Витоки страхування

Витоки страхування.

Окремі елементи страхування були відомі ще за тисячі років до нашої ери. На жаль, інформація, що дійшла до нас із давніх часів, не дає системного уявлення про зародження цього надійно­го способу захисту економічних інтересів громадян, виробничих і соціальних формувань. Значно легше відновлювати форми та окремі властивості будівель, споруд, навіть тварин, ніж економіч­ні зв’язки між людьми.

Археологічні знахідки дають можливість стверджувати: уже у стародавні часи різні народи добре усвідомлювали необхідність спорудження громадських спеціальних приміщень для зберігання запасів провізії на випадок можливої небезпеки.

У літературі є посилання на те, що ознаки страхування і в грошовій формі проглядалися дуже давно. Так, у шумерів у тре­тьому тисячолітті до нашої ери торгівцям видавали грошову по­зику, скажімо, для створення «спільної каси», щоб захистити їхні інтереси на випадок утрати вантажу під час перевезення. Пізніше територія, де проживав цей народ (теперішній Ірак), відійшла до складу рабовласницького Вавилону. Закони вавилонського царя Хаммурапі (1792−1750рр. до н. е.) вимагали укладення угоди між учасниками торговельного каравану про спільне по­криття збитків у разі несподіваної пригоди, наприклад нападу на когось із них розбійників. Очевидно, що така практика як цілком виправдана передавалася з покоління в покоління. Вона вдоско­налювалася й поширювалася на інші землі. Так поступово люди доходили висновку про доцільність страхування не лише в разі перевезення вантажів, а й у багатьох сферах свого життя та діяль­ності.

Багато свідчень дійшло до нас про відносно поширене взаємне страхування ритуальних витрат у Стародавньому Римі. Тут нада­вали великого значення культу похорону. Улаштування похорон­них процесій і спорудження пам’ятників вимагало значних витрат. Незаможні римляни накопичували потрібні гроші у профе­сійних колегіях і спілках. Цільове використання коштів забезпе­чувалося правовими гарантіями. Лише особа, зазначена в запові­ті, могла отримати належні кошти і витратити їх на ритуальні заходи, пов’язані з похоронами заповідача. На страхові суми не поширювалися претензії будь-яких кредиторів. Навіть рабовлас­ник (якщо він не значився в заповіті) не мав права на страхову суму раба. Але він міг відмовити колегії в наданні тіла раба для поховання, тоді колегія за рахунок страхової суми здійснювала символічні похорони, тобто ховала померлого «в уяві». У середньовіччі страхування поступово поширювалося й на інші ризики. Воно здійснювалось через гільдії (братства) та цехи. Стосунки між членами тут були тіснішими, ніж у колегіях Старо­давнього Риму. Згодом гільдії почали спеціалізуватися за окре­мими професіями. Серед них з’явилися й захисні гільдії, що мали завданням охорону особи й майна своїх членів від різних зазі­хань. Принцип взаємодопомоги закріплювався у статуті гільдії. Поступово тут формувався перелік страхових подій та уточнювався розмір внесків і виплат.

Сьогодні важко з упевненістю стверджувати, в якій саме краї­ні було засновано перше страхове товариство. Існують посилання на те, що сталося це в Ісландії в XIII столітті, коли тамтешні за­можні селяни почали об'єднуватися в спілки для взаємного захи­сту від утрат на випадок вогню або загибелі худоби. У разі неща­стя частину збитків потерпілим відшкодовували грішми, а решту — матеріалами або працею. Отже, страхових резервів і регулярних страхових внесків тут, очевидно, ще не існувало.

Більш переконливим є твердження про те, що поява страхових товариств пов’язана із зародженням капіталістичних відносин, і насамперед на морському транспорті та в торгівлі, де, до речі, було нагромаджено досвід різних моделей захисту власників су­ден і вантажів на випадок їх знищення, пошкодження або погра­бування під час рейсу.

Механізм морського страхування в початковий період будував­ся на договорі бодмереї. Сутність договору полягала в тому, що кредитор виплачував страхувальникові страхову суму, а потім у разі благополучного закінчення плавання, тобто за відсутності страхового випадку, кредиторові поверталась авансована сума плюс премія за бодмерею. Згідно із сучасним розумінням це було «страхування навпаки». Кредитори вимагали за надані на умовах бодмереї страхові суми великих премій (від 15 до 100%). Тому інколи ці умови страхування називають морською позикою. Бодмерея не могла існувати довго. Попит на страхові послуги зростав, а капіталу для забезпечення такого страхування бракувало. Тому страхування у формі бодмереї стало невиправданим. Адже це призводило до відтягування коштів страховика на кілька міся­ців, а іноді й років. Тим часом страхова сума, яка перебувала в роз­порядженні капітана судна, могла бути втрачена через піратський напад або іншу пригоду, що не завжди значилася як страхова.

Зростання попиту на страховий захист зумовило перехід до продажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збит­ків. Спершу їх продавали, здебільшого, товариства взаємного страхування.

Маємо дані про те, що перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Через 121 рік після цьо­го з’явився Венеціанський кодекс морського страхування. Далі ініціатива в морському страховому законодавстві переходить до Англії, страхове законодавство якої є відтоді взірцем для інших держав. Досить сказати, що прийнятий 1774 року закон про стра­хування життя й сьогодні лишається у складі чинного законодав­ства Англії. У 1779 році члени асоціації «Лондонський Ллойд» прийняли формуляр договору морського страхування — так зва­ний підписний формуляр Ллойда, окремі положення якого донині застосовуються в міжнародній практиці.

Комерційне мореплавання особливо інтенсивно розвивалося після Великих географічних відкриттів. Одночасно у вельми ри­зиковане плавання виходили кілька кораблів, а нерідко й цілі флотилії. Загроз для мореплавців було багато: шторм, нестача харчів, інфекційні хвороби, пошкодження судна комахами, зітк­нення суден, піратські напади тощо. Інвесторам, які вкладали в такі ризиковані заходи великі гроші, потрібно було розподілити між собою ризики, щоб у разі невдалого рейсу не втратити повні­стю свій капітал.

У XVII столітті в багатьох європейських країнах виникли акці­онерні страхові товариства (компанії). Першим серед них згадує­ться створене в 1602 році Голландсько-Ост-Індське товариство. Воно, як і чимало інших невдовзі створених в Англії, Німеччині та Франції товариств, здійснювало морське страхування, а також страхування на випадок пожежі здебільшого в міських поселеннях.

У цей час страхуванням охоплюється й діяльність селянських господарств, насамперед ідеться про страхування посівів від знищення або пошкодження градом. Проте акціонерна форма страховиків для селян не прижилася. Страхування сільськогос­подарських ризиків знову переходить до товариств взаємного страхування. Вони в багатьох державах лишилися й досі провід­ними страховиками в аграрному секторі економіки.

Особливо активно страхування починає впроваджуватися в період розвитку капіталістичної економіки. Лідером у страховому бізнесі стає Англія. Поряд з морським поширюється вогневе страхування, від нещасних випадків, а також страхування життя.

Вважають, що поштовх до розвитку вогневих страхових товариств у цій країні дали часті пожежі, особливо в містах. Будинки були переважно дерев’яними. Опалювалися вони домашніми во­гнищами (камінами), а освітлювалися свічками. Одна з найбіль­ших тогочасних пожеж сталася 1666 року в Лондоні. Вона забра­ла життя 70 тис. мешканців, знищивши майже весь житловий фонд міста.

У XIX столітті з’являються страхові картелі й концерни. Так, 1874 року в Берліні було створено міжнародний концерн, до яко­го ввійшли спочатку 16 страхових товариств, а через 50 років він об'єднував уже 230 товариств із 26 країн. Одночасно з майновим розвивалося й особисте страхування, скажімо, на випадок каліцтва, хвороби, втрати годувальника чи іншого нещастя. У багатьох містах з’явилися лікарняні страхові каси.

Особливо інтенсивно розвиваються всі форми і види страху­вання в XX столітті. У сучасному капіталістичному світі воно стало невіддільним атрибутом ринкової економіки.

У третє тисячоліття страхування ввійшло як одна з найбільш розвинених і ефективних сфер діяльності. Про це свідчить, зо­крема, й те, що суми надходжень страхових премій у світі щоро­ку зростають вищими темпами, ніж валовий внутрішній продукт. За даними міжнародної статистики протягом 1998 року до стра­хових компаній, товариств взаємного страхування надійшло в доларовому (США) еквіваленті 2155 млрд страхових премій. При­вертає увагу й украй нерівномірний розвиток страхового бізнесу. Справді, понад 55% усіх страхових надходжень припадає майже порівну на дві країни — США та Японію, ще 29% - на держави Європейського союзу. Частка решти країн світу — 16%, у тому числі України — лише 0,01%. Ці відомості опубліковано в мос­ковському журналі «Страхове ревю» (2000. — № 2).

Еволюція страхування в Україні. До набуття Україною ста­тусу незалежної держави страхування здійснювалося тут згідно з економічними, соціальними та правовими умовами, що існували у відповідний період у Київській Русі, царській Росії, а згодом — у колишньому СРСР.

Найдавнішим способом страхового захисту в Україні, як і в усьому світі, було взаємне страхування. Відомо, що починаючи з XIII століття і до появи залізниці на теренах сучасної України вели­ку роль у перевезенні вантажів на далекі відстані відігравало чумац­тво. Якщо під час подорожі в якогось-чумака, гинув віл чи ламався дерев’яний віз, то зусиллями всього гурту потерпілому купували по­трібні засоби пересування, причому до попередньої сплати регуляр­них внесків на створення й поповнення резервного фонду вдавалися рідко. І це мало сенс. Адже перевозити гроші було безпечніше, коли вони були розосереджені по багатьох індивідуальних гаманцях. Це не заважало виконанню зобов’язань щодо відшкодування збитків.

З розвитком капіталізму класичне страхування із Західної Єв­ропи прийшло в Росію. У XVIII столітті в Петербурзі та Москві з’явилися філії англійських страхових компаній. З упроваджен­ням державної монополії на страхову діяльність (1786) почали створюватися державні страхові організації. Це зумовлювалося потребами довгострокового кредитування. Маніфест «Про засну­вання державного позикового банку» дозволяв операції лише з тими домами, «які на страх до свого ж банку будуть передані». З цією метою при банку була створена страхова економія. Вона приймала на страхування будинки в обох столицях та інших міс­тах, але виключно кам’яні, покриті залізом або черепицею. Стра­хова премія визначалася в розмірі 1,5% від прийнятої на страху­вання суми. Страхова економія (експедиція) проіснувала 36 років. Проте вона, хоч і мала монополію на всі відповідні опе­рації, які були дуже вигідними, помітної діяльності не розгор­нула. Премії за весь цей час, як зазначалося в «Енциклопедич­ному словнику» Брокгауза та Єфрона, становили лише 1168 тис. руб., а виплати за збитки, заподіяні пожежами, — ли­ше 170 тис. руб. Архівні матеріали дають підстави вважати, що перше стра­хове товариство на території сучасної України було заснова­не на початку 1812 року у Феодосії.

Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів була пожежа. З метою захисту від її наслідків 27 липня 1827 року було оприлюднено Указ про створення Російського страхового това­риства від вогню. До 1913 року вже 13 акціонерних товариств здійснювали захист від вогню. Кілька з них успішно працювали в Україні.

З відміною кріпосного права активізується розвиток страхової справи, орієнтованої на село. На базі органів місцевого самовря­дування створюється система земського страхування. Страхові ризики полягали в знищенні або пошкодженні вогнем нерухомо­сті та великої рогатої худоби, страхувалися також пенсії осіб, ко­трі перебували на державній службі. Земське страхування поділя­лося на обов’язкове, додаткове та добровільне. Власники будівель, що підлягали обов’язковому страхуванню, мали змогу скориста­тися ще й страхуванням на добровільних засадах.

У містах діяли товариства взаємного страхування від вогню. Одне з таких товариств 1863 року було створено в Полтаві. Згодом порівняно великі товариства цього спрямування з’явилися також у Києві, Одесі та Харкові, їх діяльність обмежувалася те­риторією відповідного міста. Ці товариства обслуговували, здебільшого, великих домовласників, купців і фабрикантів. Страху­вальникам, які укладали договори страхування на кілька років підряд, надавалися пільги і навіть допускалося безплатне страху­вання за так званим золотим полісом.

Це були часи, коли страхова справа переживала глибоку кри­зу. Особливо великих збитків зазнавали товариства зі страхуван­ня від пожежі. Цінні папери перестали приносити власникам ди­віденди. Необмежена конкуренція страхових товариств стала небезпечною для страховиків. Щоб залучити якомога більше страхувальників, тарифи знижували без жодних на те підстав.

Цікаво, на наш погляд, ознайомитися з тими заходами, до яких вдавалися самі страховики для виходу з кризи. У 1874 році кілька страхових товариств Домовилися щодо спільних дій. Було створено синдикат, до якого ввійшли 8 страхових товариств. Во­ни уклали угоду, згідно з якою зобов’язалися діяти на однакових для всіх умовах. Застосовувались єдині тарифні ставки, єдині прийоми страхування і перестрахування, однакова система пільг і штрафів. Завдяки спільному підвищеному тарифу пожвавилася діяльність страхових товариств. Сума премій, як зазначалось у згадуваному вже «Енциклопедичному словнику» Брокгауза та Єфрона, почала зростати, збільшилися дивіденди. У другій половині XIX століття спектр страхових послуг був уже доволі широким. Страхові товариства приймали на страху­вання будівлі, тварин, меблі, одяг, засоби транспорту, вантажі, пе­вного розвитку набуло страхування життя.

Основним видом страхування і надалі лишалося страхування від вогню. Поняття такого страхування значно розширилося, охопивши більший набір ризиків. У 1909 році було затверджено статут Това­риства страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств (м. Харків).

У дореволюційні роки одним із важливих центрів страхування була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також контори філій провідних страхових компаній Петербурга й Мос­кви, іноземних страховиків.

Досить поширеним було й самострахування. Так, створене 1857 року Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) мало своєю головною базою Одесу. У 1865 році статут РТПіТ було змінено. Розмір страхового капіталу збільшено до 1 млн руб. і передбачено, що в разі розподілу прибутку з нього завжди має виділятися сума, необхідна для поповнення страхового капіталу до визначеного розміру. Цей фонд застосовувався під час страхування суден. Набули поширення товариства взаємного страхування серед землевласників. За прикладом Ліфляндського товариства було організовано товариство взаємного страхування землевласників у Києві. Воно ставило своїм завданням відшкодування збитків, за­вданих вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волинсь­кої губерній.

Особисте страхування виникло в 30-х роках XIX століття. Протягом тривалого часу страхування життя було монополією Російського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут товариства передбачав страхування за чотирма видами (розрядами): А — страхування капіталу, В — страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного строку, С — страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожит­тя), Д — страхування капіталів і пенсій на користь дітей при до­сягненні ними певного віку. Понад 97% припадало на розряд А.

У 1906 році було ухвалено закон про страхування життя дер­жавними ощадними касами. За умовами страхування договори укладалися без попереднього лікарського огляду на суми, не ни­жчі за 25 руб. Проте виплата страхової суми в разі настання страхо­вого випадку відстрочувалася на 5−7 років. Це не відповідало інтересам широких кіл населення.

Страхування життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, здійснювали також товариства взаємного страхування. Одне з них було в Києві.

Обсяги страхування в Росії були дуже малі порівняно з держа­вами Західної Європи.

У 1894 році було встановлено державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств. Здійснював його Страховий ко­мітет, який входив до складу Міністерства внутрішніх справ. Ін­спектори Комітету утримувалися на кошти від спеціальних внес­ків страхових організацій.

З 1885 року, коли в Росії було дозволено діяти іноземним страховим товариствам, тут з’явилися американські, англійські, німецькі, французькі компанії зі страхування життя. Для відкрит­тя філії в Росії іноземному страховикові належало попередньо внести до державної скарбниці 500 тис. руб. грошової застави та резервувати 30% надходжень страхових платежів на рахунках Державного банку. Але навіть діставши дозвіл працювати на мі­сцевому ринку, іноземні акціонерні компанії мали частку у стра­хових преміях не більш як 5,9%.

У 1895 році створено перше спеціалізоване Товариство росій­ського перестрахування.

На цей час припадала і грошова реформа, яка створила сприят­ливіші умови для діяльності вітчизняних та зарубіжних страхо­виків і перестраховиків.

Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків. Провідна роль на­лежала акціонерним товариствам. На них 1913 року припадало 63% застрахованого майна, 15% належало земським і 8% - мі­ським взаємним страховим товариствам. Решта страховиків охоп­лювали 14% зобов’язань з майнового страхування.

На межі XIX і XX століть пожвавилася страхова діяльність на території Західної України, яка входила тоді переважно до складу Австро-Угорської імперії, а після її розпаду — до Польщі і Руму­нії. Так, 1892 року почало надавати страховий захист від вогню українському населенню Галичини й Буковини Товариство взає­много страхування «Дністер». Через три роки воно заснувало до­чірній банк Товариство взаємного кредиту «Дністер». Ці фінан­сові інституції були одними із найпотужніших фінансових закладів у своєму регіоні й проіснували до 1939 року.

З метою надання українському населенню послуг у сфері страхування життя в 1911 році в Чернівцях було засновано Това­риство взаємного страхування життя і пенсій «Карпатія». Згодом головний офіс товариства було переведено до Львова. Тут воно також успішно працювало аж до об'єднання західних земель з Українською РСР.

Страхування сприяло зростанню концентрації виробництва й ка­піталу, що, у свою чергу, прискорювало розвиток страхової індустрії.

Події 1917 року в Росії внесли багато змін і до страхової спра­ви. Уже через рік ЇЇ було оголошено державною монополією. З утворенням СРСР майже всі страхові операції перейшли до ор­ганів Головного управління державного страхування при Мініс­терстві фінансів, застосовувались єдині правила й тарифи з кож­ного виду страхування. У 20-ті роки цей страховик не охоплював лише колгоспи та інші кооперативні підприємства.

У роки Радянської влади страхування розвивалося нерівномі­рно, насамперед щодо об'єктів державної власності. Останні, як відомо, становили переважну (1986 року — 94%) частину майна, що перебувало на балансах господарських формувань.

Починаючи з 1921 року страхування зазначених об'єктів — майна державних підприємств і організацій — згідно із законо­давством було добровільним.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 вересня 1929 року впро­ваджувалось обов’язкове страхування в державній промисловос­ті, яке охоплювало практично все майно. Проте вже через два ро­ки страхові платежі було включено до складу податку з обороту, а тому змінився порядок відшкодування збитків.

Водночас страхування кооперативних і громадських підпри­ємств, куди ввійшли й колгоспи, було переведено на державну основу. Відповідну роботу мали виконувати органи Держстраху СРСР. Цей страховик організовував також роботу з обов’язко­вого та добровільного страхування майна громадян.

Не існувало чіткої концепції і щодо розвитку особистого стра­хування. З березня 1929 року в СРСР почали швидко впроваджу­вати колективне страхування, маючи на меті охопити ним не менш як 75% працюючих. Цей показник таким високим був не­довго. Уже 1940 року він знизився до 30%, і колективне страху­вання стало збитковим. Його відмінили, ввівши індивідуальне змішане страхування, страхування на випадок смерті і втрати працездатності, страхування від нещасних випадків.

У післявоєнні роки було вжито деяких важливих заходів, спрямованих на посилення ролі страхування в розвитку економі­ки, зокрема затверджено положення про Держстрах СРСР. Цей документ розширював права низових страхових органів. Було на­дано статусу самостійної госпрозрахункової одиниці Управлінню іноземного страхування СРСР.

У період реформ 60-х років минулого століття багато було зроблено з налагодження страхового захисту сільськогосподар­ських підприємств, без якого важко було перейти до грошової гарантованої оплати праці колгоспників, прямого банківського кредитування колективних господарств, зміцнити інші напрямки госпрозрахункових відносин. Запроваджені з 1968 року умови обов’язкового страхування майна колгоспів, що ґрунтувалися на принципі еквівалентності взаємовідносин страховика зі страху­вальниками (їх сукупністю), стали кроком уперед у методології формування страхових резервів. Було збільшено норму страхово­го покриття і розширено перелік страхових подій (зокрема, включено посуху). З огляду на ефективність цих заходів уряд СРСР уже через 10 років визнав за доцільне перевести на такі умови страхування й державні сільськогосподарські підприємст­ва, спростувавши тим самим тезу, що «держава не може сама се­бе страхувати».

Протягом 60−70-х років почали застосовуватися нові види страхування майна, життя та здоров’я громадян. З 1988 року державні підприємства дістали право на здійснення добровільно­го страхування майна та відповідальності. Але незважаючи на се­рйозні зміни у ставленні до страхової справи, вона в СРСР розвива­лася значно повільніше, ніж у країнах із ринковою економікою.

Початок 90-х років ознаменувався політичними та економіч­ними змінами світового масштабу. На карті замість Радянського Союзу з’явилися 15 незалежних держав. Україна за кількістю на­селення та виробничим потенціалом посіла друге місце серед нових країн. Вона обрала ринковий тип розбудови економіки, ста­вши на шлях глибоких економічних реформ. Важливою складо­вою нового господарського механізму має бути ефективна сис­тема страхування, що відповідає світовим стандартам.