Ісаковський

року міністерство освіти РФ муніципальне освітнє установа гімназія естетичного профиля.

Екзаменаційний реферат з літератури Смоленщины.

Народний поэт.

Робота учня 9 «Б» класса.

Джуринского Сергея.

Керівник: Селиванова М. П.

Смоленск.

План:

I Мала батьківщина поэта.

1. «Я виріс там, серед убогих полей,.

Де всі дороги губилися в тумані…" 2. Роль батька поета розуміння їм навколишнього світу. 3. Зародження жанру «лирикического листи» у творчості Ісаковського. 4. Роки навчання у школі. Перші кроки на літературній ниві. Перші вчителя. 5. Гиназист Ісаковський під час революции.

II Етапи великого пути.

1. Становлення Ісаковського, як поета у роки громадянської війни. 2. Вплив різних поетичних напрвлений на творчість поета. 3. Перші літературні збірники. Поетичний стиль Исаковского.

III Творча зрілість поэта.

1. Літопис війни у ліриці поета. 2. Найпопулярніша із усіх радянських пісень. 3. Проза, народний фольклор, листи, статті - як літературний дар Ісаковського. 4. Останніми роками життя Исаковского Заключение.

Чому нікому з багатьох смоленських поетів, гарних і різних, я вибрав саме Михайла Васильовича Ісаковського? І тому, що у незвичайній долі звичайного селянського хлопця, серцем слившегося з країною, позначилися все етапи її шляху, і він зріс в улюбленого поета мільйонів. Від Пушкіна до Некрасову і їх до Єсеніну, Твардовському, Исаковскому простяглася одне з найбільш плідних идейно-художественных ліній російської поезії — лінія органічної народності, мистецької перфекції, ясності і простоты.

Безмежні прояви людської краси, з надзвичайним різноманіттям виявляє вона у житті й мистецтво, зокрема у поезії. Буває краса зовсім «проста», сама, що ні є звичайна, на погляд навіть непримітна, але за найближчому поєднанні з нею вона зворушує душу своєї безыскусственностью, природністю. Такою непримітній, непомітною красою відзначено тиха і ніжна лірика Михайла Ісаковського. Ось поет свідчить про минулої весні своєї юности:

Пройшла моя незолотая,.

Моя незвонкая, прошла.

І хоча вона така —.

Вона така мені мила.

У цих легень і сумних віршах відбилася як частка життя, але та естетична позиція поета. Зовні неяскрава, підкреслено скромний й проста поезія його підкоряє внутрішньої силою, моральної свіжістю і чимось чистотою, органічної музикальністю — якостями, настільки дорогими в наше бурхливе й тривожне время.

У російській поезії Ісаковський залишається хранителем і продовжувачем класичних і народно-песенных ліричних традиций.

Вірші й народні пісні Ісаковського, пронизані теплому і добротою, сильніше, глибше інших гучних фраз та буремних ритмів борються за великі мети нашого суспільства, за людське досконалість і красоту.

Поезія Ісаковського які вже, стала невід'ємною частиною духовної культури російських людей.

У його рефераті я розповім про життя і творчому праці Ісаковського, про тому, як і формувався, як зростало його майстерність, якими естетичними цінностями збагатив він російську поэзию.

I Мала Батьківщина поэта.

«Я виріс там, серед убогих полей,.

Де всі дороги губилися в тумане…".

Коли в усьому навколишньому назрівають великі зміни у самому повітрі ніби вже й носяться голоси нове життя, художник слова є велике право заговорити мовою різко незвичайних образів, незвичайних ритмів, «зламати» звичне і аж, відверто звернутися для пошуку новизни, зробити нове, небувале своїм паролем.

Але є інша право — заговорити про новий мовою батьків. Не ламати спеціально, не виступати з маніфестами про ліквідацію мови класиків, не робити заяв про архаїчність, безголосости чи гаркавості ямбів і хореев. Тим самим словом, у якому говорилося про горі народному, тим самим віршем, що передав стільки криків і болісних стогонів, який був відзвуком стількох загублених життів, стількох сумних, сумних безвихідних наспівів, — тому ж мові, тим самим віршем заговорити про новий, необыкновенном.

Однією з чудових радянських поетів, з перших кроків в літературі цілком свідомо які продовжили традиції російської поетичної класики, з’явився Михайло Ісаковський. Він довів, що на «тією самою мовою» мистецтво поезії — завдання стільки складна, а й справді новаторская.

Михайло Ісаковський — творець сучасної народної пісні. Народився і виріс у бідної смоленської селі. Рідні краю М. У. Ісаковського — Смоленщина, колишній ельнинский повіт, село Глотовка. Там сьомого січня 1900 року народився поет, там пройшли його дитинство і юність, ще за шкільної партою він почав писати вірші. Назавжди поет серцем припав до рідним краю і неодноразово оспівав в віршах і піснях: «Є у Всходском повіті село така, де залишив я дитинство своє, і, куди не йшов, мені звучав, не змовкаючи, теплий, ласкавий голос ее».

Чи не тієї ж любові до рідних місцях витоки задушевної поетичності, якої пронизана вся патріотична лірика Михайла Ісаковського. Поет і саме говорив звідси: «Так, я народився і виріс на Смоленщині. І хоча я прожив там загалом менше, ніж у сусідніх місцях, земля смоленська і досі пір залишається мені найближчій, вона здасться найріднішою. І це тому що менше люблю ту велику, велику землю, які ми називаємо своєї матір'ю — Батьківщиною — Батьківщиною з великої літери… Річ тут, очевидно, в іншому. Місця, де народився і виріс, здаються мені найріднішими і незабутніми оскільки там хіба що залишилася частина моєму житті, частина мене самого. Там — у тих смоленських місцях, народилося і виникло те, що потім стало метою моєму житті, — виникла моя поезія. Це, смоленська земля, надала свої думи, свої наспіви, своє слово, свої краски».

Нелегко народилася ця любов. Крізь прикрощі та морок проніс її поет у своєму сердце.

Дореволюційна Смоленщина була глухим і жалюгідним краєм. Навіть у назві рідний села Ісаковського було щось похмуре і неприємне. Існувала легенда, що у старі часи першим замешкав у цих краях багатий, жадібний мужик Глот, угнетавший бідних селян. Це була безпросвітна провінційна глухомань, яку сам Ісаковський згодом вспоминал:

«Я виріс там, серед убогих полей,.

Де всі дороги губилися в тумане,.

Де матері, погойдуючи детей,.

Про гіркою частці співали їм заранее".

Батьки Ісаковського були бідняками з бідняків. З тринадцяти їх дітей вижило тільки п’ятеро. він був передостаннім дитиною. Сім'я не зводила кінці з кінцями. Хліба, вирощеного на клаптику землі, бракувало до збіжжя, нічим було погодувати сім'ю у зимову пору.

На все життя в чутливу душу Ісаковського згадки безрадісному голодному дитинстві: «Гірке, гірке дитинство в краю, де «земля скупа на врожай, та й земл-те тій самій немає», в місцевості, де заощаджували навіть лучинку і «вечорами ніде не запалюють вогнів». До того є ж ще ця невиліковна клята хвороба глаз.

Роль батька поета розуміння їм навколишнього мира.

Але в підростаючого хлопчика Миші й світлі хвилини життя, не дозволяють згаснути загорающемуся олії у вогонь поетичного обдарування. Велику роль тут зіграв батько Василь Назарович — справжній трудівник і орач, і пічник, і тесля, заповзятливий, господарський человек.

Щоб прогодувати велику сім'ю, він восени, після закінчення сільськогосподарських робіт, вирушав «в похід», тобто. шукати заробітків. Він шкодував ніг і з розповідей поета, виходив хіба що всю країну — Смоленщину, Білорусію, дійшов до Петербурга. Він володів задатками грамоти й згодом влаштувався працювати листоношею у сусідній селі Оселье, де було волостное правление.

Василь Назарович багато думав про майбутнє сина, прагнув дати їй освіту, розкрити йому світ довкола себе. Його робота на пошті посприяла цьому. Щотижня вона їздила з поштою до станції Павлиново, нерідко брав з собою в поїздку сина. Ці подорожі для селянського хлопчика з глухої села були знайомством з великим, невідомим раніше світом. Для підлітка Ісаковського було радісним подією побачити на станції Павлиново потяг i телеграф.

Зародження жанру «лирикического листи» у творчості Исаковского.

Було ще одну важливу слідство поїздок на станцю. Завдяки газетам і журналам, які привозив з пошти батько, Мишко самоуком призвичаївся до грамоті, навчився читати і писати самостійно. Знову ж таки, допоміг батько опанувати грамотою. Михайло Ісаковський став, за його словами, хіба що єдиним грамотієм протягом усього округу. З околишніх сіл доходили нього неписьменні селяни з проханням написати їм листи своїх рідних і близьким. Це був перші «літературні твори» десятирічного хлопчика. Писав він, за відгуками селян, «добре, складно і, «жалісливо». Особливо, як згадував згодом Ісаковський, йому довіряли складати листи своїм чоловікам і близьким неписьменні солдатки та інші скривджені долею женщины.

«Листи эти,—рассказывал он,—обычно писав секретно від свекра чи свекрухи, і це і нікому не розповідав про неї. І довіру до мене було полное.

Сидиш, бувало, десь у напівтемній клети і пишеш, примостясь на скрині. Поруч жінка — зажурена або мовчазна. І із надією дивиться на бегающее по папері перо, начебто й справді моя слабка дитяча рука зможе зняти з її плечей всі труднощі образ і. Почнеш читати написане, вона — в слезы.

— Ви що ще добавить?

А вона плаче і плаче, й вимовити неспроможна. Відповіді таких листи вручалися і читалися також «секретно». Читав їх зазвичай теж я".

Листи ці мали чимале значення для нравственно-эстетического розвитку майбутнього поета. Завдяки листів, вразлива і допитливий підліток отримав доступом до потаємним почуттям і думкам селян; впізнавав хто має яка доля, хто має які життєві обставини. З іншого боку, навчався хлопчина щиро висловлювати людські почуття на папері, розкривати душу. Невипадково своєрідний жанр «ліричного листи» займе згодом велике місце у поезії Ісаковського. Поет як говоритиме у творах від іншого особи, а й просто додасть форму листи ряду своїх віршів: «Лист зі села», «Лист», «Лист сільському Раді», «Перший лист», «Лист землякам» і т.п.

Роки навчання у школі. Перші кроки на літературному попри-ще. Перші учителя.

Восени 1910 року у волосному селі Осенье, що у напівкілометрі від Глотовки, відкрилася початкова земську школу. Михайло Ісаковський, упустивший роки, але вже настав вміє читати і писати, було прийнято у другий класс.

«Ходити до школи, особливо взимку, мені було у яких, — згадував він згодом. Постоли, щоправда, я вмів плести сам, тож із взуттям справа було благополучно, але вдягатися мені було у що. Ось і просидів я цілу зиму, так би мовити, не печке».

До того була і ще одне причина: хлопчик із дитинства страждав хворобою очей, недобачав навіть із першою парти, боявся образливих прізвиськ. Ніхто на допомогу прийшла вчителька — Катерина Сергіївна Горанская. Вона надіслала хлопчику повний комплект підручників за другий клас, і той став посильно займатися вдома. З осені 1911 року зміг ходити до школи і закінчив її весною 1913 року, отримавши «5» за всі предметам.

Вже школі в Михайла стала виявлятися літературна обдарованість. Влітку 1912 роки він став писати вірші, і двоє зі США й них — «Святий» і «М. В. Ломоносов», були ним прочитані на прохання вчителів на випускному іспиті. Михайло дуже хвилювався перед виступом: читати довелося у присутності незнайомих вчителів, і навіть священика і земського начальства, які входили на екзаменаційну комісію. Успіх випав повний. Босоногий, бідно вбраний хлопчик, якого раніше хто б помічав, стала об'єктом внимания.

У 1914 року, коли Ісаковський з допомогою вчителів — Е. С. Горанской і В. В. Свистунова, завзято готували до вступних іспитів вчетверте клас гімназії (потрібно було кілька місяців освоїти трирічний курс), одна з його учнівських віршів побачило свет.

Воно називалося «Прохання солдата». Вірш було надрукований московської газеті «Новина», де його послав без відома автора одне із вчителів Ісаковського. Так вже підлітком майбутній поет придбав першу публикацию.

Восени 1915 року Ісаковський вступає у четвертий клас приватної гімназії Вороніна в Смоленске.

Двері середнього навчального закладу відкрилися для бідного селянського сина по щасливою випадковості. У земську четырехклассную школу на селі Осенье під час випускних іспитів 1913 року приїхав член Ельнинской земської управи, відав народним утворенням повіті, Михайло Погодін, онук відомого історика. Він звернув увагу до високого сухорлявого хлопчика окулярах, блискуче який сказав на іспиті і прочитав свої чудові вірші. Погодін прийняв гаряче що у долі обдарованого підлітка. На кошти він відвіз його до очним лікарям Смоленськ, та був влаштував їх у гімназію, выхлопотав в Ельнинкой земської управі стипендію — 20 рублів на місяць. З іншого боку, хлопчику матеріально допомагали вчителя А.М. Васильєва, А. В, Тарбаева, В. В. Свистунова. Назавжди зберіг поет вдячну пам’ять про ці чуйних, участливых людях, що відіграли важливу роль для у житті. По суті, вони визначили його долю. Як багато йому зробила Е. С. Горанская. Катерину Сергіївну усі хлопці дуже любили за глибокі знання, за доброту, за вимогливість і соціальна справедливість. Юний Ісаковський благоговів перед нею, перед тієї, хто вчив його цінувати їх і розуміти літературу, справжню доброту та краси: «Ми всі так щиро любили її, — говорив згодом поет, — що було дуже соромно, а то й вдалося здійснити її требований».

Саме Горанская першої відчула недобре з очима свого учня і самі найняла візника, аби його до лікарів в Єльню. Вона старанно підбирала йому тогочасні книги й індивідуально займалася з нею, коли він був не стані ходити до школи. Вона прищепила йому любов до поезії і літературі; першої помітила його обдарування й всіляко спрямовувала его.

Олександра Василівна Тарбаева вела сільської школи перший клас, коли Мишко Ісаковський було прийнято екстерном на другий. Вона розділяла з Е. С. Горанской все турботи про його судьбе.

Величезну роль долі майбутнього видатного поета зіграв М.И. Погодін — чарівний російський інтелігент. Коли Исаковскому через несплату внеску навчання загрожувало виняток їх гімназії, Погодін швидко прийшов у допомогу. Якби допомоги цих прекрасних людей, Ісаковський, можливо, стане б тим, ким вона став у культури і поэзии.

Попри все турботи добрих людей, Ісаковський жив дуже бідно. По його власних слів, він «обіймав маленьку кімнатку, харчувався як перепало будь-чому». Матеріальних труднощам додалося ще самотність, відсутність друзів. З усіма однокласниками він «сходився туго». Ще б пак: адже навчався хлопчина разом із дітьми заможних батьків — пещеними дворянськими і купецькими синками. У тому колу хлопчик із бідної трудовий сім'ї, «мужик», почувався відчужено. Смаки, інтереси, бажання, можливості були в них зовсім інші. За цих умов в характері селянського підлітка формувалося відчуття власної гідності й независимости.

У гімназії Ісаковський продовжував свої поетичні досліди, але нинішні вчителя його не підтримали. Поет із жалем згадував, як «спробував якось зробити натяк зважується на власну «причетність літератури»: гімназистам було поставлено твір на задану тему: «Опис Кавказу за творами О.С. Пушкіна». Небайдужий до Пушкіну ще у школі, хлопчик вирішив висловити свої міркування в віршованій форме:

«Отож ти який, мій священний Кавказ,.

Я усією душею стремился.

Тебе подивитися ще дитинстві хоч раз,.

До тобі я мрією уносился".

З хвилюванням подавав він зошит, потай очікуючи похвали і хорошою оцінки. Та сталося зворотне. Учитель словесності не поставив ніякої позначки і червоними чорнилом написав під твором: «прошу точно виконати задану роботу, не допускаючи недоречних вольностей».

Та все ж, Ісаковський не перестав створювати. З написаного гімназії, найкращим є вірш «Мандрівниче» (1916г.), яке увійшло до одного з ранніх юнацьких збірок «По східцях часу». Вірш відбило настрої поета-початківця в чужої йому гімназійної середовищі. Воно відкривається похмурої, сумної картиною. Знемагаючий мандрівниче (у ньому вгадується сам поет), напружуючи всі сили, пробирається до далекому нічлігу. Згущається «темрява осінньої ночі», «буря голосить», «дорогу покриває холодтемрява», але «нічліг далек».

Так холод і пітьма життя живили мрію про світі і щастя, спонукали до боротьбі. Звісно, це ще слабкі, наївні вірші, а мрія відвернена, неясна. Проте, вірші ці характеризують напрям пошуків поета-початківця. Якщо отрочні роки життя «бідного уголочка» породжувала порив до світла, знання, кликала в «походи» за науками, то обертання в чужої соціальному середовищі, расширяющееся пізнання світу сприяли формуванню класового самосвідомості юного поета, підводили до розуміння те, що «життя є у боротьбі». З цією почуттям молодий Ісаковський входить у історичний 1917 год.

Гиназист Ісаковський під час революции.

Під час лютневої буржуазно-демократичної революції Ісаковський навчався у шостий клас Смоленської гімназії. Революційні події торкнулися значній своїй частині учнів, втягли в свою орбиту.

П’ятого березня 1917 року, щодня повалення самодержавства, відбулося загальні збори учнів старшої школи середніх навчальних закладів Смоленська, яке обрало Виконавчий комітет своєї молодіжної організації. Комітет встановив зв’язку з організаціями робітників і солдатів, став допомагати тимчасовим міської влади підтримка ладу у місті; організував збір засобів у допомогу звільненим із в’язниць революціонерам. Було створено молодіжний клуб й викохує власний журнал «Наша заря».

Революційно налаштований гімназист Ісаковський, прийняв саме діяльне участь в усій цій роботі. У другій половині березня вийшов перше число журналу з епіграфом вірші І. Никитина:

«Назріває наше юне племя,.

Шлях твій широкий впереди".

Редагував часопис У. Свистунів — вчитель і один Ісаковського, який привів його до активного співробітництва у журналі. На п’ятої сторінці Ісаковський опублікував свій найзнаменитіший вірш «Товаришам». Недосконале в художньому відношенні, він був пронизане революційним пафосом, виражало настрої молодого поета до цього бурхливе время.

У смоленської гімназії Вороніна Ісаковський провчився двох років, і осінню 1917 року перевівся в Ельнинскую гімназію — ближче до будинку. Проте, учитися далі більше не довелося: сім'я терпіла велику потребу і треба було братися до праці. Він залишає гімназію, пішовши з класу. У цьому перервалося назавжди його освіту. Згодом він усе життя займався самоосвітою, бо міг продовжувати систематичне навчання через хвороби глаз.

Велику Жовтневу революцію сімнадцятирічний Михайло Ісаковський прийняв радісно, всім серцем. Невипадково згодом, в задушевної «Пісні революцію» він звертався до неї як до живого, коханому существу:

«Ти одна — за тисячу років впервые.

Руку простягнула мужику".

На автобіографії, подібно Маяковському, воскликнувшему «Моя революція!», писав: «Не можу подати свою існування окремо від народу, від Жовтневої революции».

У рік Великого Жовтня почалася трудова діяльність Ісаковського: він стає учителем початковій школи, має більшу довірою у трудівників — селян. Його обирають в сільський волосної Рада — помічником секретаря.

II Етапи великого пути.

Становлення Ісаковського, як поета у роки Громадянської войны.

Навесні 1918 року у біографії Ісаковського стався драматичний епізод, майже коштував йому життя. Бедствующее селянство Смоленщины не раз посилало гінців по хліб в родючі південні краю Росії. Бажаючи допомогти голодуючим селянам, Ісаковський у березні 1918 року разом із товаришем Филимоном Титовим вирушає до таку поїздку, щоб пригнати вагон хліба для села. Побували вони у Курську, та був дісталися Ростова на Дону, де їм сказали, що у Дону йде баржа з пшеницею і цей хліб передбачається відправити спеціальним потягом — у Смоленську губернію. Але йшла громадянської війни, на Ростов наставали бело-казачьи війська. Баржа не прийшла, поїзд не ходив. Ісаковський був з товаришем вирушили додому пішки, але під Новочеркаськом затримали белоказачьим патрулем, посаджено за грати і як потім випливало з документів, виявилися засудженими до розстрілу. Лише вступ до місто Червоної Армії позбавило їхнього капіталу від смерти.

Жах пережитого не послабив волю юного Ісаковського, не похитнув його революційних убеждений.

Восени 1918 року входить у ВКП (б). Починається період журналістської газетної роботи Ісаковського, одночасно відбувається його становлення як поета. Революції були потрібні грамотні що люди з рабочеселянських слоев.

На початку 1919 року партія посилає Ісаковського в Єльню, редактором повітової газети, що була тоді тяжкому стані. Як згадував Михайло, по суті, газети не було, — її слід було наново створювати. Пропрацював там двох років, причому працював буквально один. Весь матеріал, з першої до останньої рядки, доводилося самому переписувати рукою: було і не машинки, ні друкарки. Він статті і фейлетони, коригував, брав участь у верстці. Газета друкувалася вручну. Втома на роботі вплинула те що в Ісаковського прогресувала хвороба глаз.

1921;го року Ісаковського переводять працювати в смоленську губернську газету «Робочий шлях». На посадах (випускаючий, секретар, завідуючий відділом та інших.) вона працювала тут у протягом десятиріччя (беручи до уваги кількох тривалих перерв, що з хворобою глаз).

У тому ж, 1921 року у Смоленську вийшли перші збірки віршів Ісаковського: «По східцях часу», «Злети» — агітаційна поема «Чотириста мільйонів» й навчальна книжка гасел «Боротьба голодом», «Бойові гасла дня», створена за завданням губкома партии.

З іншого боку, він опублікував ряд віршів у спільній збірнику: «М. Ісаковський. На новому шляху». Були колективні збірники: «Трійка», «Паяльник», «Лихоліття», «Мизинец».

Цікаві ці книжечки — живі свідоцтва важкого зародження нової поезії на початку Жовтневої епохи. Тоненькі, півтора-два десятка сторінок, надруковані малим тиражем на посередньої папері, збірки віршів коштували 200 рублів, і деякі не мали визначеної ціни, оскільки поширювалися у народі безплатно, як засобу революційної агітації і пропаганды.

Це ще недостатньо зрілі, але у певною мірою вже суспільно значимі плоди початкового, учнівського періоду творчості Ісаковського, що тривав незалежності до середини двадцятих годов.

Нехай ще відбулися цілком творчі злети Ісаковського, але книжечки вже сьогодні існують, вони читаються, і вони всерйоз відбивають болісні пошуки початківцям поетом свого місця, свого шляху. У зародку вони містять чимало те, що згодом буде піднято їм у справді поетичну высоту.

У передмові до збірки «По східцях часу», включающему вірші 1914; 1921 років, автор заявляє: «Шістнадцять віршів, вміщених тут, є першим каменем того творчого видання, яке я будуватиму в протягом усім своїм жизни».

Звісно ж, пробним каменем виявився ще міцним, але ентузіазм будівельника був великий, і будівництво началось.

Не генерувавши поки що власної манери листи, молодий поет, де й сам того і не помічаючи, позичає і наслідує. Хвилі найрізноманітніших поетичних традицій, стилів, манер, вигадливо переплітаючись, чуються з дохідними статтями, то його ранніх збірниках. Традиційне, книжкове витісняє найчастіше особисті враження від реальному житті. Так було в вірші про світової війни «З ланцюга тривог», написаного історичному 19-ом року, ми ще відчуємо ознак того буржуазно-революционного часу, коли вірш створювалося. Зате зустрінемо у ньому такі схожі строки:

«З сліз і ридань сплету я аккорды,.

Загадковій ніжності полны".

Читаємо це, і думку спадає «ридаючий акорд» раннього Маяковського. Деякі інтонації дожовтневого Маяковського, його приклади контрастного будівлі образу, дізнаємося й у вірші «Два світу» (1920):

«Вулиці, сонцем обласканы,.

У розквіти весни утопали,.

Але особи робочих здавалися чорними масками,.

Здавалися в’язницею їх сирі подвалы".

Вплив різних поетичних напрвлений на творчість поэта.

Хоч би як заперечував пізніше Ісаковський, все-таки сильний вплив на нього на той час справила пролеткультовская поезія. Та й як і впливати, якщо Пролеткульт в 1917;1920 роках був основний рахунок і наймасовішої літературної організації, яка зливає пролетарських і бідних селянських письменників для будівництва нової, пролетарської літератури й культури. Ісаковський мав прямий стосунок до смоленському губернському Пролеткульту, спілкування з помітними представниками. Разом зі З. Страдным брав участь у пролеткультовских виданнях. Його власних творів виходили в видавництві губернського Пролеткульта.

Типові всім пролеткультовцев вигадлива манера листи, крайня гіперболізація, коли образотворчі кошти й асоціації черпалися з космічного словника, абстрактне оспівування машин і електрики нагадують про себе й у віршах Ісаковського — як «электро-солнечных променів», «електричних сонць» і т.п.

Та все ж навіть невмілі, «незграбні», з його власним выражениям, вірші юного Ісаковського з погляду естетики не можна ототожнювати з планетарно-космической поезією пролеткультовцев.

Головне, що відрізняє його від пролеткультовцев вже у ранніх збірниках, — це близькість до класикам, особливо до Некрасову. Тяжіння, ще не досить усвідомлене, до істинно народному, національному, до поетичної точності й діють естественности.

У розвідках початківця Ісаковського позначилися спільні риси нашої молодий літератури тих часів, у тому числі слабин і противоречий.

Радянську літературу періоду 1917;1920 років може бути літературою схвильованих ліричних відгуків про Жовтневу революцію. У ньому домінувала поезія, лірика, що має можливістю швидкого й безпосереднього відгуку події, миттєвого висловлювання особистого, емоційного відносини до найважливішим событиям.

Вже віршах 1920 року поет робить небесплодную спробу реалістично усвідомити дивовижне і чудесний, поринути у істота реальних фактів, розкрити їх узагальнюючий сенс. Пролеткультовцы, зі своїми відверненими космічними «электропоэмами», уникали подібних реальних фактів, витали в хмарах. Исаковскому те що увагу відповідає дійсності, до того що новому, що з’являлося у житті, допомагало творчо формуватися, скоріш отримувати свій голос.

Про принциповому розбіжності початківця Ісаковського з пролеткультовцами свідчило й його ставлення до класичному наследию.

Приклади близькості юного Ісаковського до класикам ми сьогодні вже вбачали у його шкільних віршах, й у поетичних збірниках 1921 року. Треба тільки добре уявити значення такого кревного кревності з класиками, стійкого, розпочатого з юних літ, для наступного розвитку поэта.

Подражание Пушкіну і Некрасову, та був свідома навчання вони сприяли виробленні поетичної конкретності, реалістичної ясності, простоти й витонченості художньої форми. Класики вчили поета бути ближче до насущних проблем народної життя, заглиблюватися у внутрішній світ людини, чітко й ясно казати про важливому, істотному. У цьому шляху поет згодом міцно зміцниться і стане однією з найактивніших хранителів і продовжувачів кращих традицій російської класики у радянській поезії. У цьому вся сенсі учнівські досліди ранніх збірок дуже поучительны.

Активну літературно-публіцистичну діяльність Ісаковський поєднував із громадською роботою. У 1920 року заходив до правління смоленського відділення Всесоюзної пролетарської організації письменників «Кузница».

У 1926;1927 роках, коли з урахуванням літературної групи при смоленської комсомольської газеті «Юний товариш» виникло смоленське відділення Російської асоціації пролетарських письменників (РАПП), Ісаковський був обраний секретарем правління цієї організації. Дедалі частіше смоленських газетах друкувалися його стихи.

На середину двадцятих років його поетичний голос став помітно міцніти й більше отримувати риси самобытности.

Ісаковський повідомляв згодом (у листі від 24 жовтня 1950 року): «Вже приблизно року 1924;1925 я сягнув розуміння, що поезію потрібно шукати в буденному дні, що потрібно витрачати скупо, що краса є поезії не у цьому, що вживає якісь „гарні“ слова, суть у тому, що це слова мають бути найбільш точними, єдиними в тому чи іншому разі, незамінними. І хоча практиці я — не міг досягти цього становище, але повторюю: його розумів, і щосили намагався осуществлять».

Завершувалася час літературного учнівства, — Ісаковський виходив на самостійну поетичну дорогу.

Перші віршовані збірники. Поетичний стиль Исаковского.

У 1927 року у Москві, чи державній видавництві, вийшла книжка М. Ісаковського «Проводу в соломі». Укладена із найбільших його віршів у першій половині двадцятих років, помічена і його високо оцінена М. Горьким, вона позначила початок самостійного поетичного шляху, надання йому самостійного поетичного голоса.

Мужание Ісаковського — поета збіглися зі часом активного становлення радянської літератури, коли виковувалися стиль, відповідний епосі, і форма, зрозуміла миллионам.

Радянська країна відзначила 10-річчя Великого Жовтня, залечивались рани, нанесені громадянською війною. Країна взяла курс — на індустріалізацію і колективізацію народного господарства. Від схвильованих загальних лирикопатетичних виконань на вшанування революції наша література переходила до реалістичного узагальнення досвіду революційної боротьби, до показу буднів мирного будівництва й живої людини — героя цих будней.

На першому плані висувається художня проза (Серафимович, Фурманов, Шолохов, Гладков, Фадєєв, В.С. Іванов та ін.). Тяжіння до реалістичного показу повсякденного життя стають притаманними й у молодий поезії. Маяковський прославляє «сьогоднішніх лицарів» — робочих Курська, добывших першу руду, будівельників Кузнецкстроя, закладывающих місто у казахському степу. Загалом строю зачинателів радянської поезії відбувається і молодий Ісаковський. Поетично відчуваючи «зорю прийдешнього» і кровно близьких до нього людей, що її запалюють, він прагне відобразити їх у буденних реаліях споруджуваної нової деревни.

У назві збірника — «Проводу в соломі» — з’являється його основна идейно-художественная думку. Це не вродлива метафора, але узагальнений реалістичний образ, передавальний характерні закономірності життя. У вашій книзі розповідають про проводах нове життя, що у солом’яну сільську глухомань. Ісаковський зображує конкретні, зримі прикмети електрифікації і радіофікації забутого богом села, коли засвітилися тут «частоколи з вогнів», які мають людям таку красу, що «заздрять селі небеса», «пливуть вогні по мідним дротах» і спалахує лампочка Ілліча під стелею старим селянської хати, коли чудові радіомости з'єднують село з усім великим світом і вечорами селяни збираються в Червоному кутку, щоб послухати на радіо політичні новини і чарівну музику зі столиці. Але невелика було б заслуга поета, якби вона повинна лише зафіксував ці, самі собою дивовижні факти. Ісаковський поетично схвильовано розкриває моральний і психологічний перелом, що вони породжують у душі сільського трударя, жадібно тянущегося до нової правді і який входить на шлях активної боротьби за нее.

У цьому збірнику «Проводу в соломі» чітко починають виявлятися основні риси художньої індивідуальності Ісаковського. Найважливіші їх — поетична скромність, стриманість і простота за високої лиричности і глибині змісту. «Вірші в нього, — писав рецензії М. Горький, — прості, хороші, дуже хвилюють своєю щирістю… Страждаю пристрастю до віршів, проста форма яких насичена цінним содержанием».

Специфіка лірики взагалі у тому, що особливої ваги набувають значеннєва та емоційну спрямованість всього вірші та окремих його компонентів — фрази, слова, приватного образотворчого прийому. Весь мовної та ритмічний устрої твори кожна фраза і кожен слово у ньому повинні укладати у собі велика і важлива почуття, глибший зміст. Те, що у романі чи повісті описується на сторінках, у вірші має уміститися на окремий словосполучення чи рядок. І те, як підбирає, осмислює і розставляє слова поет, які епітети і метафори він вживає, полягає своєрідність його індивідуального художнього стиля.

Ісаковський у роботі над фразою, над словом та контроль рядком прагне найбільшої безпосередності і виразності зображення, суворої точності й діють ясності його, намагаючись деякими, малими засобами повідати про важливому і значному. Він свідомо уникає декларативності, не шукає якихось незвичайних слів. Він веде мову тихо і затаєно, іто звичайних його словах, можна знайти непідроблена щирість і задушевність, що це слова про дуже близькому і дорогому його сердцу.

Збірник «Проводу в соломі» свідчив здогадалася про прихід творчої зрілості Ісаковського. Схвильованість, щирість, розкриття героїки буднів — такі безсумнівні досягнення Ісаковського, із якими молодий поет виходив на широкий шлях творчества.

Після «Дротів в соломі» виходять нові книжки Ісаковського: «Провінція» (1930г.), «Майстра землі» (1930г.), «Обранці землі» (1931г.), вбирающие у собі твори кінця 20-х. Поет продовжує і удосконалює вже яка визначилася лінію своєї творчості, ліричний розкриття справ України та почуттів людей нової радянської деревни.

У збірниках, що охоплюють вірші кінця 20-х, ширшає творчий діапазон Ісаковського, зароджується нова якість його поезіях — ліричний гумор. Сатиричний і гумористичний характер носить його книжка «Провінція», де і лукаво-добродушные вірші, що висміюють пережитки минулого у побуті, в психології людей, викривальні порочні явища у культурі й літературі. Книжка ця у творчості Ісаковського проміжна, вона, як зазначено в авторській передмові, «в результаті будь-яких побічних робіт, пошуку нових жанрів, нових прикладів і т.д.».

Комічні закохані, які виражають глибоко особистих почуттів у вигляді штампів бюрократичного языка:

«У позабытной стороне,.

У заболецкой волости,.

Ой, сподобалася ти мне,.

Цілком і полностью".

Інколи гумор поета стає кілким, сердитим, переростає в сатиру. Проте, сатирична лінія в поезії Ісаковського не розвинули, а добродушний гумор став невід'ємним властивістю цілого ряду його ліричних произведений.

У 1931 року Ісаковський приїжджає до Москви і призначається редактором журналу «Колгоспник», що видавалася «Селянської газетою», але працював він у ньому близько року, т.к. невдовзі журнал закрили. Кілька років тому був створено новий «товстий» часопис із цією назвою, на чолі якого стала Максим Горький. У ньому Ісаковський узяв активну участь у ролі корреспондента-поэта.

Неоціненною школою була Ісаковського робота у горьковському «Колхознике».

У 1930;х Ісаковський набуває поширення, його вірші та пісні звучать всій країні. Творча зрілість поета збіглася з загальним зростом і підйомом радянського суспільства. Незмірно зросли продуктивні і духовні сили народу. Перекроювалася сама географічна карта колись селянської страны.

Поезія у роки панувала передньому краї соціалістичного творення, у натовпі народного праці та боротьби. У ньому теж очолював творчий пафос епохи. завершилися шляху поетичних корифеїв 20-х— Маяковського, Єсеніна. На місце заступила плеяда нових самобутніх поетичних талантів: М. Тихонов, М. Заболоцкий, У. Луговський, У. Лебедев-Кумач, М. Ісаковський, А. Твардовський і другие.

Усі вони ревно служили спільній справі, в буденному віддзеркалювали типове, загальнозначуще. Поети 1930;х оспівували велич справ України та перспектив строящего социлизм народу, країну на кипінні робіт, простої людини на великий стройке.

III Творча зрілість поэта.

Літопис війни у ліриці поэта.

Безмірно трагічним і героїчним нашій країні був період Великої Великої Вітчизняної війни. Ціною неймовірних жертв і поневірянь добувалася велика перемога над підступним ворогом. Загинуло більш 20 млн. совєтського люду. Вірші і пісні Ісаковського у дні передавали почуття спопеляючої ненависті людей потрапить до ворога, пробуджували почуття відваги, множили любов до батьківщини. Михайлу Исаковскому важка хвороба очей не дозволила надіти солдатську шинель, але й у глибокому тилу нею обрушилися прикрощі та нещастя, загальні всім радянських людей.

Під п’ятої фашистських окупантів була та мала Батьківщина — Смоленщина. У Глотовке спалили ворогами його отчий дом.

Поет війну прожив у місті Чистополе, терплячи разом із усіма тягарі й поневіряння вимушеної евакуації. Він розповів віршах «Земля в Чистополе», «З Чистопольских записів». У Чистополе подовгу не працювали пошта й радіо, але й на не відчував Ісаковський душевного відриву загальної долі народу, у тому числі себе з атмосфери всенародної боротьби. Важко, гірко переживав Ісаковський неможливість з зброєю у руках боротися на фронті. Але серцем поет був у фронті, лавах бойцов.

«А дні біжать. А сила не вернется,.

А старість блукає моїм следам.

Хай буде так. І все-таки серце бьется.

І це серце — на всі сто — там".

Лірика Ісаковського тих грізних років — справжня поетична літопис війни. Проникливо поет малює суворі будні фронту й тилу, героїчні справи і почуття воїнів і партизанів, робітників і колгоспників, розкриває всенародний характері і історичний сенс боротьби з фашизмом.

Поетично відбиваються як відчуття провини та думи бойцов-фронтовиков («Перед боєм»), а й мужність матері з сына-воина («Наказ синові»), біженців, які покидають рідні краю («Ми йшли…»), дівчини, провожающей бійця на позиції («Вогник»), радянських дівчат вивезених у фашисткую неволю («Чи не в нас, подруженьки…»).

Найбільшим, найпримітнішим було написане до кінця війни вірш «Вороги спалили рідну хату…», згодом він став найвідомішої піснею. Яких ліричних глибин, якого психологічного напруження сягає тут сконцентрована почуття болю, страждання і що виростала звідси пекучої ненависть до фашистам, ворогам всього живого!

Перед нами написана кров’ю серця, приголомшлива душу історія солдатагероя, який, пройшовши зі славою довгий шлях війни, повернулося на рідні краю і щось знайшов там, крім згарища дома своєї хати і могильного горбка, укрывшего улюблену дружину. Скупі його жести й, а й за ними — пекуча борошно і, що у роки відчували чимало й яку взагалі важко забути. Тому й сьогодні глибоко хвилюють сумні, жгущие серце своєї оголеною правдою строки:

Вороги спалили рідну хату,.

Сгубили його семью,.

Куди тепер йти солдату,.

Кому нести сум свою?

Лірика, епос і драма злилися воєдино у цьому творі. Автор хіба що стоїть у боці, епічно неупереджено розповідає про людської трагедії, страшної долі солдата, який, рятуючи світ образу і життя всім людей, сам уцілів, але втратив найближчої людини, втратив будинок, знайшов лише згарищі у своїй малої родине.

У 1943 року, коли куріла хіба що вільна від ворогів рідна його Смоленщина, і, виходили з криївок, бралися за сокири, щоб будувати нові житла. Ісаковський уловлює і майстерно передає ритміку трудового творення, динаміку самої жизни.

«На рідних згарниках — вранці до занепаду -.

Сокири неумолчно стучат,.

І, піднявшись над попелом, соснові хаты,.

Немов дзвін мідний, звучат".

Улюблений, неодноразово який повторювався у Ісаковського образ «пісня великавелика» несе у собі нічого риторичного, навпаки, звучить свіжо і до месту.

У 1944 року Ісаковський створює вірш «Слово про Росію», що підсумовує основні ідейні та художні мотиви його військової лірики. У центрі його — поетично величний і як людина конкретний образ радянської Батьківщини, яка наділена усіма рисами живого що бореться человека.

«Радянська Росія! Рідна наша мать!

Яким високим словом.

Мені подвиг твій назвать?

У годину испытаний,.

У боях з ордою громил.

Врятувала ти, заслонила.

Від загибелі весь мир".

Найпопулярніша із усіх радянських песен.

Окремо слід сказати про «Катюші» М. Ісаковського і М. Блантера — пісні великий та дивовижної долі. Створена 1938;39 роках, напередодні II Першої світової, коли гітлерівці вже окупували Польщу й готувалися до нападу нашу країну, пісня про скромною дівчині з берегів Угри, яке береже вірність «бійцю на далекому кордоні», кликала до чутливості, турботливість і чистоті у самому прекрасному з почуттів — любові до близької людини, невіддільною любові до батьківщини. Вже, у ті мирні часи «Катруся» була найпопулярнішою із усіх радянських пісень, щедро виконувалася у найдальших куточках неосяжної нашої страны.

Протягом років Великої Вітчизняної «Катруся» стала песней-воительницей, песней-героиней. Недарма. Коли Червоною Армією з’явилися нові грізне зброю — гвардійські реактивні міномети, бійці дали йому ласкаве прізвисько «Катруся». На замовлення командуючого цей рід військ генерала А.І. Нестеренко, Ісаковський написав нове вірш- «Пісня про «Катюшу». У нього був таке слово: «І морі та суші - дорогами фронтовим — ходить російська «катюша», ходить кроком боевым».

Великим особисте щастя для Ісаковського було те, що грізні «катюші» дали нищівний залп по ворогу під Єльнею — рідним містом юності поета; ті міномети отримали звання гвардейских.

Воювала і самі пісня і фронті, й у тилу, стали виникати численні фольклорні варіанти «Катюші», у яких скромна наречена прикордонника ким тільки побувала — і санітаром, і снайпером, і автоматником, і льотчиком, і танкістом… Згодом фольклористами було зібрано понад сотні таких вариантов.

Італійські партизани, перефразувавши текст «Катюші», зробили її своїм гімном і з ним звільняли від Рим. Згодом, зробивши поїздку до Італії, Ісаковський переконався, що як 2/3 населення Італії, котрі чи інакше, знають вже свою «Катюшу».

У повоєнні роки доля пісні «Катруся» пролягла через десятиліття, країнами, континенты.

На батьківщині Ісаковського, там, де піднімається під Угрою «берег крутий», сьогодні оригінальний пам’ятник пісні «Катруся»: на прикріпленій до великому каменю — валуну мідної таблички, викарбувані слова пісні, а поруч — альтанка з бревенчатыми лавками під навесом.

Живе і старіє чарівна «Катруся» Ісаковського — песня-труженница, песня-созидательница, песня-любовь.

Проза, народний фольклор, листи, статті, як літературний дар Исаковского.

Уся поезія Ісаковського під час творчої зрілості постає як біжать натхненна «пісня большая-большая» — про визнання радянської Батьківщині, про людей. Патріотизм — внутрішнє властивість душі поета. Яскраво свідчить про це й твір Ісаковського повоєнних років. До багатьох його прекрасним віршам задля слави яка будує і творчій Батьківщини, задля слави світу і праці, прибавляющая тим часом шедеври патріотичної лірики: пісня «Летять перелітні птахи» і поема «Пісня про Батьківщину», які у числі інших творів повоєнного збірника «Вірші й народні пісні» удостоїлися Державної премії за 1943 год.

У 1945;1946 роках поема Ісаковського «Казка про правді» була опублікована Твардовським у журналі «Новий світ». Це — твір, обличающее позерство, лицемірство, фальшь.

Твардовський писав про Исаковском більше, ніж про будь-кого. Перша стаття про збірнику М. Ісаковського «Вірші» була опублікована у «Літературної газеті» ще 1938 року, друга — «Чудовий поет» — в «Огоньку» 1941 року. І після війни: «Поет життя» — в «Літературно газеті» (1949 р.), Михайло Ісаковський" - передмову до збірки віршів й пісень поета (1949 р.). У цьому року — «Поезія М. Ісаковського» у книзі «Нові успіхи радянської літератури». Саме з цієї статті було взято окремі, невеликі шматки для передмови до зібрання творів Ісаковського, з якого Твардовський працював у 1967 году.

Михайло пише як вірші, а й прозу. Саме Твардовський, як відомо, підштовхнув Ісаковського на роботу над автобіографічними записками. Олександр Трифонович читав найперший варіант цих записок, говорив, що він «закупив повністю цей, безумовно, цінний матеріал для журнала».

З роками Ісаковський дедалі більше користується фольклорними мотивами. Він багато приділяв уваги перекладання та їх обробки стародавніх пісень і казок (російських, українських і білоруських). Прикладом такої роботи є підставою казка «Цар, піп і мірошник». Казка ніякої особливої навантаження несе — у ній автор милується відвагою і дотепністю простої людини на противагу цих якостей похвальбі і боягузтві «служителя культу» і зарозумілої претензії на глибокодумність самого земного владыки.

Обмежений у своїй творчій активності давньою історією і важкої хворобою очей і взагалі що б міцного здоров’я, поет у останні роки рідко виступає із новими віршами, але справі поезії він продовжує служити з великий користю і власними статтями, листами з питань поетичного майстерності. Була видано книжку, у якій багаторічний досвід майстра реалізується у добрих радах і сміливо критикує молодих поетів. Він постає як вдумливий і вимогливий наставник з права як віку, а й творчого авторитету. Тоді, в 1956 року, Ісаковський далеко ще не все схвалював серед сучасної йому поезії, але з зацікавленням прочитає і і з співчуттям ставився до деяких молодим поетам, яких більшість тодішніх критиків оцінювало дуже несхвально. У цьому він висловлювався про Євтушенко в письме (1958г.): «На мене вірш Євтушенко „Росія“ виробляє якесь двоїсте враження. З одного боку, воно справді начебто хороше, змістовне, а з іншого боку, мені здається, що він є чужі інтонації, що у значною мірою написано вона з чужого голоса».

Роздумуючи над творами російської класики та сучасного радянської поезії, Ісаковський дійшов висновку, що може бути передовим людиною свого часу, носієм і творцем духовної культури народу. Істинний поетичний талант, на його думку, у тому, щоб, залишаючись у творчості самобутнім, висловлюючи віршем свою особистість, свій характер, свої міркування, розповідати до того ж час про їхнє найважливіше і значному для всього народу, пропускати це крізь призму власного сприйняття, відкривати явища з новою, досі невідомої боку. Поет, як вважає Ісаковський, завжди художньо відкриває явище, вперше знаходить і вперше вимовляє про нього необхідні слова, й тому він повинен невпинно зростати як людина, особистість, невпинно рухатися вперед, «знаходити дедалі нові шляхи відображення дійсності, збагачувати поезію новими й новими поетичними знахідками». У цьому вся, по думки Ісаковського, і є «секрет» поезії, сутність істинного поетичного таланта.

Протягом усього творчого шляху Ісаковський невтомно відстоював ці кардинальні принципи художнього творчества.

Останніми роками життя Исаковского.

Останніми роками Михайло займався депутатської діяльністю — він був депутатом Верховного ради РРФСР чотирьох скликань. Батьківщина високо оцінила письменницьку працю Ісаковського. За літературну роботу він був нагороджений 4-мя орденами Леніна і «Золотий Медаллю «Серп і Молот» Героя Соціалістичної Праці, 2-мя орденами Трудового Червоного прапора, орденом «Знак Пошани», був лауреатом 2-х найвищих радянських премій першої степени.

Наприкінці 50-х — початку 1960;х років років він неодноразово бував по закордонах. Двічі був у Італії, багато разів на Чехословаччини, одного разу під Франції. Бачив Відень і Варшаву. Багато їздив по Радянському Союзі (Латвія, Україна, Білорусь). Одне слово, вів ділової, активний образ жизни.

У 1964 року почалося загострення хвороби Ісаковського (інфаркт, важке запалення легких). Як писав сам поет: «Тривалий час я хворий. Причому хвороби мої (слід їх дещо) носять такій формі, що працювати мені неможливо й навіть думати скоріш про чимось трудно».

«Щось сумно мені стало, ;

День справді печальный.

Нянька вірно сказала:

Я — хворий невставальный".

Але поет не унывает:

«Нехай я нині на ложе.

Розпростертий госпітальному, ;

Невставальный — то й що? -.

Незабаром буду вставальным.".

(«У лікарні» 1968 г.).

Стан здоров’я в нього неодноразово було зовсім критичним. Ще листі М. І. Погодіну 25 травня 1966 року повідомляв: «Я у Унукову. Усе нічого, але неймовірно ослаблене серце. Лежати можу, сидіти за одним столом і щось тихенько робити теж можу кілька днів, але пройти 25—30 кроків мені вже важко: починається страшне серцебиття, підкошуються ноги, темніє у власних очах. Навіть такого навантаження, як ходьба (дуже тиха), серце не переносить. Ніколи на мав, що таке то, можливо зі мною. Що інше, а серце в мене був хороший. І це ніж кончилось…».

Потім наставали періоди поліпшення, але на початок 1970;х років надій на повне одужання не залишалося. Поет передчував кінець життєвого шляху й підбивав підсумки прожитого і зробленого, згадував дитинство, життя своє життя й країни, виділяючи у яких главное.

Новий 1970 рік Ісаковський зустрічає в санаторії їм. Герцена під Москвою. У Центральне телебачення готувало програму до 70-річчя Ісаковського. Михайло брав участь у зйомках цієї программы.

Влітку 1971 року одночасно у лікарні близько друг від друга перебувають Ісаковський і Твардовський. Обидва вони широко у важкому стані і зустрітися не можуть. У грудні 1971 року вмирає Твардовський, які важко переживає Михайло Васильевич.

Саме тоді Ісаковський продовжує писати книжку «На Ельнинской землі», з якої почав працювати у 1967 году.

Коло його власних інтересів був великим і різноманітним. Останні перебувати йому життя турбувало найголовніше справа його життя — творчість. Він знав, що наближається розв’язка. Треба було встигнути закінчити книжку. І за 3 дні своєї смерті на прохання редакторів видавництва «Молода гвардія», де готувалася до випуску книга «На Ельнинской землі», написав 3 сторінки врізки під заголовком «Після лютневого перевороту». Гранки цієї книжки він читав, і правил сам. Останню коректуру тримав у руці. Ось тільки виходу книжки — у світло не дождался…

22 червня 1973 року Михайла Васильовича не стало.

За словами А. Дементьєва показова: «Ісаковський був гранично щирий у віршах. Він нескінченно вірив у те, що писав. Він — як жив. І жив — як: широко, відкрито, талантливо».

Заключение

.

Значення будь-якого художника слова вимірюється масштабами відображення їм об'єктивної історичної дествительности, насущних сподівань в очікуванні народних, идейно-художественным майстерністю. У історії російської радянської літератури М. Ісаковський стоїть у одному ряду з цими поетами, як У. Маяковський, З. Єсенін, М. Тихонов, М. Асєєв, М. Светлов, Д. Прокоф'єв, А. Твардовський… Усі вони в индивидуально-неповторимых образах і формах висловив душу народу і країни, зобразив нашу російську життя в вирішальних, поворотних етапах її історії. Своєрідність Ісаковського, поета м’якого і ніжного голоси, — у теплому, проникливому і світлому ліризмі, в бере за душу щирості, легкості та промовистості його зовні скромних творений.

Непересічне значення творчості Ісаковського у житті й у нашій літературі вимірюється глибиною відображення радянської неминучого у прозоро ясних і світлих віршах, неустанної боротьбою за художнє досконалість на кшталт найдієвіших і плідних нашій поезії класичних і народнопесенных традицій, дружнім наставництвом і безкорисливої допомогою багатьом молодим та літнім побратимам по перу.

Усі краще, написане Шолоховим, близько і дорого кожному радянському людині. Серцем каже поет зі своїми народом, до кожного людини й до всієї Батьківщині підходить як до рідного существу:

Земля, земля—родная мать!

Поговори з «любим сыном…

Інакше й не може, як і сам он—верный син народу, істинно народний поэт.

Тече безмежна ріка часу. За 90 років незмірно розрісся багатобарвний сад поезії нашої країни. Десятки талановитих поетів становлять сьогодні колір і гордість різній російської літератури. Підростають нових талантів, народжуються численні нові хороші пісні. Але не «облітає колір» з тихого і проникливого творчості Михайла Ісаковського, глибоко, по-своєму яка виразила душу народну, просту і мудру як показує життя, красиву як пісня. І тоді любов народу до свого чудовому поету «не проходить, нет!».

1. Д. Дворецький «Дорогі серцю імена…», вид. «Московський робочий», М.

1987.

2. М. Ісаковський «Лірика», вид. «Дитяча література», М. 1974.

3. М. Ісаковський «Про поетичному майстерності», вид. «Експрес», 1970.

4. А. Поликанов «М. Ісаковський»; вид. «Просвітництво», М. 1989.

5. М. Рыленков «Народний поет», вид. «Просвітництво», М. 1992.