Бронзовый століття над території Казахстана

Глава 2. БРОНЗОВИЙ СТОЛІТТЯ § 1. Давні хлібороби і пастухи Процес оволодіння людиною навичками землеробства, перехід від колекціонерства диких злаків, плодів і ягід до вирощуванню розтягнувся на багато тисячоліття. Час виведення культурних злаків визначається вченими VIII—VII тис. до зв. е., і сталося це скоріше всього в гірських районах Малої Азії. У VI—V тис. до зв. е. землеробство поширилося у Середній Азії, спочатку на, півдні Туркменістану, поблизу передгір'їв Копет-Дага. У гірські і степові райони Казахстану землеробство прийшов у епоху бронзи наприкінці III тис. зв. э.

Разом з землеробством виникло і скотарство. Вчені довго сперечалися, що виникло раніше — землеробство чи скотарство. Тепер зрозуміло, що той й те людина освоював паралельно. Хліборобство розвивалося на родючих грунтах при достатню кількість води. У посушливих районах і малоплодородных землях розвивалося скотарство. Там, в яких містилася вода, скотарство поєднувалася з землеробством. На межі первой-второй чверті II тис. до зв. е. в євразійських степах була винайдено бронза. Давні люди змогли шляхом додавання в мідь олова зробити металеві вироби міцними. З бронзи навчилися відливати втульчатые сокири і списи. Племена, жили біля Казахстану за доби бронзи, залишили археологічні пам’ятники (поселення, могильники, рудники, наскельні малюнки), які належать до андроновской археологічної культурі (назва дано за місцем перших розкопок могильника у з. Андроново, поруч із містом Ачинском бегемотів у Південній Сибіру). Розкопки тут було проведено 1913 р. Б. У. Андриановым. У 1927 р. археолог М. П. Грязнов виявив аналогічні поховання у Західному Казахстані та встановив, щопам’ятники андроновской культури поширені великій території — від Минусинска Сході до Уралу на западе.-Позже андроновские пам’ятники знайшли Півдні Казахстану, в Семиречье й у Середній Азії.: Одне з складних питань у вивченні андроновской культури пов’язані з хронологією, визначенням тимчасових рамок., «Більшість дослідників ділять час існування андроновской культури втричі періоду: рання бронза — XVIII—XVI ст. до зв. е.;» середня — XV—XII ст. до зв. е.; пізня — XII — початок VIII ст. до^ зв. е. Ці періоди по найменуванням перших обстежених пам’яток отримали назви федоровський, алакульский, замараев-ский. Вважалося, що відбивають різні етапи розвитку андроновской культури. Але з’ясувалося, що федоровские пам’ятники датуються часом не ранньої, а середньої бронзи, і струнка картина розвитку андроновской культури порушилася. Вдалося визначити, що федоровские пам’ятники розпадаються на ранні й пізнє. Перша група належить до XV—XIV ст., а друга до XIII—XII ст. до зв. е. Якщо ранні пам’ятки знайдено в Центральному Казахстані та на Уралі, то пізні — на дуже широкої території: у районах Західної Сибіру, Півдні і південному сході Казахстану, у Середній Азії. Центром розселення федоровських племен, певне, був Казахстан; вони витіснила звідси племенами алакульцев, які прийшли о Центральний Казахстан з якогось західного центру.. «-. Отже, алакульск^е і. фёдоровские влемена існували пам’ятники змішаного типу. У Семиречье формуються пам’ятники „семиреченского типу“, ніяких звань — „кожумбердинского“. Андроновская культура стає не була монолітною: в ній виділяються варіанти, відбивають характер культури колись жили племен, тому говорити про андроновской культурної спільності, об'єднуючою ряд близьких культур.. Племена Центрального Казахстану. Однією з основних регіонів поширення племен, входили до складу андроновской спільності, був Центральний Казахстан. Тут виявлено і обстежені численні поселення, могильники, древні рудники, жертовні місця та наскельні малюнки — петрогліфи, понад 30 поселень i більш 150 могильників ». Для андроновской культури Центрального Казахстану характерні монументальність і складність надмогильних споруд, висока будівельна техніка, пов’язана з обробкою каменю. Ранній етап — нуринский — характеризується переваженням у поховальному обряді кремації (трупосожжения). «Зустрічаються поховання, скоєні по обряду трупоположенйч. Могильники, невеликі за величиною, складаються з земляних насипів, навколо яких споруджувалися круглі чи прямокутні огорожі з кам’яних плит. Усередині огорожі перебувала могила, яка представляла собою або грунтову прямокутну яму, краю якої обкладені плитками (циста), або кам’яний ящик. Згори, після поховання, ями перекривалися плитами, j • «. / Кераміка представлена горщиками, украик яными орнаментом. що складається з поєднань трикутників і меадров, паралельних вдавлений. Украшалась тол! до верхня частина судин. Знайдено бронзові круглі дзеркала, бронзові намисто. У похованнях поруч виявлено кістки свійських тварин. «На наступний етап — атасуйском — спостерігається широке освоєння території, зокрема і напівпустельних районів. Різко зросли масштаби гірських робіт, про що свідчать численні рудні розробки. Найвідоміші і досліджені могильники цього періоду Былкылдак, Карасай, Темир-Астау, Карабие, Ельшибек, Бельасар. Велика група могікан і поселень перебуває у долині р. Атасу. Усередині похоронних огорож перебували ями, ящики, цисти. Переважним стає трупоположение в скорченому становищі при боці. Поселення мають своєрідну планування: житла, які буває від 10 до 80, розташовуються із широкого кола, у якого перебуває загін для худоби. Одне із добре вивчених поселень Атасу мало площа 15 000 кв. метрів і полягала з 35 землянок і господарських будівництв. На поселеннях й у могильниках при розкопках знайдено дуже багато бронзових знарядь, зброї, прикрас. Пізній етап бронзи у московському Центральному Казахстані засвідчує формуванням нову культуру — бегазы-дандыбаевской. Для неї характерно, з одного боку, збереження андроновских традицій, з другого — поява нових елементів: особливого типу надгробних споруд, своєрідного похоронного обряду, нових форм.

^., — —-^.^"j w ^u^-ivnniMM 1руиииоложением. зустрічаються трупоположения витягнуті на спині. До раннього етапу вирощування цієї культури належить могильник Аксу-Аюлы II південніше Караганди. Найбільший курган має висоту 2, діаметр 30 м. Під земляний насипом перебували три розташованих кільцями ради-ально кам’яних огорожі. Саме тоді поширюються наземні житла із стінами, складеними з каменю. У поселенні Тагибай-Булак виявлено шість прямокутних наземних жител. Стіни будинків зроблено з паралельно вкопані в землю плит, простір між якими забито дрібними каменями разом із землею. У гірських районах Центрального Казахстану у будівництві жител широко використовувався ліс. Стіни землянок обшивалися дерев’яними плахами, а перекриття спиралося на систему дерев’яних стовпів. Величезну роль розвитку культури грала видобуток і виплавка металу. Центрально-Казахстанский палеометаллический центр надавав впливом геть культуру сусідніх районів — Алтаю, Сибіру, Зауралля. У Північному і Західному Казахстані відкриті і обстежені численні андроновские пам’ятники, серед яких відоме поселення Алексеевское і могильник Тасты-Бутак2. Для лісостеповій зони характерні могильники, які з курганів з земляними насипами, круглими і прямокутними огорожами. У районах поширені кільцеподібні кам’яні мури та кургани. Загалом нинішнього районі відкрито більш 80 поселень i близько 90 відсотків могильників. До періоду ранньої бронзи ставляться грунтові поховання з трупосожжением. Під час розкопок поселення Вишневка у районі р. Петропавловська було відкрито прямокутне наземне житло площею 126 кв. м, дерев’яне перекриття якого спиралося на дерев’яні стойки-бревна. У той самий час з’являються поселення, які вважатимуться попередниками (прототипами) древніх міст. Одне — Аркаим — перебувало за українсько-словацьким кордоном Челябінської і Кустанайської областей. У період середньої бронзи домобудівництво, організація поселень, пристрій поховань, похоронні обряди значно змінилися. Поселення не зміцнюються, жилища-полуземлянки удлиненно-прямоугольной форми, площею від 14J до 200 кв. м діляться на частини; на підлозі — від одного до максимально восьми осередків. Такі житла відкриті на поселеннях Явленка, ТастыБутак. У період пізньої бронзи, першому етапі племена північного Казахстану відчували сильний вплив зрубної культури При-аралья, Західного Казахстану — зрубної культури Поволжя. На поселеннях епохи пізньої бронзи переважають напівземлянки — прямокутної, овальної і восьмеркообразной в плані форми. Поширюються величезні землянки площею до 300—400 кв. м, у яких взимку тримали худобу. У господарстві збільшується роль скотарства, особливо конярства. У Східному Казахстані розвиток андроновской культури йшло тими самими шляхами. У багатих травостоем долинах Іртиша, Бухтармы, Курчума, в гірських районах Алтаю, степових районах Тарбагатая і Саура знайдено десятки поселень i могильників епохи бронзи, в розвитку додавання яких вплинули багатющі родовища меди, олова, золота. До періоду пізньої бронзи належить більшість поховань з могильника Канай і сусіднього поселення. На поселенні правому березі Іртиша, розкопана полуземлянка прямокутної форми площею 50 кв. метрів і що примикають до неї господарські споруди. Стіни вдома обкладені очеретом і обмазані глиною. Південний Казахстан і Семиречье було освоєно і «щільно» заселені вже у епоху бронзи. У Семиречье існував своєрідний (семиреченский) варіант андроновской культури. Саме Семиречье і півдні Казахстану виявлено найбільші скупчення наскельних малюнків Тамгалы й у Каратау. Для Семиречья характерно змішання елементів культури федоровських і алакульских племен. Могили як прямокутних і круглих огорож характерні для федоровських традицій. Грунтові могили і ящики, а гірських районах зруби, поєднуються з трупопо-ложением і трупосожжением. Середня бронза Семиречья представлена могильниками Тамгалы, Каракудук3. На півдні Казахстану, в Каратау, розкопаний могильник Таутары. У низов’ях Сырдарьи, в Приаралье відкриті унікальні пам’ятки епохи бронзи — мавзолеї Тегискена4. Найбільш ранні мавзолеї Тегискена споруджено з сирцевого цегли, основою планування є коло, вписаний в квадрат зовнішніх стін. Всередину від цього, із широкого кола стоять 8 чи 12 прямокутних цегельних колон, збережених в розквіті двох метрів. Далі всередину — знову 8 чи 12 так само колон, але що стоять по прямокутнику. Поруч із цегельними колонами, хіба що дублюючи їх, стояли дерев’яні стовпи, яких збереглися ями в підлозі. Отже, всередині мавзолею утворювалася система обхідних коридорів. У що у центрі кімнаті й у коридорах стояла кераміка, лежало зброю з бронзи, золоті прикраси. Небіжчика, належного у центральному приміщенні, спалювали разом із мавзолеєм. Визначити культурну приналежність Тагискенских могильників складно. З одного боку, тут простежується традиція андроновской культури (планування мавзолеїв, близька центрально-казахстанским мавзолеям Бегазы і Дандыбая, андро-новские форми і прикраси ліпного посуду), з іншого — сильний вплив південних культур (сирцевий цегла, стандарт якого близький до южно-туркменским культурам епохи Намазга VI і більше пізніх пам’яток Теккем-тепе і З). Мавзолеї Тегискена свідчить про початковому взаємодію уряду й взаємовпливі степових і осілих культур 5 «6. Господарство андроновцев. Більшість андроновских поселень розташовувалося на берегах маленьких степових річок чи струмків, стекавших з гір. Поруч із ними в заплавах річок перебували поля і городи. Під час розкопок поселень знайшли горщики із рештками пригорілої каші з проса. У Олексіївському поселенні, на північ Казахстані, в жертовних ямах знайдено принесені на поталу богам стебла і зерна пшениці. Відбитки злаків збереглися на лезах серпів з поселення Мало-Красноярска в Східному Казахстані.! На всіх поселеннях звичайними знахідками були зернотерки, прямокутні та «круглі песты для роздрібнення і розтирання зерна на борошно, серпи, кам’яні мотики. • Більше _ істотну роль відігравало у житті андроновцев скотарство. Тварини давали їжу, шерсть, шкіри, кістку для виробів, паливо як кізяка. Основний їжею андроновцев було молоко. З нього виготовляли сир і сыр, ю що свідчить знахідки ємностей із дірочками для отцеживания сироватки. М’ясо було делікатесом, його їли у дні, приносили й у жертву богам. Основними тваринами були вівці, корови, коня. У їжу переважно йшли молоді тварини, у віці двох-трьох років, породистих особин залишали на плем’я. Така система дозволяла підтримувати чисельність худоби та її високу продуктивність. Дослідженнями встановлено, що у табунах, пасшихся в ковилових степах і на разнотравьях альпійських лук, були три різні породи: коні малорослі, заввишки холці до 128—136 див, із головою, волохатою гривою, вислобрюхие. Вона була на сучасних монгольських коней. Найбільш численними в табунах були середні і високі коня заввишки холці 136—152 див і вагою до 350 кг. І, нарешті, елітна порода заввишки холці 152—160 див, сухорлява, з тонкими ногами, маленькій головою високої шиєю. Вони використовувалися для колесничной запрягання — найбільш грізної і мобільного військової сили на той час. Андроновцы були прекрасними скотарями. Вони перші у світовій практиці запровадили стойловое зміст худоби взимку. У морозне час молодняк поміщали в отапливаемое житло, відгороджуючи спеціальний відсік. До будинків пристроювалися загони. Андроновцы розводили двогорбих верблюдов-бактрианов. Їх кістки знайдено на поселеннях й у могильниках. Зображення верблюдів завдавалися на скелі, в тому випадку, на поселенні Ушкатты було знайдено глиняна статуетка верблюда. Можна стверджувати, что4"_период ранньої діагностики та середньої бронзи, тобто початку І тис. до зв. е., андроновцы були осілими; вели змішане господарство, займалися землеробством і скотарством. Останнє було придомным. Під час такої формі тваринництва пасовища швидко бідніли. Задля збереження продуктивності скотарства і збільшення стада потрібна була нових форм змісту тварин. У андроновцев нею був яйлажный (напівкочовий) тип скотарства, коли саме жінки і жили, в селі, займаючись землеробством, а чоловіки й підлітки разом із стадом навесні і позаминулого літа йшли на далекі пасовища, а пізно восени поверталися додому. Відстані сезонних перекочевок. были різні. У Семиречье і Східному Казахстані вони становили від 50 до 80 км., у Західному Казахстані — шлях від літніх пасовищ тягнувся на сотні кілометрів, перетинаючи степу і пустелі. Так, поступово з придомного виросло яйлажное, чи отгонное скотарство, а потім і Юлії кочове, що дозволяло використовувати й степові і пустельні пасовища. Принаймні початку кочовому і полукочевому скотарству змінювався склад стада: скорочувалася кількість великої рогатої худоби і збільшувалася число баранців і лошадей.

§ 2. Давні рудоковы, металурги і гончарі Вивчаючи родовища Казахстану геологи виявляють, що й розробка велася за 3 тисячі років до нашої ери. Видобуток і плавка руди за доби бронзи мали величезні розміри. У районі Жезказгана, наприклад, було виплавлено близько 100 тис. т. міді. На Успенському руднику видобуто 200 тис. т. руди. Давні рудокопи розробляли окислені руди (малахіт, азурит, касетерит) з багатим змістом міді олова. Розробляли рудоносные жили, пухкі руди добували «кайлованием», з допомогою отбойников і молотків із каменю. У щільних породах використовували метод «вогневої проходки», при якому поверхні жили чи забої, розводили вогнище, а коли порода нагрівалася, поливали її водою, примушуючи тріскатися, після чого працювали молотками і кайлами. Що Містить метал породу витягали на поверхню в шкіряних мішках. Використовували також підкопи під рудне тіло, після чого молотами відбивали шматки навислої брили руди. При проходці глибоких штолень використовували дерев’яну крепь. Поруч із шахтою у води видобуту руду дробили і промивали, відділяючи його від порожній породи. Мелкодробленную руду відносили на поселення, де плавили у спеціальних плавильних печах, залишки яких виявлено при розкопках поселень на Атасу, Суук-Булаке, у аулу Канай. Залишки ливарних майстерень знайшли на поселеннях: Мало-Красноярска, Олексіївки, Нікольське, Петрівка II. Крім лиття андроновцы знали прийоми кування, карбування і тиснения. З бронзи, оберненої золотий фольгою, виготовляли скроневі кільця, підвіски, браслети зі спиралевидными виступами. Чудовим зразком ювелірного мистецтва служить золота скронева підвіска із зображенням всередині двох коней, знайдений могильнику поруч із селом Копав в Семиречье. Якщо в древніх хліборобів Індії, Ірану, Афганістану, Середню Азію посуд за доби бронзи виготовлялася професіоналами, выделившимися з середовища інших ремісників на гончарному колі, то казахстанських степах і передгір'ях кожна родина робила посуд сама. Жінки виготовляли глину, ліпили зі неї горщики і обпікали на вогнищі чи ямах, іноді оподаткованих каменем. У ранній бронзі XVII—XVI ст. до зв. е. судини виготовлялися при допомоги болванки (шаблону) обтягнутої тканиною, сплетеної з кінського волосу, або з товстих вовняних ниток, мали банкову форму, пласке дно, прикрашалися прочерченными, або нанесеними гребінкою геометричними візерунками. Деякі горщики прикрашалися налепными валиками і шишечками. Орнамент на посудинах цей був прикрасою — він мав магічний характер, оберігаючи вміст судин від «пристріту», «псування», символізував також багатство, достаток вмісту горщика. У період середньої бронзи (XV—XIII ст. до зв. е.) судини відзначаються набагато більшою ступенем стандартизації, досконалості: вони більше тонкостенны, витончені. Посуд виготовлялася з допомогою болванки чи методом кільцевого налепа, коли спочатку виготовляли дно, та був щодо нього прилаштовували кільце тулова, кільце плічок і недорогу каблучку вінця. Під час такої техніці дома переходу тулова в шийку утворюється ребро-уступ, що є характерною ознакою андроновской культури періоду середньої бронзи. Орнамент, як і зараз, прокреслений, або завданий штампом (трикутники, заповнені штрихами, меандри). На відміну від ранніх горщиків, орнамент розташований трьома смугами, зонами. Дослідники зазначають ще один технічний прийом виготовлення судин, у якому спочатку ліпився горщик, та був знизу щодо нього приставляли пласке дно. Судини періоду пізньої бронзи відрізнялися роздутим туловом і округлими обрисами. Вони прикрашалися налепными валиками, выпуклинами — «перлинами», налепными шишечками. Орнамент, украшавший судини андроновцев, зберігався багато сотень років, окремі його елементи можна побачити і в орнаменті казахського прикладного мистецтва. Домашні промисли. У андроновской сім'ї доклали зусиль необхідне життя: пряли, ткали, виробляли шкіру, шили одяг, взуття, розшиваючи візерунками з кольорових ниток, прикрашаючи аплікацією і бісером. Нитки для тканини пряли з вовни тварин і звинувачують пуху. Використовувалися коноплі, дикий льон, кропива. Вже були відомі ткацький верстат і веретено/ «Судячи зі знахідок в похованнях, андроновцы носили шкіряну «взуття без каблуків, яка сшивалась сухожиллями тварин. І чоловіків і жінок носили вся її голова вовняні і шкіряні шапочки з навушниками. Одяг виготовляли з вовняних тканин, застібаючи на кістяні гудзики. Одяг жінки складалася з довгого, нижче колін, шерстяного сукні з довгими рукавами. Вилоги рукавів прикрашалися рядами бронзових намистин. Спідниця попереду расшивалась смугами білих пастовых намистин. Розріз одягу навколо шиї прикрашався скляним бісером, на груди нашивали круглі бляхи. Тканини офарблювалися в яскраво-червоні і фіолетові кольору. У вухах жінки носили бронзові сережки і сережки як кілець, обтягнутих листовим золотом, шию прикрашали бронзові гривні, ми інколи з натягнутими ними круглими золотими обручками. На руках носили браслети і персні. Як оберегів від злих зусиль і жінки й чоловіка носили ікла тварин, раковини, привезені з берегів далеких морів. Чоловіки озброєні луками і стрілами з бронзовими наконечниками листовидной форми. У ближньому бою використовувалися списи з бронзовими ж наконечниками, бронзові сокири, кинджали, кам’яні булави. Селище, місто, житло. Археологи виявили десятки поселень епохи бронзи, на багатьох провели розкопки, дають уявлення про характер поселень епохи бронзи, житла. У XVII—XVI ст. у степовій, лісостеповій зоні від Уралу до Іртиша існували поселення, прямокутні та «круглі у плані, оточені оборонними спорудами — стінами з дерев’яним частоколом і ровами, баштами й складними попередніми будівлями. Укріплені поселення мають площа від 6 до 30 тис. кв. м. Поселення Аркаим, що можна вважати древнім городом7, сприймався як округлий у плані ділянку, обгороджений двома концентричними кільцями оборонних споруд. Між ними перебувала житлова частина, а внутрішній коло займала площа. Зовнішній коло мав діаметр 160 м, зовнішня стіна завширшки підставі близько чотирьох м збили із ґрунту з додатком винищити, і з зовнішньої боку облицьована блоками глини, які вкладалися, починаючи з підстави рову, опоясывающего стіну зовні. Глибина рову — 1,5—2 м, висота стіни — 2,5—3 м. По гребеню стіни йшли два паралельних низки частоколу з колод, проміжок між якими було забито дерновыми пластами. Зсередини до стіни примикали торці жител, щільно прибудованих друг до друга. Виходи з жител виводили на кільцеву вулицю, йдучи навколо внутрішніх муру і рову. Рів був облицьований деревом, внутрішня стіна мала ті ж самі конструкцію, як й зовнішня. Зсередини до другої стіні також примикали розташовані радіально житла після виходу з кожного на центральну площа. Четверо воріт міста проводили захід, північний захід, схід та південний схід. Центральним був західний вхід, він у сучасної топографії представляє розрив голосів на стіні, а складна конструкція додаткових укріплень робить вихід на центральну вулицю «коленообразным». Кожному входу відповідають радіальні вулиці, які перетинають селище і сходящиеся по центральній площі, має подквадратную форму, розміром 25×25 м. Прямокутні житла Аркаима мали площа від 190 до 300 кв. м. Стіни подають складні споруди з цих двох рядів стовпів, обшитих плахами, простір між якими забито землею. Чотири чи шість рядів перегородок ділили площа житла на житлові кімнати й господарські відсіки з льохами і колодязями. У цілому нині характер поселення типу Аркаим, і навіть прямокутних у плані поселень Петрівка, Нікольське, мають ознаки, характерні для раннього міста: розвинену систему фортифікацій (укріплень); наявність суворого плану і навіть макета, яким будувалося поселення; розподіл території на кілька зон — житлову, виробничу, громадську (у кожному їх зосереджено житло, виробництво, відправлення культових обрядів, або проведення громадських зборів). Те, що поселення виконували роль міських центрів, свідчить і те, що вони постачали саме поселення розташовані поруч селища металевими виробами, керамікою. Тут мешкала численна прошарок ремісників, про що свідчать поховання ковалів і металургів, молотки, нако вальни і той інструментарій. У багатьох поховань знайдено булави — знаки влади — залишки і бойових колісниць, речі, які підкреслюють високе становище у суспільстві їхніх власників. Поруч із містами виникали храмові комплекси. Саме на той час належить поширення кам’яною скульптури, изображавшей древніх богів. Вони зберігалися в схованках і приносилися до храмів лише під час релігійних свят. На поселеннях знайшли глиняні кружечки з відтиснутими ними знаками. Останні, судячи з усього, ставляться до початку перетворення в писемність і характеризують високий рівень розвитку суспільства. Розквіт культури у епоху ранньої бронзи став можливим завдяки культурним і власне економічним контактів із культурами Середземномор’я і Малої Азії, і, певне, вже у той час почали складатися зачатки Великого шовкового шляху. У період середньої бронзи, андроновские поселення не зміцнюються стінами і ровами. Певне, обстановка у казахському степу стала спокійній. Змінюється топографія поселень. Це скупчення кількох (від 10 до 20) окремо що стоять будинків, зазвичай розташованих однієї, або двома лініями уздовж ріки. Змінився і саме будинок. Тепер він став полуземлянкой площею до 200—300 кв. м. Котловани для житла копали кам’яними, роговими, або бронзовими мотиками, кирками, сліди яких збереглися на стінках раскапываемых археологами жител. Глибина котлованів коливалася від 0,6 до 1,5 м. Вийнятий грунт вкладали вздовж краю, забезпечуючи в такий спосіб захист житла від вологи і сильних степових вітрів, зазвичай «выдувавших» з дому тепло. У конструкціях широко використовувалося дерево задля зміцнення стін, опори балок і крокв перекриття. Дах влаштовувалася двосхилої. У степу і гірських місцях в конструкції використовувався камень-плитняк, який був для обличкування стін. У Центральному Казахстані в XII—IX ст. до зв. е. за доби пізньої бронзи будували виключно за плану багатокімнатні вдома, складені з масивних кам’яних блоків. Такі вдома площею 500 кв. метрів і більш розкопано на поселеннях Бугулы, Акбаур. Це були найбільш великі житла в Євразійських степах в епоху бронзи. Один із частин житла нижча, певне, використовувалася утримання худоби взимку. Іноді два житла з'єднувалися коридорами і утворювали єдиний житловий комплекс. Вироблений багато століть тип андроновского будинку було ідеально пристосована до умовам степових і народу гірських районів. Народ, суспільство, звичаї. Вивчення поселень i могильників епохи бронзи, контролю над життям народів, котрі стояли приблизно однаковому розвитку, і навіть зіставлення андроновцев з конкретною народом, етносом, дозволяють відновити їх життєві звичаї. Як зазначалося, андроновцы жили, в великих будинках великий сімейної громадою, коли була можливість мешкали й вели загальне господарство кілька поколінь родичів. З матеріалів поселень немає скільки-небудь помітного соціального і майнового нерівності, проте, дослідження кладовищ дозволив встановити різницю у ступеня багатства й положення особи у суспільстві. Вже епоху ранньої бронзи загалом поховань виділилися поховання з більшою, ніж в інших, величиною і глибиною могили, складними дерев’яними конструкціями, велику кількість поставлених зі світу горщиків з їжею. У тих самих могилах знайдено залишки колісниць і поховань коней, а при похованих — бронзові ножі, бронзові і «кам'яні наконечники стріл, кам’яні булави. Така сама картина простежується у епоху середньої і пізньої бронзи. У могильниках вирізняються серед рядових поховань кілька грандіозних курганів діаметром до запланованих 4 метрів і заввишки до 2,5 м чи споруд, обнесених подвійним і навіть потрійним кільцем огорожі з монументальних плит. Під такими курганами перебували могили розміром 3,2×2,5, глибиною до 2,3 мСтіни їх обкладалися зрубами з колод, згори перекривалися накатом з колод, іноді подвійним. Більшість могил пограбоване ще давнини, але з збережені залишкам ясно, разом із мертвим зі світу клали велике кількість спеціально забитих тварин, золоті прикраси, бронзові ножі, булави, кінські спорядження, набори наконечників стріл. Судячи з великий відмінності у устрої курганів і могил, речам, туди помещаемым, андроновское суспільство був однорідним. Люди знатні і багаті займали привілейоване становище. Після їхнього смерті за свої заслуги перед суспільством родичі будували особливе, не на друтих, могильне спорудження, не шкодуючи і працею. Наявність у ряді таких поховань залишків колісниць дозволяє зробити висновок, що вони належали воїнам, выделившимся на окрему групу. Можна упевнено сказати, що у багатих андроновских похованнях були поховані воїни, які на той час виділилися в особливу групу у суспільстві. Отже, у андроновцев вже в етапі їх історії сталося розшарування суспільства — з безлічі рядових його членів виділилися «царі» — правителі та воїни — кшатрії. Їх дружини, члени сім'ї доведеться теж займали у суспільстві привілейоване становище, певне, їм належать багаті поховання з золотими виробами. У джерелах говориться ще про один стані — жрецах. Їх відмітним ознакою були дерев’яна чаша і особлива шапка. Вони повинні були розпорядниками не лише культових обрядів, а й хранителями давніх традицій і знаний.

§ 3. Релігія і искусство.

Сенс і з деталі релігійних уявлень андроновцев, культових обрядів, різних ритуалів, пояснюються з допомогою зіставлення археологічних даних і зведень, почерпнутих із давньоіндійських і древнеиранских релігійних творів. Усі поховані в могилах орієнтовані головою захід, чи південний захід. Не випадково. У уявленнях индоиранцев землю було квадратної чи круглої. Тому «круглий курган з могилою у центрі був подобою світу. Кожній стороною світла управляв свій бог, отже, орієнтація захід була орієнтацією на бога, котрий відає зв’язком із потойбічним світом. Труп зі світу андроновцы клали в скорченому вигляді. Раніше така поза викликало те, що, лякаючись небіжчика, його пов’язували мотузками в позі сну. Однак у давню літературу сказано, що зайнято землю покоит померлого, як мати сина, і у майбутньому він буде відродиться до нове життя. «Тому можна припустити, що скорчена поза небіжчика в могилі — поза немовляти в утробі матері-землі. Аби надати небіжчику цю позу, його пов’язували. Бога смерті Яму називали «що зв’язують мерців» й зображали тримає мотузку. Поруч із похованнями небіжчиків андроновцы використовували кремацію — спалення трупів, що з культом вогню. Проте залишки кісток, золи і вугілля в могилах різняться за своїм призначенням. У ранній період зола і вугілля — це залишки вогненних ритуалів спалення трупа. Зола та слонової кістки в пізніше час — спалений дерев’яне перекриття — сліди очисних багать. Іноді археологи зустрічають під час розкопок залишки парних поховань чоловіків і жінок, які лежали колись обіймах одне одного. Вважалося, що жінки були і покладено зі світу разом із чоловіками. Але тут інше, з давніх текстів став відомий, що жінка, зазвичай дружина, сама вибирала залишатися їй жити, чи вирушати в інший світ разом із покійним чоловіком. Але цей звичай недоотримав поширення і виконувався символічно — дружина мить лягала поруч із мертвим чоловіком у могилу, та був виходила звідти, або ж замість себе кидала зі світу відрізану косу. Численні обряди і ритуали супроводжували і повсякденному житті андроновцев, наповнюючи реальний світ їхнього життя богами, предками, героями. З жертвопринесення розпочиналося звичайно й спорудження будинку. Задля приносили судини з молоком, бика чи барана. М’ясо з'їдали, молоко випивали, а горщики та слонової кістки закопували дома майбутнього житла — біля вогнища, під опорним стовпом або під порогом. Відомі ситуації, як у жертву приносилися діти, яких ховали під підлогою вдома. Під час спорудження даху верхню балку окропляли жертовної кров’ю тварини влаштовували бенкет. Головний опорний стовп символізував зв’язок людей небом. Його святкові дні прикрашали квітами, тоді як у час весіль у стовпа сиділи наречений і наречена, а звичайні дні у цьому місці сидів старійшина. Особливим пошаною користувався рідний дім, вважався сімейної святинею. Руйнування вогнища була страшним вчинком. Осередку приносили жертви, навколо неї обводили який прийшов до будинку наречену, обносили перед похороном померлого. Золу з вогнища заборонялося викидати на вітер, тому поруч із житлом влаштовувалися спеціальні зольники. Всі ці обряди з вогнем і золою відбувалися спеціально у тому, щоб заслужити у богів здоров’я, добробут і багатство для семьи8. Малюнки на каменях. Релігія багато в чому визначила та розвитку мистецтва. Так, кам’яні фігурки богів робилися з великим реалізмом і художньою смаком. Своєрідні наскельні малюнки епохи бронзи: на покритих чорної глиняній скоринкою гладких поверхнях скель древні люди шматками твердого каменю вибивали зображення тварин, солнцеликих людей, колісниць, сцени боїв. Це найцінніший джерело інформації про духовній культурі людини, його світогляді. Казахстан — одне з найбільш багатих місць за кількістю і розмаїттям наскельних малюнків — петрогліфів. Чудові зі свого багатством малюнки Тамгалы, Ешкиольмес, Каратау, Маймака, Тарбагатая, Букентау вивчалися археологами і вони надбанням світової культури. Люди бронзової доби перебували на міфологічної стадії мислення. Для древніх життя представляла зміну повторюваних циклів природи — весняне рівнодення, оранка, осінній збирання врожаю, окіт худоби, зима і далі знову весняна оранка, весняний прихід теплого сонця. Щоб не порушити гармонію, кожна з таких подій слід було супроводжувати жертвопринесеннями богам, молитвами і особливими обрядами. Останні відбувалися у спеціальних святилищах, в затишних місцях: в гірських ущелинах, у священних джерел і річок. У період бронзи і пізніше такі святилища перебували у скель, і малюнки ними відбивали уявлення андроновцев про світ. Як правило, святилища використовувались у надувалася протягом багатьох століть. На скелях вибивали й вирізали малюнки як люди епохи неоліту і бронзи, але згодом — до ХІХ ст. Тож у скупчення малюнків вчені, користуючись певними методиками, виділяють різні за часу групи чи пласти. Вчені віднесли на період бронзи ряд малюнків, сюжетів і композицій. Один із найбільш часто встречаемых образів в наскальном мистецтві андроновцев — дикий бик тур з гнутими, витягнутими вперед рогами, нерідко з підкресленою горбом у лопаток, із сильним тілом, і міцними ногами. Перші зображення їх з’явилися ще за доби неоліту. Крім туру зустрічається зображення домашнього бика. Він зображений в упряжці в сценах ріллі чи показаний впряженным в візок. Виходячи з розуміння, що андроновцы — индоиранцы, можна, спираючись на міфи й релігійну літературу древньої Індії, та Ірану, розшифрувати зміст деяких петрогліфів. У міфах про створення всесвіту говориться, що світ створено з двох частин первородного бика, принесеного на поталу сонячним богом Митрою. Мітра порівнюється і ототожнюється з биком. В одному з малюнків серед стосів Ешкиольмес Мітра як антропоморфного істоти з головою, оточеній сонячним промінням, показаний хто стоїть на бика. На ряді святилищ древні зобразили сцени поклоніння солнцеголовому Мітрі. У урочищі Тамгалы зображений солнцеголовый людина, навколо якого хоровод з котрі танцюють чоловічків, і навіть одиночні і парні танцюристи. Усі всі разом вони виконують ритуальний танець. До речі, сам хоровод — це символ сонця, а рух учасників — імітація обертання світила на небі. Зображення бика пов’язані з ідеєю родючості, могутності і сили. Улюблений сюжет в наскальном мистецтві — двогорбий верблюд бактриан. У епоху бронзи він зображувався в статичної форми і нерідко обіймав у багатьох сценах ритуальне місце. У древніх іранців він був утіленням бога грому Веретрагны, а й у індусів — Индры. У «Авесті», священної книзі іранців, воспевается потужний грізний Веретрагна, що у образі верблюда «найбільшої силою має, найбільшої міццю». Серед петрогліфів епохи бронзи поширене зображення колісниць. Каратауские наскельні малюнки налічують 49 гравировок колісниць, є вони в Тамгалы, горах Ешкиольмес. На більшості їх показані легкі двоколісні мисливські і бойові колісниці. Усі вони зображені у єдиній манері, як у плані, нагадуючи гарбу із розібраними і належними по сторонам кузовка колесами. Упряжные тварини — коня, рідше верблюди. З конем і колісницею у іранців була пов’язана міф про небесної сонячної колісниці. На кінних колісницях вважали вони, роз'їжджають небом всі вищі боги. Зустрічаються серед малюнків сцени ріллі, у яких зображені упряжені в плуг бики, коні Пржевальського й козли. За плугом йде людина. Певне, ці сцени пов’язані з святкуванням року, з весняним солнцестоянием, святом відновлення природи, з родючістю. Важливою частиною свята було проведення першої борозни. Акт цей мав гарантувати багатий врожай. Право проведення першої борозни надавалося царю, у «Авесті» говориться у тому^ що верховний бог Ахура мазда вручив першому царю іранців Йиме «Золотий плуг», що він розорав землю. Ставлення до золотом плузі і першою борозну притаманно багатьох народов9. Слід відзначити, що відгомони древніх уявлень, найчастіше — у зміненому вигляді, збереглися у казахів та інших які населяють Казахстан народов.