Вступ. 
Засоби милозвучності української мови

Людина живе у світі в якому без спілкування просто неможливо жити, оскільки воно є не від'ємною частиною її життя, тому щоб нам українцям правильно говорити потрібно пізнати хоча б деякі таємниці українського Слова, у якому відбився всесвіт українських духовних обріїв. Кожна людина сприймає його в цілісних індивідуальних образах, бо ми формуємо своє уявлення про той чи той предмет на власному життєвому досвіді, закодовуючи у свідомості, а потім відтворюючи в слові найважливішу інформацію про світ. Слово викликає різні почуття: захоплення, зачарування, здивування, гнів, обурення, сум; воно спонукає серце швидше битися в грудях, будить фантазію, творчу думку, підтримує в професії. Та й успіх щоденного спілкування залежить від загальної мовної ерудиції, володіння усталеними мовними засобами, уміння й бажання знайти нові виразові можливості мови.

Сучасний український соціум в освіті, науці, культурі, державних інститутах використовує українську літературну мову, яка символізує саму націю, уособлює її єдність, дбайливо охороняючи багатовічні культурні набутки. У цьому їй допомагають територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, проте власне літературна мова являє собою зафіксовану в писемній та усній практиці мову суспільного спілкування, інтелектуальний рівень якого обов’язково залежить ще й від рівня володіння культурою цієї мови. Крім того, однією з визначальних ознак літературної мови є наявність норм, тобто мовних засобів, які ми сприймаємо як зразок суспільного спілкування.

А якщо критично поглянути на себе в зразкове «мовне» дзеркало? Чи задовольнить нас побачене й почуте? Наскільки правильними (нормативними) та виразними є риси нашого мовного обличчя, ясним і чистим — погляд, доречною — усмішка? Д.Р.Паркінсон у книзі «Люди зроблять так, як захочете ви» писав: «Мабуть, можна приховати своє походження, освіту та інше, але більшості людей це не вдається — їх видає мова». Тож будемо продовжувати виховання в собі чуття слова, щоб, уважно й вимогливо ставлячись до власної мови, створити гідний мовний образ сучасного українця й сучасної України.

Рідна українська мова гріє душу божественним вогнем, вона бринить для нас небесними звуками.

І.Огієнко.

Іноді натрапляємо на помилкову думку: хіба важливо, як вимовити чи наголосити слово, наприклад, рАзом чи разОм. Все одно зрозуміють. Якщо співрозмовники так само неправильно говорять, то вони ще більше утверджуються у своїх помилках, а якщо й розрізняють помилку, сприйняття висловленої думки переривається, стає дискомфортним, адже потрібен додатковий час на її осмислення. Це помітно в офіційному спілкуванні, коли мовцеві треба говорити експромтом — відповідати на запитання, брати участь у дебатах, дискутувати з опонентами. «Неохайна», неграмотна усна мова нагадує прірву, до якої затягує зміст спілкування. Неправильне наголошування слів, як і неправильна вимова звуків та звукосполучень, відволікають слухачів, особливо тих, хто володіє літературною мовою.

Зосереджуючись на милозвучності української мови та особливості її наголосу, ставимо такі завдання: 1) визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують; 2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; 3) вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; 4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності; 5) визначити акцентуаційні норми (норми наголошення) тощо.