Управління природно-заповідними територіями та об"єктами Харківської області на засадах екосистемного підходу

Управління природно-заповідними територіями та об'єктами Харківської області на засадах екосистемного підходу

На сьогодні в Україні передумови для реалізації даного виду діяльності є достатньо несприятливими, а саме: часткове вилучення природних земель і пов’язаний з цим опір владних галузевих структур, землевласників і землекористувачів; труднощі з формуванням репрезентативної мережі природно-заповідних територій та об'єктів через недостатню їх вивченість і впорядкованість; обмеженість сучасного методичного забезпечення щодо проектування і створення мережі природоохоронних об'єктів; низький рівень інформованості населення відносно доцільності заповідання і резервування певних територій; «штучне» поліпшення показників заповідності за рахунок безсистемного нарощування кількості об'єктів природно-заповідного фонду при втраті якості в їх організаційно-функціональної структури; значне зменшення бюджетного фінансування галузі заповідної справи; перехід територіального планування та управління переважно на місцевий рівень та інші. Дія цих факторів посилюється іноді вкрай прагматичним ставленням владних структур та населення до природно-заповідних територій як інструменту та джерела одержання прибутку, неадекватними вимогами з боку влади до установ природнозаповідного фонду (ПЗФ) заробляти кошти в планових обсягах без урахування ландшафтно-екологічних умов, дуже слабким поширенням ідеї цінності природнозаповідних територій та їх функцій як національного надбання.

Зазначені проблеми в значній мірі пов’язані з низьким рівнем інформаційної підтримки процесу прийняття рішень щодо створення й функціонування ПЗФ на державному, відомчому та суспільному рівнях, що вказує на необхідність звернення до нових «прагматичних» управлінських підходів, заснованих на стимулюванні розвитку природно-заповідної галузі на засадах визначення екосистемної цінності та екологоекономічної вартості тих чи інших заповідних об'єктів і природних комплексів.

Прийнявши Закони України «Про екологічну мережу України», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки», «Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції» [1−3], Україна засвідчила тим самим свою готовність до проведення новітньої державної політики, яка є відповідною до світових концепцій охорони довкілля.

Крім того, свідченням готовності щодо застосування нових стандартів природоохоронної діяльності є прийняття Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики до 2020 року» [4], яким передбачена імплементація екосистемного підходу задля визначення цінності природного капіталу для розвитку мережі природно-заповідних територій та об'єктів. Зокрема, в розділі ціль 5 «Припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі», передбачено проведення інформаційної кампанії стосовно цінності екосистемних послуг на прикладі екосистем України, а також подальше застосування вартісної оцінки екосистемних послуг.

В Україні дослідженню питання виміру та сталого використання екосистемних послуг присвячена робота М. Д. Гродзинського та ін., (2013); І.Г. Черваньов та ін. (2013) досліджують природний капітал як предмет інвайронментальної економіки і фактор конструктивного природокористування; еколого-економічна проблематика оцінки екосистемних послуг розглядається в роботах Н.М. Андреєвої та ін., (2013); Н. В. Дегтярь (2012); Л.Д. Загвойської (2013); Є.В. Мішеніна (2010; 2015); І.П. Соловій та ін., (2009; 2011); І.М. Сотник та ін., (2012); в науковій праці О. З Петрович (2014) розглядається питання полезахисних лісосмуг в контексті впровадження концепції екосистемних послуг [5−15]. Аналізуючи вищезазначені роботи, можна зробити висновок, що основна увага дослідників сфокусована на економічних аспектах реалізації концепції екосистемних послуг, але проблематики комплексної геоекологічної оцінки екосистемних услуг в своїх роботах українські науковці майже не торкаються.

В той же час сучасний стан екологічної безпеки України визначає важливість дослідження екосистемних послуг на ландшафтознавчій основі, вирішення проблем співвідношення глобальних, національних і локальних інтересів при користуванні екосистемними послугами і затратами на їх підтримку. За думкою експертів на даний момент близько 80−90% обсягу екосистемних послуг природно-заповідних територій та об'єктів складають глобальні екосистемні послуги (регуляція клімату, стабілізація глобальної балансу вуглецю і т. д.), а на частку локальних екосистемних послуг (наприклад, продукційних) припадає лише 23% їх обсягів.

Оскільки багато екосистемних послуг, які продукуються певними категоріями ПЗФ з більш низькою формою організації і статусом охорони, наприклад, ентомологічними заказниками місцевого значення, що призначені для збереження і відновлення цінних у науковому господарському і культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів комах, не мають прямого вираження в грошовому еквіваленті, вони часто деградують або навіть втрачаються, хоч Методологічну основу дослідження склали основні ідеї та положення сучасної конструктивної географії, теоретичні положення стосовно оцінки екосистемних послуг, а також особливостей формування і управління ПЗФ в контексті Порядку денного в галузі розвитку на період до 2030 року. Для проведення дослідження застосовані загальнонаукові методи (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, системний підхід) в рамках концептуальної моделі Drivїхня цінність для людського суспільства є дуже високою.

З огляду на перспективи застосування кількісних та якісних показників вартості екосистемних послуг, як важелю підтримки процесу прийняття щодо розбудови та управління єдиною територіальною системою природно-заповідних територій та об'єктів, питання розвитку методологічних засад оцінювання їх екологічних послуг потребує подальшого вивчення та висвітлення у вітчизняній літературі.

Віддаючи належне проекту Millenium Ecosystem Assessment [16], який сприяв прийняттю концепції екосистемних послуг і став рушійною силою для розвитку науково-практичних робіт щодо їх обліку та оцінки, необхідно відзначити, що для її впровадження в практику управління необхідно провести дослідження передумов формування існуючого стану та особливостей функціонування природно-заповідних територій та об'єктів в межах певних природнотериторіальних комплексів.

Метою є обґрунтування та формалізація необхідності управління природнозаповідними територіями та об'єктами на засадах екосистемного підходу. Для досягнення поставленої мети вирішувались наступні задачі: дослідження сучасних передумов реформування системи управління природоохоронними територіями; аналіз стану і особливостей функціонування природно-заповідних територій та об'єктів Харківської області в якості ситуативного прикладу.

Концепція «Рушійні чинники — навантаження — стан — вплив — реакція» була прийнята Європейським агентством з навколишнього середовища в 1999 р. [17] Даний підхід призначений для виявлення причинно-наслідкових зв’язків і систематизації інформації з метою вирішення проблем в сфері навколишнього середовища, який розглядає природні і соціально-економічні системи в тісному взаємозв'язку. Він в своєму роді виконує функцію моста, який з'єднує науку з практикою управління. Концептуальною ілюстрацією причиннонаслідкових зв’язків між взаємодіючими компонентами соціальної, економічної та екологічної систем є рушійні чинники зміни навколишнього середовища, які створюють навантаження для навколишнього середовища, що, в свою чергу, позначаються на стані навколишнього середовища. Потім в результаті «впливів» змінюється стан екосистем і соціально-економічного середовища. Негативні впливи в кінцевому рахунку викликають реакцію з боку суспільства, наприклад, спонукають його до вироблення політики/рішень, спрямованої на превентивне управління природоохоронними територіями. Якщо політика дає очікуваний ефект, то її практична реалізація впливає на рушійні фактори, навантаження і впливи. Логіка моделі DPSIR служить основою для прийняття управлінських рішень щодо розбудови мережі природно-заповідних територій та об'єктів в площині сталого розвитку.

Відсутність в Україні єдиних науково-методологічних принципів на етапах формування єдиної системи природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, призвели до.

Науково-обґрунтоване оцінювання екосистемних послуг природно-заповідних територій та об'єктів потребує пізнання природних комплексів в цілому, їх геоекологічної структури, історії формування та розвитку, що найбільш повно реалізується в рамках ландшафтно-екологічного підходу.

Оскільки екосистемний підхід є відносно новим інструментом природоохоронної діяльності в Україні, необхідним кроком є зміцнення і розвиток загальної наукової бази, і, насамперед, надання більш глибокого конструктивно-географічного змісту засобами впровадження ландшафтознавчого підходу, оцінювання диференційноінтеграційного потенціалу території, використання ланок географічного прогнозу, дослідження просторово-часових характеристик ландшафтів та ін.

Задля успішної реалізації даного завдання необхідно отримати загальне уявлення про стан розвитку та функціонування природно-заповідних територій в межах певних природно-територіальних комплексів. Одним з інструментів є запровадження концепції DPSIR на ситуативному прикладі Харківської області.

На сьогодні природно-заповідний фонд Харківської області складають 242 території та об'єкти загальною площею близько 76 434 га, займаючи 2,4% території області [18]. Відповідно до Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року [20], для Харківської області поставлено завдання на І етапі - до 01.01.2017 р. — збільшити площу ПЗФ до 207,4 тис. га, а відсоток заповідності - до 6,6%, на ІІ етапі - до 01.01.2021 р. — до 282,8 тис. га, відсоток заповідності - до 9%, що у 3,8 разу більше, ніж є на цей час.

У більшості випадків території та об'єкти ПЗФ представляють собою окремі фрагменти річкових долин, надзаплавних терас, вододілів, схилів балок і т. ін., що були сформовані протягом тривалого геологічного часу під дією зональних факторів на стику Лівобережного лісостепу і степу, та інтразональних факторів, обумовлених геолого-геоморфологічними особливостями розвитку долино-терасованих комплексів річок, які відносяться до річкових басейнів Дніпра та Сіверського Донця.

У лісостеповій частині області переважають ландшафти з фрагментами природного рослинного покриву, які поступаються місцем розораним землям. Степові ландшафти майже суцільно розорані і використовуються в сільському господарстві, що обумовлює їх швидку деградацію. Процеси самовідновлення відбуваються тільки на територіях, виведених із господарського використання, та на природоохоронних територіях. Природне різноманіття ландшафтів в області представлено 35 ландшафтними місцевостями, які за ознаками поширення ґрунтів та особливостей рослинного покриву поділяються на такі категорії: типові, рідкісні, а також зникаючі. Типові природні комплекси представлені 20 місцевостями, які займають понад 98% території області. Рідкісні та зникаючі природні комплекси представлені 15 місцевостями, площа яких становить 2% території області. Зникаючі природні комплекси — це найбільш вразливі комплекси, що являють собою залишки первинних природних лісів, луків та степів серед суцільно розораних земель, яким загрожує зменшення їх площ та загибель внаслідок подальшого антропогенного впливу за рахунок розширення сільськогосподарських угідь. На Харківщині ландшафти у природному стані збереглись на площі 29,1% від загальної території області [21].

Розглянемо застосування концепції DPSIR щодо аналізу стану та особливостей функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) Харківської області (рис.).

Для більш змістовної демонстрації застосування концепції DPSIR розглянемо ситуативний приклад впливу сільськогосподарської діяльності на стан та функціонування ПЗФ.

Для виконання поставленого завдання проаналізовано складові, що впливають на функціонування ПЗФ, а саме: зовнішні впливи, так звані «рушійні чинники» — сільське господарство, законодавча база у сфері управління земельними ресурсами, соціально-економічні проблеми землекористування.

Як внутрішні фактори, що створюють безпосереднє «навантаження» на систему, розглянуто існуючу практику ведення сільськогосподарської діяльності, що здійснюється залежно від форми та організації державного та приватного землекористування, а саме: розорювання та розкопування верхнього шару ґрунтів; випалювання степової рослинності; багаторічне знищення різноманітних видів біотичних ресурсів, пов’язане з викошуванням та випасанням худоби; нецільове використання та вилучення зі складу земель ПЗФ.

Саме ці фактори впливають на стан біотичних та абіотичних компонентів екосистем, внаслідок чого виникають наступні «впливи»: заміна лісових та степових екосистем агроекосистемами; збільшення кількості адвентивних видів через зростання темпів занесення, поширення, ступеня натуралізації та розширення спектра їхніх місцезростань; дигресія рослинного покриву; збільшення відсотка ерозійнонебезпечних та змитих земель від загальної площі; розвиток перелогово-бур'янової стадії сукцесії; зміна гідрорежиму та мінерального обігу в ґрунті; загроза втрати вже заповіданих і зарезервованих під заповідання унікальних та еталонних природних комплексів; зниження темпів зростання площі ПЗФ за рахунок створення нових та розширення територій існуючих об'єктів ПЗФ; обмеженість з втіленням екологічно безпечних схем землекористування.

Для попередження та усунення навантаження на території та об'єкти ПЗФ запропоновано комплексні дії з коригування існуючої практики сільськогосподарської діяльності, а саме: визначення приналежності земель, відведених до ПЗФ та проведення закріплення їх статусу законодавчим шляхом; занесення адвентивних видів до карантинного переліку; відтворення корінних степових та лучних угруповань (доцільно залишити порушений екотоп відновлюватись природним шляхом, застосовуючи мінімальні заходи для ініціалізації процесу поновлення); впровадження протиерозійних заходів зі строгим врахуванням індивідуальних завдань установ ПЗФ; впровадження диференційованих режимів збереження та відновлення (підсів сінотрав'яної суміші із застосуванням органічних добрів); особливий режим косовиці (як правило, щорічно після обнесення лучних трав); впровадження особливого режиму випасу (певна кількість голів певного виду худоби у певний період); заборона вилучення земель природно-заповідного, історико-культурного та іншого природоохоронного призначення; розвиток і впровадження системи пропаганди знань серед широкої громадськості про правові основи збереження та використання земель ПЗФ, шляхи та методи відновлення екосистем та їхніх складових; завчасне виявлення конфліктних ситуацій при використанні біотичних ресурсів.

Визначені негативні зміни екосистем, компонентів та умов функціонування територій та об'єктів ПЗФ безумовно впливають на зміну якості та відповідно цінності екосистемних послуг.

Проведений аналіз демонструє необхідність ідентифікації, класифікації та оцінювання екосистемних послуг в контексті управління розвитком ПЗФ на основі ландшафтно-екологічних досліджень.

Створення і розвиток адекватної науково-методологічної основи оцінки і обліку екосистемних послуг є одним з пріоритетних сучасних напрямків в області пошуку рішень щодо забезпечення сталого функціонування навколишнього природного середовища.

Комплексна оцінка екосистемних послуг природно-заповідних територій та об'єктів Харківської області є необхідною умовою для розробки стратегії їхнього розвитку.

на якісно новому рівні, при якому буде дотримуватися максимальна збалансованість між їх використанням в якості провайдерів екосистемних послуг і функціональними можливостями природних комплексів.

На сьогоднішній день в межах Харківської області єдина система природнозаповідних територій та об'єктів знаходиться на стадії формування. Тому доцільним є запровадження новітніх методологічних підходів з метою з’ясування проблем, які стоять перед природно-заповідним фондом; виявлення негативних чинників і загроз; систематизації отриманої інформації для прийняття управлінських рішень на засадах оцінки екосистемних послуг.

Конструктивно-географічна роль зводиться до оптимізаційної задачі, а саме, як правильно вибрати і оцінити з ряду екосистемних послуг саме ті, які в максимальному ступені відповідають ландшафтної організації території та існуючому ступеню її господарського освоєння, і здатні в сукупній взаємодії зберегти і примножити екосистемний потенціал певного природнотериторіального комплексу.

Література

• 1. Про екологічну мережу України: закон України від 24 червня 2004 р. № 1864-IV // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 45. Ст. 502.
• 2. Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки: закон України від 21 вересня 2000 року № 1989;ІІІ // Відомості Верховної Ради України. 2000. N 47. Ст. 405.
• 3. Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції: закон України від 7 вересня 2005 р. № 2831-IV // Відомості Верховної Ради України. 2005. № 51. Ст. 547.
• 4. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики до 2020 року: закон України від 21 грудня 2010 року № 2818-IV // Відомості Верховної Ради України. 2011. N 26. Ст. 218.
• 5. Черваньов І.Г., Бортник Л. М., Грищенко Н. В. Природный капитал как предмет инвайронментальной экономики и фактор конструктивного природопользования // Вісник ХНУ імені В.Н. Каразіна. 2013. № 38(1049). С. 220 229.
• 6. Андреева Н. Н., Поляничко Е. В. Анализ потенциала и перспектив внедрения платы за экосистемные услуги в рекреационно туристической сфере Украины // Економічні інновації: зб. наук. пр. — Одеса: ТРЕЕД НАН України. 2013. Вип. 54. С. 7−18.