Иван Бунін

Иван Бунин

Александрова Т. Л.

Иван Олексійович Бунін (1870 — 1953) — російський письменник іще з світовим ім'ям, якого, з часом дедалі більше удостоюють епітета «великий », за життя будь-коли вважався «володарем дум ». «Читачі і критики завжди були до Буніну з великою повагою » , — писала одна із глибоких цінителів творчості письменника, філософ Федір Степун, — «Далі завжди визнавали: хороша російська мову, майстерність описання природи, шляхетний тембр художнього обдарування, пильність, точність. Одночасно його завжди вважали письменником холодним, тому у тому рахунку більш досконалим, ніж глибоким. До війни Буніна дуже цінували, але читали порівняно мало, наприклад, менше, ніж М. Горького чи Л. Андрєєва. Пояснюється це, безумовно, тим, що Бунін як письменник ніколи було зайнятий тими «клятими питаннями », які хвилювали російську інтелігенцію. І ось часи змінилися і, змінившись, змінили все. Світові проблеми Л. Андрєєва явно виявили свій кілька провінційний, заштатно-интеллигентский характер, в босяках Горького також проступили наносні елементи своєрідною романтики і ницшеанской риторики, зате «Село «і «Суходіл «неждано-негадано перетворилися з поем, як вони названі автором, на вельми цінні зі своєї глибину та зіркі дослідження «(Степун Ф.А. Літературні нотатки: І.А. Бунін (щодо «Митиної любові «). — цит. за вид.: І.А. Бунін. Pro et contra. СПб., 2001, З. 365, 368, 369). Свідченням всесвітнього визнання стало присудження Буніну в 1933 р. Нобелівської премії у сфері літератури. І хоча у мотивировках цього заходу була якась частка політики, сумнівів, що Бунін гідний цієї престижної нагороди незалежно від якої би там не було політики, було ні хто має. Значення його вже у ті роки зі пророчою ясністю пояснив І.С. Шмельов. У його «Слові «на вшануванні І.А. Буніна він цілком навів одне його невеличке вірш:

Молчат гробниці, мумії та слонової кістки, ;

Лишь слову життя дана.

Из древньої пітьми, на світовому цвинтарі,.

Звучат лише письмена.

И немає іншого достоянья!

Умейте ж берегти.

Хоть залежно від наснаги в реалізації дні злості й страданья,.

Наш дар безцінний — речь.

" Народ каже, — продовжив Шмельов, — «все минеться, одна щоправда залишиться ». Письмена — ця щоправда. Цю нетлінну Правду зберігає література наша, — зберігає Росія. Росія тільки… вона — є, нетлінна, жива — в «письменах ». Усі - тлінно, але «Слову життя дана ». Слово — звучить, живе, животворить і воскрешає. І коли не було вже Росії, — слово її створить, духовно.

Наша велика література, породжена народом російським, породила нашого славного письменника, нині чествуемого Івана Олексійовича Буніна. Він із російських надр, він кровно пов’язані з рідної землею і рідним небом, з дикою природою російської, — з обширами, з полями, далями, з російським сонцем і вільним вітром, з снігами і бездорожьями, з курными хатами і панськими садибами, з сухим і дзвінкими путівцями, з сонячними дощами, з бурями, з яблучними садами, з ригами, з грозами… — з усією красою та багатством від рідної землі. Усе це — у ньому, все це впитано їм, гостро і надійно взято і влито до творчості - пречудовим інструментом, точним і влучним словом, — родною промовою. Цього слова в’яже його з духовними надрами народу, з литературой.

" Умійте ж берегти… «Бунін зумів зберегти — і, нетлінно. Ну хто справді збирачі Росії, її нетлінного: наші письменники, й між ними — Бунін, визнаний й у чужих межах, за дар чудесный.

Через нашої літератури, створену Росією, через Росією який народився Буніна, визнається світом сама Росія, пляма в письменах ". (Шмельов І.С. Слово на вшановування І.А. Буніна. — Повне Зібр. тв. в 5-ти тт., Т. 7 (додатковий). М., 1999).

Биография

Иван Олексійович Бунін належав в стародавньому дворянського роду, вже запечатлевшегося у російській історії й у історії російської літератури. «Про роді Буниных я щось знаю. — писав І.А. Бунін стисло автобіографічної довідці. — Рід цей дав чудову жінку початку уже минулого століття, поетесу О.П. Буніну, і поета В. А. Жуковського (незаконного сина А.І. Буніна); в деякому родинному зв’язку ми з бр Киреевскими, Гротами, Юшковыми, Воейковыми, Булгаковими, Соймоновыми; початок нашому в «Гербовнику дворянських пологів? сказано, ніби між іншим, таке: «Рід Буниных походить від Сімеона Бунковского, чоловіка знатного, який виїхав в XV в. із Польщі до великого князю Василя Васильовича… «(Бунін І.А. Повне Зібр. тв. в 9 балів тт., Т. 9, З. 253). І відразу, трохи нижче Бунін помічає: «А я майже з отроцтва був вільнодумець, цілком байдужий як зі своєю блакитний крові, до повної втрати усе те, у зв’язку з ним: виключно поетичними були мої юнацькі, та й пізніші «дворянські елегії «, яких, до речі, я мала набагато менше, ніж бачили деякі мої критики, часто знаходили риси особистому житті та особистих почуттів навіть у тих творах, де вже майже і їх майже немає, і взагалі багато котрі нав’язали мені «. (Саме там, З. 254). У цих словах закарбувалася важлива риса характеру Буніна — письменники та людини: і було властиво дивовижне внутрішнє цнотливість, нелюбов якого би там не було «душевного стриптизу ». Він підкреслював, що його розповіді немає нічого спільного з його справжньої біографією, не любив, як у ньому вишукували паралелі з реальними прототипами, буквально благав майбутніх дослідників в жодному разі оприлюднити його листи.

Естественно, по смерті Буніна, в міру усвідомлення значимості його творчості, ці заборони все сміливіше порушувалися, але самим письменником подкрепляемое уявлення у тому, що Бунін-людина і ліричний герой багатьох Шевченкових творінь, віршованих і прозових, написаних від першої особи, — абсолютно різні люди, нерідко зверталося проти. «Разюче був у Буніна те, що мені доводилося бачити й в деяких інших великих художників: з'єднання цілком паршивого людини з несхитно чесною і вимогливим себе художником «- писав, приміром, Вересаєв. (Вересаєв В. В. Спогади. З. 513). Бунін був людиною з непростим характером, попри всі запевнення у демократизм, у ньому зберігалися і з роками все різкіше проступали деякі станові риси, погано вписывавшиеся в «плебейський «XX століття. У значною мірою їх й мав у вигляді Вересаєв: «Він був чарівний з вищими, по-товариському милий із рівними, гордовитий і різкий з нижчими «(Там ж). І все-таки важко віриться, що за сприйняття «дрібного, злобного, ревнивого і чванливого «людини могла з такою любов’ю «нетлінно знятися «Росія. Ймовірніше те, що Бунін-людина був «річчю у собі «, закритою для сторонніх, та її невідь що турбувала, як у житті він відкривається «річчю нам ». Про це писала Ірина Одоєвцева: «Бунін міг стати іноді дуже неприємний, навіть помічаючи цього. Він справді начебто б не давав собі праці рахуватися з оточуючими. Усі чого залежало від його настрої Однак настрій свої він змінював з разючою швидкістю і найчастіше в продовженні дня бував то сумним, то веселим, то сердитим, то добросердим Ні мстивості, ні заздрості було вбачати у реформі Буніна. Навпаки — він був добра й великодушний. Навіть дуже добра й великодушний. (Одоєвцева І. На берегах Сени. — цит. за вид. І.А. Бунін. Pro et contra. З. 199). Але, у разі, в Буніна, як й у Горькому, відбилася загальна суперечливість передреволюційної России.

Отец Буніна, Олексій Миколайович, учасник Кримської компанії, був поміщиком в Орловської і Тульської губернії, «по безтурботності і марнотратності «швидко розорився. Мати, Людмило Олександрівно, була людиною глибоко релігійним (в «Життя Арсеньєва «Бунін згадував, що коли і за зв’язок з народниками заарештували старшому братику, мати дала обітницю будь-коли є м’яса і зберігала цей обітницю остаточно своїх днів). Дітей у ній Буниных народилося дев’ять, але п’ятеро померли у дитинстві. Живим залишилися сини Юлій, Євген, Іван і дочка Марія.

Иван Бунін народився 10 (22) жовтня 1970 р. у Воронежі. Три року сім'я переселилася в дідівське маєток в Елецком повіті - на хутір Бутирки. «Тут, яку у великій польовий тиші, влітку серед хлібів, подступавших до нашим порогам, а взимку серед кучугур, і пройшло моє дитинство, повне поезії сумної переможцем і своєрідною » , — згадував письменник (Повне Зібр. тв. Т. 9, З. 254).

Рос Ваня Бунін за умов небагатої і з роками дедалі більше скудеющей дворянській садиби. Справжні враження дитинства в майстерні художньої обробці увійшли до автобіографічний роман «Життя Арсеньєва ». Від природи письменник наділили дивовижний талант сприйняття. «Зір я мала таке, — зізнавався він у «Життя Арсеньєва » , — що бачив все сім зірок в Плеядах, слухом за версту чув свист бабака в вечірньому полі, п’янів, обоняя запах конвалій чи старої книжки «(«Життя Арсеньєва «- Повне Зібр. тв. Т. 6. С.92). Здатність сприйняття шукала шляхів висловлювання. У хлопчика почали виявлятися артистичні здібності, вміння підмітити і передати жестом, мімікою чиїсь характерні риси поведінки, повадки. Захоплювала його й живопис: намагаючись у фарбах зобразити навколишній світ, він більше вигострював природну спостережливість.

Однако головне його покликання визначилося незабаром. «Те, що став письменником, вийшло саме по собі, визначилося і непомітно, як і буває тільки в тих, кому щось «на роду написано «- згадував він (Повне Зібр. тв. Т. 9., З. 272). Тоді ж, у дитинстві й отроцтві, у душі вже позначалися основні теми майбутнього творчості.

" Люди не однаково чутливі до смерті. Є обізнані, що все століття живуть під її знаком, з дитинства мають загострене почуття смерті (переважно у силу так само загостреного відчуття життя) Ось до таких людям належу і це.

Когда як і придбав я віру в Бога, поняття про ньому, відчуття Його? Гадаю, разом із поняттям про «смерть. Смерть, на жаль, була якось з'єднана з Ним (і з лампадкою, з чорними іконами в срібних і визолочених ризах в спальні матері). З'єднане з Ним був і безсмертя. Бог в небі, в незбагненною висоті та силі, у цьому незрозумілим синьому, що вгорі, з нас, безмежно далеке від землі: це ввійшло у мене з перших днів моїх, як і те, що, попри смерть, у кожного з нас душу та що душа ця безсмертна «(«Життя Арсеньєва », З. 26). Чому більше вірити: цієї сповіді Бунина-Арсеньева чи, приміром, утвердженню Ніни Берберової? — «Будучи абсолютним і переконаним атеїстом (про що багаторазово сама чула від цього) і люблячи лякати себе та інших тим, що хробаки поповзуть вони із поля зору і з рота в вуха, коли обидві будуть лежати у землі, він навіть будь-коли ставилося питаннями релігії, і не вмів мислити абстрактно «(Берберова М. Курсив мій. — печ. по вид. І.А. Бунін. Pro et contra. З. 144).

" Року протягом двох до надходження у гімназію (надійшов я туди на одинадцятому року) я зазнав ще одну пристрасть — до житіям святих, і почав постувати, молитися… Пристрасть ця, спочатку солодка, перетворилася потім, завдяки смерті моєї маленькій сестри Наді, в болісну, в тугу, що тривала цілу зиму, в постійну думка, що з труною. Вилікувала мене, пам’ятаю, весна. Відлунням цього залишилося то захоплення, з якою віддавався часом суму усеношних пильнувань в елецких церквах, куди водив нас, гімназистів, наше начальство, хоча взагалі церковних служб я — не любил).Теперь люблю — в древніх російських церквах і іновірські, тобто католицькі, мусульманські, буддійські, — хоча ніякої ортодоксальної віри не тримаюся «- це означає не Арсеньєв, а сам письменник Бунін (Повне Зібр. тв. Т. 9. З. 258). Але, оголошуючи себе релігійним вільнодумцем і трохи цим бравуючи, Бунін все-таки все життя зберігав у душі почуття Бога, точніше — почуття блудному сину до Батькові.

И квіти, і джмелі, і трава, і колосся,.

И лазур, і полудневий спека…

Срок настане — Господь сина блудного запитає:

Был щасливий сумують земної.

И забуду тим — пригадаю ось тільки ці.

Полевые квіти між колосків і трав ;

И від солодких сліз не встигну відповісти,.

К милосердним колінах припавши.

Все його творчості - діалог із Богом; не суперечка, не боротьба, як в Горького, а питаючий діалог. До нього самого застосовні слова, сказані ним про Товстому: «При мирянському світогляді він вчив жити по-Божьи.

— Навіщо жити по-Божьи? Потім, що життя, кончающаяся смертю, є безглуздя «(Звільнення Толстого. — Повне Зібр. тв. Т. 9. З. 130).

" У основі бунинского світовідчуття не лежить, а невпинно обертається якийсь трагічний коло, — писав Ф. Степун, — гранично напружене почуття життя (звідси пильність його очей — у нього пари: орлині на день, совині на ніч); жага життя і цього щастя, неутолимость цієї спраги — потім зрив, скорбота, смерть І відразу захоплення суворою вродою скорботи, захоплення про безсмертя смерті потім знову зрив, скорбота, смерть, страх «(Степун Ф. А. — І.А. Бунін. Pro et contra. З. 365).

В 1881 р. Ваня Бунін вступив у Елецкую гімназію. Жив він у Яльці на приватних квартирах. Навчався спочатку добре, потім — гірше, 3-му класі залишився другого рік, та якщо з 6-го було вилучено — за неявку з канікул і несплату навчання. Так що формальне його освіту залишилося серед стані далеко ще не завершеному, — в цьому аристократ Бунін непогані відрізняється від «босяка «Горького. Але, звісно, загальна культура середовища, у якій виріс Бунін, дозволила компенсувати цю прикру прогалину без тих титанічних зусиль, які знадобилися Олексію Пешкову. До того ж, Івану допомагав старшого брата Юлій (1857 — 1921), любив її майже по-батьківськи. Майбутній публіцист і авторитетний суспільний діяч народницького штибу, Ю.О. Бунін навчався у Московському університеті, за в студентських виступах 1881 р. був із університету виключений і відбував у ті роки термін заслання рідних краях. В.М. Муромцева-Бунина згадувала його оповідання про тому, як, «застав Іванка ще не розвиненим хлопчиком », за рік він «вже міг би з нею майже з однаковим розмовляти на багато тем «(Муромцева-Бунина В. М. Життя Буніна. Париж, 1958, С.31).

К тому моменту, коли Ваня Бунін був із гімназії, його родину панувала межі руйнування. Земля в Бутирках було продано, і Бунины переїхали до село Озьорки, тієї самої Єлецького повіту. У Озерцях Бунін провів чотири роки. Ось він почав серйозно працювати над словом і «чимало обписав папери », як зважився уявити перший досвіду у редакцію. «У квітні 1887 року подав у петербурзький щотижневий журнал «Батьківщина «вірш, що й з’явилося одному з травневих номерів. Ранку, коли йшов із цим номером з пошти в Озьорки, рвав лісами росисті конвалії і щохвилини перечитував свій твір, будь-коли забуду «(Повне Зібр. тв. Т. 9. З. 260). І це спогад зобразив він і одному зі своїх пізніших віршів — «Конвалію » :

В голих гаях віяв холод…

Ты світився між сухих,.

Мертвых листя… Мені випало бути молодий,.

Я складав мій перший вірш ;

И навік зріднився з чистою.

Молодой душею.

Влажно-свежий, водянистий,.

Кисловатый запах твій!

" Писав зробив у отроцтві спочатку легко, оскільки наслідував то одному, то іншому, — більше всього Лермонтову, почасти Пушкіну, якому наслідував навіть у почерку, потім, в силу потреби висловити вже щось своє, — найчастіше любовне, важче «(Т. 9, З. 259). Предметом першого захоплення, пережитого письменником, була Емілія Василівна Фехнер, служила гувернанткою у ній його родичів — в «Життя Арсеньєва «вона виведено під назвою Анхен.

Ранний, трохи видатний світанок,.

Сердце шістнадцяти років.

Сада дрімотна імла.

Липовым світлом тепла.

Тих і таємничим будинок.

С крайнім заповітним вікном.

Штора з вікна, а й за ній.

Солнце всесвіту моей.

Эти вірші теж було написано значно пізніше — в 1916 р., тоді, в 1887 р., майже одночасно з віршами ще значно менш майстерними — «Над могилою Надсон «і «Сільський жебрак «- з’явилися торік у пресі й перші розповіді Буніна.

" Між тим добробут наше, з милості батька, знову погіршилося. Брат Юлій переселився до Харкова. Навесні 1889 р. потрапив і я туди, й потрапив у гуртки самих завзятих радикалів, як виражалися тоді, а поживши у Харкові, побував на Криму, про яке в мене у дитинстві склалося саме поетичне уявлення і гроші знайшло, що ходити верст по сорок на добу, загоряти від сонця і південь від морського вітру й можуть бути дуже легким з голоду і молодості - чудово «(Саме там. З. 260). Так почалася скитальческая життя Буніна, підсумок якій він підвів у одному з віршів емігрантській поры:

У птахи є гніздо, у звіра є нора.

Как гірко було серцю молодому,.

Когда виходив з батьківського двора, Сказать пробач рідному дому!

У звіра є нора, у птахи є гнездо.

Как б'ється серце, сумно й громко, Когда входжу, хрестячись, у чужий, найманий дом С своєї вже ветхою котомкой!

" Осілості не любив Бунін, — згадував Б. К. Зайцев, — нині тут, завтра вже коли вона Петербурзі, або навіть у Криму, чи раптом взяли так поїхали вони з Найденовым на Різдво Ніццу — тоді віз не вимагалося ". (Зайцев Б.К. Молодість. — Іван Бунін. — цит по вид.: І.А. Бунін. Pro et contra. З. 91). Проте так вже у зрілі роки, а безпритульні поневірянь молодості знов-таки зближують Буніна з Горьким.

" З осені почав працювати при «Орловському віснику » , — продовжує Бунін оповідання про 1889 — 1890 рр., — то кидаючи роботи й їдучи Озьорки чи Харків, то знову повертаючись до неї, і він всім, що треба, — і коректором, і передовиком, і театральним критиком, що, на щастя, не приставало до мені. Тут знову вразила мене, до великого моєму нещастю, довга любов ". Предметом цієї довгої любові була Варвара Володимирівна Пащенка (1870 — 1918), дочка єлецького лікаря. Хоча фактично вона почала громадянської дружиною Буніна, її були виступав категорично проти узаконення їхніх стосунків, й у 1894 р. молода жінка на вимогу рідних і з власному здоровим глуздом залишила житейськи невлаштованої поета, щоб пов’язати долю з більш респектабельним молодим людиною, Арсенієм Миколайовичем Бибиковым. Збереглася частина листів, які Бунін писав їй у роки їхнього спільного життя. «Варюшечка! Дорога моя! Мила! В мене палке бажання швидше назвати тебе женою, так хочеться швидше бути з тобою, відчувати, що моя, цілувати твої «вимиті «глазочки і «мої «ненаглядні ніжки… «(Бунін І.А. Листи 1885 — 1904 років. М. 2003. З. 152) — яка це схоже зрілий стиль Буніна! Зрозуміло, що на старості вона вже трохи соромився цих неумело-наивных виливів щирого почуття, чому й забороняв публікацію своїх листів. Пащенка вважається прообразом Лики в «Життя Арсеньєва », проте, хоча збіг реальної подієвої канви провідною частиною фабули роману очевидно, Бунін завзято заперечував, що Лику — це Варвара Пащенка. Насправді ділі це і її, і вона. Смерть Лики, якої закінчується роман, істотно змінює зміст цього образу проти прототипом. Якщо практична Варя Пащенка, швидко витратить запал першого почуття, прагне влаштувати подальшу життя «як в людей «і це створює сім'ю з іншим, то тут для Лики із втратою любові (у романі вона починає відчувати, що Арсеньєв байдужіє до неї) життя стає неможлива і самі собою закінчується (вона вмирає від запалення легких), — кінцівка підкреслює різницю психологічних, людських типів способу життя та прообразу. Мабуть, тому Бунін, віртуозно він умів навіть за кілька словах передати зовнішню схожість, залишає портрет Лики акварельно-размытым, підкреслюючи лише молодість, свіжість, жіночність. В.М. Муромцева-Бунина не безпідставно вважала, що у Лику злилися образи усіх своїх жінок, яких любив Бунін. Мабуть, це — притому, що свого «дон-жуанского списку », якщо вона вона такою й був, Бунін нікому не відкривав. Розповідь «Руся », написаний 1940 р., закінчується діалогом головний герой із дружиною:

" - Що це ти стільки п'єш? Це вже, здається, п’ята чарка. Досі сумуєш, згадуючи свою дачну дівицю з кощавими ступнями?

— Сумую, сумую, — відповів він, незрозуміло посміхаючись. — Дачна дівиця… Amata nobis, quantum amabitur nulla… «.

— Це латиною? Що це значит?

— Цього не треба знати «(Повне Зібр. тв. Т. 7. З. 52).

Amata nobis, quantum amabitur nulla. — «Тобою улюблена, як жодна у світі «- процитована полум’яна рядок Катулла миттєво підносить героїню оповідання до рангу великих коханих — як-от Лесбия, Беатріче, Лаура. Остання з жінок, у яких намагаються побачити «велику кохану «Буніна, письменниця і поетеса Галина Миколаївна Кузнєцова (1900 — 1976) — його чула учениця і розумний співрозмовник, записала у щоденнику такий свою розмову з нею: «Каже, що було писати про кохання, стриманістю і сором’язливості натури і з свідомості невідповідності свого і чужого почуття. Навіть про такі віршах, як «Світло незакатный », «Морфей «каже, що вони щось спільне, навіяного ззовні «(Кузнєцова Г. Н. Грасский щоденник. — Цит. по вид. І.А. Бунін. Pro et contra. З. 120).

Через чотири роки по розриву з Варварою Пащенка Бунін одружився з Ганні Миколаївні Цакни (1879 — 1963) — дочки революціонера Н. П. Цакни, російського грека по національності, жив Одесі. «Він розповідає, що у неї зовсім ще дівчинка, навесні кончившая гімназію, а восени вийшла для неї заміж. — записала за словами Буніна Г. Н. Кузнєцова. — Він казав, що ні знає, як і вийшло, що він одружився. Він був знайомий кілька днів несподівано запропонував одружитися, яке було прийнято «(Грасский щоденник. — Pro et contra. З. 132). Шлюб виявився нещасливим. У Анни Миколаївни була мачуха, постійно настраивавшая її проти чоловіка. Не проживши і торішніх героїв, подружжя розлучилося. Від цього шлюбу народився син Коля, померлий п’ятирічному віці. Бунін рідко бачив її так і не відчув себе у повною мірою батьком.

Первые розповіді Буніна про кохання та смерті, прообразующие пізніші «Темні алеї «почали з’являтися лише у 900-е — 1910 рр. («Маленький роман «(1909) «Граматика любові «(1915), «Легке подих «(1916). На 90-ті він нічим не дуже виділявся з низки початківців письменників, пишучих про село, про простий народ і буднях інтелігенції цілком у традиціях ХІХ ст. — з християнським співчуттям, участю, милосердям. Зрілий Бунін став жорсткішим і суші - хоча художньо набагато досконаліший від.

В початку 1890-х рр. служив Полтавській області земської міської управи — разом із братом Юлієм. Тоді ж він зблизився з толстовцами й хотів би навіть розпочати їх громаду, поїхав до Москви до Толстого і той сам відговорив його «опрощатися ». З Толстого почалися літературні знайомства Буніна. У 1895 р. він залишив службу і пішов у Петербург і Москву, щоб у письменницьку середу. «Я побачив відразу чотири літературних епохи, — згадував він, — з одного боку — Григорович, Жемчужников, Толстой; з іншого — редакція «Російського багатства », Златовратский; з третього — Эртель, Чехов; і з четвертої - ті, які, за словами Мережковського, вже «преступали всі закони, порушували всіх рис. «(Повне Зібр. тв. Т. 9. З. 279). Перед Толстим він усе життя благоговів, з Чеховим зблизився і чому у нього навчився (передусім, лаконічності), письменників старшого покоління згадував з повагою, а однолітків, за рідкісними винятками, з ворожістю — особливо декадентів. Тим більше що, у 90-ті рр. він досить тісно спілкувався і із нею, и, судя з його листів, був настроєний цілком дружески.

" Бунін писав тоді вірші та маленькі розповіді. — згадував Зайцев — Для товстих журналів ліричні і поетичні нариси його, особливо вірші, були достатньої «ідейними ». Він вважався «естетом ». Його цінували і друкували, але був «свій » .

Не свій він був і у хіба що що з’явилися символістів. Для цих занадто він реаліст, занадто любив видимість, життя, повітря, фарби. Він був сам собою.

Двух станів не боєць,.

Но лише гість случайный.

Так вступив Бунін на самотній шлях свій, іноді складний і невдячний, але завжди який виховує, вимагає витримки, твердості, веры.

Литературное розвиток його йшло повільно — подібно зростанню органическому. Цвітіння, зав’язь, плід. Як і будь-якого істинного художника, це здійснювалося у глибині - й у молчании.

" Настав нове століття, у ньому шуміли Горький, Андрєєв, збірники «Знання », символісти, «сексуалисты «(Арцыбашев та інших.) — багато було пожвавлення і навіть хіба що кипіння в літературного життя Росії передвоєнної: Бунін займався не шумом, а мистецтвом «(Зайцев Б.К. Бунін. На вшануванні письменника 26 листопада — Pro et contra. З. 408).

Колеблясь між двома літературними країнами, Бунін як-не-як понад схилявся реалістам, був постійним відвідувачем телешовских «середовищ ». Н. А. Телешов згадував: «Бунін представляв собою жодну з цікавих постатей на «Середовищі «. Високий, стрункий, з тонким, розумним обличчям, добре і суворо одягнений, любив культурне суспільству й так хорошу літературу, багато який читав і який думав, дуже спостережний і здатний до всього, внаслідок чого брався, легко схватывавший суть будь-якого справи, наполегливий у роботі і гострий мовою, він вроджене своє обдарування отгранил до високого рівня «(Телешов Н. А. Записки письменника. — Pro et contra. З. 95).

Первые успіхи Буніна почалися передували рр. У 1901 р. у видавництві «Скорпіон «вийшла збірка його віршів «Листопад », протягом якого він у 1903 р. удостоївся Пушкінській премії. Трохи раніше, в 1900 р. у журналі «Життя «було опубліковано оповідання «Антоновські яблука », після якого за десятилітній Буніним надовго утвердилася репутація «співака гаснучих дворянських гнізд » .

Антоновские яблоки

В цьому оповіданні вже проявляється цілком зріла манера Бунина-художника. «Антоновські яблука «позбавлені сюжету — це ліричний розповідь про життя дворянських садиб, почасти у тому стадії, яку довелося застати автору, почасти — ностальгічна реконструкція минулого. Особисті спогади — і гіпотетичні картини минулого року, скріплюються виключно жвавий і тонким зображенням природи російської села. Власне, Природа і головне дійовою особою оповідання. Про роллю у Буніна писав Ф. Степун: «В нього не природа живе у людині, а чоловік у природі. Бунинский березневий вечір не варте лише поперед очі, а й проливається до легень, його весну відчуваєш на зубі, як клейку нирку «(Степун Ф. Літературні нотатки. — Pro et contra. З. 371). І - там-таки: «Здається, що це описане — не описане, а просто існуюче. Воістину, бунінська проза — Святе Письмо самого життя, як не викривлене ніякими тенденційними прописами, але, як нібито навіть перетворене характерністю письменницького почерку «(Там ж, З. 368).

" Є речі, які прекрасні власними силами — писав сам Бунін, -але найбільше оскільки вони змушують нас сильніше відчувати життя. Краса природи, пісня, музика, дзвони в сонячне ранок, запахи… Запахи надто діють на б нас і з-поміж них є особливо здорові, й яскраві: запах моря, запах лісу, чорнозему весною, прілої осіннього листя, улежавшихся яблук, соковитих і завжди холодних, пахнущих злегка медом, а всього — осінньої свіжістю «(Повне Зібр. тв. Т. 2. З. 506).

Разумеется, за доби «Буревісника «» Антоновські яблука «здавалися анахронізмом. Горький, завжди високо що оцінював талант Буніна, тим не менш писав у листі К. П. Пятницкому: «Я все гадаю, чи варто «Знання «ставити свій марку на творах індиферентних людей? Добре пахнуть «Антоновські яблука «- так! — але — вони пахнуть зовсім на демократично… О, Бунін! І хочеться, і колеться, і естетика болить, так логіка не велить! «(Горький М. Повне Зібр. тв. за 30 тт. Т. 28. З. 201). Справді, демократизмом в «Антоновських яблуках «і пахло. Ще набагато раніше цього оповідання Бунін писав у листі У. Пащенка, розповідаючи відвідання садиби брата Євгена: «Вийшов на ганок і побачив, що починається зовсім осінній дощ. Зоря — сірувата, холодна, з незначною туманом над першими зеленями… ганок і доріжки на подвір'ї відволожилися й потемніли. У саду пахне «антоновскими «яблуками » … Просто — не надихаєшся! Ти ж знаєш, милий зверочек, який у мене люблю осінь!.. Я як пропадає всяка ненависть до кріпакові праву, але навіть починаю мимоволі поетизувати його. Добре було восени почуватися саме у селі, в дідівської садибі, з старим домом, старим гумном та очі великою садом із солом’яним валами! Добре було їздити цілий день по зеленям, проїжджати по лісовими стежинами, в напівголих алеях, відчувати лісової, холодний повітря!.. Право, Я бажав би пожити колишнім поміщиком! Підвестися біля підніжжя, їхати «отъезжее полі «, цілий день не злазити з сідла, а ввечері, з здоровим апетитом, свіжим настроєм повертатися по стемневшим полях додому, в садибу, де вже блищить, як вовчий очей на узліссі, далекий вогник вдома… Там тепло, затишно, освітлена їдальня у ній — Варенька! «(Листи 1885 — 1904 рр. З. 113). Звісно, приватне лист, написаний двадцятирічному віці коханої дівчини, не можна вважати вираженням громадянської позиції письменника, а й щось з цих поглядів було в нього на крові й ображало навіть розташованих щодо нього людей. А.І. Купрін, з яким Бунін дружив, відгукнувся про «Антоновські яблука «пародією: «І.А. Бунін. Пироги з груздями »: «Сиджу в вікна, задумливо жую мочалку, і з боку моїх світиться вродлива сум Де ти, прекрасне час пирогів з груздями, хортиць густопсовых кобелей, отъезжего поля, кріпаків душ, антоновських яблук, викупних платежів? «(журн. Жупел. СПб. 1906 № 3).

Бунин знав й зворотний бік дворянській життя пореформенного періоду — убогість й безгрошів'я самих дворян, розшарування і бродіння села, гірке почуття неможливості спричинити ситуацію. Бунін був переконаний, що з російського дворянина хоча б побут й та душа, як і в мужика. Дослідженню цієї загальної «душі «були присвячені багато наступні його повісті й оповідання: «Село «(1910) і «Суходіл «(1912), «Веселий двір «(1911), «Захар Воробйов «(1912), «Худа трава «(1913), «Я все мовчу «(1913), у яких чимало майже горьківською гіркою правди. Як багато його сучасники, він розмірковував про місце Росії між Сходом і Заходом, про вулканічної стихії східного кочівника, сплячої у російській душі. У вірші «У Орді «він, звертаючись до уявлюваного лагідної юної дівчині з степового кочовища, матері «Великого Моголу », від імені російського людини своєї епохи каже:

Ты знала чи, Мати, що,.

Восславлю його, — що містики мені раю,.

Христа, Галілеї і лілій її польових,.

Что я — не смиренніше їх, ;

Аттилы, Тимура, Мамая,.

Что я їх гідний, коли,.

Наскучив таїтися за брехнею,.

Рву хартію Божу,.

Насилую, ріжу і грабую, і палю міста?

Эти вірші написано 1916 р.

В передували — 1910;е рр. Бунін багато подорожував. Його від'їзд із Росії ні пов’язані з революцією — просто його відбулися зміни, дали можливість здійснити давню мрію про дальні мандрівки. Літературна діяльність принесла певний статок, крім цього у 1906 р. Бунін знову одружився — у шлюбі (церковний було неможливе, оскільки з О. Н. Цакни письменник офіційно ще розлучився) — на Вірі Миколаївні Муромцевой (1881 — 1961). Повінчались вони лише у 1922 р., а познайомилися в 1906 р. у письменника Б. К. Зайцева: Віра Муромцева була близькій подругою його дружини, теж Віри (в дівоцтві Орешниковой). Зайцев все життя зберігали з Буниными добрі відносини. Тепло згадував Зайцев та про початок знайомства, про своє перші враження від Буніна: «Він сидів за склянкою чаю, під яскравим світлом, в сюртуку, трикутних комірцях, з борідкою, бічним проділом всім тепер відомої трикутною голови — тоді русо-каштановой — витончений, сухуватий, сухорлявий «(Pro et contra. З. 90). Всупереч твердженням Вересаєва, що з Буніна жоден письменник-початківець жодного доброго слова не почув, Зайцев згадував про його участливом ставлення до собі: «Чому сумними? Чому сьогодні такий мовчазний? «- запитував мене іноді на «середовищах «Бунін. Прості слова старшого, погляд співчутливий — якось оживляли. Сили життя, жадоби до життя багато у нього було у роки. На одному збіговисько такому зустрів його в нас тиху панянку з леонардовскими очима з старовинної дворянської родини. Віра Миколаївна Муромцева жила від батьків в Скатертном, навчалася на курсах, вела життя степенную і освічену «(Там ж, З. 92, 94).

Вместе з новою супутницею життя жінок у 1907 р. Бунін поїхав Схід — до Єгипту, Сирію, Палестину. Колійні нариси увійшли до книжку «Тінь птахи «(1908) — де у тієї ж словесно-живописной манері відбиті реалії біблійних країн. Побував Бунін й у Італії - зиму 1909 р. жив на Капрі, де досить спілкування з Горьким — і писав про російської селі. У 1909 р. Буніну присуджували друга Пушкінська премія і він був обраний почесним академіком Академії наук. У 1910 — 1911 рр. письменник відвідав Францію, Алжир, Цейлон. До Росії він повернувся лише у 1912 р. — нинішнього року зазначалося 25-річчя його літературній деятельности.

" Село «написана близько 1910 р. — писав Зайцев. — Час звідси перед революцією — перша смуга шедеврів Буніна. За роки він подорожував Світ дуже розширився. І тепер то це вже саме світ, Не тільки «елецкое «чи воронезьке, московське. «Пан із Сан-Франциско «живе не так на Арбаті. Невеликий розповідь умістив велику тему, вилився суворої й прекрасно-музыкальной прозою. Успіх «Пана з Сан-Франциско «був величезний. «(Зайцев. На вшануванні писателя.).

Господин з Сан-Франциско

Рассказ «Пан із Сан-Франциско «був написаний 1915 р. У ньому запам’ятався життєвий досвід письменника, позначилися враження подорожей, знайшли вираз міркування життя і смерть, побічно — й про долю Росії, хоча про неї оповіданні ані слова немає нічого. У «Пана з Сан-Франциско «відчувається полеміка з Горьким і з західниками взагалі. Росія — між Сходом і Заходом. Схід — це руйнівна стихія «Великого Моголу », Захід — це мертва цивілізація. На момент написання оповідання світ ще знаходився під враженням загибелі у 1912 р. «Титаніка «- дива тодішньої технології. Пароплав, у якому пливе до Європи безіменний пан із Сан-Франциско, у Буніна називається «Атлантида ». Про його при крахові щось говориться, але саму назву викликає асоціації і з затонулої легендарної Атлантидою.

Первоначально розповідь називався «Смерть на Капрі «. Сюжет його гранично простий: багатий американець, разом із дружиною і середньою дочкою що здійснює турне в Старий Світ на пароплаві «Атлантида », на Капрі раптово помирає і потім його тіло у трюмі тієї ж «Атлантиди «відправляють там. Однак у цей нехитрий сюжет Бунін зумів вкласти апокаліптичний жах.

" Американська «тема початку позначатися у літературі 1910;х рр. — сатирично. Це було пов’язані з проникненням з Росією елементів американської цивілізації - з рекламою, кінематографом, спортом, з хитрощами побутового комфорту. Відмінність від сучасного потоку американізації було переважно кількісне, але з якісне. Люди старої культури побачили за зовнішнім безневинним гедонізмом, пануючим у «новому світі «, зяючу порожнечу. Прикладом розробки «американської «теми у літературі можуть бути деякі розповіді Теффі («Коли рак свиснув », «Американський розповідь «тощо буд.), у яких зірко помічена мертвуща комерціалізація мистецтва («» Купуйте лише лососину Бека «- розповідь Джона Сміта, хоче брати шлюб із вдові середнього віку, із засобами »). Слід, до речі, відзначити, що Теффі, попри легкість її стилю, і гумористичний склад думки — серйозний письменник, який стосується глибокі питання буття. Паралель з Буніним у цьому разі тим паче доречна, що у еміграції Бунін і Теффі дуже зблизилися і зберігали теплі дружні стосунки на все життя.

В «Пана з Сан-Франциско «викривається ілюзорність влади сучасного цивілізованої людини над природою, таємницями життя і смерть.

58-летний пан із Сан-Франциско, який до зазначеного віку, за власним бажанням відчуття, «не жив, а лише існував », завойовуючи матеріальне добробут народу і становище у суспільстві, вирушає до круїз, «покладаючи сподівання майбутнє «. Але, не зробивши і третини задуманого, він несподівано вмирає. Настільки євангельський багач, помышлявший про розширення житниць, раптово почув невблаганний вирок долі: «Божевільний, в цю ж ніч душу твою візьмуть в тебе «(Лк. 12: 20). Думки, володіють паном з Сан-Франциско останнього дня життя, настільки незначні, що чи не єдине живе почуття, що може словесно кваліфікувати оповідач — це «мрію «про ложці супу і горлянці винні у очікуванні обіду. «Про, це жахливо! «- повторює головним героєм, але що став саме жахливо, не розуміє сам, тоді, як читачу зрозуміло: жахлива порожнеча, де він доживає дні своєї жизни.

Пустота выедает зсередини життя одного пана з Сан-Франциско. Інші пасажири «Атлантиди «з тією ж мертвотної пунктуальністю виконують свій розмірений до автоматизму денний ритуал: у визначений годину стають, п’ють кави, шоколад чи какао, приймають ванни, роблять туалет, двічі снідають, гуляють палубі, читають газету, відпочивають, готуються до вечора, що становить сенсом і метою їхнього життя під час круїзу. «Океан, ходив за стінами, був страшний, та про ньому думали, твердо вірячи до влади з нього командира, рудого людини жахливої розміру й грузности, завжди хіба що сонного, схожого у своїй мундирі з широкими золотими вишивками на величезного ідола ». Якщо «Атлантида «- «Титанік «- то кінець цих людей (на «Титаніку «їх було виплачено близько дві тисячі) мало чому відрізняється від смерті пана з Сан-Франциско. «Атлантида «- образ всієї сучасної цивілізації, де виконуються грізні біблійні пророцтва: «Тепер послухайте ви, розмовляючі: «сьогодні вирушимо в такий-то місто, і проживемо там рік, і торгувати і прибуток ». Ви, які знаєте, що станеться завтра: бо що таке життя ваша? Пара, є на мале час, і потім зникає «- йдеться у посланні апостола Іакова (Иак. 4: 13 — 14).

Пассажиры «Атлантиди », як і постояльці каприйского готелю, у якому зупинився і помер пан із Сан-Франциско, панічно бояться думку про смерті. Усі, що про нього нагадує, старанно від нього приховується, а за відсутності нагадувань вони з полегшенням знову занурюються у свій гедоністичний сон. Чужі думку про смерті, вони чужі думку про Бога (для Буніна, ми бачили, ці поняття тісно пов’язані). Це з суті, «мертвих душ », що чекає другий, остаточної смерті. Вони мертві вже змолоду. Дочка пана з Сан-Франциско — «висока, тонка, із чудовими волоссям, мило прибраними, з ароматичним від фіалкових лепешечек диханням «(очей її письменник не зображує, це другорядний ознака) — голлівудський «гігієнічний «ідеал краси; у віці, коли дівчина чекає на свого героя, знаходить їх у схожому на мерця принца східної крові, путешествующем інкогніто. «Тонкі складні почуття », які прокидаються у душі, порушено не красою, розумом чи відвагою обранця — а свідомістю її багатство й екзотичним родоводу.

" Мертві душі «не знають живих почуттів, але, не знаючи, прагнуть їх зобразити розвивати чи хоча виявити до них інтерес. На пароплаві загальну увагу приваблює «вишукана закохана пара, яку усе з цікавістю стежили і який не приховувала свого щастя: він танцював тільки з ній, і всі виходило вони так тонко, чарівно, лише одна командир знав, що ця пара найнята Ллойдом витрачати час на любов за великі гроші вже давно плаває то, на одному, то іншою кораблі «.

Обычная бунінська схема «чоловік у природі «дотримується, однак жива природа з працею пробивається крізь коросту цивілізації. «Смарагдове газон «і «морі кольору незабудок «у Флоренції, «сіро-зелена водяний пустеля, важко волнующаяся в тумані «, «пінисті бугри, миготливі перехрестя за бортом », середземноморська хвиля, «велика й барвиста, як хвіст павича «- лише окремі фрази, або навіть словосполучення миготять в віртуозному описі вишуканого і неживого комфорту.

Смерть пана з Сан-Франциско всіх лякає, але по-людськи нікого не зворушує. Навіть картинне горі дружини дочки перестав бути в чистому вигляді скорботою про померлого — майже сильніше у яких подив, чому так змінився тон обслуги у тому відношенні. Їх, мають найбільш безпосередній стосунок до мерця, доставившему всім незручність, сахаються, як прокаженных.

Поздней вночі «Атлантида «відпливає до Нового Світу. «Незліченні вогненні очі корабля були за снігом ледь видно дияволу, следившему зі скель Гібралтару, з кам’янистих воріт двох світів, за уходившим вночі і хуртовину кораблем. Диявол був величезний, як стрімчак, але величезний був і корабель, багатоярусний, многотрубный, створений гординею Нового Людини з колишнім серцем ». Двома словами, мимохідь, Бунін розвінчує міф Горького про богоравном новому Людину. «Новий Людина з колишнім серцем «можна порівняти ні з Богом, але з дияволом — з нею і состязается.

В згаданому «американському «оповіданні Теффі «Коли рак свиснув «(1912 р.) моральний висновок робиться приблизно хоча б. Сюжет цього оповідання фантастичний. Американський винахідник російського походження, показавши дива науку й технології, втілює у життя неможливе: виводить особина раку, здатну видати свист — у цій свисту повинні виповнитися найгарячіші і заповітні побажання людства. Але замість очікуваного торжества науку й техніки здійснюється катастрофа: найпалкішими виявляються побажання на кшталт «щоб ти лопнув! ». «Людство швидкими кроками йшло загибель і загинуло б остаточно, але жадібність «Містера Джеба і Ко », які, бажаючи ще більше здути акції, переутомили раку, спонукаючи його до непосильного свисту електричним роздратуванням і спеціальними пігулками. Рак здох. На могильному пам’ятнику його (роботи знаменитого скульптора по премійованої моделі) надрукована напис: «Тут почиває свистнувший примірник раку — власність «Містера Джеба і Ко » , — утоливший душі людські і насытивший пламеннейшие їхнього бажання. Не прокидайся! «(Печ. за вид.: Теффі Н.А. Гумористичні розповіді. Вид. 6-те. СПб., б.г., З. 214). Отже новітні техніка й технологія до рук Нового Людини зі старим, чужим морального відновлення, серцем, несуть людству лише гибель.

Бунин в «Пана з Сан-Франциско «дуже делікатно зіпсований і позитивну антитезу мертвої цивілізації. Відразу, на Капрі, напівзлиденні горці як і в біблійні часи підносять «наївні і смиренно-радостные хвали… сонцю, ранку, Їй, непорочної Заступницю всіх жадаючих ледве у тому злом і прекрасному світі, і народженій від черева Її печері Вифлеемской, бідному пастушеском притулку, в далекої землі Иудиной » .

Несмотря те що, що у оповіданні легко читається основна моральна ідея, Бунін нікого не повчає, переважне увагу його займає зображення речей, які «прекрасні «чи, по крайнього заходу, цікаві власними силами «- а те й «золотисто-жемчужное сяйво «пароплавного ресторану, і «кучерявий букет гіацинтів », і Неаполь, «шматками цукру насипаний біля підніжжя чогось сизого ». За всієї ясності за авторський задум та авторською позиції «Пан із Сан-Франциско «- не памфлет, а високохудожній мальовниче полотно.

На прикладі «Пана з Сан-Франциско «добре простежується ще одне особливість Буніна, яку писав Ф. Степун: «Характерно, що це, написане Буніним, не пов’язується у свідомості ні з якими іменами власними. Тургенєв — це: Ліза, Ірина, Рудин, Базаров тощо.; Толстой — Це: Ганна, Кіті, Левін З Буніним — зовсім те: проголошення його імені бракує з нашого пам’яті ніяких імен, та її герої неможливо розташовуються навколо портрета їх творця на старомодно-юбилейный лад «(Степун Ф. Літературні нотатки. — Pro et contra. С.372). Це твердження, звісно, ні універсально, деякі імена саме асоціюються з Буніним (Оля Мещерская, Митя, Арсеньєв, Лику, Руся) — але хто щонайменше важливі герої справді безымянны. І головний із них, безсумнівно — ліричний герой-оповідач, через унікальне сприйняття якого дається бунинский мир.

Успех був великий у Росії. «Розповідь, котрий за моральної могутності й суворої пластичності має стояти поруч із деякими найбільшими речами Толстого «- так охарактеризував Томас Манн (Манн Т. Паризький звіт. — Pro et contra. З. 113).

Первая Світова війна припливу патріотичних почуттів у Буніна не викликала. У 1915 — 1917 рр. він жив у Росії - у Москві, Петербурзі, Одесі, і навіть в родичів в с. Васильевском і Глотова Орловської губернії. 1916 р. у Буніна був надзвичайно «урожаен «на вірші - згодом він став писати їх менше (і за 30 я — 40-ві рр. зовсім відійшов від поезії. Бунина-поэта довго недооцінювали, говорили, що його поезія — типова поезія прозаїка, і у прозі вона значно більше поет. Проте, приміром, такий витончений естет, як В. В. Набоков, вважав поезію Буніна першокласної. Хоча у віршах Бунін підкреслено тримався класичної традиції, і, здавалося б, був далеким від хоч би яким не пішли нововведень, у його поезії ясно відчувається стиль ХХ століття, відтворений у лаконізмі висловлювання, використанні прозаизмов і конкретно-бытовой лексики. До 1916 р. належить пророче вірш «Переддень » .

Хозяин помер, будинок забитий,.

Цветет на шибках купорос,.

Сарай крапивою заріс,.

Варок, давно порожній, розкрито,.

И по хлівах чадить гній…

Жара, жнива… Куди летить.

Через садибу навіжений пес?

Летит стрелою через двір,.

И через сад, і далі, в степ,.

Кровав і каламутний затятий погляд,.

Оскален ікло, на шиї ланцюг…

Помилуй Бог, врятуй, Христос,.

Сорвался пес, сказився пес!

Вот жито горить, зерно тече,.

Да хто ж жати, в’язати?

Вот дим валить, сполох гудет,.

Да хто зважиться заливати?

Вот стане біснуватих рать.

И, як Мамай, всю Русь пройде…

Но порожньо у світі - хто врятує?

Но Бога немає - кому карать?

Пророчество невдовзі виповнилося. У 1918 — 1919 рр. Бунін вів щоденник, опублікований згодом під назва «Окаянні дні «. Побутові замальовки чергуються у ньому з наступними міркуваннями про Росію, про причини катастрофи.

" 9 березня.

Нынче В.В.В. — він у довгих чоботях, в піддьовці на хутрі, — досі грає у «земгусара » , — поніс знову те, що цілком остогиділо читати і слушать:

— Росію погубила відстала, своекорыстная влада, не яку вважали з українськими народними бажаннями, надіями, сподіваннями… Революція це була неизбежна…

Я ответил:

— Не народ почав революцію, а ви. Народові було цілком наплювати попри всі, чого ми хотіли, ніж були незадоволені. Не революцію із Вами кажу — нехай вона неминуча, прекрасна, що завгодно. Не брешіть на народ — йому ваші відповідальні міністерства, заміни Щегловитых Малянтовичами і скасування усіляких цензур були потрібні, як летошний сніг, і він довів це твердо і жорстоко, скинувши до чорту і тимчасове уряд, і установчі збори, і «за що гинули покоління кращих російських людей », як ви вже висловлюєтеся, й наша «до кінця «» (Бунін І.А. Окаянні дні. М. 1990 [Репр. воспр. вид. 1935 р.]. З. 35).

В на відміну від Горького Бунін покладав всю провину на інтелігенцію. «А мужика, як окремої людини, він бачив? Він знав лише «народ », «людство ». Навіть знаменита «допомогу голодуючим «відбувалася ми якось літературно, тільки з спраги вкотре брикнути уряд, підвести під нього зайвий підкоп. Страшно сказати, але щоправда: якби народних лих, тисячі інтелігентів було б прямо несчастнейшие люди: чого ж тоді засідати, протестувати, що кричати і писати? Без цього й життя над життя було «(Саме там. З. 62 — 63).

Всматриваясь до історії Росії, Бунін бачив у ній внутрішню боротьбу творчого і руйнівного початку: «Спокон віці були «разбойнички «муромские, брынские, саратовські, бігуни, шатуни, бунтарі проти все, ярыги, голота шинкарська, пустосвяты, сіячі усіляких неправд, незбутніх надій та чвар. Русь класична країна бешкетника. І був святої людина, був і будівничий високої, хоч і жорстокої фортеці. Однак у який тривалої і постійним боротьбі були вони з буяном, руйнівником, із усілякою крамолою, сварою, кривавої «безладдям і нісенітницею » ! «(Саме там, З. 165).

Революция назавжди розділила Буніна із багатьма колишніми однодумцями — передусім, з Горьким, і у фізичному сенсі позбавила його Батьківщини. У травні 1918 р. Бунін із дружиною виїхали з Москви у Одесу, а січні 1920 р. назавжди залишили Росію. Росія, у якій жив Бунін, загинула. Однак у еміграції почалося нове, то, можливо самий надзвичайний і плідний час творчості письменника — час воскресіння цієї загиблої Росії у слові.

" Вигнання навіть пішло йому користь. — писав Зайцев. — Воно загострило почуття Росії, безповоротності, сгустило й раніше міцний сік його поезіях «(Зайцев. На вшануванні письменника — Pro et contra. З. 411).

Сборник оповідань 1917 — 1930 рр. називався «Роза Єрихона ». У першому нарисі Бунін пояснював свої творчі принципы.

" У знак віри у життя вічну, в воскресіння з мертвих, клали сході в давнини Розу Єрихона в труни, в могилы.

Странно, що назвали трояндою, ще й Розою Єрихона, цей клубок сухих, колючих стебел, подібний до нашого перекоти-поле, цю пустельну жорстку поросль, зустрічається лише у кам’янистих пісках нижче Мертвого моря, в безлюдних синайських предгориях. Але є переказ, що назвав її так сам преподобний Сава, вибравши для своєї обителі страшну долину Вогненну, оголену мертву тіснину в пустелі Іудейській. Символ воскресіння, даний то вигляді дикого волчца, він прикрасив найбільш сладчайшим з відомих йому земних сравнений.

Ибо він, цей волчец, воістину чудесний. Зірваний і віднесений мандрівником за тисячі верст від міста своєї батьківщини, він роки може лежати сухим, сірим, мертвим. Але, будучи покладено в воду, відразу ж починає розпускатися, давати дрібні аркуші й рожевий колір. І бідне людське серце радіє, втішається: немає у світі смерті, немає загибелі з того що було, ніж жив колись! Ні розлук і розмір втрат, доки жива моя душа, моя Любов, Пам’ять!

Роза Єрихона.

В живу воду серця, в чисту вологу любові, суму чи ніжності занурюю я корені і стебла мого минулого — і знову, знову чудово животіє мій заповітний злак. Віддалися, невідворотний годину, коли вичерпається ця волога, збідніє і зсохне серце — вже навіки покриє прах забуття Розу мого Єрихона «(Повне Зібр. тв. Т. 5. З. 7 — 8).

" Глибина релігійним усвідомленням — писав Ф. Степун, — завжди пов’язані з граничним поглибленням пам’яті. Пам’ятаючи минуле, внутрішньо знаючи таємницю «вічної пам’яті «, мушу вірити у вічність. Хіба може бути вічним, крім Бога? Ніщо з такою силою не свідчить про справжньої релігійності бунинской музи, як його пов’язаність із пам’яттю «(Степун Ф. Ів. Бунін Обрані вірші. — Pro et contra З. 392).

За роки еміграції Буніним було написано 10 книжок прози. Нестачі у вихідному матеріалі він не відчував. «Якщо душа жива, росте, і зріє - пояснював цього факту Зайцев, — якщо тремтять внутрішні хвилі, то завжди буде що писати «(Зайцев. На вшануванні письменника. Pro et contra. З. 411). «Росію, наше російське єство, ми винесли із собою, і ми б були, ми можемо не відчувати її «- говорив сам Бунін (Сєдих А. Далекі, близькі. М. 1995. З. 204).

В 1927 — 1933 р. письменник працював над найбільшим своїм твором — автобіографічним романом «Життя Арсеньєва ». «» Життя Арсеньєва «показує хіба що всього, цільно зібраного Буніна. — писав Зайцев. — Вже з неї однієї можна сказати, що це творчість його є хвала джерелу життя, Творцю. Бог — батько, його іпостась «(Зайцев. Йдеться на вшануванні письменника. Pro et contra. З. 411). Ті ж думку висловила в «Грасском щоденнику «Галина Кузнєцова: «І тут мені прийшла б у неї думка, яка вбила мене… Зараз, коли всі навколо стогнуть про душевному збідненні еміграції і безпідставно — горі, негаразди, ряд смертей, усе це справила на нас дію — тоді, як інші письменники пишуть чи щось жалобно-кислое, чи экклезиастическое, чи навіть похоронне, як майже всі поети; серед потреби, поневірянь, самотності, позбавлений та всього, що із нею пов’язано, «фанатик «чи, як він назвали більшовики, «Великий інквізитор «Бунін натхненно прославляє Творця, небо і землю, що породили його і дали йому бачити вулицю значно більше нещасть, принижень і, ніж упоений і радостей. І коли? Під час, собі важке, у загальному, а й у особистому, окремому сенсі… І це справжні дива, і цього дива вбачає, не розуміє! Яким, отже, великим задарма душевного і тілесного (незважаючи потім) здоров’я обдарував його Господь! Із запалом висловила їй усе це, в нього на очах блищали сльози ». (Кузнєцова Р. Грасский Щоденник. М., 1995. З. 97 — 98).

Как більшість російських емігрантів першої хвилі, Бунины облаштувалися мови у Франції. З 1922 по 1945 р. багато часу вони проводили у містечку Грасс, неподалік від Ніцци. «Роки, що передував отриманню Нобелівської премії, були, мабуть, найбільш продуктивними у житті Буніна. — згадував письменник і впливовий журналіст Андрій Сєдих. — Людина, неспокійний за натурою, замолоду вічний мандрівник, завжди кудись що їхав, іноді було без будь-якої видимої причини, він у еміграції мимоволі став сиднем, ділив свій час між Парижем і Грассом. У Парижі працювати важко було — заважав дзвінок на дверях, відвідувачі, заходившие «на годинку », вічні запрошення. Натомість у Грассі, в «Бельведері «, В.М. Буніна створила для чоловіка умови, які підходили до роботи. З ними постійно жили Г. Н. Кузнєцова, що дуже любив Іван Олексійович, і письменник Л. Ф. Зуров. Іноді приїжджали гостей із Парижа або з сусідньої Ніцци, — найближчим і бажаним них був М. А. Алданов «(Сєдих А. Далекі, близькі. З. 204).

Пребывание у домі Буниных молодий жінки — Галини Кузнєцової, яка жила будинку становищі чи секретаря, чи компаньйонки, викликало різні чутки та пересуди. Ніна Берберова із властивою їй апломбом стверджує, що за життя любив лише його. То це скільки чи ні - важко судити, але у будь-якому разі відносини Кузнєцової і Буніна були у надто високій тональності, що відразу відчувається під час читання її «Грасского щоденника ». У ньому немає навіть натяку на вульгарний «роман ». Взагалі Галина Кузнєцова була людиною дуже скромним і дуже делікатним. Що ж до Буніна, за словами А. Сєдих, «у ньому був якийсь непідроблена сором’язливість, — Бунін не любив показувати на людях свою оголені душу. Вульгарність зневажав він переважають у всіх проявах «(Саме там, З. 205).

В 1933 р., коли постало питання про надання Нобелівської премії російському письменнику-емігранту, розглядалися кандидатури Буніна і Мережковського, але вибір упав на Буніна. Він першим російський письменник, удостоєним цієї почесної відзнаки. До нього з боку премію представляли Толстого і Горького — але безрезультатно. Крім світової слави премія на кілька днів дала письменнику матеріальну стабільність, але поступово матеріальний добробут занепала, а під час Другої Першої світової Бунины по-справжньому бідували. «Погано ми живемо в Грассі, дуже погано. — наводить розповідь письменника А. Сєдих, хто був у нього на 1942 р. — Ну, картоплю мерзлу їмо. Або водичку, у якій плаває щось погане, морквина якась. Це називається супом… Живемо ми комуною. Шість осіб. І в кого шеляга немає за душею, — гроші Нобелівської премії давно прожиті.

— У торік, — продовжував свій монолог Бунін, — написав я «Темні алеї «- книжку любові. Лежить на столі. Куди її подіти? Візьміть з собою у Америку, — то, можливо, там можна надрукувати. Є у цій книжці кілька дуже відвертих сторінок. Що й казати, — Господь із ними, коли потрібно, — викресліть… На загальному, дорогий, ось що вам скажу прощання: світ гине. Писати задля чого став і задля кого. У торік ще міг писати, а тепер маю більше «(Саме там, З. 209). Попри нестатки і позбавлення, співробітництво з німцями Бунін не думав. Колись непримиренно налаштований до радянської влади, він, як і ще емігранти, з хвилюванням стежив над перебігом фронтових подій й вирвав перемогу СРСР — перемогу Росії - сприйняв захоплено.

" Темні алеї «були у Нью-Йорку у 1943 р. З майстерності сам Бунін вважав цієї книжки найдосконалішою. Але звернення престарілого письменника до цієї теми чуттєвої любові багатьох збентежило і відштовхнуло. Але Бунін справедливо вказував, що «відвертих сторінок «у всього кілька днів і невипадково готовий був від нього відмовитися. Не вбачати у реформі «Темних алеях «нічого, крім еротики — ознака моральної поврежденности критика і читача, выискивающего і смакующего «сміливі «пасажі, а чи не письменника, як і роздумуючи про життя і смерті й що відтворює словом котра пішла Росію. Реальне наближення смерті ще більше загострило у ньому почуття життя. Любов і смерть, любов, і розлука, мить щастя вічність — ось основні теми «Темних алей ». Кращим своїм розповіддю Бунін вважав «Чистий понеділок ». «Дякую Бога, що Він тільки дав змогу написати «Чистий понеділок «» — писав Пауль (цит. по: Росіяни письменники. 1800 — 1917. Біографічний словник. Т. 1. З. 360).

Чистый понедельник

Как й у «Пана з Сан-Франциско », та у багатьох інших розповідях Буніна у невеликий обсяг уміщена велика тема. Основний сюжет становить чергова історія нездійснене кохання: «він », герой-оповідач, і «вона «- головна героїня із зовнішністю східної красуні і російською душею, думаюча і шукає, внутрішньо глибоко будучи невдоволеною своєї зовні щасливою та благополучного життям, виношує у душі думка про иноческом подвиг. Важливу роль оповіданні грає за паралель з давньоруської повістю про «Петра і Февронії «. «Був у російській землі місто, назвою Муром, у ньому ж самодержствовал благовірний князь ім'ям Павло. І вселив дружини його диавол леткої змія на блуд. І цей змій був їй у єстві людському, дуже прекрасному… «Хоча основний зміст «Повісті про Петра і Февронії «немає жодного ставлення до сюжету «Чистого понеділка «(дружина князя Павла — лише другорядний персонаж) — цитування цього твору, як та інші рясно згадувані давньоруські реалії, створюють враження певної непорушною основи, що зберігається у душі російського людини навіть у складну, кризову і у вищій ступеня «цивілізовану «епоху. Виявляється. що героїня, панянка освічена і досить емансипована, послану їй любов сприймає як спокуса і, хоча у сенсі боротьби з цим спокусою протягом оповідання виступає далеко в розквіті, але наприкінці чомусь несподіваного твердістю приймає рішення, аби залишити світ, і вибирає шлях чернецтва. При мелодраматичності самої сюжетної схеми, письменнику вдасться уникнути шаблонового рішення. Бунін шукає і, мабуть, не знаходить відповіді питання: як і чому таки вступив у російській душі поєднуються нестійкість перед гріхом і потяг до подвигу, захоплення земними радощами та мрія про умертвінні плоті. Парадоксальність героїні «Чистого понеділка «- це парадоксальність самої России.

Совершенно самостійного значення у своєму оповіданні має відтворення живої картини передвоєнної Москви. У вигаданий сюжет вмонтовані «документальні кадри », в яких немає лише відображена реальна топографія міста: Червоні Ворота, Арбат, Храм Христа Спасителя, МХАТ, «Метрополь », Марфо-Мариинская обитель, Иверская каплиця — а й миготять реальні історичні особи: Станіславський, Москвін, Качалов, Сулержицкий, велика княгиня Єлизавета Федорівна. Усе це створює враження абсолютної життєвості, достовірності - важко було повірити, що письменник реконструює обстановку сорокарічної давнини. Москва викликає той ж, що залишається без відповіді запитання — точніше, здивоване вигук: «Дивний місто! — говорив я собі, думаючи про Охотному ряді, про Иверской, про Василя Блаженному. — Василь Блаженний — і Спас-на-Бору, італійські собори — і щось киргизьке в вістрях веж на кремлівських стінах… «Остання зустріч героя і героїні відбувається у стінах Марфо-Мариинской обителі. «Але лише я ввійшов у вікно, що з церкви видалися несомые на руках ікони, хоругви, по них, вся на білому, довгому, тонколикая, на білому обрусе з нашитим на нього золотим хрестом на лобі, висока, повільно, ревно яка з опущеними очима, з великою свічкою в руці, велика княгиня; а й за нею тягнулася така сама біла низка співаючих, з вогниками свічок що в осіб, черниць чи сестер, — не знаю, хто був які й куди йшли. Я чомусь дуже ретельно роздивлявся них. І ось одне з які йдуть посередині раптом підняла голову, криту білим платом, загородивши свічку рукою, спрямувала погляд темних очей у темряву, ніби саме прямо мені… Що воно могло вбачати у реформі темряві, як могла вона відчути моє присутність? Я повернувся і тихо вийшов із воріт ». «Погляд темних очей на темряву «викликає думка, що пристрасті ще не зжиті. Тим щонайменше герой і героїня йдуть далі кожен власним шляхом. Але й за змістом самої назви «Чистий понеділок «- не кінець, а початок шляху: першого дня Великого Посту, перший крок було шляху до великодньої радости.

То, що героїня перебувають у стінах Марфо-Мариинской обителі - можливо, не проста випадковість. Бунін точно як і міг описати будь-який інший московський монастир. Проте доля Великої княгині Єлизавети Федорівни була чудово відоме всім російським людям, які опинилися на чужині. Усі знали, що у 1918 р. вона прийняла мученицьку смерть, що у 1921 р. її останки було перенесено в Єрусалим, І що остаточно визначитися з ній був її келейница, черниця Варвара — згодом (вже багато років після смерті Буніна) із нею причисленная до святих. Про життя черниці Варвари до Марфо-Мариинской обителі досі нічого невідомо. Чи можна стверджувати, що Бунін намагався відтворити саме її біографію, але, можливо, такого кінця він розумів для своєї красавицы-героини. Про долю новомучеників його планували задовго до «Чистого понеділка «- у вірші 1919 р. «Втрачений рай » :

У райській забороненою стіни,.

В годину полудневий,.

Адамий із дружиною Євою уболіває:

Высока, білого стіна райська,.

Еще вище того чорні купарисы у ньому,.

Густа, яскрава синь небесна;

На тієї чи стіні павичі сидять,.

Хвосты цвітуть ярью-зеленью,.

Головки в зубчастих віночках;

На тих чи купарисах птахи віщі.

С очима чудовими і грізними,.

С голосами янгольськими,.

С красою женскою,.

На голівках свічки воскові тепліють.

Золотом-пламенем;

За тими купарисами пахучими ;

Белый собор апостольский, Белый храм в золочених маковках, Обитель отчая Со духи праведных, Убиенных антихристом:

— Ісуса Христі, миленький!

Прости душу непотребную!

Вороти в обитель отчую!

В роки еміграції Бунін працював також над літературними спогадами. Майстерно написані, його мемуарні твори викликали чимало нарікань щодо жорсткості, упередженості і недоброзичливості. А. Сєдих наприкінці своїх спогадів навів наступний діалог із Буніним:

" - Хіба, Іван Олексійович, якщо колись і про Вас писатимуть у тому тоне?

Бунин сполотнів, якось весь виструнчився і холодно ответил:

— Не будуть, дорогий. не заслужив. Літературної проституцією будь-коли занимался.

И гадаю, що рішення щодо Буніна можна писати, — про незвичайнім його чарівності, про його великих людські слабкості і великому письменницькому дар, який бережно і цнотливо він проніс усе своє життя «(Сєдих А. Далекі, близькі. З. 248).

После війни Бунін жив у Парижі. Як і роки, він мав потребу, роки брали своє. У середині 40-х був недовгий період повернення емігрантів там. Пропозиції такого роду робилися і Буніну. Але, попри гостру ностальгію, зробити цей крок письменник не зважився. Інерція прожитих на чужині років було занадто велика, та й чи Радянська Росія, побачена поблизу, припала йому по смаку. Костянтину Симонову, який побував на 1946 р. у Парижі й бачився з них його видався людиною давно минулої доби, котрі живуть десь глибоко у своєму минулому. Один одним йшли його однолітки, невблаганно наближалася вічність. У 1952 р. було написане одна з останніх його віршів — «Ніч » .

Ледяная ніч, мистраль.

(Он ще вірш).

Вижу у вікна блиск і далеч.

Гор, пагорбів нагих.

Золотой недвижний світло.

До ліжку ліг.

Никого в підмісячної немає,.

Только я, так Бог.

Знает лише Він мою.

Мертвую сум,.

Ту, що від усіх тану…

Холод, блиск, мистраль.

Скончался Бунін 8 листопада 1953 р. і у Парижі, цвинтарі Сент-Женевьев-де Буа.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.