Человек і общество

Человек й суспільство (на літературному чи науковому матеріалі).

В людині, як у краплі води, відбивається все суспільство: найкращі риси та її пороки. Сьогодні люди вперше одержали можливість непросто висловитися, а й виговоритися. Вихлюпнути все, що накопичилося душі. І до всіх стало видно, скільки раптом з’являється бруду. Не цілющий джерело забив, а гнійник прорвався.

Потеряла Россия В России Россию,.

— пише Євген Євтушенко у вірші «Втрата». Як актуальні ці рядки!

Не треба, що російське суспільство наше боляче, що його відчуває духовне голодування. І людина шукає форму самовираження. Шукає форму прояви власного «я». За часів люди прагнули пізнати себе, знайти у житті, попри всі громадські катаклізми. Ніхто на допомогу завжди приходили література, живопис, музика.

Когда я слухаю Чайковського, я про все забуваю, стоячи одразу на порозі величного духовного світу. Не розумію, як можна сім'ю нотами, сім'ю значками на нотному аркуші висловити усе це багатство, космічну глибину й висоту душі, і гадаю про один: ось у цій душі остаточно проявилося дане йому було Божий. Адже життя цієї людини була жагучої, у ній часто траплялися падіння, але поки ми не пам’ятаємо нічого — ми чуємо лише музику. Результат життя — підсумок колосальних зусиль, велетенської боротьби…

И ось — душа сучасної людини. Порожня, неодухотворенная і осмысляющая себе. Коли ній відбувається боротьба, прагнення показати світові своє «я» — це найчастіше закінчується вчинками нелюдські, жорстокими. Пригадаємо слова Вольтера: «Нікуди не годиться той, хто придатний лише себе». Забуваючи це слово, ми можемо пройти повз людини, власне брата свого, якому стало погано надворі і терміново вимагають лише допомоги. Ми мовчимо, коли здорові хлопці, цілком здатні заробити життя чесною працею, займаються розбоєм. Людина й суспільство… Проблема залишається злободенної, насущної протягом усіх століть, нікого не залишаючи байдужим. І справжній писатель-гражданин неспроможна не відгукнутися питання сучасності. Повість У. Распутіна «Пожежа» — глибокий, талановитий аналіз сучасної дійсності. У невеличкому за обсягом творі показані і в тайговому селищі, та особисті переживання головний герой, і бездуховність людей, що у важку для селища хвилину думають щодо порятунок народного добра, йдеться про особистої наживи. Повість змушує нас пригляньтеся до цих явищ, вона закликає: зупиніться, вдивіться у собі, чи так ми живемо? Адже життя дана усвідомлення себе людиною між людьми: щасливим, добрим, мудрим. Усе це розуміє головним героєм твори У. Астаф'єва «Цар-риба» останньої хвилини. І коли тремтячим голосом він просить вибачення за все, що вчинив у житті, тоді цар-риба тихенько відступає від нього. Страшний розповідь, що змушує нас думати скоріш про кожному сьогоднішньому кроці. Світ наш жорсткий. Подивіться, скільки навколо самогубств! Скільки моїх однолітків зводять порахунки з життям! Хто винуватий: сім'я, школа, друзі! Вибачте, але житт-те твоя, тобі дана.

Жизнь — дар Божий! Уявіть, що зникне з лиця землі якийто вид тварин чи рослин. Екологічна катастрофа! Але самогубство — катастрофа майже велика, хоча йдеться всього одну душі… Який складної, огидною це життя була, ми маємо виборювати неї, рятувати її. А ще чи здатна людина, у якому жваво добре початок. Совість. І вона підказує людині точний курс. І тільки совість вказує: тут треба було порадитися зі старшим, більш досвідченим. Так, тепер ми нездатна самі розкласти все по полкам, усе своєю чергою — сил бракує, духовних наснаги в реалізації першу чергу. Але ж можна навести приклади, що й цих зусиль досить як те що, що не впасти, але щоб усього життя надати правильне напрям. Це Пушкін, Єсенін, Шостакович, на вельми ранньому віці зрозуміли, що талант вимагає неустанної роботи. Церква теж міг би навести приклади зі свого низки імен. Преподобні Сергій Радонєжський, Серафим Саровський вже у дитинстві вибрали шлях чернецтва, священства і наприкінці життя оточені численної братією. Їм вистачило часу і терпіння, і слухняності, і праці, й снаги — і вони духовних висот. Гадаю, що все чи вводити майже все визначається нашим вихованням. Наше з покоління до покоління вирощує у немає ніякого виховання. Вони щось всотали, кволі духом і душею. Штампується покоління, а чи не особистості. Пам’ятаєте «Стійкого олов’яного солдатика» Андерсена? Усі солдатики на одну особу, і виділявся, був одноногим… А люди — не олов’яні солдатики. Кожен — єдиний і свій неповторний. Цьому нас вчили уроки літератури у шкільництві. Ми ознайомлювались із творами Гоголя, Толстого, Чехова. Ще б пак я включила у програмі школи але саму Великопостную молитву, її перекладення, зроблений Пушкіним, — «Батьки пустельники і дружини непорочні…» Цей вірш є у будь-якому зборах, можна самому взяти і прочитати. Я розбирала б цей текст повільно, за одним слову — як у уроці російської розбирають пропозицію. Але шкільна програма дає обмаль годин до хліба насущного — плодів світової літературної ниви. Тому ми мають замислюватися з цього. Є стара-престара книга, відома сотням поколінь під коротким назвою «Біблія». Вона несе у собі вічні, нескороминущі найморальніші якості, дотримуючись які, людина вміє залишитися людиною, попри які випробування, людиною мудрим і сильним, надійною і здоровим, добрим і милосердним. Зауважте: я назвала «Біблію» саме книгою, можна додати: для читання, для вчення, для повторення, навіть поклоніння, бо людині - коли він, повторюю, людина! — завжди властиво поклонятися книгам, які навчають добру. Не кривитесь від слова «вчать». Лише кепські книжки слащавы і назидательны, хороші ж вміють вчити поступово, ненав’язливо захоплююче.

Один мудрець сказав: «Минулого немає - воно минуло, і нічого у ньому ми зуміємо. Майбутнє - в нашій влади. Використовуй ж поточний мить, щоб зробити добро людям. Поспішай творити добро!» І коли сьогодні встигнемо донести добро, коли ми зробимо його правилом на день — ми оправдаемся перед історія і людей. Так, мудрість — попри всі часи, попри всі хвилини життя. Ніхто не зуміє спростувати цієї істини.

Время тече, сили наші виснажуються, благі пориви гаснуть. У певний годину ми спохватываемся — пізно. На пам’ять дедалі частіше приходять слова Чаадаєва, які ще ХІХ столітті писав, що Росія створена у тому, щоб увесь світ побачив, як і треба жити, і вони справді, доля Росії в усі часи була важкій. От і вірю: настануть найкращі дні, й суспільство відродиться через вдосконалення душі кожної людини. Причому лише краса врятує світ, за словами Ф. Достоєвського, а й доброта, милосердя, гуманізм.

Мы в туманах таких по по коліно у крові набродились.

Хватит, Боже, карати нас.

Ты пробач, пожалей.

Неужели ми вымерли?

Или не родились?

Мы народжуємося знову,.

а знову — ще тяжчай.

Е. Евтушенко.