Перед ликом іконним. 
Андрій Білий

Перед ликом іконним. Андрій Білий

Лепахин У. У.

Если більшість письменників тривалого попереднього періоду почуваються в церкві як вдома, і у своїх творах описують храми і ікони чимось близьке, добре відоме, рідне, то Білий почувається у храмі трохи незатишно й зображує його як людина, випадково котра заглянула до храму, як сторонній, як гість. Звернімося одного вірша Білого, має дві редакції, розділені вісімнадцятьма роками. У 1903 поет написав вірш «У храме» .

Толпа, заглибившись у храм, замисленішим і строже…

Лампад яскраво-червоних блиск і тихий вигук: «Боже…» .

И знову я молюся, сомненьями томим.

Угодники зі стін загрожують перстом сухим, Лицо суворе чорніє з киота Да потемніла з темними віками позолота.

Забил потік променів розплавлених в окно…

Все просветлилось раптом, все сонцем зажжено:

И «Світлані тихий» з кліросу воззвали, и лики золотом червоним заблистали.

Восторгом сонячним запалений иерей, повитый ладаном, виходить із дверей (1,с.82).

В цьому вірші багато тонко помічених деталей. Справді, входячи в храм, людина налаштовується в інший лад і духовно, і щиро. Перше, що впадає правді в очі особливо у напівтемному храмі — різнобарвні (у поета яскраво-червоні) вогники лампад і свічок. І, звісно, сильно впливає ледве чутний шепіт молільників перед іконами людей. Зі свого молитвою, повної сумнівів, звертається до святим і ліричний герой поэта.2 У святих угодників на іконах суворі обличчя, у них сухі персти, і вони загрожують человеку.3 Зазначимо, що мотив загрози — результат суб'єктивного сприйняття поета, пальці у святих складено певним чином так, що вони склали ім'я Христове, святі, звісно, не загрожують, а благословляють ім'ям Господним.

В колірному відношенні вірш побудовано на контрасті чорного, темного і золотого, светлого4 і ділиться на рівні частини по три двовіршя. У першій частини описується темна церква: йде вечерня, храмове висвітлення виключене, видно лише темно-червоні вогники лампад, особи святих «чорніють» і навіть позолота ікон, киотов, іконостаса — темна, потемніла. В другій частині відбувається природне диво. Як відомо, православні храми по найдавнішої традиції завжди орієнтовані вівтарем Схід. І ось в поета заходящее захід сонце сягає тієї точки, що його промені ллються потоком до храму через вікна в стене.5 І це момент збігаються з співом однієї з найулюбленіших церковним народом пісень вечірнього богослужіння: «Світлані тихий светые слави, безсмертнаго Батька Небеснаго, святого блаженнаго, Иисuсе Христі: пришедше на западъ сонця, видевше светъ вечірній, поемъ Батька, Сина, і Святого Духа, Бога. Достоинъ еси у за всіх часів петъ быти гласи преподобними, Сині Божий, животъ даяй: темже миръ Тя славитъ». Це духовний піснеспів присвячено явища у світ Сина Божого, нетварного Світу, Світу Отчої славы.

Перед цим песнопением запалюють храмове висвітлення. Отже, напівтемна доти церква раптом осяяне, запалюється подвійним світлом. Лики ікон бачаться поетові вже не чорними, а золотисто яскраво-червоними (від світла вечірнього сонця, панікадила і лампад). Священик в золотих ризах, виходить через північні врата, також бачиться поетові сяючим. І природа сонячним світлом, що у християнстві символізує віри, і храм своїм богослужінням, і священик, повитий ладаном, який символізує молитви святих, хіба що відповідають поетові з його сомнения.6 У цьому вся зміст і головний результат стихотворения.

Спустя багато років 1921 року поет створив нову редакцію вірші, давши йому іншу назву — «Церковь» .7.

И раки старі, і — мороки позолоты, В розливання срібла — чорна діра кіота, —.

И хтось у ній загрожує срібним перстом, И змія рдяного пахне святим крестом.

Под восковій свічкою сивий протоиерей Встал золотим горбом з золотих дверей, Крестом, як булавою, ударив у ладан сизый:

Зажглись, як полум’ям охоплені, ризы.

Два світлових променя, як крила орла…

И, — важко репетуючи, тремтять колокола (1,с.507).

Прошло багато років. Поет повернувся до старого вірша і переробив його. Що перш всього впадає правді в очі?

— Приглушено симетричний розподіл вірші на дві контрастні частини, «темну» і «світлу» .

— Знято мотив особистої молитви ліричного героя і взагалі молитви в храме.

— Прибрано вказівку на точний момент богослужіння (спів «Світлані тихий» на вечерні), яке робило зрозумілим явище подвійного света.

— Помітно посилено психологічний мотив чорного і темного, тоді як першої редакції позолота просто потемніла від часу, то тут похмура, виробляє похмуре вразити ліричного героя. Мотив «похмурості» посилено появою у церкві гробниц.

— На початку вірші великій ролі починає грати срібний колір, якого був раніше. Якщо першої редакції контраст побудований на «м'якому» сусідстві золотого і темного, то тут не різкому протиставленні срібного і черного.8.

— У вірші зникли яскраво-червоні лампади (символічний колір полум’яною ще віри і молитви) перед іконами, але червоний колір залишився у вигляді рдяного змія (символ злий сили, гріха, диявола) одній із ікон, у відповідність до теорією кольору, запропонованої самим поетом, червоний колір у редакції «перевернувся» і незабаром отримав зворотне значение.

— Фактично зникла й самі ікони, святі, зображені ними, кіот з іконою здається поетові «чорної дірою», а ній «хтось» знову загрожує. Знову-таки, слідуючи статті поета, доведеться констатувати, що ікона стала у редакції символом небут тя.

— Виключений поетом важлива річ несподіваного проникнення храм сонячного света.

Эти зміни роблять вірш менш ясним і суто візія і навіть викликають деякі певні запитання. Наприклад, стало незрозуміло, чому «спалахнули, як полум’ям охоплені ризи» священика, оскільки храмове висвітлення запалюють до виходу з кадилом, а чи не тоді, що він зупиняється перед царськими воротами. Відповідно до вірша, священик, стоячи в царській брамі, благословляє народ хрестом, але благословення після входу з кадилом немає. Отже, поет описує інший момент богослужіння, але давайте тоді чому навколо священика багато фіміаму? І чому телефонують дзвони? Якщо дзенькіт означає початок богослужіння, то ієрей неспроможна виходити з хрестом. І звідки вони взялися дві світлові променя, і чому їхній саме два (оскільки два окна?).

Во другому двустишии поет описує якусь ікону. Як можна було зрозуміти, у ньому зображений святої, який однієї рукою благословляє молільників, а інший вражає хрестом рдяного змія. Як відомо, дракона чи змія на іконі вражають, наприклад, св. вмч. Георгій Побєдоносець чи св. вмч. Феодор Тирон. Але вражають списом, а чи не хрестом. І, звісно, тим часом не благословляють (і загрожують! кому?) інший рукою. Тут можна робити припущення у тому, яку саме ікону має на увазі поет, але вони будуть швидше за все безпідставні: ми маємо працювати з іконописною фантазією, з неіснуючим сюжетом.

Можно було поставити й питання щодо другий редакції вірші, а й цих досить, щоб зробити деякі укладання. Перша редакція вірші побудовано особистому конкретному глядачевій враження поета від богослужіння і зажадав від ікон. Він храмі, він чітко бачить те, що пише, і найнедовірливіший читач легко зорово «реконструює» описану сцену. Перше вірш емоційно врівноважено в ліричному плані, суворіше і продумано з погляду композиції. Друга редакція проти першої написана як у прийомі остранения (термін В. Шкловского), який часто використовував Толстой в описах богослужіння у романі «Воскресіння». Поет або його ліричний герой дивиться на храм і що у ньому як ми з боку (чи намагається воскресити у пам’яті напівзабуте враження). У другій редакції не бачить ясно про що пише. Зорова точність підмінена тут підвищеної емоційністю: «розлив срібла», «чорна діра кіота», «пахне хрестом», «золотим горбом», 9 «як булавою вдарив», «як полум’ям охоплені», «важко репетуючи, тремтять дзвони». Друга редакція стає зрозуміліше, якщо ми знаємо першу, але з усіх подиву порівняння двох віршів не знімає. Характерна навіть заміна назви вірші — «храму» на «церква». Храм — це щось внутрішнє, духовно близьке, це найкраще місце молитви, богослужіння. Церква — це частіше будинок церкви.

В висновок ж — стосовно нашої теми — відзначимо, що з часом поет перестає бачити реальні ікони чи втрачає до них інтерес, вони віршем Білого не як зорового об'єкта, а скоріш літературного сюжету, з урахуванням якого вони написаны.

Примечания:

1. У статті «Священні кольору», написаної тому ж році, як і вірш, Андрій Білий надавав темно-красному кольору таке значення: це заграва пекельного вогню, вогняного спокуси, але віра і волю дозволить перетворити їх у багряницю страждання, яку по обетованию пророчому Господь убелит як сніг. У вірші яскраво-червоний колір дано у другому значенні. На тому статті поет пише: «Часто захоплена в самотніх провулках глубокою північчю, зупинялися перед червоним вогником лампадки, моля про тому, щоб все життя опромінилася червоним» (О.Білий. Арабески.М., 1911, с.127).

2. Тут і далі ми вживаємо поняття «ліричний герой», щоб уникнути надто прямолінійного ототожнення самих поетів, їхні стосунки до іконі з тими вигаданими особами, від імені яких написані вірші чи з тими героями, що діють у віршах. І слово «поет» ми часто вживаємо саме тут значенні — «ліричний герой» вірші чи поэмы.

3. Складається враження від росіян ікон було в деяких іноземців. Наприклад, Теофіль Готьє, чимало який написав про російської іконі, також відчував в жестах святих якусь угрозу.

4. Такі протиставлення, природно виникає на контрасті темного лику і золоченого окладу є у творах багатьох письменників, назвемо лише Толстого, Кузмина, Цвєтаєву. На тому статті «Священні кольору» Андрій Білий наводить слова св. апостола Іоанна «Бог є світло» на основі цього пише, що білий колір є втілена повнота буття. Чорний ж (чи темний) колір «феноменально визначає зло», є небуття (там ж, с.113). Можливо, дане вірш вважатимуться поетичним авторським коментарем до цій статті.

5. «Дія» вірші відбувається у червні, як про це говорить посліду автора під віршем. Гарне поєднання на іконі сонячного світла і світла лампад і свічок зазначалося і описано Достоєвським, Толстим, Буніним, Шмельов, але вони мають світло падав на ікони, з з іншого боку, оскільки вони звернули увагу до це явище при служінні ранньої заутрени.

6. Священик повіт ладаном, оскільки перед співом «Світлані тихий» відбувається урочистий вечірній вхід з кадилом священика і диякона, яким передує свещеносец.

7. Про те, що це інше вірш, а нова редакція старого, свідчить подвійна дата, поставлена поетом: червень 1903, 1921.

8. Мабуть, поет хотів висловити враження від покритою срібним окладом ікони. Причому ризою закриті навіть руки святого (загрожує срібним перстом). Але залишається незрозумілим «розлив срібла». Якщо світла храмі немає, то ми не то, можливо і «розливу», Якщо ж є світло, то, на місці лику може бути чорної діри, і змій може бути рдяным (яскраво-червоним), та й позолота може бути похмурої. Як повідомили нас здається за словесним чином годі реальний зоровий образ.

9. Мабуть, поет має на увазі фелонь священика, яка шиється з щільною тканини і лежить плечах священика, а височить її плечима, майже приховуючи голову, коли дивитися сзади.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.