Проблеми теорії і практики застосування концепцій «культурної спадщини» та «спільної спадщини людства» у сучасному міжнародному праві

Проблеми теорії і практики застосування концепцій «культурної спадщини» та «спільної спадщини людства» у сучасному міжнародному праві

У сучасному міжнародному праві концепції «культурна спадщина» («cultural heritage») та «спільна спадщина людства» («common heritage of mankind») ще не набули завершеного наповнення, залишаються маловивченими, відтак привертають увагу теоретичні та практичні аспекти їх застосування, аналіз яких дає підстави розглядати культурну спадщину як особливий об'єкт концепції спільної спадщини людства, котра привнесла у розвиток міжнародного права «новий та корисний аспект» [10, 291].

Спільна спадщина людства, як і культурна спадщина, належить до прав людини третього покоління, котрі вирізняються різноманітністю і взаємопов'язаністю. Дані права по-різному тлумачаться в доктрині міжнародного права, наділяються різним змістом і обсягом, це, частково, зумовлено тим, що формування окремих інститутів третього покоління прав людини відбувалося в різних сферах людської діяльності і лише процес систематизації міжнародного права призвів до їх об'єднання як прав людини «третього покоління». Мета статті полягає у виявленні особливостей концепцій «культурна спадщина» та «спільна спадщина людства» з урахуванням новітніх тенденцій їх розвитку в міжнародному праві, а також аналізі правової природи і практики їх застосування.

За останні півстоліття міжнародне право зазнало кардинальних змін та перетворень, втім комплексні правові розробки з окреслених питань практично відсутні. У вітчизняній та закордонній науковій літературі окремі аспекти змістового значення, загальні підходи до вирішення проблеми співвідношення термінів «культурна спадщина» та «спільна спадщина людства» висвітлюються вченими, серед яких В.І. Акуленко, Г. О. Анцелевич, В. В. Максимов, О.І. Мельничук, О.А. Радзівілл, Ш. Вільямс, Е. Латманн, В. Ковальські, Л. Протт, В. Фідлер. У радянській науці міжнародного права зазначена проблематика майже не досліджувалася. Фактично єдиним юристом-міжнародником, який приділив детальну увагу спільній спадщині людства, був Р. В. Деканозов.

Враховуючи динаміку розвитку понятійно-термінологічного апарату міжнародного права, зауважимо, що концепція спільної спадщини людства, замінивши назву з «загальнолюдського надбання», зберегла змістове наповнення, що полягає в «справедливому розподілі переваг, очікуваних від неї („спільної спадщини людства“ — С.П.) на довгочасну перспективу» [12, 296] і поки що не сформувалась остаточно. Донині зберігають актуальність слова голови ІІІ Конференції ООН з морського права, який закликав конкретизувати зміст даного поняття і підкреслив, що «найбільш серйозною проблемою є проблема напрацювання рамок, форми і змісту концепції спільної спадщини людства [7, 5], котра, на переконання Р. В. Деканозова, «складається з двох компонентів просторового і ресурсного» [4, 145]. Нераціональна довготривала активна експлуатація природних ресурсів та просторів поза межами дії національної юрисдикції заподіяла значної шкоди відповідним об'єктам. З іншого боку, як слушно наголошує професор ГО. Анцелевич, «нові можливості експлуатації природних ресурсів морського дна поставили на порядок денний питання про те, яким чином світове співтовариство може використовувати ці ресурси, як юридично і справедливо регламентувати діяльність держав на морському дні» [1, 127−128], адже на той час на дно морів і океанів поширювались загальні принципи міжнародного морського права, закріплені у Женевських конвенціях 1958 р. та в інших документах, котрі не вміщували детальної правової регламентації діяльності на морському дні, не підвладному національному суверенітетові держав. Відтак, стала нагальною потреба узгодження правового та інших режимів і механізмів експлуатації та збереження таких ресурсів всім міжнародним співтовариством, створення оптимальних і прийнятних для всіх держав умов діяльності на морському дні. Суть наукової концепції спільної спадщини людства полягає в раціональному використанні об'єктів, що знаходяться на міжнародній території спільного користування, поза межами національної юрисдикції держав, становлять цінність для міжнародного співтовариства в цілому та потребують збереження і захисту в інтересах майбутніх поколінь.

Проблеми ефективного дослідження і використання дна морів і океанів поза межами національної юрисдикції, правового регулювання діяльності людини на морському дні та експлуатації його мінеральних ресурсів з усією гостротою постали на ХХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1967 р. Саме тоді було сформовано спеціальний тимчасовий Комітет для вивчення питань використання ресурсів морського дна поза межами дії національної юрисдикції, в процесі роботи якого з’явилась ідея проголошення району морського дна поза межами національної юрисдикції держав спільною спадщиною людства. При цьому в міжнародноправовій термінології поняття «людство» має умовний характер, оскільки людство не має міжнародної правосуб'єктності, тобто «юридичної властивості, яка передбачає можливості суб'єкта мати права, обов’язки та реалізовувати їх… Права та обов’язки, які дозволяють кваліфікувати суб'єкта (держава, організація тощо), формують його міжнародно-правовий статус» [9, 230]. Отже, під людством у даному контексті слід розуміти насамперед держави, а також інших суб'єктів міжнародного права. У становленні цієї концепції особливе значення мають такі міжнародно-правові акти, як Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла від 27 січня 1967 р. [8, 137−143] (далі Договір про космос 1967 р.), Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах від 18 грудня 1979 р. (п. 1 і 5 ст. 11) [8, 162−171], Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. (ст. 136) [3, 322−474], Хартія економічних прав і обов’язків держав від 12 грудня 1974 р. [3, 135−145], в якій вперше було визначено міжнародно-правовий статус дна морів і океанів та його надр поза межами дії національної юрисдикції, як «спільної спадщини людства» (ст. 29), а також проголошено відповідальність усіх держав за захист і збереження навколишнього середовища (ст. 30).

На наш погляд, вищезазначене слугує вагомим аргументом для спростування позиції професора Жана Тускоза стосовно того, що «концепція загальнолюдського надбання не має юридичного характеру, вона не закріплена позитивним правом, вміст цього надбання є невизначеним, а людство не наділене правами юридичної особи, які б дозволили йому отримати відповідні права. Це поняття належить до сфери уявного націй., могло б прислужитися в майбутньому підставою для правових конструкцій» [15, 277]. Натомість Р. В. Деканозов, керуючись результатами порівняльного аналізу щодо правових режимів зазначених просторів і договірною практикою держав, слушно підкреслив, що «їх правові режими не ідентичні» [4, 161], але «між статусами відкритого моря, Антарктики і повітряного простору над ними, морського дна поза межами континентального шельфу, космічного простору існує тісний взаємозв'язок. Він базується не тільки на основних загальновизнаних принципах міжнародного права, а й на деяких спільних саме для статусів цих територій принципах і нормах, які визначають їх особливий правовий режим, що відрізняє їх від інших категорій територій (просторів)» [5, 203]. Правові статуси просторів, вилучених зі сфери національного суверенітету здійснювали і здійснюють взаємний вплив на становлення і розвиток відповідних правових норм. Не викликає сумніву, що норми міжнародного космічного права формувались під певним впливом норм міжнародного морського і міжнародного повітряного права, а ряд важливих положень Договору про Антарктику від 1 грудня 1959 р. [3, 664−669] таких, як спільна заінтересованість усього людства, використання винятково у мирних цілях, свобода наукових досліджень, міжнародна співпраця та ін., знайшли віддзеркалення у Договорі про космос 1967 р. тощо. Водночас міжнародне космічне право помітно впливає на інші галузі міжнародного права. Скажімо, не можна не помітити впливу норм міжнародного космічного права на становлення і розвиток правового режиму Міжнародного району морського дна, приміром, в частині, що стосується його використання виключно в мирних цілях. Очевидно, що згодом взаємний вплив зазначених галузей та норм міжнародного права, передусім імперативних, зросте.

Зміст поняття «спільна спадщина людства» визначається конкретними положеннями відповідного міжнародноправового акта. Stricto sensu до об'єктів спільної спадщини людства можна віднести лише Міжнародний район морського дна, Місяць та інші небесні тіла. їх міжнародно-правовий статус буквально як спільної спадщини людства визначено в Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. (п. 1 і 5 ст. 11) і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 136). Міжнародно-правовий статус, подібний до попередніх, закріплено у міжнародних угодах щодо Антарктики, відкритого моря, космосу і, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, міжнародного звичаю та доктрини, на них поширюється поняття «спільна спадщина людства». Р. В. Деканозов підкреслює, що «простори, на які поширюється поняття „спільна спадщина людства“, це завжди за правовою природою міжнародні території, оскільки принципи непривласнення та спільного користування іманентні просторовому компоненту спільної спадщини. Інакше саме поняття „спільна спадщина людства“ втрачає будь-який сенс» [4, 147]. Відтак, в розширеному тлумаченні, формальним критерієм віднесення до спільної спадщини людства є перебування поза межами національної юрисдикції. Водночас головним критерієм віднесення до спільної спадщини людства, на думку вітчизняного юриста-міжнародника О.А. Радзівілла, слід вважати «не стільки формальні просторові критерії (поза межами національної юрисдикції), скільки життєву важливість для всього людства об'єктів його спільного використання» [13, 81].

Дослідження правової природи концепції спільної спадщини людства дозволяє охарактеризувати її складові як такі, що є предметом заінтересованості всіх членів міжнародного співтовариства, на них не поширює дію національний суверенітет держав, вони та їх ресурси не підлягають привласненню в якій би то не було формі, знаходяться у користуванні всіх членів міжнародного співтовариства. Порівняно з правовою природою просторового компоненту поняття «спільна спадщина людства», правова природа ресурсного компоненту має особливості, котрі, зокрема, полягають у тому, що принцип непривласнення у цій сфері застосовується тільки поки такі ресурси не видобуті. До прикладу, відповідно до положень ст. 133 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «ресурси» це всі тверді, рідкі або газоподібні мінеральні ресурси in situ (на місці) в Районі на морському дні або в його надрах, включаючи поліметалеві конкреції, а «ресурси, видобуті з Району», розглядаються як корисні копалини. Таким чином, видобуті згідно з Конвенцією корисні копалини, на відміну від ресурсів, не належать до спільної спадщини людства і можуть перейти у власність того, хто їх видобув. Правова природа міжнародних ресурсів втілюється в їх міжнародній охороні, яка поєднує заходи щодо збереження і раціонального використання в інтересах як міжнародного співтовариства в цілому, так і окремих держав на благо нинішнього та майбутніх поколінь.

Застосування понять римського приватного права, приміром res omnium communis, res extra commercium, res nullius або terra nullins, для розкриття правової природи концепції спільної спадщини людства є неприйнятним, вони стосувались інших явищ. Скажімо, давньоримське поняття res omnium communis (спільної власності) передбачає можливість поділу такої власності, що суперечить універсальним міжнародно-правовим нормам, які забороняють національне привласнення об'єктів спільної спадщини людства (п. 2 і 3 ст. 11 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р., п. 1 ст. 137 Конвенції ООН з морського права 1982 р. та ін.). Отже, визначальними в правовій природі даної концепції є фундаментальні принципи непривласнення та спільного рівноправного користування.

Варто враховувати, що принципи, покладені в основу правового статусу спільної спадщини людства, тісно взаємопов'язані й покликані створити найбільш сприятливі умови для використання тієї чи іншої території (просторів) та їх ресурсів на благо і в інтересах міжнародного співтовариства в цілому, котре все гостріше відчуває потребу у використанні зазначених об'єктів, багатих природними ресурсами, в інтересах кожної держави зокрема та міжнародного співтовариства в цілому, в інтересах всього людства, що, зрештою, й зумовило необхідність закріплення в міжнародному праві їх статусу. Щодо принципу непривласнення (закріпленого у положеннях п. 2 і 3 ст. 11 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р., ст. 137 Конвенції ООН з морського права 1982 р. тощо) та принципу спільного користування (сформульованого зокрема у п. 4 ст. 11, п. 1 ст. 6, ст. 8 і 9 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р., ст. 141 і ст. 256 Конвенції ООН з морського права 1982 р.), то їх значимість для теорії і практики міжнародного права важко переоцінити, вони тісно пов’язані та взаємообумовлені, підлягають універсальному застосуванню як імперативні норми загального міжнародного права, як норми jus cogens, відступ від яких, згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., є неприпустимим.

Водночас із визначенням правової природи просторів поза межами національної юрисдикції, донині тривають дискусії стосовно поширення поняття спільної спадщини людства і на об'єкти, які не можуть перебувати цілком поза межами національної юрисдикції. Атмосфера і повітряний простір [2, 63−72] стали одними з перших предметів дискусій з окреслених питань. Чимало юристів-міжнародників як спільну спадщину людства розглядають довкілля, природні та антропогенні ресурси планети, культурні цінності, культурну спадщину. Скажімо, це поняття, на переконання професора Жана Тускоза, охоплює «захист людства під час війни, право міжнародного простору, зокрема Антарктики, небесних тіл, позаатмосферного простору, захист культурних цінностей (курсив наш — С.П.), захист довкілля тощо» [15, 277].

Розуміння правового змісту концепції спільної спадщини людства залишається неоднозначним як серед вітчизняних, так і іноземних вчених, що зумовлено, на думку професора Еразмського університету (Роттердам) Пітера Маланчука, невизначеністю конкретних правових наслідків, які випливають з неї, оскільки їх (правові наслідки С.П.) фактично залишено на розсуд держав [10, 290]. Зрештою, дана категорія є «свідченням появи в різних галузях міжнародного права груп принципів і норм, пов’язаних із змістово-цільовим розвитком принципу рівноправності держав» [11, 8]: правовий статус об'єктів спільної спадщини людства передбачає їх раціональне використання, передусім, державами на основі рівності, відповідно до основних принципів і норм міжнародного права, і виключає можливість дискримінації у вигляді національного привласнення однією з них частини цих просторів. Поза сумнівом, це цілком обґрунтовано, оскільки тільки в такий спосіб можна реалізувати основну ідею цієї концепції врахування інтересів міжнародного співтовариства в цілому і кожної держави зокрема.

Глибокий аналіз розвитку правового статусу вод відкритого моря дав підстави вітчизняному вченому Г. О. Анцелевичу виокремити основні ознаки, характерні для того чи іншого об'єкта міжнародного права як об'єкта спільної спадщини людства: «Використання на благо всього людства, використання тільки в мирних цілях, неприпустимість поширення національної юрисдикції, рівність прав всіх народів на використання., розумний справедливий облік заінтересованості всіх народів (націй) у використанні., неприпустимість національного привласнення хоча б частини об'єкта» [1, 112]. Практика застосування джерел міжнародного права охорони культурних цінностей засвідчує, що навряд чи можна аргументовано стверджувати притаманність цих ознак сучасному правовому статусу культурної спадщини, але враховуючи значимість та важливість збереження для нинішнього і майбутніх поколінь, її варто розглядати як особливий об'єкт спільної спадщини людства, як об'єкт з особливим міжнародно-правовим статусом srn generis. У цьому контексті одним з найприйнятніших визначень культурної спадщини, закріплених у міжнародно-правових актах є, на наш погляд, її розуміння як сукупності ресурсів, успадкованих від минулого, які люди вважають, незалежно від своєї належності, віддзеркаленням і уособленням своїх постійно змінюваних цінностей, вірувань, знань і традицій. Культурна спадщина охоплює всі аспекти навколишнього середовища, які виникли внаслідок взаємодії між людьми і простором у ході історичного розвитку (п. «а» ст. 2 Рамкової Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства 2005 р.).

У преамбулі Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. закріплено принципове положення, згідно з яким «шкода, яка завдається культурним цінностям кожного народу, є шкодою для культурної спадщини всього людства» [16, 85], а, з іншого боку, як влучно зазначив О.А. Радзівілл, формування цілого комплексу норм у міжнародному праві, які склали відповідний інститут спільної спадщини людства, відбувалося паралельно з розвитком концепції культурної спадщини в доктрині міжнародного права [9, 4]. Зрештою, очевидно, що як за понятійним потенціалом, так і за обсягом напрямів регулювання обидві концепції є різнопланово багатими. їх аналіз засвідчує, що в нормативних масивах не тільки соціальних галузей міжнародного права, до яких, безумовно, належить міжнародне право охорони культурних цінностей, а й інших, досліджених вище, реалізуються окремі елементи змісту принципу рівноправності держав, серед яких вирізняються принципи недискримінації та справедливості. Принцип недискримінації або, як його ще називають, рівності, є одним з основних принципів міжнародного торгівельного права [17, 682], проте широко застосовується у багатьох галузях міжнародного права, у праві Європейського Союзу та праві Ради Європи. Привертає увагу його формула, виведена прецедентним правом Європейського Союзу, яка полягає у забороні однакового ставлення до різних ситуацій, чи різного ставлення до однакових ситуацій [14]. На нашу думку, саме в такому аспекті його слід застосовувати у міжнародному праві охорони культурних цінностей у сфері повернення та реституції втрачених і незаконно вивезених культурних цінностей, особливо під час Другої світової війни. Втім, теоретичні напрацювання стосовно даної проблеми помітно відстають від потреб практики міжнародного співробітництва, що призводить до елементів суб'єктивізму під час вирішення практичних питань у цій галузі. Зазначена проблема потребує подальшого теоретичного обґрунтування та відповідних наукових досліджень прикладного характеру.

Принцип справедливості покладено в основу міжнародного правопорядку, його нормативний зміст пронизує всю систему міжнародного права, передусім його основні принципи. Аналізуючи роль принципу справедливості у міжнародних відносинах і міжнародному праві на універсальному рівні, Г. К. Дмитрієва слушно констатує, що «принцип справедливості має багатий зміст, який охоплює всі види міжнародних відносин. Універсальність змісту і дії характерні риси принципу справедливості. Його зміст поєднує два взаємопов'язаних елементи. Перший з них є концептуальним. Він включає уявлення і принципи, що їх закріплюють, керуючись якими мають бути організовані та діяти система міжнародних відносин і відповідна нормативна система: вони повинні базуватись на справедливих. принципах. Другий елемент є функціональним. Він складається з принципів і норм, що стосуються функціонування системи міжнародних відносин і міжнародного права: ці системи повинні функціонувати на справедливій основі, справедливими мають бути і результати їх функціонування. Будь-яке міжнародно-правове регулювання повинно бути справедливим» [6, 78]. Як бачимо, йдеться про справедливість позитивну, тобто її загальновизнаний мінімум, як його закріплено у нормах міжнародного права. При цьому слід враховувати, що принципу справедливості належить провідна роль у визначенні справедливості інтересів держав, зокрема у сфері міжнародного права охорони культурних цінностей та їх узгодженні. Згідно принципу справедливості кожна держава, реалізуючи свої права, повинна поважати законні права та інтереси інших держав та решти суб'єктів міжнародного права. Показово, що з розвитком нормативного змісту принципу справедливості, розширюється його пряма регулююча дія, адже «все частіше норми міжнародного права передбачають застосування принципу справедливості для регулювання міжнародних відносин, насамперед у сферах, не врегульованих або недостатньо врегульованих міжнародним правом [6, 81], що особливо актуально для міжнародного права охорони культурних цінностей.

Поняття «спільна спадщина людства» має об'ємний зміст, а багатогранність терміна «спадщина» дає можливість застосовувати його до різних категорій міжнародного права. Відтак, щоб дане поняття було дієвим і відповідало потребам міжнародного співтовариства, необхідно конкретизувати його правовий зміст.

Території (простори), що знаходяться поза межами національної юрисдикції держав, та культурна спадщина суттєво різняться за правовим статусом і правовою природою, оскільки об'єкти першої перебувають поза національною юрисдикцією держав і належать усьому людству, а статус об'єктів культурної спадщини встановлюється міжнародним правом без обмеження суверенних прав держав на них. Отже, виникає питання, чи доцільно і виправдано поширювати концепцію «спільної спадщини людства» на об'єкти з різними правовим статусом і правовою природою, адже чимало юристів-міжнародників традиційно акцентують увагу на «єдиній юридичній природі категорії територій (просторів), вилучених зі сфери національного суверенітету» [5, 204], наголошуючи при цьому, що «.такій єдиній юридичній природі повинні відповідати єдине поняття, що розкриває цю природу, а також термін, який позначає це поняття» [5, 204]. Проте навряд чи це може слугувати аргументом на користь не поширення такого поняття на інші категорії об'єктів, оскільки «деякі цінності культурної та природної спадщини становлять значний інтерес, що вимагає їх збереження як частини всесвітньої спадщини всього людства» [16, 129]. На наш погляд, склались об'єктивні умови, і сучасний рівень розвитку міжнародного права дозволяє поєднати в концепції спільної спадщини людства не тільки території (простори), вилучені зі сфери дії національного суверенітету, а й інші категорії значимих для всього міжнародного співтовариства об'єктів, що потребують міжнародно-правової охорони, передусім, культурної спадщини людства, «беручи до уваги, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу» [16, 129]. Визначення відмінностей у правовій природі цих категорій має не тільки теоретичне, а і практичне значення, оскільки сприятиме подальшій розробці їх статусів, зокрема статусу культурної спадщини як особливого об'єкта спільної спадщини людства, що вимагатиме, насамперед від держав, як основних суб'єктів міжнародного права, докласти максимум зусиль з метою досягнення рішення, прийнятного для всього міжнародного співтовариства. Таким чином, змістове розширення і збагачення концепції спільної спадщини людства найбільш повною мірою відповідатиме настійливим вимогам сучасних міжнародних відносин не лише на регіональному, а й універсальному рівнях.

Враховуючи викладене, a priori можна припустити, що в процесі подальшої гуманізації та демократизації міжнародного права, його прогресивного розвитку, зв’язок між концепціями «спільної спадщини людства» і «культурної спадщини» спричинить появу комплексів міжнародно-правових норм, які реалізують останню в міжнародному праві щодо прав людини, праві міжнародної відповідальності, міжнародному кримінальному праві та інших галузях міжнародного права. Крім того, концепція спільної спадщини людства дозволить на об'єктивній основі розвивати і конкретизувати статуси усіх видів об'єктів, що входять до її складу, безумовно, обов’язково з врахуванням специфіки, властивої кожному такому виду. На перспективу розробка вище аналізованих проблем є необхідною для забезпечення прогресивного розвитку сучасного міжнародного права, розвитку усталених чинних і появи нових універсальних міжнародноправових норм, покликаних поширити свій регулятивний вплив на сферу охорони культурних цінностей.

Ці норми сформують основу для становлення принципу охорони культурної спадщини людства, нададуть йому дієвості та визначеності. З іншого боку, сам принцип, поєднуючи різні зазначені вище норми, надасть додаткового імпульсу таким нормам, підкреслюючи особливе значення для всього міжнародного співтовариства тих цінностей, на які поширює дію цей принцип. Особливість даного принципу полягає також у тому, що чимало міжнародно-правових норм, які він поєднує, функціонували і функціонують цілком самостійно, поза принципом охорони культурної спадщини людства як спеціальним принципом, на стадії формування, міжнародного права охорони культурних цінностей.

спільний спадщина право міжнародний.

• 1. Анцелевич Г. А. Международно-правовой статус и режим использования морских объектов общего наследия человечества. Перспективы развития в порядке de lege ferenda: Монография. К.: УАЗТ, 2002.
• 2. Виноградов С. В. Международное право и охрана атмосферы. М.: Наука, 1987.
• 3. Действующее международное право. В 3-х томах. / Составители Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. Том 3. М.: Изд. Московского независимого института международного права, 2000.
• 4. Деканозов Р. В. Понятие «общее наследие человечества» в международном праве // Сов. ежегодник межд. права, 1981. М.: Наука, 1982.
• 5. Деканозов Р. В. Некоторые вопросы юридической природы территорий (пространств), изъятых из сферы государственного суверенитета // Сов. ежегодник межд. права, 1973. М.: Наука, 1975.
• 6. Дмитриева Г. К. Принцип справедливости в международном праве // Советский ежегодник международного права, 1983. М.: Наука, 1984.
• 7. Док. ООН, А / СопЈ 62/ SR. 117.
• 8. Космічне право України: Збірник національних і міжнародних правових актів. Вид 4-те, переробл. та доповн. К.: Атіка, 2004.
• 9. Кулеба Д.І. Участь України в міжнародних організаціях. Правова теорія і практика / За наук. ред. О. В. Задорожнього. К.: Промені, 2007.
• 10. Маланчук Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. З англ. Харків: Консум, 2000.
• 11. Мохаммад Халаф Абдель Фаттах Аль-Бкур. Розвиток принципу рівноправності держав у галузевих принципах і нормах сучасного міжнародного права // Автореф. дис… канд. юрид. наук 12.00.11. К., 2000.
• 12. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. / Пер. с фр. К., 2000. Т. 2.
• 13. Радзівілл О. А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві // Дис… канд. юрид. наук 12.00.11. К., 2000.
• 14. Справа 13/63, Italy v. Commission [1963] European Court Reports 165.
• 15. ТускозЖан. Міжнародне право: Підручник / Пер. з фр. К.: АртЕк, 1998.
• 16. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко та В.І. Акуленко. К.: Юрінком Інтер, 1997.
• 17. Cottier T., Mavroidis P. Regulatory Barriers and the Principle of Non-Discrimination in World ТгМє Law.-University of Michigan Press, 2000.