Исландская література

Исландская литература

А. Смирницкий.

Многие норвезькі землевласники, які бажали скоритися влади конунгу Харальда Прекрасноволосого, переселилися між 872—930 до Ісландії. Незалежність острова (до 1264), неможливість для католицькій Церкві повністю підпорядкувати його своєму впливу — через її віддаленість — до того ж час постянные поїздки ісландців в Норвегію і Британські о-ва, а почасти й до інших країн, створювали сприятливі умови задля збереження й подальшого розвитку на Ісландії старої норвезької культури, для перетворення їх у багату і своєрідну ісландську культуру раннього середньовіччя.

Одним з найдавніших літературних пам’яток Ісландії є старі пісні «Эдды». Найдавніші з пісень «Эдды» склалися очевидно ще Норвегії, але велика частина їхньої створена Ісландії в X—XI ст., деякі — в XII—XIII ст. Пісні про Атли відомі як гренландские (ісландці проникли до Гренландії наприкінці XX ст.), а пісні про Хельги можливо з’явилися торік у скандинавських колоніях на Британських островах. Назва «Эдда» було (помилково) дано XVII в. безименному зборам 29 пісень, яке збереглося б у рукопису XIII в. До пісень «Эдды» тепер зазвичай відносять ще кілька пісень, а під назвою «эддическая поезія» на більш широкому значенні розуміється древнескандинавская поезія, представлена як самої «Еддою», і іншими, подібними з ним творами невідомих авторів. Відмітні ознаки эддической поезії: неї давав — поганські міфи й героїчні перекази (як місцеві, і проникли до Скандинавії з інших німецьких племен — го? тов, франків, англо-саксов); її стиль — порівняно простий і безпосередній; її віршована форма — давньогерманське алітераційний вірш, більш вільний, ніж в скальдів, не ускладнений римою і ассонансом, хоч і організований в строфи.

По ознакою змісту пісні «Эдды» природно поділяються на пісні міфологічні (яких приєднуються дидатические і гномические) та народні пісні героїчні (більшість — з добірки Нибелунгов), але між обома групами немає розриву, т. до. героїчні сказання нерідко сплітаються з міфами про богів.

Одновременно з эддической поезією в Ісландії з’являється й скальдическая. Серед перших ісландських скальдів був Эгиль Скаллагримсонт (900—982), найбільш видатний з скальдів взагалі, автор пісні на вшанування Ейріка Кривавої Сокири (цієї песнью Эгиль викупив у короля своє життя), пісні «Втрата сина» («Sonartorrek»), пісні, присвяченій Аринбьёрну (другу поета) та інших творів, із котрих все збереглися. З численних ісландських скальдів XX ст. виділяються також: Глум Гейрасон (драпу королю Харальду Серошубому — Haraldr Grafeldr, 960—975), Кормак Эгмундарсон (Kormak Ogmimdarson, 930—970; драпи, любовні пісні тощо.), Эйнар Хельгасон, Халльфред Оттрасон (Hallfregr, 967—1007), тісно що поєднав свою долю з королем Олафом Трюггвасоном. Найбільш знамениті скальди ХІ ст. — мандрівний поет Гуннлауг Зміїний мову (Ormstunga), воспевший різних королів і ярлов, і Сигхват Тордарсон (Þorðarson), — скальд короля Олафа Святого (обидва — на початку). У пізніх скальдів образні висловлювання робляться вкрай вигадливими, нагромаджуються друг на друга, нерідко перетворюючись на свого роду словесні головоломками, й у XII в. поезія скальдів вироджується в наскрізь формалістичне мистецтво. У XII в. оркнейский ярл Рёгнвальд і ісландець Халль Тораринссон спільно складають «Ключ до віршованим формам» («Háttalykill») — твір, у якому даються зразки різноманітних віршів, які застосовувались скальдами. Аналогічним, ще більше детально розробленим, твором є «Хаттаталь» (Háttatal) Сноррри Стурлусона, написане їм у 1222/1223 на вшанування короля Хакона Хаконарсона і ярла Скули. Скальдическая поезія робиться предметом аналізу та вивчення та поступово зводиться до більш-менш митецькому наслідуванню старим зразкам. Найбільш талановитий її представник в XIII в. — племінник Снорри Олаф. Форми скальдической і эддической поезії вже близько 1000 р. (запровадження христаинства в Ісландії) стали застосовуватися у християнської релігійної поезії («Драпу Христу» Элифа Гудрунарсона, «Драпу воскресіння Халльфреда).

Наиболее значні твори цього були — «Сонячна пісня» XIII в. і особливо «Лілія» (XIV в.) ченця Эйстейна Асгримссона, яка послужила зразком для рада наступних творів.

Исландская сага (saga, мн. год. sögur; див. «Сага») з’явилася вже у XX ст. — спочатку у вигляді усних розповідей про дійсних подіях. Оповідачі саг (sagnamenn) розвивали ці оповідки в цілі історії в прозі, у якому вкрапливались і вірші, влагаемые у вуста героїв. Запис саг починається значно пізніше: більшість саг була лише XIII—XIV ст. Разом із записом старих усних саг відбувається і їх переробка й створення нових саг, письмових, — утворює велика, оригінальна і різноманітна літератури. Так зв. «Саги про ісландцях» (Islendinga sögur) є художньо оброблені (іноді прикрашені і скасказочными пригодами (сімейні хроніки і біографії. Найбільші з саг, що описують події IX—XI ст., — «Сага про Эгиле» (хроніка роду скальдів Эгиля Скаллагримссона), «Лаксдёла», «Эйрбюггья», «Сага про Ньяле» (Njalssaga), «Сага про Греттис» («Grettissaga»; багато вигаданого); потім — «Ватнсдёла» (історія кількох поколінь одного роду), «Флооманнасага» (цікаво подорож у Гренландію), «Сага про Эйрике Червоному (рудій)» (Eirikssaga raugda; відкриття Гренландії і Вінланда — Америки); також кілька саг — біографій скальдів (Корпока, Халльфреда та інших.). Про криваві події XII—XIII розповідає «Сага про Стурлунгах» що складається з кількох саг, центральної, у тому числі є «Велика сага про ісландцях» (Islendingasaga in mikla, прибл. 1260) Стурлы Тордарсона (Þorðarson) термін дії у ній — епоха Снорри Стурлусона. Церковна історія острова відбито у сагах про єпископах (Biskupasögur).

Первый власне історичний працю на ісландському мові — «Книжка про ісландцях» («Islendingabók») вченого священика Арі Торгильссона (Þorgilsson, 1067—1148), що містить коротку історію Ісландії до 1120. Історичний твір латинською мові Семунда Сигфуссона Многознающего (Мудрого) — Semundr inn Frogdi, 1056—1133) не збереглося. Хай зведенням історичного матеріалу окремих саг про ісландцях є «Книжка про занятті земель» («Landnámabók», XIII в.; геналогии исландск. пологів, історія заселення о-ва). «Саги про королів» — історії окремих норвезьких королів. Близько 1200 Близько 1200 з’являється сводное історичне твір — так зв. «Вилучення з саг про королів Норвегії» (Ágrip af Nóregs Konunga sögum"); трохи згодом — інші збірники історичних саг («Morkinskinna» і «Fagrskinna»). Найбільший з середньовічних праць із історії Скандинавії — майстерно написана «Книжка про королів Норвегії» («Nóregs konungabók» чи «Nóregs konungasögur», 1220—1230) знаменитого вченого, історика і літературознавця, Снорри Стурлусона (1178—1241; див. «Снорри»), відома також із початковим словами тексту як «Heimskringla» (Світовий коло). До її складу входить «Инглингасага» («Ynglingasaga») — міфічна «доісторія» — і 15 історичних саг про королів Норвегії до 1177. Снорри є також автор так зв. молодшої «Эдды» (див. «Эдда») — посібники для скальдів, в склад якого входить нарис язичницької міфології, соціальній та як ілюстрацію, і «Hattatal» (див. вище). У формі саг піддавалася обробка в Ісландії також історія Ферейских і Оркнейських островів («Fereyingasaga») і («Orkneyingasaga») і Данії («Knytlingasaga» і втрачена напівміфічна «Skjöldungasaga»).

Особую групу саг займають зв. «Саги давніх часів» («Fornaldarsögur») легендарного характеру, мають лише віддалену зв’язаність з історичним фактами і навіть повністю вигадані. Сюди ставляться саги про вікінгів часів обласних конунгів (ло Хараль так Прекрасноволосого), казкові саги і саги, у яких переповідаються старі героїчні пісні. Взірцями «саг древніх століть» можуть бути «Сага про Хервёр» («Hervrrarsaga»), «Сага про Фритьофе» («Friþjofssaga», впала сюжет для поеми Тегнера; див.), «Сага про Орвародде» (хоча б мотив пророкованої неминучою смерті від коня, що у переказі про «смерть Олега), «Сага про Рагнаре» (про історичному вікінгу Рагнаре, але дуже прикрашена казковими мотивами), «Сага про Вёлсунгах» (Völsungasaga); сюжет пісень «Эдды» з добірки Нибелунгов) і ін., До XIV в. з Норвегії пробираються у Ісландію «Саги про лицарів» (див. вище «Норвезька література»). У XIV в. з’являються римы (т. е. власне «рими») — римовані поеми, зазвичай з чотиривіршів, близькі формою до духовним латинським віршам і до норвезьким народних пісень; за змістом ж — большею частиною переробки «саг давніх часів». Окремо стоїть «Риму про Скиди» («Skigdarima») Сигурда Тордарсона (Þorðarson, прибл. 1400). Центральне його місце займає у ній сон жебрака Скиди, який бачить себе покликаним в Валхаллу на вирішення спору між героями. Римы знаменують собою кінець класичного періоду ісландської літератури, яка, в XV в. не дає значних творів.

С кінця XIII в. в Ісландії починають складатися хроніки на зразок західно-європейських, та їх питому вагу в ісландської історичної літературі — по порівнянню з сагами — цілком незначний. Записування законів почалося Ісландії вже у XII в., але збереглися лише записи XIII в., відомі під загальним назвою Grágás (власне «Сірий гусак»), даним їм у XVII в. У цьому проте закінчується історія ісландської літератури. У цей час у Ісландії існує література, що становить чималий художній інтерес. Ісландія висунула ряд письменників, особливо драматургів, чиї твори відомі поза скандинавських країн. Відомий письменник Х. Лакснес близький комуністичному руху.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.