Горький та

Горький і революция

Л. П. Єгорова, П. К. Чекалов

" Невчасні думки «позначили «зигзаг », начебто, прямого шляху Горького в революцію. Але не було відходом від самого теми революції. Як було справедливо сказано, «Горький та «- поєднання слів звичне, природне, і правомірне, бо революція, і Горький нерозривно пов’язані у свідомості читачів, а й у суті «(34; 3).

Исследования взаємовідносин Горького і революції стали однією з основних мотивів виступів учасників «Горьківських читань «в 1990 р. Батьківщині письменника — у Нижньому Новгороді. Цією темі безпосередньо були присвячені доповіді Л. А. Спиридоновой, С. И. Сухих, А. Ф. Цирулева, Н. Н. Иванова,.М.Минаковой, Л. П. Егоровой, Л. К. Оляндэр, А. А. Газизовой, Н. Н. Дикушиной та інших. Висловилася думку, що «в революції М. Горького приваблював не сам собою факт захоплення влади, а можливість наступної реалізації у нових, сприятливіші умови потенційних здібностей людини, власної духовної багатства і інтелекту «(11; 93). Підкреслювалося, що останніми роками революції для Горького найістотнішою стала «опозиція чистої революційності, ідеального соціалізму, і їх щоденного втілення. (4; 88−89), що роки революції» у життя Горького були «ключовими », «що пояснюють минуле існує і допомагають зрозуміти трагедію майбутнього «(8; 87).

Идеи горьковського форуму знайшли собі розвиток виробництва і у книзі С. И. Сухих «Помилка і прозріння Максима Горького «(Н.Новгород, 1992), у якій автор стверджує, що у «Невчасних думках письменником «рухав не страх перед революцією, а страх за революцію: йому здавалося, що більшовики її гублять своїм екстремізмом «(34; 39). Трохи нижче автор і знову повертається до тієї ж думки: «Невчасні думки «власне не проти, а й за більшовиків. Їх головна біль, головна думка, головне настрій — страх за долю революції. Не в тому, нові Шигалевы і Нечаєв гублять Росію заради світової революції. Річ у тім, що вони з Росією гублять і революцію, і «(34; 41).

Наконец, в одній з останніх публікацій підкреслюється, що Горький вів змагання з Леніним і більшовиками «ні з позиції заперечення революції, і з метою надання їй гуманнішого і гідного образу, перетворення особистості, реалізація наново відкритих можливостей культурного будівництва », із чого випливає його прагнення доповнити російську революцію «моральне початок, олюднити процес руйнації й народження нового світу «(19; 252).

Справедливость висловлених припущень підтверджує посиланнями на «Невчасні думки », цитатами з інтерв'ю, і листів М.Горького. Приміром, в замітці «Плоди демагогії „від 5 січня 1918 р. Горький вкотре підкреслював то, що неодноразово висловлювалося їм й раніше: “ … з російським пролетаріатом виробляють досвід, протягом якого пролетаріат заплатить своєї кров’ю, життям і - що найгірше — тривалим розчарування у ідеалі соціалізму ». За тиждень письменник знову повернувся до цій вічній темі: " … нині є не процес соціальної революції, а надовго руйнується грунт, яка б зробити це революцію можливої у майбутньому " .

Полагая основну масу російського народу ледачої, інертної, байдужою до власного долі, Горький бачив позитивне початок Революції тому, що вона струсила з мужика сонну апатію, змусила його дієво ставитися до світу. Письменник сподівався, що «жорстокий, кривавий урок, даний (…) історією, скине нашу лінь, і змусить нас серйозно подумати у тому, чому ж, чому ми, Русь — несчастнее інших? «.

Ругая більшовиків за замах на нелюдський досвід, розв’язання деспотизму і анархії, через те, що вони дали «повний простір всім поганим і звірячим інстинктам, відкинули „все інтелектуальні сили демократії, всю моральну енергію країни “, з цим погляду письменник все-таки знаходив виправдання їх діяльності: » … психологічно — більшовики вже надали російському народу величезну послугу, зрушивши його масу з місця і порушивши в усій масі активним ставленням відповідає дійсності, ставлення, якого Україна загинула б " .

Вариации цієї думки неодноразово зустрічатимуться й у інтерв'ю Горького зарубіжної пресі. У 1922 г. у книзі «Про російському селянстві «Горький буквально повторює думку, висловлений газеті «Напередодні «: «Знаходжу необхідним заявити, що Радянська влада для мене єдиною силою, здатної подолати інерцію маси російського народу викликати енергію цієї маси до творчості нових, більш справедливих і розумних форм життя » .

Но попри при цьому, здається, було неправильно повністю ототожнювати Горького і Жовтень в оговариваемый період. Не можна забувати, що у душі письменника було підірвано моральне значення революції, похитнувся її культурний сенс. Б. А. Бялик вважає, що безпосереднє відношення Горького до перспектив революції" у 1923 г. було досить суперечливим і навіть доводить свою думку посиланням на лист Горького до Р. Роллану: «За чотири роки революції вона (душа російського людини — П.Ч.) так і страшно і дуже розгорнулася, так яскраво спалахнула, Що й казати — згорить і лише попіл — чи? «(2; 294).

Двойственность відносини Горького до революції позначилася у низці малярських творів радянського периода.

Рассказы 1922;1924 г. г.

В початку 20-х рр. Горький продовжує працювати над автобіографічної трилогією: створює «Мої університети «(1923) і близьку ним змісту серію «Автобіографічні розповіді «(1923): її склали «Час Короленка », «Сторож », «Розповідь про кохання », «Про шкоду філософії «. Невдовзі виходить у світ книжки Горького «Нотатки з щоденника. Спогади «(1924) і «Розповіді 1922;1924г.г. «(1925).Наибольший резонанс викликала остання, до якої увійшли «самітник », «Карамора », «Блакитна життя », «Розповідь про незвичайне «та інших. Вони відбили інтерес письменника не лише у реаліям дійсності, до взаємодії соціального і природного в людині, до досвіду Достоєвського, до філософським концепціям епохи, представленим іменами Н. Федорова, М. Бердяєва і др.

Своеобразие позиції письменника відразу помітив А. Воронский:

" Горький дуже багато приділяє тепер уваги бешкетникам і дивакам. До них в нього як цікавість, а й кохання. Про Павлах (Власовых — П.Ч.) та мінуси нової обстановці він мовчить, проте з винятковим старанням відшукує дивне, чудесна і бешкетна (…). Він любить заплутаних людей «(3; 46−48).

Очевидно, сказане можна пояснити бажанням письменника поринути у суть народної стихії, до глибин національної вдачі, що, до речі, саме сповідував і вона сама: «Я бачу російський народ виключно, фантастично талановитим, своєрідним. Навіть дурні у Росії дурні оригінально, по-своєму, а ледарі - позитивно геніальні. Переконаний, що у вигадливості, несподіванки вивертів, поворотів, як кажуть — по фигурности думки і почуття російський народ найвдячніший матеріал для художника «(«Нотатки з щоденника. Спогади »).

И в доти чисто художньому плані це був новий рівень. Воронский вважав, що Горький «пише зараз краще », що «письменник піднявся до врівноважену і закінченого майстерності. Він зловживає більше афоризмами, не перебиває прекрасних сторінок риторикою і публіцистикою і пише лише у тому, що властиво його таланту. Уважне ставлення до слову доведено до найвищої суворості… У цьому сенсі можна казати про новому Горькому ». І визнаючи, що ці розповіді популярні в сучасних йому, особливо молоді читачів, Воронский пророчо передбачав: «Жити твори останніх, можна вважати, будуть довше «(3; 48−49). Вагомо і доказово пролунав головна теза Воронского:

" Горький був і залишається великим і по-своєму єдиним і неповторним письменником " .

Однако частіше сучасники Горького — А. Луначарський, Д. Горбов — став дорікати йому в невизначеності авторської позиції (хоч і цінували нову прозу за притчевий, символічного характеру). Ще суворої до письменника була налитпостовская критика, бо його поетом «потвор », изменившим своєму революційному минулому. Визнаючи художнє досконалість оповідання «Самітник », пишноту образною зображальності, давно небаченої в пореволюційної прозі, критика вменяла автору на карб вибір героя: " … Узято самий мерзенний зразок людської породи «(). У цьому не враховувалася авторська надзавдання об'єктивно досліджувати все «виверти «людської души.

Рассказ відкривається ліричної пейзажної зарисовкой:

" Лісовий яр пологого спускався до Оке, на дні його бігли, ховаючись в травах, струмок; над яром — непомітно вдень і трепетно ночами — текла блакитна ріка небес, у ній грали зірки, як золоті йоржи " .

" Чарівна сила поезії, ув’язнена у тих це й щільно складених словах, — відгукувався звідси вступі А. И. Овчаренко, — підхоплює і переносить нашій світ, повний радості. Почуваєшся так, як купаєшся в прозоро, одночасно освежающем і согревающем джерелі «(21; 71−72).

Дальнейшее опис місця проживання самітника знаходить навіть якісь «первісні «обриси: «По південно-східному березі яру спутанно й рясно розрісся чагарник, в частіше його, під крутим схилом, вирита печера, прикрита дверима, майстерно пов’язаної з товстих сучків, а перед дверима насипана зміцнена кругляком майданчик в сажень квадрата, від нього до струмка спускаються сходами важкі валуни. Три молодих дерева ростуть перед дверима — липа, береза і клен » .

В на відміну від сильних і мужніх романтичних героїв раннього Горького зовнішність Савела Пильщика підкреслено потворний: «Старий середній на зріст, щільний, але весь якийсь зім'ятий, искусанный. Обличчя його, червоне, точно цегла, потворно, ліва щока розрізана від вуха до підборіддя глибоким шрамом, він скривив рот, надавши йому вираз болезненно-насмешливое, темненькі очі спотворено трахомою — без вій, із червоними рубцями дома століття, волосся вся її голова вилізли жмутами, одна — невеличка — на маківці, інша оголила ліве вухо… «.

По життєвим і етичним мірками Савел — страшний грішник: розбестив рідну дочка, що автор не забуває, але водночас оповідач з співчуттям сприймає слова героя: «Кожна людина не все життя поганий, іноді і поганий похвали гідний. Людина — не камінь — чи камінь від часу змінюється » .

И дуже швидко за зовнішнім потворністю прозирає, та був і заступає його добра, ласкава, чарівна і людяна душа лісового людини — самітник: " … Він здавався майже гарним, суворою вродою строкато і хитро сплутаною життя. І його зовнішнє неподобство особливо різко підкреслювало цю красу " .

Савел прожив велику підтримку і цікаве життя. У ньому вистачало всього: й досвід роботи («сімнадцять років колоди різав »), веселощів і безтурботності («а я — веселий був, виблискування, турманом жив, — знаєш, голуби є турмана »), любові («баби, дівки любили мене, ну — як цукор… »), і образи («…скривдили мене, — до крові скривдили! »), і «подорожі («був зробив у Києві, й у Сибіру був… Я… Курськ… Я Царицын, в якому було на пароплав, потім морем їхав у Узун (місто в Персії - П.Ч.)… пройшов на Новий Афон… »). Виніс Савел із цивілізованого життя одне переконання: «Усі обман один, закони ці, накази всякі, папери… «І тому зі світу цивілізації йде старий у світ природи, де всі це й природно. Він обладнав собі печеру «господарським й остаточно, — довгу життя «і живе собі тихо-мирно («я, дружба, просто тихий людина »), нікому не заважаючи («нікому не заважаю і куди лізу »), щосили своїх служачи Богові і людям («я корисний і його (Богу — П.Ч.) і людям »). Старий усвідомлює себе великим розрадником: «Та-а-к, дружба, не легко людям жити, — охо-хо! Не солодко (…) Ось — втішаю я їх, н-да ». Причому втішає відповідно до своєму досвіду, з те, що найбільш корисно фахівця в царині конкретну ситуацію: «я всім правду кажу, кому яку треба (…) А яких — обманюю трошки, адже живуть і ті люди, яким немає вже ніякого розради, крім обману… Є, дружба, такі… Є… «.

Последнее одкровення, не так, зовсім близько нагадує нам Луку з п'єси «На дні «? Так, можна вважати, що вони брати за духом і крові по життєвої свою політичну позицію. Та що дивно, позиція самого автора, затято і непримиренно ставився Луці і людей його типу, у разі виявляє цілком інше ставлення: він відверто милується стариком-отшельником, симпатизує йому, захоплюється умінням поводитися з людьми… Ставлення до герою прозирає в лірично забарвлених коротких коментарях до розповіді старого: «Сміху його гаразд вторив струмок. Тепло зітхав вітер; по ніжним бархатам весняної листя ковзали золотаві зайчики… «Символічно не тільки те, що образ Савела нагадує щось первісне, родинне природі, але те, що сміх його, мова зливаються із дикою природою, створюючи щось природне, єдине: «Його м’який сиповатый голосок звучав співучо, невтомно і родинно зливався у теплому повітрі вечора із ароматом трав, зітханнями вітру, шелестом листя, тихим плескотом струмка на камінні. Замовчи він — і вночі не сповнена, негаразд гарна й мила душі… «.

Автор милується доладної промовою самітника і будь-якого відповідності природою: «Говорив Савел дивовижно легко, не утрудняючись пошуком слів, одягаючи думки любовно, як дівчинка ляльки (…) плів свій виступ так переконливо просто, з такою ясною щирістю, що боявся перебивати його мова питаннями. Споглядаючи грою слів, я бачив старого володарем живих самоцвітів, здатних магічною силою своєї прикрити брудну і злочинну брехня, що робити те й все-таки піддавався чаклунства його мови » .

Речь старого завжди емоційно забарвлена. Це відчувається і з інтонації героя, і з тих багатозначним епітетам, подбираемым письменником для позначення манери спілкування старого з людьми: «із захопленням говорив », «умиленно сказав », «ласкавий голос », «жваво почав », «радісно продовжуючи крізь сміх », «співучо простягнув », «співучо вимовив » …

Особенно захоплювало автора в герої вміння насичувати знайомі та побиті слова багатим змістом, любові до людям, невичерпною ніжністю. Так, слово «мила «Савелій вмів вимовляти незліченно різноманітно: із ностальгією, з торжеством, з зворушливої сумом, докірливо ласкаво, сяючим звуком радості… Проте завжди, як би вона не було сказано, слухач відчував, що «основа його — безмежна, невичерпна любов » .

Впервые почувши, як співучо вимовив старий це слово, автор здригнувся: «Ніколи раніше не доводилося мені чути і прийняти це добре відоме, мізерно маленьке слово насиченим такий радісній ніжністю ». «Ніколи раніше не доводилося мені чути і прийняти це добре відоме, мізерно маленьке слово насиченим такий радісній ніжністю ». «бозна, як потворний старий ухитрявся влагать до цього слово стільки чарівної ніжності, стільки радісній любові «; «Ємність цього терміну була невичерпна, право ж, зробив висновок, що містить у своїй ключі всіх таємниць життя, дозвіл всієї тяжкої плутанини людських зв’язків. І він здатне зачарувати чарівної силою своєї як сільських баб, але з усіх людей, живе »; «Схвильований глибоко, готовий був плакати з радості, — велика магічна сила слова, активного любов’ю! «.

И і натомість сказаного хіба що природно, саме собою складається ставлення оповідача до герою: «Я роздивлявся старого й гадав: «Це — святої людина, у якого скарбом безмірною любові до світу? «Питання має власний підтекст, підкреслює двоїстість щодо оцінки героя, але авторського захоплення не снимает.

В контексті сказаного, здається, не зайве вкотре повернутися до образу Луки та її інтерпретації. Як пам’ятаємо, і по 1923 г., коли було створено «Самітник », і по тому Горький-публицист висловлював своє різко негативне ставлення до утешителям різного роду, але як дивно, художні типи, створені ним ж, свідчать про протилежне. Принаймні слід визнати, що різне і навіть протилежне ставлення до утешительству в публіцистиці та мистецьких творах, очевидно, одна з тих протиріч, наявність яких визнавав у собі сам Горький.

Стремление письменника дати раду душі героя, хоч би гріхами вона була обтяжена, мабуть, і за іншими розповідях циклу. У роки радянської критиці найбільше осуд викликав «Карамора », що навіть Воронский назвав «невдалої річчю », яка викликає здивування і досади: «Не можна так двояко писати про провокаторах, не можна, особливо в нашій Росії «(49). Однак у наші дні Г. Панфилов, экранизируя роман «Мати », доповнив свій сценарій і розповіддю «Карамора » .

В літературознавчому плані «Оповіданнях 1922;1924 рр. «сучасні дослідники (А.Газизова, Т. Пшеничук та інших) відзначають маргінальність нового героя Горького, складність субъективно-объективной організації тексту, що структурують і смыслообразующие функції мотивов.

" Розповідь про незвичайнім «1

Рассказ ввійшов у цикл «Розповіді 1922;1924 рр. «як заключний: у цьому автор наполягав при редагуванні. Вочевидь, твір підводило певний підсумок розмірковуванням письменники та посіло важливе місце у його творчої біографії. «Зайнятий дуже складно розповіддю, — повідомляв він, — і не можу робити, ні що не гадаю, крім Якова… «(4; 17, 626). Яків Зыков вийшли з рязанської села і виріс у Сибіру під пером Горького виростає на постать типову. Критика побачила в Якова традиційні для Горького образ мандрівника, шукача правди життя, але перенесену до умов громадянську війну. Тут також збереглася установка Горького на нібито документальну достовірність зображуваного. До Зыкову можна віднести сказане Горьким героя «Блакитний життя »: «…Введений в розповідь щоб надати йому більшої реальності «.

Именно з метою максимальної життєвої достовірності автор надає герою право самому повідати про своє життя: авторське «втручання «проявилося ще на початку, в найдокладнішої портретної характеристиці. Дивно жваво передано час революції з його парадоксальними контрастами, відбитими вже у першої фразі: «У одному з княжих палаців березі Неви у строкатій кімнатці «мавританського «стилю, забрудненій, незатишній й холодною, сидить, похитуючись, людина, туго одягнений у сірий, солдатського сукна каптан ». І те щоб княжому паркеті «притоптывает «в такт сповіді важкий рудий чобіт з каблуком широким, точно кінське копито, розкриває фантастичну реальність недавніх лет.

Словесная живопис горьковського портрета традиційна: запам’ятовуються скуйовджені волосся мачульного кольору, підтяті вуса, схожі на витерту зубну щітку, «духовна косоватость погляду «і «недовіру істоти, багаторазово обманутого людьми ». Автор помічає, що большеротое, зубасте — «щуче «- обличчя цієї людини нецікаво, зазвичай для центральних губерній Росії. «Не рідко, — пише автор, — разів у глибині зіниці таких очей сяє холодне вістрі, як иглою, несподівано пронизуюче спостерігача майстерно прихований силою розуму ». Тому оповідач вмовив Якова «розповісти його життя » .

Первое враження підтвердилося промовою героя, авторське опис якої - інтонації, жесту — зайняло майже цілу шпальту. Яків каже, «розстібаючи і знову застібаючи гачки каптана., начебто хоче роздягнутися, струснутися, скинути із себе якусь зовнішню, накожную тяжкість » , — це чудова метафора самообнажения внутрішньої злагоди, передавальне душевну прихильність оповідача до свого собеседнику.

Затем оповідач хіба що сходить зі сцени, і слово героя мовою звучить як оповідь, досить чітко маркірований стилістично. «Війна ковтає як піч дрова » , — образно каже Яків. У той самий час розповідь дає узагальнюючу картину народної життя і «долі людини «перших десятиліть століття. «Та сіра постать кульгавого людини — коли ще читав! — проте ще ходить по мене » , — зізнавався М. Пришвін, бо свідчить про життєвості і вражаючою силі горьковського образа.

Перипетии сюжету визначаються звичайними для жанру рассказа-исповеди біографічними подробицями: раннє сирітство, батрацтво, скрашенное дочкою хазяїна, інвалідність, життя в доктора, дурість чиновника, через котру Яків виявився у в’язниці… Потім життя знову пішла з такого самого колу, оттеняющему духовну змужнілість і своєрідну внутрішню роботу думки героя. Рада доктора читати книжки падають на благодатний грунт: «Суть книжки мені завжди легко давалася. Чужі думки досить легко зрозуміти, коли у голові є «, — укладає герой, у його панегірику читання явно виражено і авторське ставлення до книжки — «джерелу знань ». Але знання ці не абстрактні, вони підкріплюють революційну нетерплячку героя, яке проте революціонером став не сразу.

Революцию 1905 року сприймає як «іншу узду на людську потребу »: «Революція була, але з цього не народила; після неї є ще гірше стало » , — говорить він про. У Зыкова було типово селянське ставлення до політики («Політичні - дрібний народ ». «Політичні хочуть влади, а потрібна нам свобода душі «). Тільки повалення царя й наступні події Зыков сприймає як «велику радість ». Тому критика 20-х рр. побачила у ньому більшовика: це була єдина герой цикли оповідань, якого минули критичні розноси. У його сповіді є пряма визнання: «Це тепер наша партія правильно йде » , — що відбивало надію селянства на вільне володіння землею. «Наїживсь народ їжаком, вчепився в землю, як затятий хлопець в дівку ». На той період беззавітної ще віри і надії доводиться активність героя, яке приносить йому максимальне удовлетворение:

" За цей рік я, мабуть, говорив більше, як всі свої сорок три. У груд в мене дзвін гудів. Великі радості відчув в той рік, велику повагу людей до мене бачив " .

Но негаразд все просто було з революційної «соціальної справедливістю »: «Чоловіки, чую, ричать, костят Москву, більшовиків матірщиною криють » , — помічає потім Зыков. І це пояснює агітація «старикашки в папасі «, але з його оповідання видно, що вона (агітація) вихоплює підготований ґрунт. Та й у іншому місці Зыков правдиво говорить про зарождающемся невдоволенні: «Хто сумно дивиться, хто сердито… Скаржаться на побори, на комісарів. Я, звісно, розмовляю їх, пояснюю, хоч невідь що розумів: у яких суть? «Можливо, у 50−60-ті рр. почали вважати, що Зыков не годиться в позитивні герої; відзначалася двоїстість її стосунки до революції, політики і більшовикам (2; 285−289).

В оповіданні Якова проступає розвінчання звичного для радянської літератури героїчного пафосу. «Людина безстрашний, — каже Яків про партизанському командира Ивкове, — потім з’ясувалося, від того безстрашний, що ні значно розумний ». З оповідання видно, як переходили що люди з стану до лав (наприклад, офіцер Кульчицький), бо ні бачили високої правди в жодному, ні з іншому. Таким чином, концепція революції" у оповіданні не настільки прямолінійною і однозначної, що, мабуть, відповідало сприйняттю Горьким цієї події середині 20-их г. г.

Можно повністю можна з думкою Н. Примочкиной:

" З огляду на літератури 20-х рр. революцію й громадянським війни з її яскравим романтизмом, розподілом на «чорне «і «біле «зображення громадянської війни у Сибіру оповіданні Горького вражає зрілістю думки, «надклассовым », загальнолюдським підходом до цій боротьбі всередині однієї нації, всередині одного народу. Боротьба ця змальовується як страшна національна трагедія. Причому червоні партизани зовсім на ідеалізуються, як і, як і білогвардійці. Горький показує озвіріння людини, байдужість зі своєю й у особливості до чужого життя, звичку до вбивства, що стає коли майже потребою (образ партизана Петьки, із задоволенням що убивав полонених). Такий страшний підсумок братовбивчої війни. Така «надкласова », загальнолюдська думка зближує розповідь Горького із зображенням партизанської війни у Сибіру романі Б. Пастернака «Доктор Живаго «(26; 130).

Однако цей найважливіший сенс оповідання літературознавець прочитує якось поза образу оповідача, підкреслюючи постійну і напружену полеміку автора зі своїми героєм. Насправді етична оцінка Зыкова громадянську війну Горьким поділяється повністю, і герой явно виступає носієм авторської погляду. Це підтверджує все складом внутрішньої злагоди героя, її сприйняття, а точніше, неприйняття війни. Якова мучить, війна відбиває народ з його избяной життя: «Нудно мені ночами — гадаю, коли край цьому крутежу (…) Людей шкода — дуже чисельна гинуло від дурості своєї, ой багато ». Це оповідач, а чи не оповідач, розкриває власним прикладом згубність впливу військового становища на психіку людей:

" Чи не полювання це були мені, але й також винтовочку взяв, йду… Стрілець був ніякої, полюванням будь-коли займався, а проте розпекло й мене; рушницю — інструмент задерикуватий, ви її лише наведи, він сам стріляє «.

К цієї думки Зыков повертається неодноразово, виявляючи спроможність до саморефлексії і психологічно тонке розуміння того, війна затягує людей: «Хоча людина не бойової, а теж раззодорился, стріляв і впав з великою полюванням » , — зі щирою гіркотою визнається він. Сарказмом виконані його про який став звичкою військовому побут: «Людей б'ємо — пісеньки співаємо ». І як непорушна істина звучить, його, по-горьковски точний афоризм: «Вбивати людей — окаянне заняття ». Як доказ те, що «війна — заняття дурна і найдорожче », «шкідливе заняття », Яків наводить історію Петьки, «набалованного «на вбивства. Це приклад того, коли виявляються найагресивніші інстинкти, ставлять особи на одне грань психопатии:

" Був парнишко один, Петько, то він доти розпестився, що, бувало, наберемо бранців, він обов’язково пристає - давайте, розстріляємо! Просить Івкова: дозвольте пристрелити! Оченята горять, пичка червона. Миловидний був і на вигляд тихий. Заборонить йому Ивков, і все-таки застрелить бранця і оправдывается:

— Оце — нечаянно!

Или скажет:

— І він все одно поранений був, не вижив бы!

Раза два бив його Ивков ті штуки. Таких, розпещених на вбивство, не один Петько був " .

Именно Яків — і лише крізь його посередництво автор — виступає тут головним обвинувачем. У цьому вся описі також має побаченого Примочкиной «незгоди автора зі своїми героєм, суперечки з ним ». Несхвалення жорстокі вчинки Петьки пролунало навіть у розповіді про його загибелі: «Чесно кажучи, так Петьки і шкода було, набрид він розбещуванням своїм » .

Но незмивний і тяжко пережита кров, і на Якова: «Ви бачите: я людина лагідний, а проте власноручно вбив беззахисного дідка… «.

Этот епізод Примочкина вважає однією з серйозних аргументів на її негативної авторської характеристиці Зыкова. Літературознавець використовує навіть непряме доказ: Горький свідомо починає й ними закінчує цикл чином самітника, а ставлення до такому герою, судячи з першому розповіді, суто позитивне. Так, смерть старого рукою Якова жахлива, як і вислів останнього: «Літніх людей не шкодуйте… Молодий зміниться, а старим перемінитися нікуди «(майже дослівне повторення установок народника Ткачова). Але на відміну безглуздих, невмотивованих убивств, такі часті в період соціальної смути, Яків прагне пояснити свій вчинок. Старий для нього, котре повірило більшовикам, — ворог: «Розповідає, що у Москві розбійники й невірно командують… Опиратися велить ». Але поштовхом до діям Якова (спочатку — просто вмовляння, яким старий не почув) послужив страшний факт: налаштовані антирадянської агітацією старого, селяни зарубали двох повернулися із фронту червоноармійців. «Крутежа «до старих порядків Яків допустити було. Але карательно-упреждающая міра далася Якову трудно:

" Тут мені нічого і вдарити його, і це, бачте, неболяче просто робиться… І мені дуже було, навіть ноги тряслися, особливо, що він з-під долоні подивився мене… І мене також ніби шкода його чи що. Проте, говорю:

— Ну, старий, життя твоя кончена…

А рука в мене не піднімається… Нудота в груд, й усе трясуся «.

В своїх нелегких роздумах необхідність знищення зла та запеклості Зыков приходить до тих самих висновків, як і доктор в міркуваннях необхідність революційних змін. У хвилини, коли доктора «полишала обережність », міг обмолвиться:

" - Звісно, краще було б всі разом під три чорти послать…

Однако зараз і прибавит:

— Це неможливо! «.

И пояснював Якову: «Мы-де присуджено жити під владою минулих часів, коріння дрібниць вросли глибоко, корчувати їх треба обережно, бо весь родючий шар землі зіпсуєш. Сьогоднішнім днем командує вчорашній, а справжнє життя обов’язково командуватиме майбутньої… «Тепер Яків фактично повторює аргумент доктора, кажучи: «Тупа жорстокість ця до кісток людині вросла, як бути? ». Повторення аргументу підкреслює його значимість і водночас, певне зміна в духовному образі самого героя (раніше з лікарем він абсолютно протестував). І все-таки висновок Якова категоричний: жорстокістю «багато зовсім неисцелимо заражені й живуть через те, щоб інших заражати. Ні, тут можна нічого зробиш, бити одне одного ми довго, до перемоги простоти » .

С позиції сьогодні такий висновок героя вельми вразливий: жорстокість породжує нову жорстокість, й дуже — нескінченно. Вочевидь, вразливість цього боку міркувань Зыкова автор «Невчасних думок «розумів, але «новий Горький «не поспішає засудити героя, залишаючи його декларація про власне думка, не порушуючи об'єктивності зображення характеру, отразившего свою епоху. Заплутаність соціальних відносин людей, яка веде до кривавим драмам, ось про ніж болить душу та автора, і героя.

Но проблема жорстокість і насильства Революції оповіданні не єдина й, очевидно, не головна, про що його назві. Горький провидницьки виявляє паростки майбутніх соціальних негараздів, що відразу зауважив А. Воронский: " … Тут ми зустрічаємося із несподіваними і скептичними думками письменника «(3; 45). Критик посилався і епізод із «Моїх університетів », де робочий говорив оповідачу: «Нічого мені треба, нікуди усе це — академії, науки, аероплани — зайве! Треба лише кут тихий… «Автор тоді побачив у запланованій колізії духовну ліньки: після розмови з ним мимоволі подумав: а що, якщо справді мільйони російських людей лише тому терплять тяжкі борошна революції, що плекають у глибині душі надію позбутися праці «.

Однако в оповіданні «Про незвичайнім «проблема зайвого знайшла інший, настільки великий, що Воронский визнав за необхідне докладно витлумачити розповідь:

" …Учасник революційної боротьби, минулий складний і тяжкий життєвий шлях партизанів, стверджує: все зло землі і несправедливість від того, що хочуть незвичайного не можуть зрозуміти, що у простоті. Кожен хоче особливим. Звідси — стану, класи, насильство. Революція усе це повинна зрівняти, знищити, заборонити особливе, чудове, щоб уникнути ніяких відмінностей " .

Мысль Воронского варьировалась й надалі. Б. А. Бялик знаходив заслугу Горького в «викритті реакційності ідеї «спрощення життя », перемога якої, на думку літературознавця, міг призвести до «того самого, як і прагнення Макарова (головний персонаж «Оповідання героя «М.ГорькогоП.Ч.) випрати й перепрасувати людей, «як носовички «(2; 288, 290). А. И. Овчаренко дійшов висновку, що який проповідується Зыковым «принцип спрощення життя й духовності людини у соціальному плані можуть призвести до своєрідному «казарменому комунізму «(21; 82−84). Н. Н. Примочкина вважає, що у Зыкове укладено величезне узагальнення і пророцтво художника, зумів вловити небезпечну тенденцію розвитку революції, тенденцію на зниження культуры.

" Подальше розвиток революції, — продовжує цю думку учений, — на жаль, виправдало багато побоювання Горького. Зыков — не вся щоправда революцію, проте досить типовий негативний (хоч як це це звучить незвично до нашого вуха!) образ большевика-революционера з народу. Численні Зикови, керуючись власними ідеями про спрощення життя, знищенні всіх людських станів і відмінностей, успішно стали здійснювати це «спрощення «з своїх чиновних кабінетів. Символічне звучання набуває «широкий, точно кінське копито », каблук Зыкова, що виникає у перших рядках оповідання. Під цим уравнивающим і утаптывающим каблуком стогнала Росія 20−30-ті рр., «упрощаемая «Зыковыми «(26; 134).

Действительно, мотив незвичайного — таланту, освіти, професіоналізму (виучки) — як зайвого, непотрібного, шкідливого проходить крізь усе сповідь Зыкова, який проповідує буквальне рівність всіх людей. «Усі у світі потрібно зрівняти, особливо незвичайне, — переконано проголошував Яків Зыков, — знищити, ніяких відмінностей нічого недопущення, всі люди між собоюхочуть США — порівняються, і просто, легко… «.

Разумеется, Горький з його трепетним ставленням до культури, таланту, освіті з цими думками Зыкова апріорі погодитися було (у тому слід визнати правоту Н. Примочкиной). Та ставлення до незвичайному, як до «дрібницях «хвилювала письменника тільки її соціальними і політичними перспективами, бо як явище народної філософії. Російська література першої третини століття виявляла великий інтерес до сектантству; ні винятком і цьогорічний Горький. Теорія Зыкова не придумана нею самою, вона успадкована від старого сектанта, докірливого співкамерника: «Ти себе людей відокремити хочеш. А лих-те, гріх життя жінок у тому й криється, кожен хоче особливим, відмінності шукає (…) Де особливе, то й влада, чи влада — там ворожнеча, непримиренність і шаленість ». Зустріч пройшла з сектантом змусила Зыкова по-новому поглянути і на доктора, якого до того благоговів. Яків стає проповідником, яке збирає навколо себе дуже чисельна і, невіруючий, він каже, як у Євангелію, несучи настільки близьку селянству ідею рівності і «спрощення «життя (пригадаємо також, що ідея спрощення життя хвилювала та Л.М.Толстого). Задушевність заключних слів героя, адресованих оповідачу: «Так-то, братуха… «- неспроможна не чіпати серце. Автор запрошує читача помізкувати над селянської психологією, над народним сприйняттям революції» і людського буття в целом.

Как справді класичне твір, розповідь Горького виявляє та інші, часом парадоксальні сенси. Здається, у філософії Зыкова, у його трактуванні «дрібниць «є зерна пророчого попередження про надмірності цивілізації і його саморазвивающейся індустрії, коли заради «дрібниць «людство губить основу свого природного, соприродного существования.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.