я бачив лише біле сукню так чийсь привздернутый ніс». На п’яту добу автор видужав, і з’ясувалося, що з ним доглядала той самий молодша Снегина, до якої він був у юності закоханий. Вона згадує ті дні, що вони любили зместе сидіти у хвіртки і мріяти про слави. «І влучили у приціл, мене йому це змусив забути молодий офіцер». Автор радий гості, запрошує її сідати, починає читати вірші про шинкарську Русь. Снегина свідчить, що їй прикро, що його п’яні дебоші відомі по всій країні. Цікавиться, не слідство це невдоволеною пристрасті, і коли дізнається, що тут інше, дивується ще більше: «Тоді дивніше руйнувати себе з цих років. Перед вами такий шлях…» Усі, що у юності, оживає у душі автора, з Анною вони розлучаються світанку. Вранці вдається мірошник з запискою від Прона Оглобліна, у той запрошує автора прийти. Автор іде у Криушу. Оглоблін підбиває народ вирушати до Снегиной вимагати угіддя це без будь-якого викупу. Оглоблін запрошує автора їхати водночас і. Узявши кінь, їдуть. Незабаром приїжджають у садибу Снегиных. Прон і відразу ж вимагає віддати угіддя. Сергій входить до Ганні, та плаче, оскільки отримала звістка, що її чоловіка убитий на фронті. Вона просить залишити їх у спокої, звинувачує Сергія у цьому, що її чоловіка вбили, і отсиживается тут. Автор йде, каже Прону, що «сьогодні над дусі… Пойдем-ка, Прон, в кабак».

4

Все літо автор проведе у полюванні. Недавні події поступово забуваються. Мельник із Сергієм збираються на полювання на зайців, тим часом приходить Прон і дає звістку про тому, що тепер нова влада — Ради — яка це без будь-якого викупу з літа віддає все ріллі та лісу, «і Володимир Ленін — старший комісар». Оглоблін я дуже радий, каже, що «я перший відразу ж комуну улаштую у своїй селі». У Прона є брат Лабутя, що з японської війни «носив на грудях дві медалі», але, попри це, боягуз і хвалько. Заходячи в шинок, він жебракував, потім, повпивавшись, розповідав про «сдавшемся Порт-Артурі» і своєї відвазі. Коли при владі опинилися Ради, медалі він заховав у скриня, «але з тою ж важливою поставою гімназистка, як сивий ветеран, хрипів під сивушної банкою про Нерчинск і Турухан». Прон недолюблює свого брата, постійно його лає, але з тих щонайменше вони їдуть вдвох описувати снегинский будинок. Мельник наводить колишніх поміщиць себе. «І знову нахлинуло щось…» Ганна перепрошує перед автором через те, що образила його за їхньою останньою зустрічі, пояснює, що боялася «злочинної пристрасті», каже, що любила чоловіка, їй не хотілося, щоб Сергій її кинув, «як випиту сулія…» Сергій переводить розмова інше, цікавиться, як вони відносяться до з того що влаштували у тому садибі. Ганна і не відповідає, але «якось сумно і дивно вона опустила свій погляд…». Під вечір вони, куди — невідомо. Кінця історії автор і не дізнався, оскільки «я швидко поїхав Пітера — розвіяти смуток і сон».

5

Автор згадує «суворі, грізні роки».

Эх, молодецтво!

Цветение в далечінях!

Недаром замурзаний набрід.

Играл подвір'ях на роялях.

Коровам тамбовський фокстрот.

За хліб, за овес, за картоплю.

Мужик залучив грамофон, —.

Слюнявя цапину ніжку,.

Танго собі слухає він.

Сжимая від прибутку руки,.

Ругаясь на всякий податок,.

Он мислить до дурні про штуці,.

Катающейся між ніг.

Шли роки, розмашисто, палко,.

Удел хлібороба затухав.

Немало попрело в пляшках.

«Керенок» і «ходей» ми.

Фефела! Годувальник! Ірис!

Владелец землею і худобою,.

За пару замизканих «катек».

Он дасть себе видерти батогом.

Мельник надсилає автору лист, у якому розповідає про долю Оглобліна Прона. З моменту останнього приїзду Сергія в Криушу минуло років. Оглобліна Прона в 20-му році розстріляли, як у село нагрянув загін денікінців. Його брат Лабутя заліз би у солому, де просидів до від'їзду козаків, а після цього «по п’яною морді» голосить: «Мені це треба б червоний орден за хоробрість мою носити!» Мельник умовляє Сергія приїхати до села. Автор збираються і вирушає там. Незабаром знову коло млина, мірошник радий, повідомляє, що він є лист для Сергія, що лежить де вже майже 2 місяці. На листі лондонська печатку. Лист від Снегиной. У листі Снегина тужить про Росію, каже, що часто ходить на пристань, закінчує лист словами: «Дорога моя зрозуміла… Отже ви мені як і милі як батьківщина як і весна…» Автор бере овчинну шубу і відбувається на сінник, згадуючи, що колись і було шістнадцять років і що в хвіртки, яку видно з сінника, «дівчина у білій накидці» йому ласкаво сказала «нет».

Далекие, милі були!..

Тот образ у мені згаснув.

Мы всі роки любили,.

Значит, любили і нас.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.