Жизнь і творчість Сергія Олександровича Єсеніна

Жизнь і творчість Сергія Олександровича Есенина

Реферат виконав учень 11 «А» класу Лавлинский Александр Воронеж 2001.

СЕРГЕИ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЕСЕНИН

(1895—1925)

Бурной і сумної була доля Єсеніна. Яскрава і неспокійна життя в що свідчить сприяла неймовірної популярності його віршів — задушевних і музичних, своїх близьких і зрозумілих самим різних людей. Про неї ще за життя поета стали складатися легенды.

«СТИХИ РОЗПОЧАВ СКЛАДАТИ РАНО»

Родившийся у ній селянина Олександра Микитовича Єсеніна на селі Константинове Рязанської області, хлопчик дуже швидко втратив батьківського притулку. Мати його, Тетяна Титова, вже вийшла заміж волею свавільного батька. Невдовзі, не витримавши ворожнечі зі свекрухою і бажаючи підкорюватися некоханому чоловіку, вона із трёхлетним Сергієм на руках пішла батькам. Дід із бабусею взяли онука виховання, а дочка послали в Рязань на заробітки. Ось і вийшло, що Єсенін ріс під опікою бабушки.

«Стихи почав складати рано, — напише пізніше Єсенін у своїй автобіографії. — Штовхання давала до цього баба. Вона розповідала казки. Деякі казки, з поганими кінцями мені подобалися, і це їх переробляв по-своєму. Вірші почав писати, наслідуючи частівкам». Бабуся зуміла передати коханому онуку всіх принад народної усній і пісенної промови. «Вир рожевих туманів», «осіннє золото лип», «рдяный мак занепаду», «Русь — малинове полі» — усю цю поетичну мальовничу абетку Сергій Єсенін осягав в просині рязанського польового і берёзового розлогів, в шумі очеретів над річковими заводями, у ній деда-книжника, знавця житій святих і Євангелія, і бабушки-песенницы. У дім часто навідувалися «сліпці, мандрівні селами», які «співали духовні вірші про прекрасне рай, про Лазарі… про нареченого, світлому гостя з граду невідомого», т. е. про Христі і Небесному Єрусалимі, місті праведников.

…Но ось проходить час, й у 1904 р. вже підрослого Серёжу Єсеніна призначають у Константиновское земське четырёхгодичное училище, потім — в церковно-учительскую школу у маленькому містечку Спас-Клепиках.

После Константинова, де його дитинство «минуло серед полів і степів», чотирнадцятирічний підліток виявляється віддалік будинку, у зачиненій двокласною школі-інтернаті. Єдиним його розрадою стає дружба був з товаришем за класом Гришею Панфиловым. Довгими вечорами засиджувалися вони з приятелями у домі Панфиловых допізна — співали, грали, танцювали, інколи ж читали одна одній вірші, серед яких єсенінські відрізнялися особливою лёгкостью.

Склонность до творчості, проте, не додавали юнакові авторитету у власних очах хлопців. Все більше він починав почуватися «білою вороною», втім не без прихованої гордості відчуваючи свою винятковість, избранность.

Через кілька років, працюючи над упорядкуванням першого збірника «Радуница» (1916 р.), поет позначив що з назв віршів 1911 —1912 рр. Хоч хто знає, то, можливо, вони у дійсності написані пізніше, під час більшої творчої зрілості поета? Але якщо вірити есенинским датировкам, те й початкові вірші (у разі, такі, автора відібрав як найдостойніші), нехитрі і чисті, вже за часів повторному першому читанні захлёстывают душу своїм співучим слогом.

Читая яку написав поет у ці роки, мимоволі відчуваєш щемливу жалість до усього живого, яке одночасно й чудово, і скоротечно-непрочно.

«Я ПРИЙШОВ НА ЦЮ ЗЕМЛЮ, ЩОБ СКОРІШЕ ЇЇ ПОКИНУТЬ»

В кінці 1915 — початку 1916 р. ім'я Єсеніна зустрічається зі сторінок багатьох видань поруч із іменами самих відомих поэтов.

В це водночас Єсенін знайомиться і зближується з поетом Миколою Олександровичем Клюєвим, виходець з крестьян-старообрядцев Олонецкой губернії. Просякнуті патріархальними релігійними мотивами, пов’язані з культурою старообрядницького Півночі, з російським фольклором, вірші Клюєва багато в чому перегукувалися з єсенінській музою. Обидва поета виступають під єдиним «селянським» прапором, друкуються тільки в і тієї ж виданнях, разом відвідують салони і літературні зборів, де Єсенін незмінно з’являється «в франтівських сафьянных чобітках, блакитний шёлковой сорочці, підперезаний золотим шнурком…».

Однако поети пов’язувалися своєрідними відносинами «друзей-врагов». Недарма через ряд листів і віршів Єсеніна минають і ласка до «ладожскому дячку», «смиренному Миколаю», як називав би його Сергій Олександрович, і неприйняття віршів й життєвої позиції Клюева.

И в поезії, й у поведінці Клюєва Єсеніну часом бачилися навмисне, хіба що награне смиренність, замкнутість, відособленість від сучасного світу. Він гранично зосереджений на деталях древнього побуту, на ідеалі старовини з її загадковим затонулим градом Китежем, символом сгинувшей Київської Русі. Не такою була Єсенін з його стихійної, бунтівливої душею — вразливий, палкий і нетерплячий. Невипадково кілька років Єсенін радитиме одному поетові: «Облиш співати цю стилизационную клюевскую Русь з її неіснуючим Китежем… Життя, справжнє життя Русі куди краще застиглого малюнка старообрядчества…».

…Шла вибухнула Перша світова війна. Призову у чинні війська вдалося уникнути. Єсенін служив санітаром в Царскосельском военно-санитарном госпіталі. Влітку 1916 р. у Царському Селе він читав свої чудові вірші в лазареті для поранених у присутності імператриці. Це виступ, як і сильний виступ кількома місяцями раніше у Москві перед великої княгинею Єлизаветою Фёдоровной, викликала обурення в петербурзьких літературних колах, налаштованих вороже стосовно монархії. Втім, про той період життя Єсеніна важко сказати виразно — надто суперечливі свідчення рідних та спогади современников.

Во будь-якому разі, достовірно відомо, що у Царському Селі Єсенін відвідав М. Гумилёва й О. Ахматову і прочитав їм вірш, вразила Ганну Андріївну своїм останнім чотиривіршем — воно здалося їй пророческим.

«Про РУСЬ, ЗМАХНИ КРЫЛАМИ…»

Февральскую революцію 1917 р. Єсенін зустрів захоплено. Йому чудилося, що з полум’я, що охопила країну, ось-ось «Феніксом, жаром-птицею злетить мужицька Русь». Невідома, чудесна частка мчала назустріч і несла, як здавалося, не загибель і розруху, а сподіватися нове, преображённое бытие.

В цю добу в Єсеніна відчувалася велика зміна. Він здавався мужнішим, выпрямленнее, взволнованно-серьёзнее, ніж у роки петербурзької жизни.

«…Я РОЗЛЮБИВ ЗЛИДЕННУ РОССИЮ»

Осенью 1921 р. у Москві приїхала відома танцівниця Айседора Дункан, самотня, літня жінка. Вона зустріла Єсеніна, і вони почали чоловіком і дружиною. Навесні 1922 р. дружини полетіли у весільну подорож, спочатку у Європу, а в США. Закордонні враження поета суперечливі. У нарисі Америку «Залізний Миргород» Єсенін пише: «Так, повернувся не тим… Пригадав про „дим батьківщини “, про нашу село, де хіба що в кожного мужика в хаті спить телиць на соломі чи свиня з поросятами… і став лаяти всіх чіпляються за „Русь “, за бруд і вошивість. Відтоді я розлюбив злиденну Росію». Як багатьом вперше які потрапили до Європи російським людям, спочатку подобається, що в ній «все прибрано і вигладжено під праску», але незабаром він починає «ляскати себе по коліну і скиглити, як собака».

«Что сказати мені вам звідси ужаснейшем царстві міщанства… — пише Єсенін в 1922 р. в Німеччині. — Людини поки що не зустрічав і знаю, де їм пахне. У страшній моді Пане долар, але в мистецтво начихать…».

И і в Америці, у Європі Єсеніну бракує саме «душі», а зустрічі з російськими емігрантами наводять смуток і щемливу смуток. У Берліні «після довгих розмов у ночі» «під гітару» свого приятеля поета А. Кусикова, на той час емігрував, він створює перші вірші з циклу «Москва кабацкая».

В серпні 1923 р. вона вже знову у Москві, і знову самотній: шлюб — з Айседорою Дункан виявився непрочным.

«ОТГОВОРИЛА РОША ЗОЛОТАЯ…»

В останні роки життя Єсенін то намагається знайти душевну рівновагу і погодитися з радянською владою, то свідоцтву однієї з сучасників, починає «так «крити «більшовиків, як і… були і на думку прийти нікому радянської Росії». Проте Єсеніна наскільки відомого «поета села» чіпати не вирішувалися. Понад те — всім міліцейським ділянкам Москви були дано негласне розпорядження: після кожного скандалу відпускати поета, затримуючи його тільки до виду та аби дати справі хода.

Несмотря на перепади настрої і це відчуття бездомності, Єсенін після повернення Європи і Америки дуже напружено і захоплено працює, багато їздить країною. Так було в 1924—1925 рр. він відвідує Грузію та Азербайджан, де, з його словами, йому «працюється і пишеться… диявольськи хорошо».

Лирика Єсеніна стає це й трагічніше, і складніше. Одну одною він пише «маленькі поеми» із промовистими назвами, розмовляючими самі за себе, — «Повернення на батьківщину», «Русь радянська», «Русь безпритульна», «Русь що йде», «Лист до жінці», де пророчо правдивим словом захищає і «відмираючу», і «радянську» Русь, розуміючи, що Росія вже немає шляху тому і її очікує тернистий, нелегкий путь.

А віршем — шедеврах любовної лірики — ллється вінця непідвласна ніяким політичним перипетіям искренность.

В Баку розпочато і завершено вже у Москві поема «Ганна Онєгіна» (1925 р.). Спогади про рідному селі, про революційних подіях, які порушили століттями складывавшийся селянський уклад життя, нарешті, про юнацької любові поета до молодий помещице Кашиній, що стала прототипом головною героїні, роблять поему автобиографичной. Подібно блудному синові з біблійної легенди, герой повертається від своїх життєвих блукань і прямих помилок до того що, що «любив, як до свого грехопадения».

Однако між «скромним хлопчиком» «з кучерявими волоссям», закоханим в молоду поміщицю, і автором цих рядків пролягла непрохідна прірву. Повернення до початків вже неможливо. Як і більшість «діти страшних років Росії», Єсенін і сумує за розгромленої вірі батьків, і із жахом бачить, що сама став інакшим. Душа його, здається, хвора від від несправджених надій, розчарувань і отчаяния.

Смысл долі ніби йде від автора, у минулому — «хлопчика», який жив «у дуже простій селянській сім'ї», «желтоволосого», «з блакитними очима», нині — «пройдисвіта і п’яниці», якого переслідує «чорний людина». Уособлення всього самого темного у внутрішній світ автора, цей моторошний гість щось подібний до совісті, терзаючої душу. Він «спати не дає… їй всю ніч», «водить пальцем по мерзенної книзі», перераховує гріхи своєї жертви. Біда ж автора у тому, що не впорався зі силами хаосу у душі, а й у тому, що було судилося народитися й жити у страшне для Росії время.

Переполненный гнівом і відразою, поет кидає свою тростину «безпосередньо до морді його, в перенісся…», але розбиває лише зеркало…

Чуть не кожен вірш, яку написав поет у роки, явно чи підспудно свідчить у тому, що розв’язка його долі близька. До того ж і маленький шедевр «Відговорила гай золота…» (1924 р.), де пронизливо звучать характерні для творчості Єсеніна мотиви мандрівництва, короткочасності перебування особи на одне землі.

Ждать залишилося недовго. 24 грудня 1925 р. Єсенін приїхав із Москви у Ленінград, як говорив, на місце проживання. 27 грудня, вранці, у готелі, склав вірша і, не знайшовши у номері чорнила, розрізав всюди руку, умочив на власне кров ручку і написал:

До побачення, мій друже, до свиданья, Милый мій, ти в моїй груди:

Предназначенное расставанье Обещает зустріч впереди.

До побачення, мій друже, безруки, без слова, Не смутку і сум бровей.

В цьому житті вмирати не ново, Но і хотів жити, звісно, не новей.

«До побачення, мій друже, до свиданья…».

А у ніч із 27 на 28 грудня, як писав поет і критик У. Ходасевич, «він обернув навколо своєї шиї… мотузку від валізи, вивезеного із Європи, вибив з-під ніг табуретку і зависнув обличчям до синьої ночі, дивлячись на Исаакиевскую площадь».

ЗЛЫЕ ЗАМЕТКИ

Талант Єсеніна оцінили по гідності далеко ще не усі його сучасники. До. І. Чуковський незадовго до загибелі поета записав у щоденнику: «У Єсеніна є… графоманська талановитість, яка сьогодні - завтра почне вичерпуватися». Літературознавець Ю. М. Тинянов в статті «Проміжок» стверджував: «Все поетичне справа Єсеніна — це безупинне пошуки прикрас для… голою емоції. Спочатку церковнослов’янізми, старанно витриманий сільський налёт і саме традиційний „мужицький Христос “; потім — лайки з практики імажиністів, хто був настільки ж, в сутності, прикрасою для єсенінській емоції, як і церковнославянизмы».

Но найбільше діставалося поетові від дбайливців комуністичної ідеології. У радянському пресі його творчість називали «психобандитизмом».

Один з найвпливовіших більшовицьких вождів М. І. Бухарин присвятив поезії Єсеніна цілу брошуру— «Злі нотатки» (1927 р.). «Єсенін талановитий?» — запитував Бухарин. Сам же й відповідав: «Звісно, так… Есенинский вірш звучить нерідко, як срібний струмок. І все-таки загалом есениншина — це огидна напудрена та брутально розфарбована російська нецензурщина, рясно змочена п’яними сльозами… Чудернацька суміш із «кобелей », ікон… релігії, і хуліганства… «любові «до тварин і варварського ставлення до людині, особливо жінці, безсилих потуг на «широкого розмаху «(на вельми вузьких чотирьох стінах ординарного кабака), розбещеності, піднятою до «принципової «висоти… — ось що таке есениншина… Ідейно Єсенін представляє самі негативні риси російської села й «національного характеру »: мордобій, внутрішню найбільшу недисциплінованість, обожнювання найвідсталіших форм життя…». Ці слова зіграло фатальну роль посмертної долі Єсеніна. Співчутливі голоси стали стихати, а потоки брані збільшуватися. Аж по «відлиги» Єсеніна видавали рідко, й переважно одні й самі вірші. Багато вірші та навіть цілі цикли поширювалися переважно у рукописних копиях.

Список литературы

Энциклопедия для дітей. Т.9. Російська література ч.2. глав. ред. М. Д. Аксенова.