Антична проза

Античная проза

Д. Дилите.

В V в. до зв. е. греки ще мали художньої прози у нашій розумінні. Їх проза тепер підрозділяється на історичну, філософське й риторичну. Творцями історичної прози вважаються Геродот, Фукідід і Ксенофонт; філософської — Платон і Аристотель; риторичною — Лисий, Исократ, Демосфен.

Такое розподіл, безсумнівно, логічно, воно підкреслює особливості кожної різновиду прози, проте слід забувати, що що це непоодинокі річки, а єдиний потік: Геродот користувався порадами Горгия із риторики, на Ксенофонта особливо великого вплив надав Платон, Не тільки Геродот і Фукідід. Маючи свої власні устремління (надати інформацію людей та події, викласти певні світоглядні принципи, переконати громадян або суддів), все автори, очевидно, мали й спільну мету — виховання чоловіки й суспільства [17, II 1—10].

Однако тут хотілося би підкреслити іншу загальну їм риску: вони намагалися не лише у користь, до красі. Цим грецькі прозаїки нагадують грецьких горшечников, що ніколи ставок з глини декоративних ваз, але судини утилітарного призначення: для вина, води, олії. Але вони намагалися, щоб ці посудини і корисними, і витонченими. Творці грецької прози також прагнули, щоб їх твори були маловиразними, хотіли зробити їх образними. Тому ми бачимо говоримо про неї як і справу родоначальників художньої прози, найбільше уваги приділяючи не суспільної діяльності чи переконанням них, а тим особливостям, від яких їх твори ставляться до своєї історії литературы.

Красноречие у Греції, особливо у Афінах, розцвіло давно: чудово говорили знамениті державні мужі Солон, Фемістокл, Перикл та інші, але де вони, певне, не видавали своїх розмов і, вимовляючи їх, керувалися чуттям, талантом, а чи не якимись завченими правилами. Формувати теорію риторики й навчати практичному красномовству, як зазначалось, першими почали софісти. Згаданий Коракс (то, можливо, разом із учнем Тисием) в V в. до зв. е. випустив перший підручник риторики. Софіст Горгий (485—380 рр. до зв. е.) виділив типи риторичних постатей (антитезу, оксюморон, еліпс, анафору, анаколуф, гипербатон тощо. буд.); він увів у красномовство запозичені з поезії і вигадані нею самою метафори і образні епітети, активно пропагував ритмічну (навіть підтримувану запозиченими з поезії метрами) і римовану манеру промови. Софісти як викладали теорію красномовства, не лише вчили говорити інших, а й виступав із показовими, призначеними розваги промовами ні на яку абстрактну чи міфологічну тему (наприклад, про всемогутності любові, про Ахилле і Геракла, про Гомера, і навіть про історичних особистостях: полководців, правителях, викладали історію городов).

Не все люди могли відвідувати лекції софістів і віддали навчатися красномовству, проте ж без нього обійтися було легко. Можна було помовчати на народному зборах, проте, потрапивши у суд, потрібно було звинувачувати чи захищатися самому. Хто відчував, що сама неспроможний сказати обвинувальну чи захисну мова, звертався до так званим логографам, які з плату писали мова. Треба було тільки її выучить.

Самым знаменитим автором промов й інших в V в. до зв. е. був Лисий (459—380 рр. до зв. е.). Збереглося 23 повних його мови і фрагменти 11 промов. Лисий як чудово знався на юридичних питаннях, а й вмів хіба що перевтілитися в клієнта, продемонструвати інтелект, риси характеру, соціальне становище. Лисий створює у промовах враження від своєї клієнта як від недосвідченого, не слоняющегося через суди й у сьогодні вперше говорить і импровизирующего маленької людини. Його мова правильна, немає архаїзмів, неологізмів, незвичайних конструкцій, слова в переносному значенні вживаються рідко. За наявними тестами ми виявимо нічого непотрібного, образи — живі, який провіщає людина нерідко переказував розмови осіб, брали участь у тому чи іншому судовій справі. У Лисия навчалися багато греки, а пізніше також римські письменники і ораторы.

Начал своєї діяльності з написання промов й інших і Исократ (436—338 рр. до зв. е.), пізніше що прославився як фундатор і керівник школи риторики, теоретик красномовства. Головна заслуга Исократа — формування періоду. Період — це складна, зазвичай симетрична система пропозицій, знана повнотою розкриття думки і досконалістю інтонації. Період підрозділяється більш стислі відтинки — колони, які у своє чергу мають ще більше дробные частини. Паралельні чи контрастні колони часто закінчуються римованими закінченнями, хіба що відлунюючись друг на друга. Напруга думки і почуття на першій його частині періоду зазвичай наростає, тоді як у другий спадает.

Исократ цурається застосування у мові поетичної метрики, яку пропонував Горгий, але прагне мелодійністю: окремі його колони мають однакову кількість складів, частини промови у яких йдуть у те ж саме порядку. Він уникає «зяяння «(зіткнення гласних, коли одна слово закінчується на голосний, а інше від нього починається). Його промови складаються тільки з періодів. За правилами скласти мова непросто, тому Исократ свої промови зазвичай писав за кількома років, а однієї присвятив навіть десятиліття. Збереглася 21 мова цього майстра риторики.

Теоретики і практики риторики узагальнили ж досвід інших письменників, а з іншого боку, вони встановлювали і вводили певні принципи і правил твори прози. Творець історичної прози Геродот користувався порадами софістів, яке послідовнику Фукидиду, певне, більш імпонували новації Лисия.

Геродот (484 — 430 рр. до зв. е.), вважається родоначальником історичної прози, був вийшли з міста Галикарнасса у Малій Азії. Він багато подорожував по Ближньої Азії, Вавилону, Єгипту, Фракії, містам Причорномор’я, довго жив у Афінах і помер, очевидно, Італії, у місті Фуріях. Його «Історію «називають також «Музами ». Невідомо, як було назва твори, задумане самою авторкою, оскільки заголовок «Музи «дали йому, очевидно, вчені пізнішого елліністичного часу, які розділили твір на 9 книжок і кожну їх які назвали ім'ям будь-якої музы.

Хотя Цицерон називає Геродота батьком історії (De leg. I 1, 5), цей автор ні першим грецьким істориком. У VI в. до зв. е. сучасник Геродота Гелланик також становив багато схожих творів. Такі автори нині називаються логографами.(Греки називали логографами (lovgo «— «розповідь », gravfw — «пишу ») всіх прозаїків. Найбільш відомі логографы — це Кадм Мілетський («Про підставі Мілета і всієї Іонії «), Гекатей («Генеалогії «— твір про міфічних предків еллінів); «Опис землі «— письмо речей та карта Європи, Африки й Азії), Гелланик («Історія Трої «, «Історія Девкалиона », «Історія Эолии », «Історія Персії «, «Історія Аттики », «Жриці Гери «тощо.). Від цих творів збереглися лише фрагменты.

Геродот замахнувся написати історію не однієї країни, а з одного події — греко-перських війн. Поміркувавши про природних межах, хто був порушено в міфічні часи, і яка виникла протистоянні між Азією і Європою через викрадених жінок (Олени, Європи, Іо), він ж розпочинає з лидийского царя Креза, першого варваро, що підкорила малоазійських греків та примусив їх платити данина, описує історію Лідії, потім Персії, стосунки із сусідніми країнами, паралельно розповідаючи про найголовніших грецьких полісах Афінах і Спарті. З’являються довгі, і великі відступу (оповідання про Єгипті займає всю II книжку, оповідання про скіфів — більшу частину IV тогочасні книги й т. буд.), лише у V книзі починається перехід до прелюдії греко-перських війн — до повстання малоазійських грецьких міст. Проте багато відступів не створює враження, що твір Геродота складається з безлічі уривчастих деталей. Монументальну цілісність йому надають принципи творчості автора, єдина стилістична установка.

По думці деякими авторами [29, 117—122], Геродот помер не закінчивши твори, оскільки його історія закінчується перемогою греків при Платеях в 479 р. до зв. е. і визволенням міст Малої Азії, а війни з персами тривали ще до його 449 р. до зв. е. Така позиція стала популярної. Більшість дослідників вважає, що битва при Платеях була важливою, після неї греки прийшли о себе, випросталися і маємо переваги. Подальший хід війни ні настільки значним, і Геродот їх став описувати [10, 155—167; 16, 679—687; 25, 130—140].

Геродот подорожував у світі, спостерігаючи, розпитуючи і вислуховуючи різні розповіді. Він знав лише грецьку мову, тому свої відомості збирав по більшу частину у співвітчизників, мешканців різних країнах, і з єгиптянами, вавілонянами і іншими чужестранцами спілкувався через перекладачів. Іноді йому передавали дивні і неправдоподібні факти. На можливі від цього закиди автор відповідає сам:

Что досі, то мій обов’язок передавати усе, що розповідають, але, звісно, вірити всьому я — не зобов’язаний. І цього правилу я буду слідувати у всій моїй історичному труде (VII 152). (Геродот. Історія у книгах. Л., 1972, з. 353; тут і далі перекл. Р. А. Стратановского).

Считается, що з створенні свого твори Геродот використовував і письмові джерела: архіви храмів та міст, літописі, стислі дорожні щоденники, які діяли капітани кораблів, своїх попередників логографов. Сучасна історична наука, оказавшая йому честь вважатися першим істориком, не вважає його достовірним і об'єктивних автором [33, 142—150], але це нам не дуже важно.

Интереснее те, що, як віддавна помічено, в «Історії «Геродота сплавлені два стилю: стиль оповідань, що передаються із різних вуст у вуста, і стиль наукового викладу. Для фольклорного розповіді характерні відступу, повільний розвиток дії, магічні числа (три, сім тощо. буд.), пряма мова, прислів'я і приказки [1, 240 etc.]. У Геродота старанно оброблені і фольклорні розповіді, і довші частини викладу: їм надається симетрична, фронтонная композиція [3, 79—88]. Науковий стиль нагадує мову написів, архівів, документів [29, 10—45; 33, 150—178]: це сухе, ділове виклад, в якому багато стандартних оборотів, якому притаманний спокійний, рівний тон.

Еще в античності відзначали тінь авторитету Гомера, падаючу до створення Геродота (Dion. Halicarn. Peri mim. III 771; Longin. 13). У новітнє час гомеризмы в його «Історії «були докладно вивчені [22, 38—41; 23, 212]. З іншого боку, знаходять також в зв’язку зі трагедією, особливо має з доробком Софокла [1, 96—146; 23, 213]. Римовані частини пропозицій, антитези, ритмічно звучать слова однаковою довжини показують, що Геродот мав на оці також настанови і уроки софістичної риторики [22, 27—28].

Новшество Геродота — це створені ним промови дійових осіб, яких, очевидно, не писали логографы і які пізніше стали необхідним елементом і історичної, та мистецької прози. Промови стали однією з коштів, з допомогою яких автор прагне охарактеризувати героїв твори.

Геродот енергійно входить у розповідь, постійно оцінюючи той чи інший описаний звичай, достовірність наданих йому відомостей, висловлює думки, підкріплені своїм батькам або загальнолюдським досвідом:

Одно лише мені відомо: аби всі люди якось запропонували до ринок всі свої грішки і пороки, то кожен, розглянувши пороки сусіда, з радістю, мабуть, забрав б свої додому. (VII 152, з. 353).

Все згадані елементи, безперестану що чергуються друг з одним, змішавшись і сросшись між собою, становлять своєрідний стиль Геродота. Так, характерний для фольклорній ленегды епізод про чудовому порятунок співака Ариона дельфіном (I 24) сам собою має жвавістю і образністю, але з включає у собі пряму мова, яка б більше драматизувати розповідь. З іншого боку, у ньому досягається певна точність: вказується, на яких стояло моряки, де Аріон, яку пісню виконував співак, а під кінець вказується, що обидві джерела оповідання збігаються. Викладаючи популярне, очевидним, що V в. до зв. е. думка у тому, що молоду людину не вважається щасливим, коли його життя не закінчилася., Геродот поміщає оповідання про прибуття мудреця і поета Солона до лидийскому царю Крезу (I 30—33). У живої, цікавий розмова мудреця і царя автор вплітає числа, точні указания.

С ідеями V в. до зв. е. Геродота пов’язує як згадана думку, а й увесь дух його твору. Описаний істориком строкатий, як дятел, світ, у якому живе масу різноманітних народів відносини із своїми звичаями і долями, здається автору гарними чоловіками та гармонійним, оскільки боги скрізь встановили певні кордону, вказали міру, якої мають дотримуватися люди. Правителя чи простого людини, які переступили це, чекають на кара. Перси, численні величезної лавиною на Грецію, програли як оскільки волелюбні греки, виховані демократичним строєм, мужньо боролися (V 78), а й тому, що, напавши на Елладу, перси порушили природні кордони між Європою і Азією, встановлені богами (VIII 109). Перським царем Крезом опанувало непомірна гординя, він вважав себе володарем як своєї країни й завойованих земель, а й моря: коли буря зруйнувала побудовані через Геллеспонт мости, він наказав бичувати море як якогось раба і кидають у нього пута, щоб він не забув, що його підданим (VII 35). І нескінченно величезне військо, і надмірний розмах викликали гнів богів: «Не терпить божество, щоб хтось інший, окрім неї самого, високо уявляв себе «(VII 10). Тому останній розділ праці Геродота не здається дивним і непотрібним (IX 122), авторка у ньому показує, що перси зрозуміли важливість заходи. Чому ті ж батько історії, почав з порушення розділяли Європою і Азією, було так закінчити свою працю? Читаючи його твір, відчуваємо, як слово історика стає історією [25, 218].

Фукидид (460—400 рр. до зв. е.) був молодшим сучасником Геродота, який написав історію Пелопонесській війни, певне, вже після смерті Леніна розділену на 8 книжок. Фукідід жадав точності й діють об'єктивності історичного розповіді, яке високо цінували сучасники і нащадки (Сіс. Brut. 83, 287). Його твір має ясний план, майже зовсім позбавлений екскурсів і відступів, написано стиснутим стилем, іноді через черезмерной лаконічності навіть важко зрозуміти думку автора. Але й претендуючи на наукову точність, Фукідід зумів створити промови дійових осіб за правилами красномовства, вражаюче зобразити події. Найкращими епізодами його твори вважають драматичне опис походу афінян в Сицилію (VI—VII), жалобна мова Перікла (II 35—44) та рідкісні картини чуми в Афінах (II 47—54). Цьому опису епідемії у Фукидида дотримувався римський поет Лукреций (De rer. nat. VI 1138—1286), з поеми якого мотив чуми перейшов у європейську літературу («Декамерон «Дж. Боккаччо, «Місто чуми «Уїлсона, «Бенкет під час чуми «Пушкина).

Платон (427—347 рр. до зв. е.), найвідоміший філософ античності, народився Афінах. Спочатку він цікавився поезією і музикою, був чудовим атлетом, і потім присвятив себе філософії. За традицією, написавши трагедію, Платон попрямував до посадової особи, подготавливавшему свято Діоніса, просити хору, тобто вручити рукопис і тим самим висловити зголосилися взяти участь в змаганні трагіків, але зупинився послухати оточеного учнями Сократа, вже куди пішов, кинув поезію і став учнем Сократа (Diog. Laert. III 5). Сократ був однією з справжніх любителів мудрості, філософія йому була об'єктом вивчення, не способом видобутку хліба, а способом життя: Сократ жив так, як. Таких філософів історії людства було небагато. Після смерті Сократа Платон виїхав із Афін, відвідав Єгипет, Сицилію, Південну Італію, навчався, думав, а Сіракузах намагався практично втілити свою модель утопічного держави. Повернувшись, заснував школу в гимнасии, названий під назвою старовинного афінського героя Академа. Платонова академія проіснувала впритул до кінця античного світу, по смерті філософа у ній викладали його учні учні учеников.

Сохранились все твори Платона (рідкісний випадок у історії античної культури), навіть ті, які написав не він, проте вони приписують йому. Усього їх близько сорока. Найзнаменитіші твори — «Держава », «Федон », «Федр », «Бенкет », «Горгий » .

В VI в. до зв. е. мислителі Малої Азії греки Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт й у V в. до зв. е. філософи Левкипп, Демокріт, Анаксагор вже переконали греків, що це рухається, змінюється, усе, що з’являється, помирає і зникає. Тому встав природне та логічне запитання: якщо природа людини нема винятку, який сенс людського життя? Платон шукав відповіді це питання створеної нею самою теорії идей.

По думці філософа, сприймалася почуттями, безперервно змінюваний, непостійний, недосконалий світ є результатом прояви іншого, вічного, досконалого світу ідей. Ідеї — це суть всього, що є, буття насправді. Вони виникають в почуттєвий світ, але завжди втілюються у ньому тільки частково. Наприклад, ідея краси втілюється тільки в речі глибокі і явищах слабше, за іншими краще, але будь-коли втілюється остаточно. Красива дівчина, гарний казан, гарний кінь може бути гарніше за інших об'єктів тієї самої роду, та їх краса не є міцна і стала краса: старіючи і старіючи, вони стають вже большє нє гарними, а ідея краси вічна і незмінна. Найвища ідея — це ідея блага.

На питання, чи може людина спілкуватися із світом ідей, Платон відповідає позитивно, але з вважають цей процес легким. Річ у тім, що обставини життя людини — задоволення тілесних потреб, бажання слави, багатства — розсіює сили його душі. Бажаючи спілкуватися із світом ідей, людина має відмежувати себе від усіх земних справ, особливо зосередити зусилля душі. Спілкування з ідеями Платон розуміє, як повернення: перед народженням душа був у світі ідей, нині вона повинна прагнути відновити зв’язок. Робити це філософ радить потроху: спочатку не зважати потреби почуттєвого світу, потім вивчати теоретичні предмети, підніматися усі наведені вище. Хоча й короткі миті спілкування зі світом ідей, вони теж мають абсолютну цінність: душа людини торкається до вічної безсмертної сфері, і відчуває обожнювання. Отже, на питання, навіщо людина живе, який сенс життя, Платон відповідає: прагнення до абсолютного, здійсненого, божественному світу идей.

Свои теорії, кінцевою метою яких, на думку знавців, було розвиток виробництва і виховання суспільства [15, 38—159; 17, 142—157; 26, 81—301], Платон викладав не так сухо і сумно, як було зазначено представлене, а образно і художньо. Тоді філософи говорили холодними поєднаннями інтернаціональних слів, як тепер. Платон каже образами. Щоб більш ясним образ співвідношення світу ідей з земним світом, створює знаменитий епізод печери в «Державі «. Печера, ув’язнені, тіні, зміна світла і темряви — і вражає, і переконує, й зрозуміло: світ ідей — царство світла, і дійсності, земної світ — слабке його відбиток (VII 1—3).

Еше в античності зазначалося, що твори Платона — щось середнє між поезією і прозою (Diog. Laert. III 37), що вони теж мають риси дифірамба, оди, гімну і інших поетичних жанрів. З цією погоджуються сучасні дослідники [13, 22—58]. Стверджується, які можна виділити і з десяток різновидів стилю Платона: очевидні риси стилю розмовної мови, імітації літературної розмови, риторичного, пихатого стилю, стилю інтелектуального, стилю міфічного розповіді, історичної хроніки, церемоній і судових документів [27, 159—169].

Цицерон каже, що Платону належить слава винахідника діалогу (De orat. I 14). Звісно, Платон не придумав літературного діалогу: вона вже існував в драмах, а філософські діалоги, можливо, складали Зенон і Алексамен (Diog. Laert. III 48), але хто б заперечує Диогену Лаэртскому, підтверджує, що Платон створив досконалу модель діалогу й з права можна вважати котра першою сенсі вроди й винахідливості (Diog. Laert. Ibidem). Майже всі твори Платона — діалоги. Ці розмови зазвичай живі й насичені. Вони розкривають темперамент і характер розмовляючих. Вони можна формі спокійної розмови, напруженої дискусії, спекотного спору [15, 180—198]. Діоген Лаертський каже, що він відомо розподіл діалогів Платона на драматичні, розповідні і змішані, проте, як філософ, він поділив би їх у наставительные і исследовательные (Diog. Laert. III 49).

В античності також популярна думку, що твори Платона своєї художністю суперничають із епосом Гомера (Longin. 13). Безліч епітетів, метафор, метонімій, ритмічних колонів, —читачі Платона могли цим милуватися і то вони могли оцінити. З іншого боку, Платон, як і Гомер, розповідає міфи. Ці міфи оригінальні, нетрадиционны, створено самим філософом [24, 12; 34, 84]. Найбільш знаменитими є міф про польоті душі за Зевсом (Phaedr. 246a—248), вже згадуваний міф про печері (Rep. VII 1—3), міф про переселення душ (Rep. X 13—15), міф народження Эрота від Пороса і Співі (Symp. 203b—204a).

Боги з розказаних Гомером міфів спускаються з Олімпу до людей, а міфи Платона спонукають людей підніматися, йти до Богу. Хоча Платон критикував Гомера (Rep. II 17—21; III 1—6) за зображення земних пороків і він потребував філософського очищення міфів [31, 559], в античності їх обох вважали мудрецами.

КСЕНОФОНТ (445—354 рр. до зв. е.) прожив життя тривалу та повну цікавих зустрічей, небезпечних ситуацій і пригод. Вона брала участь в Пелопонесській війні, на одній із битв якої майбутнього письменника врятував від смерті Сократ (Diog. Laert. II 22), був старанним слухачем Сократа, пізніше що зробили свого вчителя чинним обличчям кількох власних творів, як найманий воїн брав участь у поході на Вавилон перського царевича Кіра Молодшого, що плекав намір відібрати владу в брата. Потім Ксенофонт познайомився і подружився зі спартанським царем Агесилаем, боровся за спартанців зі співвітчизниками афінянами. Натомість він був вигнали з Афін, та за двадцять років повернув собі цивільні права. Останні приблизно тридцять років життя Ксенофонт змінив меч на перо, працював дуже інтенсивне і Крим облишив по собі близько 14 творів історичного й будь-якого політичного характеру. Найчастіше Ксенофонта сьогодні як невідь що точного історика чи неглибокого філософа, але прекрасного стиліста і красномовного оповідача. Він описав похід грецьких найманців з Кіром і повернення назад («Анабасис »), розмови з Сократом («Спогади про Сократа », «Бенкет », «Домострой »), продовжив розпочату Фукідідом «Історію Греції «, познайомив греків з царем Спарти («Агесилай ») і принципами їх держави («Державне пристрій Спарти »), залишив трішки менше великих творів та такі темы.

Самым значним для античної літератури твором Ксенофонта є «Киропедия «(«Виховання Кіра »). У ньому слід шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до своєї історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, росла туга по сильної влади, створювали загрозу сусіди, виникла потреба змін у війську [36, 255—257]. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати у своїй романі. Зображуючи події двохсотлітньої давності в Персії, автор малює ідеальний образ Кіра Старшого, який створив величезне, сильну державу. Підкреслюючи, що з формування особистості важливі походження і вроджені риси, тим щонайменше найбільше він виділяє виховання і самовиховання (I 1,6). У ідеальному характері володаря, зображеного у романі, з'єдналися спартанська дисципліна, хоробрість, аскетизм, проблиски сократовской мудрості і негативні риси східних монархів. Ксенофонт зображує реально який жив царя, історичну особистість, та його твір перестав бути науковим. Це біографічний роман, художнє твір, хіба що що поєднало досвід оповідань Геродота і Фукидида і діалогів Платона.

Диалоги про сократических творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально нагадують ту різновид діалогів Платона, яку Діоген Лаэрций назвав исследовательными діалогами. Вони переважають питання й відповіді: питання провокує відповідь, а відповідь — питання, і вони невпинно змінюються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, виведення, істини. Такі діалоги живі й драматичні: представлені лише дійових осіб відносини із своїми істинами, і більше нічого. Не виявимо погляду із боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій. Зразком подібного діалогу міг бути розмова Кіра з царем Армении:

" Тоді скажи, не вів чи ти колись війни проти Астиага, батька моїй матері, і боротьбу проти решти мидян? «— «Так, вів. «— «А будучи переможений їм, не погодився чи ти виплачувати данина, виступати разом із в похід зі своїми військами за першим його вимоги, і навіть не мати у своєї країни фортець? «— «Так, як було. «— «Тоді ти нині й данини не платиш, і американські війська не присылаешь, і сооружаешь зміцнення? «— «Я стати вільним. Мені тоді здавалося прекрасним і наодинці домогтися звільнення, і залишити волю спадщину своїх дітей ». (III 1, 10) 7.

Однако в «Киропедии «й інші діалоги: беседующие люди й не лише запитують і відповідають, а й висловлюють свої зауваження, діляться враженнями і обмінюються мнениями.

Диалоги природно випливають із оповідання автори і знову вливаються у нього. Автор каже, як вимовляється та чи інша фраза (з посмішкою — I 3, 10; плачу — VII 3, 8; дивлячись у небо — VI 4, 9 тощо. буд.), і відзначає, яке вона чи весь діалог загалом надає на співрозмовника («Почувши це, Кір відчула себе ураженим і мовчки пішов «— I 4, 13; «Почувши ці слова, Киаксар ще більше розгнівався на Кіра «— IV 5, 12 тощо. буд.). Ось зразок вільно поточного діалогу:

" Тоді, скажи мені, заради богів, — попросив Хрисант, — яка дружина, на думку, найкраще підійде мені? «— «Насамперед, — відповідав Кір, — маленька; бо ти і сам невеликий, і якщо ти одружуєшся на високою і коли-небудь захочеш її поцілувати, коли вона стояти, тобі доведеться підстрибувати, як щеняті. «— «Так, це ти слушно зауважив, — погодився Хрисант, — тим більш, що нікудишній стрибун. «— «Потім, — продовжував Кір, — тобі дуже підійшла кирпата. «— «І це ще чого? «— «Та й сам ти горбоносий, а горбоносость, повір мені, найкраще поєднується з курносостью. «— «Ти, мабуть, скажеш, — посміхнувся Хрисант, — що і добре поевшего — і як я тепер — треба поєднувати з голодної. «— «Зрозуміло, клянуся Зевсом, — підтвердив Кір. — Адже в ситих людей живіт по-своєму горбоносий, а й у голодних — кирпатий. «— «А холоднокровному царю? — запитав Хрисант. — Ти зміг би сказати нам, заради всіх богів, яка йому підійшла б дружина? «Цілком розреготалися, і Кір, й інші гости.(VIII 4, 19—22, з. 201).

В романі багато промов, складених за правилами риторики, довгі ритмічні періоди яких, запозичені у Исократа, призначені для читачів з тонким смаком [5, 32].

В V, VI і VII книжки вплетена історія шляхетної, вірної любові Пенфеи і Абрадата. У пізніх грецьких романах цей мотив стане основним. У вашому романі Ксенофонта, що має дидактичні установки, вона повинна лише допомагає відтінити шляхетність і людська порядність головний герой. На початку твори Кір був веселим, дотепним, говірким хлопчиком, потім виріс у справедливого, хороброго, мудрого володаря. Образ Кіра нескладний, проте весь роман звучить жваво і цікаво. Жанр роману, справді, може похвалитися таким предтечей.

ДЕМОСФЕНА (384—322 рр. до зв. е.) оратором зробила потреба. Батько помер, залишивши велике багатства і двох дітей: семирічного Демосфена і початкову сестру. По грецьким законам мати вони мали права розпоряджатися майном, та сім'ї були призначені два опікуна. Вони були несумлінними: досягнувши повноліття, Демосфен отримав лише жалюгідні залишки майна. Юнак вирішив подати на злодюжок до суду й почав вчитися ораторського мистецтва, познайомився з законами. Опікуни удалися до хитрості, переписали майно інших, Демосфену довелося п’ять разів звернутися до суду і вимовити п’ять промов (XXVII—XXXI). Його позов наприкінці кінців визнано справедливим, але домігся тільки моральною перемоги, оскільки майна тому недоотримав. Щоб мати кошти життя, юнак почав писати промови для таких людей, недосвідчених в красномовстві чи судових справах. Збереглося кілька таких промов (XLI; LI; LV; LVII). Пізніше Демосфена затягли вихори політичного життя. Найкращими і найбільш відомими є її промови, спрямовані проти агресії македонського царя Філіппа. Демосфен вимовив вісім таких промов, їх особливо прославилися чотири звані «Філіппіки ». У Греції в усіх розуміли небезпека, яку створювала невеличка Македонія, і деякі приєднувалися до Філіппу, вважаючи, краще терпіти влада цього сусіда, ніж влада знову зміцнілих персів. Демосфену довелося багаторазово уродити афінян, їздити в інші поліси, закликати єднання [8, 89—204].

К жалю, грекам зірвалася уникнути македонського ярма. Філіп розбив їх об'єднана військо (338 р. до зв. е.), спроби повстань придушили Олександр (335 р. до зв. е.) і Антипатр (322 р. до зв. е.). З перемогою останнього Демосфен як організатор повстання втік із Афін і рушив у храмі Посейдона однією з островів. Житло бога, за звичаєм, повинно бути недоторканним, але посланці Антипатра були схильні знехтувати цим. Зрозумівши це, Демосфен відкусив кінчик своєї палички на письмі, у якому отрута, і вийшов із храму. Переступивши поріг, він умер.

Сохранилась 61 мова Демосфена. Софісти ще V в. до зв. е. все сказані ораторами промови розподілили втричі групи: 1) політичні; 2) судові; 3) сказані по випадку й розважальні промови. Не маємо промов Демосфена, вимовлених по якомусь випадку (наприклад, надгробній промови на вшанування загиблих при Херонее), збереглася тільки п’яту частину політичних вимог і судових речей.

Из промов Демосфена видно, що він постійно збирав матеріал про обставини обговорюваного справи, заглиблювався у яких. Тільки окремих політичних промовах, коли деталі непотрібно викладати докладно, оскільки слухачам була ясною, оратор міг більше уваги приділити доведенню. Для обгрунтування своїх політичних положень Демосфен черпає аргументи у поетів, розмовляючих про честі, свободі, захисту батьківщини, згадує діяльність Перікла, нагадує Марафонську битву та інші бою з персами, бере собі у допомогу народну мудрість, висловлений пословицах.

Поскольку промови були призначені задля читачів, а слухачів, зібраний матеріал і обрані докази (у період Демосфена вже випустили збірники необхідних доказів для обгрунтування різних положень) повинні бути ясно сплановані. Традиційно за промови виділялися частини: вступ, виклад і висновок. Демосфен зазвичай дотримувався таких принципів: у вступі вказував головні запитання, які збирався обговорити. У викладі кожен запитання, або становище спочатку він визначає найзагальніших рисах його, та був каже докладніше. Наприкінці промови він резюмує докази, вкотре звертається до народному зборам, просячи схвалити його пропозиції [12, 282].

Демосфен уважно обмірковував словесне вираз промов. У його промовах немає неологізмів, застарілих слів чи варваризмів. Він казав чистою аттическом мові. У судових промовах місцями прослизають елементи розмовної мови, там, де їх стилістично необхідні зміни і виправдані. Політичні промови Демосфена серйозні, навіть суворі, урочисті і патетичні, однак їх потребують ми знайдемо вычурности, приукрашенности чи пишномовності. З іншого боку, мову цього оратора не здавався сучасникам жалюгідним. Наприкінці античності, оглядаючи всю античну риторику, Квинтиллиан зазначив, що були й автори з багатшою лексикою. За його думці, у Демосфена нічого вже не можна забрати, а до Цицерону нічого більше не потрібно додавати (X 1, 106). Демосфен каже вишукано укладеними періодами, намагаючись закінчити період довгими складів, оскільки стислі створюють швидкий темп, а довгі — враження значимості й гідності. Ми можемо глянути за показ такої період найзнаменитішою (III) «філіппіки «Демосфена:

" Він стверджує, ніби не воює; але як не можу, що, діючи в такий спосіб, він дотримується умови світу, укладеного із Вами, а й навіть тоді, що він намагався опанувати Мегарами, влаштовував тиранії на Эвбее, коли тепер робить похід проти Фракії, веде підступи в Пелопоннесі, словом, завжди, що він задля досягнення своєї мети діє з допомогою збройної сили, я стверджую, всі ці дії є порушенням світу і означають війну проти вас; чи, то, можливо, і про людей, які облогові машини, ви до того часу будете стверджувати, що вони дотримуються світ, поки вони підведуть ці машини до стінах! Отже ви цього стверджуватиме, оскільки, хто влаштовує також підготовляє такі величезні кошти, щоб захопити мене, то воює проти мене, хоча би він ще не метав ні каменю, ні стріли «(IX 17). (Демосфен. Третя мова проти Філіппа. / Демосфен. Промови. Т. III. М., 1995, с.112—113. Пер. З. І. Радцига).

Утверждение, що цар Македонії Філіп плете інтриги проти Афін вам і непотрібно довіряти його твердженням, що не воює, лише вводить військ у деяких країнах для підтримання миру та стабільності у регіоні, — головна думка цього періоду й більшу частину цієї промови. Вона висловлена у середині періоду: «підтверджую, всі ці дії є порушенням світу і означають війну проти вас ». Слово «стверджувати «в періоді точно повторений кілька разів. На початку періоду його вимовляє Філіп: «Його буква стверджує «. Потім аргументи Демосфена розтрощують затвердження царя, як і гомін лунає постояное й твердого «саме підтверджую «оратора. Дві інші «ви до того часу будете стверджувати «і «не стверджуватиме «ставляться до афинянам. Так трьох слів, які виражають переконання Демосфена та її співгромадян, хіба що перемагають твердження царя.

Повторение цих слів показує і важку боротьбу Демосфена за правду, оскільки брехливий Філіп демагогічно для оголошення своєї політики вживає ті ж слова. Тому оратор до центру періоду й поміщає свій головний твердження. Навколо центру по обидва боки розміщено за кількома колонів. У першій половині періоду ми бачимо кілька колонів, заканчивающихся співзвуччями однакових закінчень («не воює — дотримується, робить, веде, діє «). У другій половині періоду менше римованих колонів, але період закінчується словами з закінченнями («влаштовує, підготовляє «). Промови Демосфена складаються з періодів, оратор чергував періоди з окремими фразами. Ритмічні, періодичні пропозиції зрештою могли набриднути, тому окремі фрази створювали враження разнообразия.

В античності хто б читав промов «із папірця », їх заучували напам’ять. Хоча Демосфен вмів має говорити і без підготовки, він рідко імпровізував (Plut. Demosth. 9). Тому його вороги насміхалися з нього, що його мови пахнуть лампою (Plut. Demosth. 8). Цицерон кілька разів вказує (De or. III 213; Brut. 142; Or. 56), що Демосфен головним у промови вважав її проголошення. Він казав полум’яно, патетично, артистично жестикулюючи і модулюючи голосу і міміку (Plut. Demosth. 8; 9; 11). Так виголошуватимуть промови йому стало вдаватися тільки після багатьох місяців копіткої праці. Сценічному мистецтву навчався хлопчина у артиста і самостійно (Plut. Demosth. 7), бажаючи зміцнити голос, декламував поспіхом, щоб виправити невиразність вимови, вимовляв слова, набравши до рота камінчики (Plut. Demosth. 11). Затято працюючи, він подолав фізичні недоліки, придбав навички та став найзнаменитішим грецьким оратором. Розповідали, що цар Філіп, прочитавши одну мова Демосфена, сказав, що, якщо голосував би він чув, як стверджує цей оратор, то, переконаний їм, напевно голосував за війну проти себе (Plut. Mor. LV 845 з). Притлумивши повстання, македонці заборонили видавати промови Демосфена згадувати його ім'я, проте через кілька десятиріч, згадавши мудрі політичні виступи оратора, афіняни поставили йому статую з надписью:

Если б міць, Демосфен, ти мав таку, як разум, Власть в Елладі не зміг взяти македонський Арей.

(Plut. Demosph. 30).

(Пер. М. Є. Грабарь-Пассек. Цит. по: Плутарх. Порівняльні життєпису у трьох томах. М., 1964. Т. 3, з. 157).

Аристотель (384—322 рр. до зв. е.), вийшли з міста Стагира, сімнадцятилітнім приїхав до Афіни і став учнем Платона. Після смерті вчителя він жив у інших грецьких полісах, сім років було вчителем історії та вихователем македонського царевича (майбутнього Олександра Великого), згодом знову прибув Афіни, де заснував свою школу в гимнасии Ликее, яке лежало при святилище Аполлона Ликейского. Слухачів Аристотеля називали перипатетиками, прогуливающимися, оскільки вчитель дискутував із нею, прогулюючись по священної гайку Аполлона Ликейского, окружавшей гимнасий. Після смерті Олександра Чубатенка і повстання афінян проти македонців царському вчителю стало небезпечно жити у Афінах, і він переселився на Эвбею, де невдовзі помер.

Аристотель написав близько 400 творів, збереглася приблизно восьма частина їх. Всі його твори поділяються на дві групи: одні — наукові, призначені для фахівців (езотеричні), інші — популярні, зрозумілі багатьом, можливо, мали особливості художнього характеру (эксотерические). Після смерті Аристотеля набули поширення твори другої групи, йдеться про першої майже ніхто не знав. Його наукові праці було видано лише у I в. до зв. е. Це величезна сенсація, і греки, і римляни дуже ними цікавилися, вчені мужі писали коментарі. Книги цього були багаторазово листувалися і збереглися донині. З эксотерических творів енциклопедичного характеру збереглося лише одна — «Афінська політія ». Зникли діалоги, які, очевидно, було б цікаві нам як літературні твори. Про книжки годі Аристотеля, дійшли доти сказати не можна: це наукові твори, і сягають де вони до своєї історії літератури, а до своєї історії філософії. Проте, оскільки збереглися два трактату, пов’язані з теорією літератури, «Риторика «і «Поетика », Аристотель цікавить нас потребу не як письменник, автор художньої прози, бо як основоположник науки про літературу. Зупинимося з його «Поетиці «, повідомивши їм про найпроблемніші места.

" Поетика «перестав бути остаточно ясним і послідовним трактатом. По-перше, у ній багато сказано дуже лаконічно і може по-різному інтерпретуватися. Неясно, призначено це твір, у якому автор короткий і категорично викладає свої міркування, спеціалістів, чи як це конспект лекцій самого викладача чи його слухача. По-друге, «Поетика «збереглася неповністю, певне, зникли цілі розділи. Можливо, її становили дві книжки (Diog. Laert. V 12). У «Риториці «(I 1372a) Аристотель каже, що означає визначення комізму він дав на «Поетиці «. І на самої «Поетиці «ми зустрічаємо згадка, у цьому творі обговорюватимуть і комедія, однак у що зберігся тексті цього немає. У «Політиці «(VIII 7, 1341b) філософ обіцяє повернутися до дослідження катарсису яка поезію, однак у «Поетиці «цього поняття не обговорюється. Композиція збережених частин трактату ні послідовна і зрозуміла. У вступі (1447а—1449b) Аристотель говорить про природі мистецтва загалом і про природу поезії, визначає окремі її види, обговорює їхнього розходження полягає. Його буква стверджує, що драма, епос і інші мистецтва є наслідуванням. Відрізняються тільки, об'єкти, спосіб імітації. Одні художники імітують таких людей, які що є, інші — кращих, досконаліших, треті — гірших. Схильність людини до наслідуванню Аристотель вважає властивістю, що виявляється вже з дитинства. Про уродженому бажанні наслідувати саме сповідував і Платон, стверджував, що література повинна піддаватися суворої цензурі, оскільки читачі намагаються наслідувати діючим особам, тому вони наслідують як чеснот, а й пороків (Rep. III 8—12). Аристотель вона каже про який вплив мімесісу виховання, він лише констатує його існування й доповнює свого вчителя, зазначаючи, що природжена властивість людини — стала жага знань, вічне прагнення пізнання: «люди… перші пізнання набувають шляхом наслідування «(1448b). (Аристотель. Поетика. / Аристотель. Твори з чотирьох томів. Т. IV. М., 1984, з. 648. Тут і далі перекл. М. Л. Гаспарова). Знання доставляє задоволення і задоволення: «Пізнавання — приятнейшее справа як для філософів, але так само й у інших людей «(1448b) (Саме там, з. 649).

Аристотель вона каже прямо, але, швидше за все, можна вважати, що він говорить про два види наслідування: про наслідування як відображенні дійсності (коли наслідує художник) і наслідування як переживанні мистецького твору (коли наслідує сприймає твір). І у другий випадок філософ залишається вірним своєму раціоналізму: задоволення, яке має сприймає при переживанні мистецького твору він пояснює як задоволення від отримання чи тренування інтелекту: «Спостерігаючи зображення, вони [інші люди] радіють, оскільки можуть за такому спогляданні поучаться і розмірковувати «(1448b).

По думці Аристотеля, подражаемая дійсність не їсти, ні природа, ні конкретні люди чи події, і взагалі ніяка реальна дійсність, а деяка ідеальна, узагальнена область. Поет творчо відтворює чи, що було чи є, бо, що може статися за законами необхідності чи ймовірності (1451b). Мистецтво відкидає усе те, що тимчасово, випадково, і підкреслює постійні, суттєві риси, через повсякденну реальність переходячи до очищеної формі реальності, отбросившей випадковості та страшної суперечності [7, 149—153; 19, 46 sqq., 121 sqq.; 31, 202—210]. Але ці думки викладено не у вступі, де було би більш доречні, а входять у міркування Аристотеля про трагедію. Можливо, насправді ті накреслення були нотатками на полях, які видавці пізніше вставили до тексту [9, 5].

Самый великий розділ становить обговорення трагедії (1449b—1458 b). Визначаються сутність трагедії, і окремі її компоненти, даються рекомендації драматургу, досліджується лексика. Сутність трагедії, на думку Аристотеля, — це наслідування дії важливого, закінченому, має [певний] обсяг (1449 b). На трагедію він як у структуру, слагающуюся з 6 елементів: фабули, характерів, думок, сценічних дій, мови та музичної композиції (1450 а). Найкраще в «Поетиці «досліджені фабула і естонську мови трагедии.

Главное вимогу до трагедії, наполегливо повторюване кілька разів, — єдність дії. Обсяг трагедії повинна визначати не зовнішня тривалість, а внутрішня логіка подій: досить такого обсягу, у якому відбувається перипетія — перехід від щастя на жаль чи то з нещастя на щастя (1451 а). Фабула має розсипатися силою-силенною епізодів, не скріплених законами ймовірності чи необхідності, вона повинна переважно обіймати одна подія, послідовно розпочате, розвивається і завершающееся. Події драми мали бути зацікавленими пов’язані ні з одним дійовою особою, а повинні причинно обумовлювати одне інше, випливати одна з іншого. Аристотель пропонує усунути із трагедії усе, що випадково, необов’язково. Хор також має бути пов’язані з дією трагедії (1456а).

Со часів класицизму «Поетика «Аристотеля іноді прочитується неуважно й утверджується, що філософ вимагав трьох єдностей: дії, часу й місця. Насправді Аристотель чимало говорить про єдності дії, мигцем згадує про єдність часу, зазначаючи, що «трагедія зазвичай намагається заодно вкластися у коло дня чи виходити потім із нього лише трохи «(1449b), і немає щось говорить про єдності места.

Больше всього перевели папери при поясненні згаданого Арістотелем катарсису (1449b25). Річ у тім, що текст занадто короткий і неясний. Заявляючи, що текст важкий, дослідники все-таки беруться його інтерпретувати, пояснювати, і сьогодні з цього питання є гори літератури. Ще щастя, що хтось в стані за свої спроби дивитися іронічно, як А. Ф. Лосєв, хто сказав, що тут ні одного зрозумілого слова, але він не може встояти перед загальним гіпнозом [32, 179].

Поскольку пояснення самого Аристотеля немає і більше у античній літературі не згадує катарсис як естетичне поняття, інтерпретації залежить від того, як сьогодні читається текст. Можна виділити декілька груп дослідників. Прибічники так званої медичної теорії пояснюють, що глядачі трагедії, котрі пережили стрес (острах чи жаль), відчувають розрядку, полегшення, позбуваються неприємних почуттів страху та співчуття [4, 3—52]. З цього теорією певною мірою пов’язана думку, що Аристотель мав на оці обрядове, наче вплив містерій, очищення [2, 281—283; 6, 68—79; 11, 3—112].

Этическую концепцію катарсису розвивав Р. Еге. Лессінґ [20, 358—401], бачив основну думку Аристотеля у цьому, що література і мистецтво повинні виховувати глядачів, їх порочні схильності спрямовувати в доброчесне русло.

В час найпоширеніша є думка, що, відчуваючи особливо сильне, екстатичне відчуття страху, хіба що чогось поганого не сталося з героями трагедії, і співчуваючи їм, глядачі водночас очищають ці почуття, очищають свої отупілі душі [7, 215—239].

Некоторые дослідники впевнені, що Аристотель має на увазі не вплив на глядачів, а структуру трагедії: власний страх і жаль вважає структурними елементами трагедії [14, 438—440; 32, 189—206] як і страждання, помилку, впізнавання. Очищення відчувають не глядачі (або лише глядачі), а й герої трагедії, а також усі драматичне целое.

Поразмышляв про трагедію, Аристотель обговорює мовні питання (1456b—1459a) і епос (1459a—1460b). Знову виставляється вимога єдиного дії, вказуються різницю між трагедією і епосом, і навіть ставлення поетичної фантазії відповідає дійсності. Потім Аристотель говорить про літературній критиці і знову порівнює трагедію з эпосом.

Аристотель ні абсолютним піонером у сфері літературної теорії: ми вже згадували, що перед ним б цими питаннями цікавилися софісти, деякі елементи обговорював Платон, але великий Стагирит узагальнив і розширив думки предтеч, досліджував грецьку літературу, і зробив своїх висновків. Попри наявність незрозумілих місць, як і раніше, що «Поетика «» обросла «безліччю різних пояснень, найголовніші постулати цього трактату залишаються актуальными.

Список литературы.

1. Aly W. Volksmarchen, Sagen und Novelle bei Herodot und seinen Zeitgenossen. Gottingen, 1921.

2. Aristotle. Poetics. Introduction, Commentary and Appendices by D. W. Lucas. Oxford, 1968.

3. Beck I. Die Ringskomposition bei Herodot und ihre Bedeutung fur die Beweistechnik. Hindelsheim — New York, 1971.

4. Bernays J. Zwei Abhandlungen uber die Aristotelische Theorie des Drama. New York, 1970.

5. Bigalke J. Der Einfluss der Rhetorik auf Xenophon. Postberg, 1933.

6. Brunius T. Inspiration and Katharsis. Uppsala, 1966.

7. Butcher P. S. H. Aristotle’s Theory of Poetry. New York, 1951.

8. Carlier P. Demosthene. Mesnil sur l’Estree, 1990.

9. Christ W. De arte poetica. Lipsiae, 1913.

10. Cobet J. Herodots Exkurse und die Einheit seines Werkes. Wiesbaden, 1971.

11. Croissant J. Aristote et les mystere. Liege-Paris, 1932.

12. Demosthenes. Wege zur Forschung. Darmstadt, 1967.

13. Denniston J. Greek prose. Oxford, 1952.

14. Else G. F. Aristotle’s Poetics. The Argument. Leiden, 1957.

15. Friedlander P. Platon. Eidos. Paideia. Dialogos. Leipzig, 1928.

16. Herodot. Wege zur Forschung. Darmstadt, 1965.

17. Jaeger W. Paideia. Berlin, 1959. I—III.

18. Jaeger W. Die platonische Philosophie als Paideia. — Humanistische Reden und Vortrage. Berlin, 1960.

19. Koller H. Die Mimesis in der Antike. Bern, 1954.

20. Lessing T. E. Hamburgische Dramaturgie. Werke, Berlin und Weimar, 1965, IV.

21. Myres J. Herodotus, the Father of History. Oxford, 1953.

22. Norden E. Die antike Kunstproza. Leipzig-Berlin, 1923, I.

23. Pohlenz M. Herodot der erste Geschichtsschreiber des Abendlandes. Leipzig-Berlin, 1937.

24. Reinhardt K. Platonas Mythen. Bonn, 1927.

25. Schadewaldt W. Die Anfange des Geschtsschreibung bei den Griechen. Frankfurt am Mein, 1990.

26. Stenzel J. Plato der Erzieher. Leipzig, 1928.

27. Thesleff H. Studies in the Styles of Plato. Helsinki, 1967.

28. Wood H. The Histories of Herodotus: formal structure. The Hague, 1972.

29. Гаспаров М. Л. Неповнота і симетрія в «Історії «Геродота. — Вісник давньої російської історії. 1989, N 2, з. 117—122 чи: М. Л. Гаспаров. Про поетів. М., 1997, з. 483 — 489.

30. Доватур А. Оповідний і науковий стиль Геродота. Л., 1957.

31. Лосєвим А. Ф. Історія античної, естетики. Софісти. Сократ. Платон. М., 1969.

32. Лосєв А. Ф. Історія античної, естетики. Аристотель і пізня класика. М., 1975.

33. Лур'є З. Геродот. М.—Л., 1947.

34. Платон та її епоха. М., 1979.

35. Радциг З. І. Демосфен — оратор та політичний діяч. — Демосфен. Промови. М., 405—484.

36. Фролов Еге. Д. Ксенофонт та її «Киропедия ». — Ксенофонт. Киропедия. М., 1976, 243—267.