Изображение села у романі Ф.А. Абрамова «Брати й сестри»

Изображение села у романі Ф. А. Абрамова «Брати й сестры»

Федор Олександрович Абрамов народився 1920 року на Пінезі, у селі Верколе Архангельської області. З рідний північної землею вона пов’язана як біографією: він тут розпочинав своє трудове життя, цю землю він захищав на фронті під Ленінградом, сюди його привезли пораненого після госпіталів — з цим землею він пов’язане й своєю творчістю, своїми книгами.

Закончив в 1948 року філологічний факультет Ленінградського, потім аспірантуру, Ф. Абрамов працює доцентом і завкафедрою в університеті, і виступає у пресі з критичними статтями про советсткой літературі.

Федора Абрамова часто називають письменником «де-ревенской тематики».Безграничное на повагу до нелегкому селянському праці властиво як він романів, і повістям і розповідям. Він наполегливо примушує думати читача про те складних та суперечливих процесах, соціальних і стабільності економічних, які у життя колгоспної села.

В 1958 року у журналі «Нева» було опубліковано його роман «Брати й сестри». Дія книжки посідає найважчі воєнні часи. На полях далекої північної села жінки, старі і підлітки, майже діти, ведуть самовіддану боротьбу перемогу над ворогом, за хліб, і ліс нашій країні. По-різному розкрилися в війну люди. Анфису Петрівну Мініну спільне лихо розпрямила, змусила повірити у свої сили, вона із гідністю несе важку ношу завколгоспом, ділячи з односельцями і праця, і потребу, й горі. І, закриваючи книжку, ми розуміємо, що автор підвів нас до початків героизма.

Чудом уцелев після важкого поранення під Ленінградом, після блокадного госпіталю, влітку 1942 року під час відпустки з поранення що вона рідною Пинежье. На все життя запам’ятав Абрамов то літо, той подвиг, то «бій за хліб, про життя », яке вели напівголодні баби, старі, підлітки. «Снаряди не рвалися, кулі не свистіли. Але похоронки, була потреба страшна і. Важка чоловіча робота у полі, і на луці «.

" Не написати «Брати й сестри «я тут просто на міг… На очах стояли картини живої, реальної буденної дійсності, вони тиснули напам’ять, вимагали слова себе. Великий подвиг російської баби, який відкрив 1941 року другий фронт, бути може, щонайменше тяжкий, ніж фронт російського мужика, який у мене міг забути звідси. Першим изъяснением любові, співчуття і захоплення російської північної селянкою став роман «Брати й сестри » .

Восемь років визрівав задум роману. Скінчилася війна, Абрамов повернувся доучуватися в Ленінградський університет, закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, почав працювати спеціалісти кафедри радянської літератури. Всі ці рік він думав про роман, мріяв про письменстві, але борг перед сім'єю старшому братику, яка потребувала допомоги, б не давав можливості повністю присвятити себе литературе.

Абрамов почав писати перші глави в літні канікули 1950 року в хуторі Дорище Новгородської області.

Шесть років — у час канікул, у вихідні дні, вечорами і навіть ночами працював Абрамов над романом. За плечима автора роману «Брати й сестри «було важким судьба-биография: Був трагедійний досвід сільського підлітка, испытавшего біди колективізації та напівголодного існування тридцятих років, був ранній досвід сирітства та братньої взаємодопомоги, був досвід ополченца-фронтовика, та був — досвід людини, навіч, у своїх земляків, сім'ї брата яке зіштовхнеться з повоєнним лихолетьем, з безправним становищем селянина, позбавленого навіть паспорти, майже який отримує на трудодні, і платившего за то, чого він був.

Абрамов прийшов у літературу лише з величезним життєвим досвідом, з переконаннями покровителя народного, але з своїм словом. У вашому романі «Брати й сестри «потужно зазвучала жива багатоголоса народна мова, засвоєна письменником з дитинства завжди що підживлювала книжки.

Трагедия війни, єднання народу перед спільною бідою виявили в людях небачені духовні сили — братства, взаємодопомоги, співчуття, спроможність до великому самозреченню і самопожертви. Ця думка пронизує все розповідь, визначає пафос роману. Та все ж автору здавалося, що її треба уточнити, поглибити, зробити більш багатоскладової, многооттеночной. І тому знадобилося запровадити неоднозначні суперечки, сумніви, роздуми героїв про життя, про військової совісті, про аскетизме.

Ему хотілося подумати сам і змусити читача обдумати питаннях «буттєвих », не лежачих лежить на поверхні, а кореняться в осмислення суті життя і його законів. З роками дедалі більше свя-зывал проблеми соціальні з моральними, філософським, загальнолюдськими. Здається, тому він хотів переробити початок. Відкрити роман поэтически-философской картиною летять журавлів, співвіднести споконвічні закони природи, яким коряться мудрі птахи, з варварством людей.

" Небувалий, незбагненне коїлося землі. Палали лісу. Здіймалися догори пожарища. Гриміли громи ні з небес, з землі! Залізним дощем сікло і знизу і згори — і тоді падали їх тижнями що летіли товариші, клин втрачав свою первинну, з здавна встановлений малюнок. З годівлею було зле — часто вже не знаходили колишніх жировок, не махали з землі, як раніше, не кричали хлопчаки: журавушки, куда вы?.. А все летіли і летіли, підкоряючись древньому закону, за свої древні гніздування, в північні лісу, на болота, на життєдайні води Заполяр’я " .

Природа, люди, війна, життя… Такі міркування хотів запровадити письменник в роман. Про це — внутрішній монолог Анфіси: «Зростає трава, квіти буде не гірший, ніж у мирні роки, лоша вистрибуватиме і радіє навколо матері. Чому ж самі - самі розумні із усіх істот — не радіють земної радості, вбивають одне одного?.. Так що це происходит-то? Хто ж ми, люди? Адже й німці люди. І матерів і батьків. І що це за матері, які благословляють синів на вбивства? Не то, можливо, може бути… Немає матерів. Щото інше тут, щось інше… Хіба? Хто їй скаже це? Та й до кого звертатися з цим? Доти чи тепер людям?.. Тільки чи потрібно замислюватися зараз? Про це чи треба думати? ». Про сенс життя розмірковує після загибелі сина, і смерті дружини Степан Андреянович: «Відтак життя пережитою. Навіщо? До чого працювати? Ну, переможуть німця. Повернуться додому. Хіба в нього? Саме йому що? І, то, можливо, слід було жити, для Макарівни. Єдина людина становив близько нього, і ще прогавив. Так чому ж ми живемо? Невже сама працювати? «І відразу автор позначив перехід до наступному розділі: «А життя брала своє. Пішла Макарівно, а люди працювали ». Та головне питання, який хотів укрупнити Абрамов, — це питання совість, про аскетизмі, про зречення особистого в ім'я загального. «Чи має право осіб у життя, коли всі колом мучаться? «Питання найскладніше. Спочатку автор схилявся ідеї жертовності. У подальших нотатках до характерам і ситуацій, що з Анфісою, Варварою, Лукашиным, він ускладнив проблему. Запис від 11 грудня 1966 року: «Чи можна повнокровно жити, коли навколо біди? Ось запитання, який припадає розв’язувати проблему і Лукашину. і Анфіси. Не можна. Совість тощо. Не можна жити повнокровно зараз. І коли ж жити человеку?

Гражданская війна, п’ятирічки, колективізація, війна… Лукашин сповнений сумнівів, але наприкінці кінців питанням «Чи можлива тепер любов? «він відповідає: «Можлива! Саме тепер і було можлива. Не можна скасувати життя. На фронті? Ти що, в усіх посаду великий? Так можливо це? «Анфіса думає інакше: «Кожен вирішує оскільки може. Не засуджую. А можу. Як я зрозумів жінкам подивлюся правді в очі? «Максималізм Анфіси автор хотів пояснити міцними моральними підвалинами у її староверской сім'ї. «Якщо горі а домі - кожен день небіжчики — хіба можуть вона віддаватися радості? Хіба злочинно це? Усі прабабусі й бабці, берегли вірність до труни своїм чоловікам у тому роду, повставали з її любові, проти пристрасті. Але й Анфису змушував автор більше сумніватися, шукати відповіді. Анфіса мучиться: любити мала Настя, її мала обдарувати усіма дарами життя, а справі любити випало їй, Анфіси. Та хіба справедливо це? Хто, які визначають усе це, заздалегідь розраховує? Чому одна людина помер у молодості, а інший живет?.

Анфиса, коли дізналася, що Настя обгоріла, калікою стала, наділу він вериги. Зачекайте. Ніякої любові! Вона стала сувора, аскетична, що називається, в ногу зі своїм часом. І думала: гаразд. У її борг. Але людям це сподобалося. Людям, виявляється, більше подобалася колишня Анфіса — весела, безжурна, жадібна до життя. І тоді неї захоплено говорили бабы:

— Ну, женка! Не падає духом. Еще і тянет.

А коли він стала аскетом, зле став і людям! І баби навіть запитують її: що з тобою, Анфіса? Не занедужала чи ти? Ходиш — особи на тобі немає і брови не розсунеш… Страшно на тебе дивитися. І навіть людей хто не йде до неї. А адже вона хотіла їм добра, для них надівала він власяницу.

Хотел письменник запровадити дорогі йому ставлення до старих традиціях північан, які знали навіть запорів у домі: поставлять приставку — і всі. «Відкритий будинок — хоч все винеси. Дивовижна довірливість північан… Хатинки мисливські. Усі залишається. Скіпа. Хліб. Взаємовиручка. І Лукашин був вдячний цьому краю. Він омылся в ключових джерелах… він зміцнів, набрався сил. Причому лише фізичних, а й духовних. Він поринає у живої, джерельною воді… Він закохався у цей первозданний край » .

Роман не відразу знайшов прихильних видавців. «Два року його відфутболювали редакції «, — згадував письменник. Не було його прийнято журнали «Жовтень », «Новий світ ». «Брати й сестри «побачили світ 1958 року у журналі «Нева ». І тоді відбулося майже диво. Роман відразу зустріли критикою доброзичливо. За 1959;1960 роки з’явилося понад тридцять рецензій в газетах і часописах. У 1959 року він уперше вийшов окремою книжкою Лениздате, 1960;го — в «Роман-газете », а 1961;му було переведено та блискуче виданий у Чехословакии.

Первые рецензенти «Братів і сестер «відзначали мужність Абрамова, зумів гідно розповісти про трагедію народної, про бідах і страждання, ціну самопожертви звичайних трудівників. Абрамов зумів «зазирнути у душу простої людини », він увів у літературу цілий пекашинский світ, представлений різноманітними характерами. Якби наступних книжок тетралогії, однаково залишилася у пам’яті сім'я Пряслиных, Анфіса, Варвара, Марфа Репишная, Степан Андреянович.

Список литературы

1. Анотація до збірки творів Ф. А. Абрамова.

2. Student Bulletin Board System. (.abramov.arj).