Лотман і марксизм

Лотман і марксизм

М. Л. Гаспаров У Романа Якобсона в некролозі Б. Ейхенбаума мимохідь сказано: Ейхенбаум дратував офіціозних літературознавців і те, що, що його змусили писати на задану тему «Ленін про Лева Товстому », в нього та це вдалося краще, ніж в них.

Наверное, те ж згадати і Лотмане. У історії російської літератури, він займався авторами цілком благонадійними: Радищев, декабристами, Пушкіним. І Радищев справді у нього революціонером, а декабристи героями, а Пушкін універсальним генієм, і навіть Карамзін опинявся дуже співчуваючим французької революції. Тільки за такої вони виходили набагато складніший і глибше, ніж у звичайних портретах, які підписано навіть хорошими вченими. Тим більше що для офіціозного радянського літературознавства якщо Радищев був гарний, то Карамзін мав би бути поганий. У Лотмана так і не було, те й дратувало.

Советское літературознавство будувалося на марксизмі. У марксизмі співіснували метод і ідеологія. Методом марксизму був діалектичний і історичний матеріалізм. Матеріалізм — це був аксіома «буття визначає свідомість », у цьому однині і носія культури — поета і читача. Історизм — означало, що культура наслідком соціально-економічних явищ свого часу. Діалектика — означало, що успішний розвиток культури, як і лише у світі, відбувається внаслідок боротьби її внутрішніх суперечностей. А ідеологія навчала іншому. Історія вже скінчилася, і розпочинається вічність ідеального безкласового суспільства, до якого було лише підступом. Усі внутрішні протиріччя відіграли своєї ролі, і тільки зовнішні, між явищами хорошими і поганими; потрібно ділити культурні явища на добрі й лихі і намагатися, щоб хороші були всебічно хорошими і навпаки. Абсолютна істина досягнуто, і що володіє нею свідомість тепер саме творить нове буття. Ідеологія перемігшого марксизму геть немає збігалася з методом що бореться марксизму, але ці старанно приховувалося. Лотман ставився до марксистському методу серйозно, а до ідеології - оскільки він того заслуговувала. А відомо, для догми найнебезпечніші той, хто належить до неї всерйоз. Официозы те й відчували.

Пока Лотман писав історію літератури, це помічалося менше. Можна ухвалено те, що Радищев все-таки виявляється хорошим, і заплющити очі тих способи, якими це доводиться. Коли Лотман став писати про теорії, офіціозна ворожість стала відкритої. Переломом стали три книжки про одне й тому самому, адресовавшиеся до дедалі ширшому колу читачів: «Лекції по структуральної поетику «(1964), «Структура художнього тексту «(1970) і «Аналіз поетичного тексту «(1972). Розмова про доборі фонем, перегукуваннях ритмів, антитезах дієслівних часів, дрібних значеннєвих відтінках слів, від перетинання семантичних полях — усе це займало тут дуже багато місця, що було вже надто зухвало, особливо у застосування до класичним віршам Пушкіна, Тютчева, Некрасова, у яких здавна потрібно було думати лише над високими думками і почуттями. У той самий час законних приводів присікатися до методології Лотмана як і був. І це дратувало критиків найбільше.

В насправді. Коли Лотман починав аналіз вірші з розписи його лексики, ритміки і фоніки, він цим самим суворо тримався правила матеріалізму: буття визначає свідомість. На початку існують слова письменника, написані папері; та якщо з сприйняття їх (свідомого, коли йдеться про їхнє словниковому сенсі, підсвідомого, коли про стилістичних відтінках чи звукових асоціаціях) складається наше розуміння вірші. Ніяке найвища зміст вільнолюбного чи любовного вірші Пушкіна може бути осягнуте оминаючи його словесного висловлювання. (Тому методологічно не так починати аналіз з ідейний зміст, і потім спускатися до «майстерності «.) Думка поета підлягає реконструкції, а шлях від думки до тексту — формалізації. Це було навіть в тому, що це розхолоджувало «живе безпосереднє сприйняття «віршів. Було це тому, що це вимагало доводити те, що здавалося очевидним. Метод марксизму справді не вимагав від дослідника доказів (альбомний девіз Маркса був «в усьому сумніватися »). Але ідеологія бажала працювати з очевидностями: інакше вона стала перед необхідністю доводити своє право існування.

Формализацией шляху поета від думки до тексту Лотман навчався статті «Вірші раннього Пастернака і питання структурного вивчення тексту «(Праці з знаковим системам. IV. 1969). З аналізу слід було: принципи відбору придатного і непридатного для віршів (всіх рівнях, від ідей до мови та метрики) можуть бути різні, причому будь-коли збігаються цілком згодна з критеріями буденної свідомості й природничого мови. Це означало, що поетичні системи Пушкіна та Пастернака однаково засновані на протиставленні логіки «поета «й логіки «натовпу «і мають однакову бути, залежачи лише від історично мінливого смаку. Для ідеології, яке вважало свій смак абсолютним, таке зрівнювання було неприємно. Формалізацією шляху читача від тексту до думки поета Лотман займається в усіх власних працях з аналізу тексту, а демонстрації в ролі виграшного прикладу вибирає пушкінську рядок із «Вільності «- «Повстаньте, падші раби! ». Семантично слово «повстаньте «отже «взбунтуйтесь », стилістично воно отже просто «встаньте «(зі знаком високого стилю); нашому слуху ближче перше значення, але у логіку вірші несуперечливо вписується лише друге. Це означало, що з розуміння віршів недостатньо покладатися на своє відчуття мови — потрібно вивчати мову поета як чужу мову, у якому зв’язок слів за стилем (і навіть ні звуком) може означати більше, ніж зв’язок по словниковому змісту. Для ідеології, яке вважало, що з світової культури є лише одне язик, і вона, ідеологія, — його господиня, це також були неприємно.

Между тим Лотман й тут суворо тримався установок марксизму — установок на діалектику. («Методологічної основою структуралізму є діалектика. Однією з основних принципів структуралізму є відмови від аналізу за принципом механічного переліку ознак. «Дослідник не перераховує «ознаки », а будує модель зв’язків » , — писав він у статті «Літературознавство має бути наукою «в «Питаннях літератури «(1967. № 9. З. 93)). Діалектичне положення про загальної взаємозв'язку явищ означало, що у вірші і алітерації, і ритми, і метафорика, і образи, і ідеї співіснують, тісно переплітаючись друг з одним, відчутні лише контрастами і натомість одне одного, фонические і стилістичні контрасти зчіплюються зі значеннєвими, і цього опозиція (наприклад) вибухових і не-взрывных згодних виявляється переплетене на опозицію «я «і «ти «чи «свобода «і «рабство ». До того ж, що важливо, ця взаємозв'язок не буває повної та однозначної: вивести ямбічний розмір чи метафоричний стиль вірші безпосередньо з його ідейний зміст неможливо, він зберігає семантичні асоціації всіх своїх колишніх вживань, і одні їх збігаються з семантикою нового контексту, інші їй суперечать. Це і структура тексту, причому структура діалектична — така, коли всі складається у напружені протилежності.

Главная ж діалектична протилежність, що робить текст вірші живим, — в тому, що це текст є полі напруги між нормою, і її порушеннями. Під час читання вірші (а тим паче — багатьох віршів однієї поетичної культури) у читача складається система очікувань: якщо вірш розпочато пушкінським ямбом, то наголоси у ньому дожидатися на кожному другому складі, а лексика буде піднесена і (нам) злегка архаїчна, а образи основному з романтичного набору тощо. буд.

Эти очікування кожному кроці то підтверджуються, то ми не підтверджуються: в ямбі наголоси раз у раз пропускаються, про смерть Ленського після романтичного «Згас вогонь на вівтарі! «говориться: » …як і домі опустілому… вікна крейдою забелены… «тощо. п. Саме підтвердження чи непідтвердження цих читацьких очікувань реальним текстом відчувається як естетичне переживання. Якщо підтвердження стовідсотково («ніякої нову інформацію »), то вірші відчуваються як погана, нудна поезія; якщо стовідсотково непідтвердження («нова інформація не спирається на наявну »), то вірші відчуваються яка взагалі не поезія. Критерієм оцінки віршів стає міра інформації. Маркс вважав, «що галузеву науку тільки тоді ми сягає досконалості, коли йому вдається користуватися математикою » , — це малопопулярное свідчення Лафарга Лотман нагадує у тій статті «Літературознавство має бути наукою » .

Как матеріалізм як і діалектика, точно як і вихідним принципом для Лотмана був і історизм — і як і цей історизм методу стоїть перед антиисторизмом ідеології. Ідеологічна схема эгоцентрична, вона нав’язує всім епохах один, і таку ж систему цінностей — нашу. Не входить у систему, оголошується прикрими протиріччями, наслідком історичної незрілості. Для марксистського методу протиріччя були двигуном історії, для марксистської ідеології, вони, навпаки, перешкоди історії.

Именно що від цього статичного егоцентризму відмовляється Лотман в ім'я історизму. Для кожної культури він реконструює її власну систему цінностей, і те, що із боку здавалося мозаической еклектикою, зсередини виявляється струнко і несуперечливо, — навіть ті кричущі випадки, як і коли Радищев на початку твори заперечує безсмертя душі, тож під кінець стверджує. Звісно, несуперечність ця — тимчасова: з часом незамечаемые протиріччя починають відчуватися, а ощущаемые — втрачати значимість, відбувається злам системи та, наприклад, змінюють дворянській культурі приходить різночинська.

Наличие потенційних протиріч усередині культурної системи виявляється двигуном її розвитку — цілком оскільки цього вимагала марксистська діалектика. А демонстративно несуперечлива ідеологія, який завжди намагалася складати собі та своїм іншим кожна культура, виявляється фікцією, містифікацією реального життєвого поведінки. Для наскрізь ідеологізованою радянській офіційній культури цей погляд на ідеології минулих культур було дуже неприємний.

Движимая то смягчениями, то загостреннями внутрішніх суперечностей, історія рухається поштовхами: то плавне розвиток, то вибух, то еволюція, то революція. Це теж загальне місце марксизму, і воно також сприйнято Лотманом. Але він і ще одне положення з абетки марксизму — таке елементарне, що з нього рідко замислювалися: «істина завжди конкретна ». Це означає: будучи істориком, думає й не так у тому, якими ці епохи здаються нам, як про тому, як вони бачать самі себе. Або, кажучи його висловлюваннями, воно являє собою їх над загальних, а власних іменах. Дивитися на культурну систему епохи зсередини — це що означає стати їхньому думку, забути у тому, що згодом. Є анекдотична фраза, приписывавшаяся Л. Сабанееву: «Берліоз був убежденнейшим попередником Вагнера » , — отож, історизм вимагає розуміти, що кожен покоління думає щодо тому, хто передувати, і намагається щодо тому, щоб сподобатися і вгадати наші відповіді всі питання: немає, воно вирішує власні завдання. Воно не знає заздалегідь майбутнього шляху історії - проти нього багато равновозможных шляхів.

Научность, історизм велять нам бачити історичну реальність не цілеспрямованої, а зумовленої. Не цілеспрямованої - тобто не рветься стати нашим п'єдесталом і більше нічим: Лотман наполягав, що історія закономірна, але з фатальна, що є невикористані можливості, що несправдженого нас вулицю значно більше, ніж справдженого. Саме втрачені можливості культури і залучали Лотмана в непомітних письменників і непомічених творах — з тих самих пір, коли писав Андрія Тургенєву, Мамонове і Кайсарове, і по останніх, що він читав лекції про нездійснених задумах Пушкіна. Але, звісно, як це: на повагу до малим іменам завжди був шляхетної традицією філології - на противагу критиці, науки — на противагу ідеології, дослідження — на противагу оценочничеству. Особливо якщо що це безвременные смерті і незбуті надії. На офіціозному літературознавстві, экспроприировавшем класику, як знаємо, дедалі більше відчувалася тенденція підміняти історію процесу медальонной галереєю літературних генералів.

Представить цю ситуацію вибирати шлях без ретроспективно підказаного відповіді, вибору шляху із відмовою від від самих можливостей заради інших — це завдання не так наукова, скільки художня: як в Тинянова, який починає «Смерть Вазір-Мухтара «словами: «Ще не було вирішено ». Вибір не безлика епоха, вибір працюємо з кожним окремій людині: саме в нього у свідомості осколки суперечливих ідей укладаються у структуру, і структура ця передусім етична, з ключовими поняттями: сором і честь. Про свій улюбленому часу, про 1800- 1810-х рр., Лотман каже: «Основне культурне творчість цієї епохи проявилося під час створенні людського типу », він дало відомих створінь розуму, але дало різкому зростанню «середній рівень духовного життя ». Ця увага до середнього рівня і до тих незнаменитым людям, що його піднімали, — теж демократична традиція філології. Я наважився сказати, що це розумів своє місце у нашої сучасності сам Лотман. Він кидав викликів і писав маніфестів — він піднімав середній рівень духовного життя. І сьогодні ми цим підйомом користуємося.

Таким чином, Лотман переміщає передові рубежі науки туди, де зазвичай розпоряджалася мистецтво: у світ людських характерів і доль, у світ власних імен. Він милується непередбачуваністю історичної конкретності.

У нього було учень, Рафик Папаян, стиховед; і потім був заарештований за вірменський націоналізм, сидів, і потім, в перебудову, було висунуто у депутати, і суперником його за виборчому окрузі був і той колишнього начальника в’язниці, у якого він сидів. Коли розповів звідси Лотману, він ляснув долонь і вигукнув: «За що люблю історію! «Це інтерес естетичний майже більше, ніж розумовий.

Но Лотман не підміняє науки мистецтвом: наука залишається наукою. Коли згадуєш людські портрети, які у історико-культурних роботах Лотмана, — від декабриста Завалишина до Наталі Довгорукої, — то спочатку самі собою напрошуються два порівняння: як і артистичні були Ключевський і Гершензон. А потім вони уточнюються: скоріш Ключевський, ніж Гершензон. Бо є слово, що у портретах Лотмана неможливо: слово «душа » .

Человеческая постать Лотмана не субстанція, а ставлення, точка перетину соціальних кодів. Марксист сказав би: «точка перетину соціальних відносин » , — різниця знов-таки лише у мові. Саме таким чином виявляється, що Пушкін було і просветителем-рационалистом, і аристократом, і романтиком, і тверезим глядачем свого століття, знав ціну умовностям і зробив вбити себе дуелі. Отож кожну з цих скрестившихся ліній можна простежити окремо, і тоді вийде та «історія культури без імен «чи та «типологія культури без імен », якої пораділи б Вельфлин і Варрон. Лотман відмінно вмів робити такий аналіз безособових механізмів культури, але це були вельми цікаво — не що це схема, тому, що це надто груба схема.

Конечно, для Лотмана аналіз бінарних опозицій у вірші і картина епохи навколо поета доповнювали одна одну як наука і мистецтво.

Но така доповнюваність також має здатність здійснюватися по-різному. Веселовський всю життя працював над безособової історією словесності, а старості написав чудовий психологічний портрет Жуковського — зволікається без жодної зв’язки й з колишнім, просто це про людське душі. Тинянов став писати роман про Пушкіна, побачивши, що той образ Пушкіна, що склався у свідомості, може бути обгрунтований научно-доказательно, лише художньо-переконливо: образ — головне, аргумент — допоміжне. У Лотмана (як і в Ключевського) — навпаки, кожен його портрет є ілюстрація у власному значенні слова, матеріал для вправи по історико-культурному аналізу, людина в нього, як фонема, складається з диференційних ознак, у ньому можна назвати все пересічні культурні коди, і автор цих цього робить лише для того, щоб вдумливий читач сам прикинув в умі. Тут концепція — головне, а образ — допоміжне.

Каждая епоха переглядає класиків зі своєю погляду, стосовно своїм запитам й потребам; кожен читач створює собі «мого Пушкіна », за власним бажанням образу і подоби, це її індивідуальне творчість тлі загального творчості людства — письменницького і читацького. Лотману було цікаво протилежне: відтворити істинного, унікального Пушкіна та подивитись світ її очима.

Когда читаєш історико-культурні портрети Лотмана, то відчуття, що це ти оцінюєш історію, — скоріш, є відчуття, що це історія оцінює тебе, і оцінює суворо. Уміння стати на чужу, історично далеку думку — і є гуманістичне збагачення культури, у тому моральний сенс гуманітарних наук. Подивитися не так на історію із сьогодення, але в сучасність з історії - це що означає почуватися і свій оточення не кінцевою метою історії, а лише одне з багатьох її потенційних варіантів.

Мысль про не справджених можливостях історії була Лотмана як грою діалектичного розуму. Це ще і мають досвід двох поколінь ХХ століття: тих, які у 1930;ті роки розлучався з невикористаними можливостями 20-х років й у повоєнні рік із несправдженими надіями військових років. Молодих колег, схильних у російській культурі минулого помічати натяки на неприємності справжнього, Лотман не заохочував. Але свій останню книжку «Культура і вибух «він закінчив саме міркуваннями про перебудовному теперішньому — про можливості переходу від бінарного ладу російської культури до тернарному — європейської: «Пропустити таку можливість було би історичній катастрофою » .

Казалось б, ми далеко відволіклися від питання «Лотман і марксизм ». Насправді справі немає. Говорити про «щирому «Пушкіна на противагу «моєму «Пушкіну — це що означає вірити в істину — не абсолютну, але об'єктивну істину, заради якої існує наука. «Єдине, ніж наука, за своєю природою, може бути людині, — це задовольняти його потреби у істині «, — писав Лотман в тій ж статті про літературознавстві як науці. Не банальність: в XX столітті, який почався творчим самовозвеличением декадансу і закінчується творчої грайливістю деструктивизма, віра у істину і науку — не аксіома, а життєва позиція. Цю віру, вироблену людством, радянська культура прийняла особисто від марксизму. Марксизм виник зламі від утопізму романтиків до позитивізму постромантиков, метод нього був науковим, ідеологія — утопічної. Відмовлятися від наукового методу заради ідеологічної догми чи заради деструктивистского сваволі - різниця невелика. Лотман зберіг науковому методу. Він оголошував себе не марксистом, ні антимарксистом — він був ученим.

Многие історико-культурні антитези, здавалися сучасникам разюче непримиренними, виявляються для нащадків вдаваними. Романтизм щосили протиставляв себе класицизму, а реалізм — романтизму. Але розумні люди бачили і себе розуміли: і класицизм мав у своїх полицях і поличках досить гнізд, щоб розкласти в них все романтичні новації, і реалізм був нічим іншим, як неймовірно разросшуюся гілка від стовбура романтизму: теж екзотика, тільки історична чи географічна, а соціальна, і психологічна. Відбувалося просте звуження (і навіть поглиблення, звісно) поля експериментів — той самий відсікання невикористаних можливостей, яку цікавило Лотмана. Так само і марксистський метод в соціальних науках був дуже широким, щоб вмістити ті підходи, що склалися потім у структуралізм. Лотман пам’ятав про це й не вважало за потрібне, кажучи по-пушкински, кусати грудях годувальниці від того, що зубки проріжуться.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.