Виклад основного матеріалу дослідження

У сучасних дослідженнях немає єдиного визначення поняття «соціальна компетентність». У державних документах та наукових працях знаходимо такі тлумачення:

• — соціальна компетентність — це здатність особистості продуктивно співпрацювати з різними партнерами у групі та команді, виконувати різні ролі та функції в колективі [2];
• — соціальна компетентність — це набута здатність особистості гнучко орієнтуватися у мінливих соціальних умовах та ефективно взаємодіяти із соціальним середовищем [4, с. 145];
• — соціальна компетентність є інтегральною якістю особистості, що складається з комплексу емоційних, мотиваційних, характерологічних особливостей і виявляється в соціальній активності та гуманістичній спрямованості особистості [3, с. 98];
• — соціальна компетентність — це здатність людини вибудовувати стратегії взаємодії з іншими людьми в оточуючій змінній реальності [9, с. 126].

Соціальна компетентність передбачає наявність упевненої поведінки, при якій різні навички відносин з людьми є автоматизованими й дають можливість мобільно змінювати свою поведінку залежно від ситуації. В основі складових цієї якості психологами виділяються: здатність брати на себе відповідальність, брати участь у прийнятті рішень і регулювати конфлікти; життєдіяльність у різнокультурному суспільстві, що включає в себе розуміння відмінностей між культурами, повагу та здатність жити з людьми інших культур; оволодіння усним і письмовим спілкуванням; бажання і здатність до саморозвитку й самонавчання.

У дослідженнях М. Гончарової-Горянської виділяються три підходи щодо визначення змісту соціальної компетентності: на основі конкретних соціальних навичок; на основі параметрів виміру соціальної компетентності; на основі якості поведінки соціально компетентної особистості [1, с. 72]. Акцентуючи увагу на тому, що особистість — істота соціальна, науковці зазначають, що соціальна компетентність включає соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для успішної взаємодії із соціальним середовищем, а також самопочуття та самосприйняття особистості в мінливому соціумі. Соціальна компетентність незначною мірою залежить від природно-фізіологічних якостей, адже вона формується під впливом зовнішніх чинників [8, с. 6]. Ця якість особистості передбачає як достатній рівень уміння будувати партнерські відносини, здатність до кооперації на рівноправній основі, так і достатній рівень комфортності, щоб не йти врозріз із вимогами суспільства [5, с. 89]. На думку Л. Лєпіхової, соціальна компетентність вимагає від особистості як принциповості, вміння відстояти власну думку, протистояти небажаному впливу, так і толерантності, вміння не просто пристосовуватися, а ефективно діяти в соціальних умовах, що постійно змінюються [7, с. 18].

Аналіз наукових праць дає підстави стверджувати, що сучасні дослідники розглядають соціальну компетентність як необхідну складову особистості, яка визначає успіх у становленні особистості як повноцінного члена соціуму, тому процес формування цієї інтегральної якості особистості потребує значної уваги зі сторони педагогів. Оскільки початкова школа є першим обов’язковим ступенем загальної освіти, у цей період починається системне залучення дитини до громадського життя, закладаються основи соціальної компетентності учнів.

Важливою особливістю молодшого шкільного віку, як вважають багато сучасних науковців, є зміна соціальної позиції дитини. Вона «приступає до систематичного навчання, стає членом класного і шкільного колективу, змінюються її відносини з дорослими. Це розширює й поглиблює систему її відносин з навколишньою дійсністю, посилює значущість спонтанних соціалізаційних процесів для її особистісного розвитку» [10, с. 384]. Саме у цей час формується низка особистісних утворень, що стають основою соціальної компетентності, а саме: формується новий тип відносин з людьми, засвоюються певні соціальні норми, втрачається орієнтація на дорослого й відбувається зближення з групою однолітків, де необхідними є навички конструктивної взаємодії; молодший школяр починає розуміти, що від його поведінки залежить вирішення багатьох життєвих ситуацій, він здобуває готовність до оволодіння навичками конструктивної поведінки в проблемних ситуаціях. У молодшому шкільному віці формується мотивація соціально значущої діяльності, у межах якої орієнтація на успіх є позитивною основою для формування соціальної компетентності школяра, оскільки вона спрямована на досягнення конструктивних результатів; розвивається здатність до довільної регуляції поведінки, критичне ставлення до себе й до інших людей [3; 10].

Формування соціальної компетентності особистості відбувається у процесі соціально значущої діяльності. Тільки через діяльність у колективі кожен його представник входить у суспільство. Значущим для дитини молодшого шкільного віку є колектив у школі. Ю. Коротіна визначає соціальну компетентність молодшого школяра як інтегративну характеристику особистості дитини, що відображає систему знань, умінь і навичок, які формуються у процесі вивчення навчальних предметів і є необхідними їй для моделювання своєї поведінки, уміння адекватно сприймати навколишню дійсність, будувати систему відносин і спілкування з оточенням [6, с. 7].

У процесі аналізу сучасних педагогічних досліджень з’ясовано, що соціальна компетентність молодшого школяра передбачає такі здатності: аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи в них власне місце, та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп відповідно до соціальних норм і правил; продуктивно співпрацювати з різними партнерами в групі та команді, виконувати різні ролі й функції в колективі, виявляти ініціативу, підтримувати й керувати власними взаєминами з іншими; застосовувати технології трансформації та конструктивного розв’язання конфліктів, досягнення консенсусу, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання; спільно визначати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти і стратегії індивідуальних та колективних дій; визначати мету комунікації, застосовувати ефективні стратегії спілкування залежно від ситуації тощо [3; 5; 6; 8].

Формування соціальної компетентності молодших школярів слід розглядати не лише як продукт соціального виховання, а і як результат соціалізації. Особливості соціалізації молодших школярів у сучасних умовах сприяють ефективному розвитку різних структурних компонентів соціальної компетентності школяра. Враховуючи вищесказане, можна стверджувати, що молодший шкільний вік є сензитивним у формуванні соціальної компетентності, оскільки на цьому етапі розпочинається активне входження дитини у різні види діяльності, виявляється емоційний відгук на виховний вплив, відбувається значна кількість психічних процесів, які визначають подальшу активність особистості.